Як вдалося розмінувати нашпиговане мінами поле

   - фото 1
Джерело фото: Всі світлини Ірини Волощак
На цю книгу ми давно вже чекали. Про релігійність Івана Франка – чи, навпаки, про його безбожність – у літературі гуляє чимало домислів та припущень, які накопичувалися вже більше століття. Опубліковані також ґрунтовні дослідження відомих франкознавців, хоча теми релігійності Франка вони торкалися лише принагідно. Відтак ситуація аж благала, щоб з’явилася чиясь доброзичлива й господарська рука, яка увесь цей доробок – часом аж надто полемічний та емоційний – належно упорядкує.

І ось нарешті з’явився сумлінний автор: кандидат історичних наук Ігор Медвідь – і добротна книга: «Пророк чи єретик». Отож нарешті маємо не полемічний твір, а ґрунтовне наукове дослідження конкретно теми релігійності Франка. Мало того, маємо плоди праці чутливого «сапера», якому вдалося розмінувати нашпиговане мінами поле.

Коли читаєш цю книгу, вражає двояка її особливість. З одного боку, досліджено в ній все, не приховано жодного факту, усе проаналізовано чесно й добросовісно. З другого боку, щоб таку книгу написати, треба дуже любити обидві сторони давнього конфлікту – і Франка, і Церкву. А ще – любити науку. І саме вона змусить відтепер ідеологію стишити свій голос.

Амплітуда релігійності Франка величезна: від єретика до пророка – або, як сказав сам Ігор Медвідь недавно на першій презентації книги у Домі Франка, від Каменяра до Мойсея. Проте автор цього дослідження не просто перебирав під лупою всі нюанси буремної духовності Поета, а помістив релігійність Франка у світовий контекст: «Цей тип модерної релігійності неминуче вступав у конфлікт з традиційною формою релігійності». І справді, людство не могло не пережити свого «телячого віку», коли зі змужнінням приходить бурхливе зречення батьківського авторитету. За словами автора, «відповідальність за буття та людську долю знято з Бога і перекладено на Людину, яка сама є співтворцем всесвіту (разом з природою), творцем Бога та самої себе». Проте до авторитету Отця такий бунтар іще повернеться, але вже на іншому витку своєї світоглядної спіралі й на іншому етапі свого подорослішання.

На презентації книжки - фото 121271
На презентації книжки

 

І сам же Франко дав ключі до розуміння його релігійності, так дбайливо віднайдені Ігорем Медведем. Один ключ знаходимо у словах Франка зі спогадів Дарії Глібовицької: «Ви гадаєте, що я в Бога не вірю? В фарисеїв не вірю». А другий проступає з його вірша: «І вір мені, борше вступить в Царство Боже / Любов без віри, ніж віра без любови». А від цього вже дуже близько до отого євангельського: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! - ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт. 7, 21). Бо серце Поета було з юності сповнене любові, і в цьому його виправдання перед Богом.

У книзі Ігоря Медведя знайшов я цікаві підтвердження тим висновкам, які вже давно займають мої думки. Спершу згадаю про квазірелігійну природу комуністичної ідеї. Сьогодні після блискучого дослідження Алена Безансона це вже для нас очевидно. Ось чому для мене важливо було прочитати, що і Франко на схилі літ переконався у цьому: «Маркс… був євангелієм, а те, чого не ставало в ньому, доповнювано фантазією, чутєм». Тому висновок Ігоря Медведя….: «Він [Франко] відчув ту іронію долі, яка в боротьбі з догматизмом релігійним штовхала його в обійми догматизму ідеологічного й квазірелігійного».

А в інших словах автора цієї монографії знайшов я також цікаве підтвердження висновку багатьох аналітиків, що українці – це народ горизонталей: «Франко довгий час відмовлявся приміряти роль пророка та лідера цього народу, творячи горизонтальну парадигму народу і воліючи ‘йти в ряді’».

Я певен, що кожен Читач або Читачка знайдуть у цій книзі чимало такого, що не залишить їх байдужими.

Як вдалося розмінувати нашпиговане мінами поле - фото 121272

З урахуванням мого давнього інтересу до постаті митрополита Андрея Шептицького, не дивно, що глава про взаємини Івана Франка з Митрополитом була прочитана мною однією з перших. Але передусім промовила до мене назва цієї глави: «Два Мойсеї українського народу…». Надзвичайно вдало! Послуговуючись визначенням Ярослава Грицака, можна назвати їх обох головними модернізаторами України.

У цій частині книги мене знову (і вкотре!) вразила дослідницька добросовісність Ігоря Медведя: він «просвердлив шурфи» до таких подробиць, що я просто не уявляю собі, що нового можна було б іще відкрити у цій сфері. Припускаю, професори не скоро запропонують своїм аспірантам досліджувати цю тему… Втім сам автор твердить, що поле для нових досліджень іще велике.

Як не дивно, натрапив я в цій монографії на одне місце, з яким міг би посперечатися. Йдеться про рішення автора надати перевагу термінові «русофільство» замість звичного «москвофільство». Звичайно, дослідникові Ігорю Медведю краще за мене відомо, який сенс вкладали історичні москвофіли у термін «Русь», в єдності з якою вони признавалися: Русь давніх полян чи той оспіваний пізніше «союз», який, як відомо, «сплотила навеки Великая Русь». Тому, можливо, я не правий. Я лише знаю типовий гріх сучасних аналітиків, які воліють передавати термін «русский мир» як «руський мір», тим самим віддаючи московитам всі слова із коренем «рус/русо». Але ж ми не маємо приставати на те, що росіяни свідомо не розрізняють термінів «руський» і «російський». Тому я особисто все-таки надаватиму перевагу терміну «москвофільство».

Якось досвідчені рецензенти ділилися зі мною своїм секретом, що вони знайомляться з кожною новою книгою, починаючи… з бібліографії: скільки книг опрацьовано і якими мовами. І з наукового апарату. Так-от, у цьому сенсі автор може бути цілковито спокійний: за обома показниками книга заслуговує на найвищу оцінку. Бібліографії та науковому апарату відведено у книзі аж 45 сторінок! Браво, Авторе!

І завершу свій відгук тим, що повністю підтримаю висновок Ігоря Медведя, яким він завершив свою книгу: «Релігійність та духовність за століття все ж зазнала змін. Те, що для християнина зламу ХІХ-ХХ ст. було неприйнятним або дивним, для християнина зламу ХХ-ХХІ ст. може бути цілком прийнятним та зрозумілим. Тому Франкова духовність, яка, в певному сенсі, випереджала свій час, нам видається ближчою та зрозумілішою, аніж його сучасникам».

Отож кожен християнин, що проминатиме на Личакові Франкову могилу, може сміливо перехреститися: єретиком він не був. А щоб періодично відшкрібати з днища людського Ковчегу нарости фарисейства, Господь мусить творити часом гострі «шкребки». Але ця гострота буде їм не на осуд, а заслугою в очах Бога.