Експерт: “Канонічна автокефалія – це спосіб не відділення, а існування Церкви в традиційно православній країні, якою є Україна”

12 серпня 2011, 13:15 | Інтерв'ю | 23 |   | Код для блогу |  | 

Чорноморець Інтерв’ю з Юрієм ЧОРНОМОРЦЕМ, док. філос. наук, про ситуацію в УПЦ (МП), її місце у міжправославних стосунках, роль Московської Патріархії і варіанти подолання православного розколу в Україні.

— Нещодавно прозвучала інформація, що напередодні Собору деякі відомі донецькі бізнесмени зверталися до намісника Лаври митрополита Павла з пропозицією посприяти, щоб митрополит Донецький Іларіон став Предстоятелем УПЦ. Наскільки така інформація може бути достовірною?

— Ситуація в Українській Православній Церкві така: існує, в принципі, сама УПЦ як, скажімо, єдність християнська, та є певна така фракція, яка ідеологічно очолюється митрополитом Одеським Агафангелом. Для УПЦ (МП) не характерне ділення на кілька груп і боротьба між ними. Там є протистояння між всією Церквою як єдністю і однією такою опозиційною групою, яка має власну проросійську ідеологію і яка відстоює ідеали повернення України до Росії, а УПЦ – до статусу екзархату Російської Православної Церкви.

Відповідно колись представники цієї одеської групи вмовили митрополита, тоді ще архиєпископа Донецького Іларіона, приєднатися до них і стати такого роду своїм кандидатом в майбутні Предстоятелі, тому що митрополит Агафангел через власну позицію і взагалі як особистість не може бути таким кандидатом. Тому вже ось цей одесько-донецький клан дійсно пропонував митрополитові Павлу приєднатися до них. Мова йшла, наскільки так можна судити, про глобальне союзництво, а не лише про спільні дії на цьому Соборі. Але митрополит Павло дійсно відмовився від співпраці з ними і, я вважаю, вчинив розсудливо.

— З цією пропозицією виступали не представники Церкви — єрархи, священики, а бізнесмени, які є основними зі спонсорів УПЦ. Чи це не є знаково, що ці спонсори, скажімо так, вже частково згортають фінансування проектів УПЦ і що саме вони є спікерами в цій ситуації?

— Це взагалі роль донецьких олігархів в українській церковній політиці. Наприклад, під час першого візиту Патріарха Кирила (це було літо 2009 року) деякі з донецьких олігархів почали говорити всім гостям із Москви і в тому числі Патріархові, що вся Україна в них у кишені, що вони що захочуть, те й зроблять, що сьогодні тут буде «Русский мир», тому що їхнє телебачення, тому що їхній вплив, тому що їхні гроші, а народ — це ніщо, і в тому числі церковний, і церковний люд завтра буде саме на їхній позиції. І Патріарх Кирил деякою мірою навіть їм повірив, а не вірив власне всім розмовам центрального керівництва УПЦ (МП) про те, що ситуація складна і насправді нікого не можна ось так зробити свідомими прихильниками «Русского мира» за один момент або за один місяць, або в результаті однієї інформаційної кампанії.

Ці спонсори мають таку психологію: весь світ під нашими ногами; ми зробимо телеканал або передачу на центральному телебаченні чи ще щось — і завтра всі люди, по-перше, стануть православними, а по-друге, будуть свідомими прихильниками «Русского мира». Відповідно, вони думали, що один раз Патріарх виступить на «Інтері» — і вже всі стануть прихильниками Патріарха, і будуть в «мире» Путіна, і взагалі Україна приєднається до Росії.

Весь цей утопізм у головах деяких донецьких бізнесменів – це прояви сектантської психології: ми всіх заагітуємо — і всі будуть наші, такі, як ми хочемо. Звідси й певна істеричність, коли це не виходить.

Весь цей утопізм у головах деяких донецьких бізнесменів – це прояви сектантської психології: ми всіх заагітуємо — і всі будуть наші, такі, як ми хочемо. Звідси й певна істеричність, коли це не виходить, коли стає зрозумілим, що не вдається шапками закидати, що всі ці кавалерійські атаки і бліц-криги грузнуть в болоті, тому що Україна — це складна геополітична реальність, і її так просто підкорити неможливо. Відповідно винними оголошуються якісь таємні прихильники автокефалії або таємні українофіли, або ще щось чи хтось. А насправді центральне керівництво УПЦ ні в чому не винне: є певна ситуація, є Україна, є така Церква, і немає чогось іншого, і вони не можуть з цього зробити щось інше. У них немає якоїсь можливості оголосити, що, мовляв, ми дійсно за те, щоб Україна стала частиною Росії, ми за те, щоб УПЦ перетворилася в екзархат. І що? Тут завтра буде Константинопольський Патріархат. Нічого з цього не вийде і не може вийти в принципі.

Коли всі ці донецькі олігархи пропонують якісь «шляхи» і намагаються їх втілити в життя, то завжди це виходить як втручання в церковні справи. І це погано не тому, що люди, які не є єпископами й священиками, намагаються втручатися в церковні справи. А в принципі це погано, тому що це втручання людей, які не мають твердої церковної свідомості, які перебувають в якихось близькоцерковних мріях, які бувають у головах у кого завгодно. Те, що саме вони прийшли на Собор, гадаю, це свого роду частина айсберга. На мою думку, і владиці Павлові, й усі іншим єпископам надходили пропозиції від багатьох людей. І центральний апарат Московської Патріархії працював і теж пропонував різним людям. Такі розмови були ще у 2009-му, коли предстоятельство пропонувалося аж шістьом людям, і торги широкі велися тощо.

Але в будь-якому разі це просто смішно, тому що Церква тримається на сьогодні на своєму Предстоятелі, а що буде потім – невідомо. Сьогодні продовжує тривати епоха Митрополита Володимира, і слава Богу. Отож якісь намагання поза спиною митрополита Іларіона зробити з нього лідера і почати бунт на Соборі — це смішно. І повинна бути відповідальність самого митрополита Іларіона. Він сам мав би сказати, що не має жодного стосунку до тих пропозицій, які прозвучали, і не має намірів ставати Предстоятелем, тому що є живий Предстоятель. Такі розмови навіть є не етичними.

— Але це вже не вперше, коли в ЗМІ звучить така інформація. Практично з 2004 року його імя регулярно згадується як кандидата в Предстоятелі. І щоразу, як тільки Партія регіонів отримувала більші повноваження при владі або взагалі одноособово очолювала владу, одразу згадували про митрополита Іларіона як ставленика Партії регіонів на предстоятельство в УПЦ (МП). Водночас, як відомо, він не єдиний член Партії регіонів серед єпископату УПЦ.

Юрій Чорноморець— Це дивна ситуація, тому що всі ці розмови настільки безпідставні. Немає жодних кампаній з боку самої Партії регіонів або її керівництва на те, щоби поміняти Предстоятеля і зробити ним саме митрополита Іларіона. Навпаки, Партія регіонів і її керівництво в цьому моменті є більш церковними людьми. Вони розуміють, що вибір Предстоятеля – це справа самої Церкви. І коли цей вибір буде — це справа самого Бога або теперішнього Предстоятеля, якщо він раптом захоче піти у відставку, що сумнівно.

Отже, кожен має своє покликання. В Івана Павла ІІ було своє покликання, і він якось його реалізовував та доніс цей хрест до кінця. Можливо, і Митрополит Володимир нестиме цей хрест ще довго. Це несіння хреста має не менший сенс, ніж, скажімо, піти у відставку сьогодні й запропонувати можливі подальші шляхи розвитку Церкви. Церква розвивається переважно завдяки мудрості Предстоятеля, який не робить різких кроків, ідеологічних заяв, який дійсно намагається, щоб надалі УПЦ (МП) реалізовувалась як УПЦ. І вона реалізовується, слава Богу. Генеральний курс Митрополита Володимира є успішним. Причин для того, щоб піти у відставку, немає.

А якщо ми говоримо про те, що, може, станеться в майбутньому, то в знову таки, подивимося, чому саме львів’янин, який став митрополитом у Донецьку, має бути такою кандидатурою? У нас є й інші митрополити, не менш близькі до Партії регіонів і походять не зі Львова. Йому 60 років, у нього погане здоров’я і, скажімо так, не найкращий характер і не найкращі стосунки з єпископами. Тоді як в українській ситуації необхідно бути не членом якоїсь фракції, хай навіть найгаласливішої, яка приходить до влади, а центром примирення. І тому я вважаю, якщо в майбутньому будуть вибори Предстоятеля, то найбільші шанси мають владики, які є миротворцями, людьми молитви, які дійсно могли б збалансовувати різні настрої в УПЦ (МП). На якій основі? На основі християнської єдності. Я не бачу, щоб саме митрополит Агафангел або митрополит Іларіон були такими лідерами симпатії саме в цьому стосунку.

— Повертаючись до теми Собору. Він виглядав дивно: досить швидко був зібраний, не було суттєвої, тривалої публічної підготовки до нього, не було зроблено свято соборності цілої УПЦ. Натомість здавалося, наче він мав узаконити те, що вже було зроблено на рівні Синодів за попередні роки, а його резолюції були завчасно оприлюднені. Зрештою, це було зроблено, щоби пригасити істерію про т.зв. «приховані» завдання Собору, яка перед тим розгорілася не стільки в українських, як у російських ЗМІ. Чому так багато кричали, що Собор хоче узаконити автокефалію? Цю істерію хтось спеціально організував? Тому що, в принципі, ніяких доказів не було наведено.

— Існує кілька причин. Перша — дуже глобальна: є така установка протоєрея Чапліна та інших ідеологів РПЦ, що необхідно, щоб Церква в будь-якому контексті — позитивному чи негативному — більше згадувалася в ЗМІ. Бо якщо нас не згадують, то ми не існуємо і не маємо впливу. Ми знаємо, до чого це призводить — кожен зовнішній привід використовується, щоби Церква висловлювалася про все, що завгодно: про зовнішню і внутрішню політику, про те, яким повинен бути дрес-код, і про те, якими мають бути православні нічні клуби та яка програма в школі, й чи треба літати в космос, чи не треба тощо. Церква висловлюється про все. Це перше.

Друге — це те, що Церква говорить про внутрішні проблеми, які часто вигадуються, а реальні проблеми РПЦ не висвітлюються. Не кажуть, наприклад, що Патріарх у багатьох своїх зачинах не має підтримки серед єпископату, що вже кілька років він намагається бути церковним Петром І і перевернути всю РПЦ, але цього не відбувається. Говорять про ситуацію в Україні, для цього використовується будь-який привід. Відповідно ця команда, починаючи від Чапліна, протодиякона Кураєва й закінчуючи Фроловим і т. п. «болтологами від православ’я», заговорюють будь-яку тему і піднімають хвилю там, де немає будь-яких підстав. Гляньмо на певну подію, яка відбувається в Україні: Архиєрейський Собор, Синод або тим паче Собор. Все відбувається за технологією: спочатку розповідають, що на Синоді або на Соборі станеться щось страшне, потім піднімається хвиля – але нічого з тих прогнозів не справджується. І тоді вони розповідають: бачите, нічого не сталося, тому що ми боролися. Ніхто там нічого і не планував страшного, але спробуй це довести. І ця технологія використовувалася планомірно. Придумали, що на цьому Соборі Митрополит Володимир відсторониться від справ, передасть повноту влади комусь іншому. Цього не відбулося. Говорили про те, що там будуть прийняті такі поправки до статуту, які взагалі зроблять УПЦ повністю автокефальною. Але таке просто неможливо. Однак спершу нагніталася істерія, а потім були відповідні заяви, що ми боролися, і тому цей статут не прийнятий у прикінцевій редакції.

Над статутом ще працюватиме комісія на чолі з митрополитом Іларіоном. Чому саме такий вихід? Тому що всім цим людям вигідні поправки. Наприклад, розширення числа членів постійних Синодів. Це потрібно й самому митрополитові Іларіону, який має проросійські погляди, і митрополитові Павлові, який також є антиукраїнцем. Це потрібно всім. Тому сказати, що ми просто повертаємося до якоїсь редакції статуту, де було чотири члени постійного Синоду, вони не можуть. А водночас, що такого автокефального є в найновішій редакції статуту? Практично нічого. Тому що запропонувати якийсь статут, який би автоматично надавав Церкві статус автокефальної, неможливо.

Цих людей з Одеси й Донецька дратує інше: що на сьогодні УПЦ (МП), який би не був у неї статут, де-факто існує як автокефальна Церква. Вже існує. І це доводить, що автокефалія не страшна, адже вона де-факто вже відбувається. З’являються якісь приводи: наприклад, не хочуть допустити мироваріння в Києві. Пробачте, це давня традиція Київської митрополії, в якій не чекали на миро з Константинополя. Тобто будь-які поправки, які могли б ще запропонувати — це все традиція Київської митрополії. Все це було і є, і це не щось, що з неба впало, тому що комусь так хочеться. Де-факто все це так і є. Єпископів висвячують саме тут, у Києві, рішенням Синоду або Архиєрейського Собору проводяться їхні постанови. Повне самоуправління, фінансова самостійність, відповідальність за те, що відбувається в Україні, — теж цілком на УПЦ (МП).

І третя причина – це така трохи істерика з приводу провалу глобального геополітичного плану Патріарха Кирила. Йдеться про нібито домовленість з Константинопольським Патріархом Варфоломієм: мовляв, ти не втручаєшся в українські справи, і ми разом з тобою визначаємо, що таке статус автономної Церкви всередині Помісної Церкви. Цей статус передбачено як мінімальний. Домовленості мали б закріпитися на Вселенському Православному Соборі, який мав би відбутися приблизно, як вони запланували, у 2013 році. Там фактично повинно б бути усталено, що автономна Церква – дуже несамостійна Церква. Опісля якщо УПЦ говоритиме, що в них є Томос 1990 року про широкі права і широку автономію, Московська Патріархія відповідатиме, що цей Томос не може діяти, тому що тепер все формалізувалося, і автономна Церква можлива лише в такому варіанті як Білоруський екзархат чи щось таке. Ось та пропозиція, така відповідь українським православним.

Ізоляціонізм Москви з претензіями на те, що в них якесь особливе православ’я, яке ніколи не піде на мир з Римом, ніколи не визнаватиме в них дійсних християн тощо — все це московська утопія

Проблема полягає в тому, що домовленості були, але в результаті подальшої дискусії і розвитку подій на сьогодні фактично відбувається зрив майбутнього Всеправославного Собору — через питання диптихів все полетіло шкереберть. На 1 вересня Константинопольський Патріарх призначив збір давніх кафедр. Фактично пропонується повернення до давньої пентархії, за якої всю відповідальність за Церкву несуть Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський Патріархати, а перше місце наразі вакантне, тому що це Рим. І от якщо вони вчотирьох домовляться з Римом, то відповідно, є можливість всеправославної і всехристиянської єдності, перспектива на повернення до Церкви першого тисячоліття. А ізоляціонізм Москви з претензіями на те, що в них якесь особливе православ’я, яке ніколи не піде на мир з Римом, ніколи не визнаватиме в них дійсних християн  тощо — все це московська утопія.

Яка може бути проблема для України? В цій ситуації українські православні, по-перше, можуть апелювати до Константинопольського Патріархату, по-друге, до всього цього зібрання, що вони і роблять — наприклад, УАПЦ. Є дискусія про диптихи. Вона ставить питання і про те, а де ж місце УПЦ в цих диптихах, де місце Київського Предстоятеля? І хто має бути цим Предстоятелем? Відповідно, хочемо ми чи не хочемо, ця дискусія про диптихи до Собору або на самому Соборі створює дуже неприємну для Московського Патріархату ситуацію, бо необхідно якось вирішити питання про українське православ’я до Собору. А просто поставити українців перед фактом після Собору вже не виходить. І це ситуація, яку створили не українці, вона склалася об’єктивно. Таким чином, знаючи, що потрапили в геополітичну пастку, в патову ситуацію, в МП нервуються і шукають винних. А хто винен? А от якась українська партія всередині УПЦ (МП), вона у всьому винна!..

— Тобто вони не можуть повернути ситуацію назад і тому шукають винних в УПЦ? З неї роблять «цапа-відбувайла»?

— УПЦ (МП) не апелює до Константинопольського Патріарха як самостійний суб’єкт, не ініціює дискусії про українське православ’я. Не УПЦ (МП) провалила дискусію про диптихи, не вона вчинила цей вселенський скандал, не вона була приводом до цього конфлікту і тієї ситуації, що фактично Московський Патріархат залишився сам. Тепер в МП намагаються викрутитися з цієї ситуації. Ось запросили в Київ Грузинського Патріарха, намагаються й інших хоч чимось заманити. Але абсолютна більшість Предстоятелів інших Церков на сьогодні не підтримують позицію Москви. Вони рухаються в фарватері Константинополя,мають дружні взаємини чи є союзниками з Константинополем. А Москва фактично так чи інакше залишається сама, і в тому числі в українському питанні. Бо якщо сьогодні зібрати нараду Предстоятелів Православних Церков, яка колись збиралася щодо Болгарії або щодо Єрусалимського Патріарха, то яку б пропозицію не висунув Константинопольський Патріархат, навіть про автокефалію Київської Церкви, її підтримає більшість. Відповідно, усвідомлюючи це, в Москві нервуються і шукають винних де завгодно, тільки не у власній політиці.

— Уявімо, що Константинополь запропонує автокефалію. Чи хочуть в УПЦ (МП) цієї автокефалії при тому, що є досить велике число налаштованих проти? Українські соціологічні дані кажуть про те, що в середовищі УПЦ багато хто орієнтується не на Москву, а на Київ як центр Церкви. Водночас ця проукраїнська частина досить мовчазна. Можливо, боїться голосно сказати про свої погляди. Єдиного з владик, який кілька разів це говорив, критикували за це, а тепер вже й не повторює, що автокефалія потрібна. Чому вони мовчать? І наскільки ця проавтокефальна сторона представлена в УПЦ?

— Ми можемо спостерігати дуже цікаву тенденцію. У 90-х роках, особливо на початку, люди дуже неоднозначно і обережно ставилися до питання про канонічну автокефалію. Тоді всі боялися не лише незаконної самопроголошеної автокефалії, а й тієї, яку може надати Вселенське Православ’я, тим паче, якщо це будуть усі п’ятнадцять Предстоятелів Церков, Константинополь і Москва разом або Москва самостійно. Всі її просто боялися. Але за ці 20 років настрої змінилися. Люди вже грамотніші в церковних питаннях, щораз більше пізнають православну еклезіологію. Хочемо ми чи не хочемо, це відбувається. І настрої, особливо серед священства, серед мирян, такі, що якщо буде канонічна автокефалія, то чому б і ні. Це ж не заважає. Канонічна автокефалія – це спосіб не відділення, а існування Церкви в цій традиційно православній країні. У нас давня православна традиція в Україні. Ця держава відбулася і закономірно, що в нас має бути Православна Церква. Ми не Намібія і не Алжир. У нас є православна більшість, у нас є дуже давня традиція. І нам є на що опертися — на традицію Київської митрополії, яка тут існувала й дає підставу для того, щоб рано чи пізно була самостійна автокефальна Церква.

Якщо людина протестуватиме проти законної автокефалії, яку надасть Вселенське Православ’я або, наприклад, Московський Патріархат, то ким є ця людина за своїми настроями? Вона є сектантом! А такі сектантські настрої ми бачили у всіх цих галасливих виступах Союзу православних братств або в заявах деяких священиків-маргіналів. Наприклад, існує сайт «Єдиное отєчєство». Одні й ті самі священики, яких можна перелічити на пальцях однієї руки, виступають з якимись антиукраїнськими, проросійськими заявами. Тобто навіть в Одесі нема великої кількості священиків, які б всю цю ідеологію публічно підтримували.

До української автокефалії в майбутньому широкі маси ставляться спокійно. Якщо це буде, то буде, і що тут такого.

Була засуджена позиція Лук’яника. І скільки людей зібралося на його захист? Коли засуджувалося політичне православ’я в 2007 році, зібралося близько тисячі людей з усієї України, які протестували. Тепер узагалі знайшлося сто п’ятдесят. І чому нервують всі оці ідеологи «Русского мира»? Тому що чим далі, тим об’єктивно в них менша підтримка. Тому що ці сектантські настрої – це завжди настрої значної меншості. А якщо Вселенська Православна Церква як влада надає законну автокефалію, то які можуть бути протести, розколи? Ніякого значного розколу не може бути. Ще 10 років тому можна було б говорити, що православні розколюються на схід і захід. Сьогодні вже такого немає. Настрій вже сприятливий. Чому? Тому що він вже спокійний. До української автокефалії в майбутньому широкі маси ставляться спокійно. Якщо це буде, то буде, і що тут такого.

Тепер, звичайно, політична ситуація не є така, щоб сприяла автокефалії УПЦ. Президент Ющенко підтримував ідею про Помісну Церкву і повторює це до сьогодні. Чому УПЦ тоді не використала ці політичні моменти і не посилила свої проавтокефальні погляди? Ті особи в УПЦ, які про них могли сміливіше говорити, маючи певну політичну підтримку від Президента і його адміністрації, нею не скористалися.

Юрій Чорноморець— Ця ситуація — найкращий доказ того, що жодних автокефалійних настроїв немає. Тобто єпископат УПЦ (МП) налаштований таким чином: є просто об’єктивний хід історії, є об’єктивна логіка розвитку Церкви, і всі підкоряються цій об’єктивній логіці, в тому числі довіряють мудрості Предстоятеля. Якби була якась автокефальна партія, як намагаються представити, то вона за Ющенка якось проявила б себе в боротьбі, по-перше, за київську ідею, по-друге, за автокефалію і тому подібне. А такої боротьби не було. Була внутрішньоцерковна дискусія про автокефалію. І навпаки, можемо говорити, що ця дискусія сьогодні відбувається інтенсивніше, ніж тоді. А взагалі є покірність історичному ходові й обставинам.

Гляньмо, чи взагалі були шанси на якусь реалізацію церковного проекту УПЦ за Ющенка. Шанси існували. Чому? Тому що об’єктивний хід історії давав можливість Президентові Ющенку співдіяти з єпископатами усіх трьох юрисдикцій і, відповідно, вийти на існування єдиної УПЦ в тому чи іншому форматі. Але Президент Ющенко в жодній сфері не провадив політику систематично, в тому числі й тут. Були заяви, але систематичності не було. Знову-таки, різні єпископи розуміли, що єдиний шанс – просто перетерпіти, тому що словами це все і завершиться.

Чим цікава ситуація сьогодні? Тим, що при владі політичні сили, які завжди підтримували суто «канонічне православ’я» і за півтора року намагалися втілити ті чи інші проекти ліквідації УПЦ КП, УАПЦ з приєднанням їх до Московського Патріархату. Для них найкраще, коли приєднаються поодинці парафії, священики, навіть єпископ — і приєднуються. Тоді ніяких змін в ідейному обличчі УПЦ (МП) не треба впроваджувати. Приєднуючи всі ці українофільські парафії, вона б не мала змінюватися. Навпаки, в очах МП вона повинна залишатися рупором ідеї «Русского мира». Проте фактично вся ця політика не дала нічого, бо ні особисті зусилля Патріарха Кирила і його часті візити, ні його переговори з усіма не привели до якогось результату.

Навіть Митрополит Мефодій, Предстоятель УАПЦ, зізнавався, що Патріарх Кирил йому пропонував на правах повної автономії увійти в УПЦ (МП). За цією пропозицією, Митрополит мав стати членом Синоду УПЦ (МП), але його вся структура, вся ця тисяча парафій ніяк не підкорятиметься УПЦ (МП), буде в самостійному управлінні, а їхні права будуть навіть більші, ніж права РПЦЗ (Російської Православної Церкви за кордоном), яка приєдналася до Московського Патріархату в 2007 році.

Цікаво, що УАПЦ все ж не приєдналася. Чому? Тому що для всіх дуже важливе саме ідейне обличчя. Скажімо, в УАПЦ ставлять запитання: чи УПЦ (МП), до яких ми приєднуємося, проповідує «Русский мир», чи все-таки є самостійною і від всіх геополітичних ідей «Русского мира» відділеною? Запитання до МП: ви хочете, щоб УПЦ була ідеологічним рупором впливу Москви? Отже, УПЦ КП і УАПЦ до вас не приєднуються. Ви хочете, щоб вони до вас приєдналися? Отже, треба, щоб це, по-перше, не був ідеологічний рупор «Русского мира», а по-друге, необхідна фактична самостійність. І краще, щоб вона була закріплена в Томосі.

Або в МП хочуть бачити в Україні союзницьку щодо неї автокефальну Церкву, або хочуть, щоби тут була релігійне протистояння, яке може перейти в гарячу фазу. Іншого вибору немає.

Цей вибір дуже важливий. Або в МП хочуть бачити в Україні союзницьку щодо неї автокефальну Церкву, або хочуть, щоби тут була релігійне протистояння, яке може перейти в гарячу фазу. Іншого вибору немає. Всі сценарії, щоб приєднати когось тишком-нишком — не проходять. Досі все розвивалося таким чином: ми хочемо втілити в життя якусь утопію, якщо автокефали і Київський Патріархат до нас приєднаються, але на наших умовах і все буде добре для нас. Але ця утопія не реалізується. Бо, не маючи жодної політичної підтримки, УАПЦ все-таки існує. УПЦ КП також, незважаючи на тиск, діє і навіть розростається, хоча всі її політичні союзники маргіналізовані, знекровлені. Їх як реальної політичної сили немає. На сьогодні єдина політична сила в Україні — це Партія регіонів, яка підтримує УПЦ (МП). І тим не менше, Київський Патріархат існує, УАПЦ існує. Всі зусилля Московської Патріархії у цьому напрямку пробуксовують. Виявляється, ці Церкви живуть не з допомогою політичних партій, а завдяки підтримці народу, свідомості священиків, єпископів. І це, нарешті, в МП мають врахувати.

Уже ясно, що проповідування й надалі «Русского мира» в Україні може закінчитися двома сценаріями. Перший, який вже є, — це перетворення Патріарха Кирила в одіозну фігуру, такого собі «релігійного Жириновського», який щось проповідує, але ніхто його не слухає. Другий сценарій передбачає, що все-таки його хтось мінімально сприймає, і на цій основі люди-фанатики стають іскрою релігійної війни між різними православними і різними релігійними групами в Україні. Цей сценарій навряд чи можливий. Але чогось іншого ця проповідь не може дати. Тому, безумовно, необхідно відмовлятися від будь-якого тиску, тому що й перетворення Патріарха Кирила на Жириновського — це смішно і йому не личить. А де-факто це вже відбувається — з цими всіма чапліними, кураєвими, фроловими тощо. З проповіддю «Русского мира», яка не має ніякого підґрунтя, Патріарх виглядає смішним у Росії, а тим паче тут. Це так само смішно, як і православний дрес-код в Москві чи пояснення, навіщо потрібні Церкві аксесуари розкішного життя. Або Патріарх стає палієм релігійної війни, що також йому не личить.

А ще не личить перед світовим Православ’ям затягувати справу із вирішення українського питання. Необхідно в згоді зі світовим Православ’ям знайти такий статус для УПЦ, щоби він не викликав запитань. І хай ця УПЦ (МП) сто разів каже, що сьогоднішній статус її влаштовує, але він не вирішує справи. Потрібно знайти православний консенсус запропонувати статус і такий-то сценарій об’єднання, не підкорення, а дійсно повернення в самостійну вже УПЦ тих людей, які хочуть бути православними, але просто не погоджуються з підкоренням Москві. Треба дати їм шанс, дати їм таку Церкву.

— А як бути з тими, хто не проти цього підкорення?

— Якщо навіть кілька десятків тисяч не захочуть бути в такій самостійній УПЦ, то це не порівняти з тими мільйонами, які сьогодні є в розколі. І ці кілька десятків тисяч сьогодні є фактично розкольниками-русофілами в УПЦ. І якщо вони дійсно підуть з УПЦ, навіть при тому, що всі Предстоятелі, Патріархи підпишуть Томос про автокефалію УПЦ, то ними вже окремо треба буде займатися і знаходити для них якийсь канонічний статус. Для цих щось можна буде придумати або в межах УПЦ, або в межах навіть Московського Патріархату. Проте це не причина, щоб надалі затягувати процес і чекати, що станеться чудо — і всі просто так приєднаються. Якщо не буде мирного сценарію, то не буде й миру і поєднання.

— Але якщо утвориться об’єднана Церква, яка складатиметься, скажімо, з двох третин УПЦ (МП) і цілих УПЦ КП та УАПЦ, то вона може стати найбільшою Православною Церквою світу — за кількістю вірних і громад. Яка інша зможе конкурувати з нею? Вона буде вдвічі більша за Православну Церкву в самій Росії. Чи Росії потрібна така дочірня Церква, яка потенційно потужніша за неї? І тому, можливо, розколота, ослаблена, з внутрішніми суперечностями УПЦ розглядається як найвигідніший варіант? Або ж Росії вигідно творити образ ворога, а погодитися на будь-яку автокефалію Української Церкви, навіть якщо це буде записано як канонічна автономія,  — це все таки визнання, що українська територія не є частиною Російської держави й Церкви?

Росії найвигідніша ситуація, щоб в Україні була релігійна війна

— Тут дуже багато питань. По-перше, що вигідно Росії? Їй найвигідніша ситуація, щоб тут була релігійна війна. Тому що тоді Україна буде невдалою країною, її треба буде або приєднувати, або розчленовувати тощо. І негативний сценарій для України є позитивним для Росії у цьому відношенні. Отож, подумаймо, релігійна війна в Україні – це був би крах усього. А бачимо, що в світі релігія є одним із засобів підбурювання до конфліктів.

Однак, з іншого боку, чи збереження розколу є вигідним для МП? Для РПЦ невигідна релігійна війна на її канонічній території. Бо якщо МП не лише не впоралася сама з розколом, а навіть сприяла релігійній війні, то арбітром далі буде Константинопольський Патріархат.

— Тобто і вигідно, і невигідно, скажемо так.

— Так. І хоч мирний розкол умовно їй вигідний, але водночас РПЦ ставить себе перед іншими Православними Церквами і найперш — перед Константинопольським Патріархатом — у незручне становище. Чому? Тому що згідно з канонами, Константинопольський Патріархат є найвищою апеляційною інстанцією у православному світі, й УАПЦ та Київський Патріархат апелюють до Константинопольського Патріархату. У цій ситуації Константинопольський Патріарх як найвищий арбітр визначає, що це територія Московської Патріархії, і запитує, що вона зробила для лікування розколу. Якщо Москві нема чого сказати (а за 20 років можна вже зробити висновок, що вони не хочуть лікування розколу), тоді знову ж таки Константинопольський Патріархат має брати на себе відповідальність за те, що відбувається тут. І це ситуація, яка Москві дуже невигідна.

Тому спочатку затягувалися переговори, потім пропонувалися інші проекти, а в результаті – невизначеність, яка не може тривати безконечно. Це не Середньовіччя, де все відбувається упродовж століть. Сьогодні Собор можна зібрати за три дні. Дуже проста ситуація: Московська Патріархія все-таки відповідальна за те, що діється на українській території, і якщо вона за 20 років не може показати способу лікування і збереження Московського Патріархату в єдності, то повинна або запропонувати самим українцям, щоб вони віднайшли інший спосіб лікування розколу, або дати Константинопольському Патріархатові право запропонувати такий спосіб. Щоб усе-таки тут була єдина Православна Церква. А всі роздуми про те, яка ця єдина Українська Православна Церква за кількістю громад або за кількістю вірних, мають відійти на другий план. Тому що повинна бути відповідальність за цих вірних.

Це країна з тисячолітньою православною традицією. Тут — колиска православ’я для цілої Східної Європи. І відповідно, ця країна має право на самостійну Церкву і на самостійне вирішення, яким шляхом розвиватися. Безумовно, православні вірні з любов’ю і з симпатією будуть ставитися до РПЦ в майбутньому, якщо РПЦ чинитиме адекватно в цій ситуації. І ясно, що якщо дійде до релігійної війни, то невідомо, де ці вірні опиняться потім. Поки що всі ці люди, які розчаровуються в «Русском мире», не ходять до церкви взагалі, або переходять в інший Патріархат, або йдуть в католики. В Україні є великий релігійний вибір.

А кількість людей з проросійськими екстремістськими настроями зменшується, тому їх намагаються штучно збільшити за рахунок противників ідентифікаційних кодів, тих, хто боїться кінця світу. Їх набагато менше, ніж 10 років тому, їх на порядки менше, ніж 20 років тому. Історична ситуація все одно для Москви програшна. Як співав Висоцький, «настоящих сумашедшых уже нету». Це Лук’яник був останній і то «несправжній», а більше награний. І він вже давно не грає в Церкві конструктивної ролі, як і всі його прихильники. Нусенкіс знайшовся один серед олігархів, який пішов і давив на Предстоятеля. Всі ж інші не пішли, бо вони більше його поважають і будуть його підтримувати. А той же Нусенкіс вже кілька років нічого і не фінансує. Оце він сказав, що відмовляється фінансувати православні ЗМІ. Але як тільки прийшла криза, він одразу перестав давати гроші.

Історія – це така штука, проти якої навіть Патріарх Кирил не може виступати. Не можна сьогодні казати закликати «відновити Святу Русь», а потім говорити про православний дрес-код. РПЦ треба визначатися. Можна йти в повному фарватері російської державної політики і тримати в Україні лінію останньої атаки. Це приведе до того, що рано чи пізно відповідальність на себе візьме Константинополь. І МП не зможе щось зробити. Або вони все ж таки самостійні церковні діячі, які думають про Православну Церкву, про її глобальне майбутнє, про її вплив у світі, про своє місце у цій місії і роль у світовому Православ’ї. І діють не як «подчененый Путина номер такой-то», а як самостійна особа, відповідальна за ситуацію в Україні. Тому приймають рішення відпустити українців, щоби ситуація в Україні нормалізувалася на основі вже давно відомого рецепту, випробуваного в усіх православних країнах – Автокефальна Православна Церква. В цій ситуації було б навіть краще, коли б Церква-Мати, якою себе вважає Москва щодо Києва, або дві Церкви-Матері — Константинополь і Москва — це зробили б зі своєї згоди, не чекаючи на боротьбу самих українців за своє законне право.

Бесідував Тарас Антошевський,

Київ, 3 серпня 2011 р.

Система Orphus
Рейтинг
2
5
23коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • admin_2 | 15 серпня 2011, 11:10
    Коментувати коментар

    Тарасе Бульба - ваш акаунт заблоковується. Включно з ІP.

  • admin_2 | 14 серпня 2011, 19:52
    Коментувати коментар

    Двоє осіб, які були днями позбавлені права коментувати матеріали "batja.idiot" і "Канонічний УПЦ" перереэструвались як "Тарас Бульба" і "Lvivskyj_Patriarchat" - якщо і надалі будуть продовжувати тролити, та виходити за межі елементарних етичних норм будуть видалені відразу без попереджень. РІСУ це не смітник, де ви будете виливати болото на інших. Якщо Ви вважаєте себе експертами чи спеціалістами, прошу представитись і коректно аргументовано подавайте свою думку. Або пишіть статтю і ми її надрукуємо. Займатись же тролінгом йдіть в інше місце.

  • romkoros | 14 серпня 2011, 15:43
    Коментувати коментар

    Интересно, чем автокефалия помогла Московской патриархии и другим Церквам!? romkoros | 14 серпня 2011, 15:00 Коментувати коментар Автокефалія - це конкретно-визначений статус тої чи іншої Помісної Церкви. Він є запорукою розвитку і зміцнення церковної організації. Механізм автокефалії передбачає створення нових Помісних Церков, тобто поширення християнства. У ті далекі часи 15-16 століть автокефалія і надання статусу патріархії Московському престолу вирішило питання самочинного відокремлення від Костантинополя у 1448 р., ввело цю молоду церкву у євхаристичне спілкування з православним світом. І для держави це мало користь... власне Б.Годунов ці питання і пролобіював. Інші церкви не виняток - в тих державах, де визнавалися помісні церкви зникала напруга і ворожнеча. Загляньмо в підручник з історії помісних церков. Кожна помісна церква після врегулювання її статусу зростала.

  • romkoros | 14 серпня 2011, 02:09
    Коментувати коментар

    Юрій Чорноморець молодець - виважено і об`єктивно підійшов до питання...! На мою думку в Україні взагалі немає "розколу" так як євхаристичне спілкування між православними нашої країни нездійснюється через політичні, а не догматичні причини. І взагалі поки Православний світ раз і на завжди не вирішить як, кому, хто і коли повинен надавати автокефалію проблема не вирішиться. Ось тут на мою думку Церква переглянувши свій канонічний корпус і врегулювавши питання надання автокефалії, може зробити великий крок вперед. І правий шановний Експерт, що будуть відповідати не тільки перед Всеправославною спільнотою, але і перед Богом...

    • Тарасій | 14 серпня 2011, 13:35
      Коментувати коментар

      Ви не праві! Чорноморець добре знає про що говорить. Більше того, він також не ображає патр. Кирила, а навіть закликає його відмовитися від падіння до рівня клоуна.

  • Татьяна, УПЦ КП | 12 серпня 2011, 23:41
    Коментувати коментар

    Хорошее интервью, смелое. Молодец Черноморец.

  • Каноничный УПЦ | 12 серпня 2011, 19:15
    Коментувати коментар

    Думаю, что г-н Черноморец - злостный распространитель сплетен и непроверенных слухов по примеру своего российского коллеги-сектанта К.Фролова.Его способность желаемое выдавать за действительное впечатляет. А экстремистские высказывания, незнаю специально или по скудоумию,направлены на дестабилизацию ситуации в УПЦ, которые могут привести к еще большему усугублению раскола не только в Украине но и вселенского Православия.Недалекий карьерист и политиканчик,дерзко изнасиловав каноны Церкви Христовой, неспособный различать духовную состовляющую церковной жизни от политической организации, призывает содать политическое образование ничего общего не имеющего с Христовой Церковью. Бойтесь производящих разделения!

    • Тарасій | 14 серпня 2011, 10:21
      Коментувати коментар

      А я думаю, що вас правда в очі тисне. Бо звинуватити Чорноморця у всьому цьому, означає, що бракує якісних аргументів, тому дієте за принципом "сам дурак". І якщо вже його порівняти з кимсь, то точно не з Кирилом Фроловим. Бо це люли і різної освіти, інтелекту, і різного методу спілкування, і життєвих поглядів взагалі.

    • sashaboyko | 14 серпня 2011, 11:01
      Коментувати коментар

      Совершенно согласен с Тарасом, что вы можете противопоставить? Кроме злости? Где именно Черноморец "изнасиловав каноны Церкви Христовой"? Кроме того что вы взяли на "неспособный различать духовную состовляющую церковной жизни от политической организации" - а у нас такое есть? А вы значит можете различать? И можете видеть где есть духовная жизнь, а где нет? Тем более берете на себя смелость вещать сверху: "Бойтесь производящих разделения!" А вы забыли что "надлежит у вас быть разделению"?

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 7 листопада 2018, 10:21 | Колонка Катерини Щоткіної | 

    Політичне православ'я — прокляття чи неминучість?

    Ті, хто говорить, що Томос для України — політичний проект, мають цілковиту рацію. Як праві й ті, хто вважає автокефалію політичною потребою, яка, врешті, назріла і до якої дозріли. Але сказавши це «а», слід промовити і всі інші літери по черзі.

  • 22 жовтня 2018, 09:19 | Колонка Володимира Мельника | view photo | 

    Тест на християнство і карандишевство

    В контексті подолання розколу в Україні та власних реакцій на нього, багато спікерів і єрархів РПЦ дуже схожі на Юлія Капітонович Карандишева з «Безприданниці» О.М. Островського.

Останні коментарі

  • John | 17 листопада 2018, 13:10

    А коли Томас Морр дадуть? Чи це, таки, утопія.

  • John | 17 листопада 2018, 12:48

    В пересічного українця , контактів в телефоні більше ніж вони опитали.

  • velovs@ukr.net | 17 листопада 2018, 12:46

    "За словами муфтія Духовного управління мусульман України «Умма» Саїда Ісмагілова, існують відомості про причетність спецслужб РФ до формування збройних ісламістських організацій, в тому числі і

  • velovs@ukr.net | 17 листопада 2018, 11:46

    От і чудово: якраз нині й наразі Христовий Святий Дух, у т. ч. відповідаючи на ці - ревні й повсякчасні молитви Своїх істинно віруючих за нашу Батьківщину, і переплавляє й творить ту - воістину

  • orthodox | 17 листопада 2018, 11:43

    Шановний, дуже розкрита інформація! То якщо ви такий advanced user to Google, чи не були би ви так ласкаві поділитися більш конкретною інформацією?

Популярні статті місяця