Великий піст ― це школа нашого підпорядкування Божій волі, школа слухання ― владика Ігор Ісіченко

07 квітня, 11:00
Інтерв'ю
Великий піст ― це школа нашого підпорядкування Божій волі, школа слухання ― владика Ігор Ісіченко - фото 1
Великий піст ― вдалий час для переосмислення багатьох речей. У контексті війни з Росією, яку переживаємо зараз, також є над чим задуматися й застановитися.

Відповіді на болісні питання спробували пошукати в етері радіо «Накипіло». Читайте найцікавіші фрагменти розмови з архиєпископом-емеритом УГКЦ владикою Ігорем Ісіченком.

Про важливість посту

Архиєрей пригадує, що Ісус казав, що вигнати бісів можна саме постом. А в тому, що українці мають справу з демонічною силою, переконувати нікого вже не треба.

Ми всі пересвідчилися, що метою агресора є фізичне винищення нашого народу, знищення нашої держави як такої. Те, що війна відбувається під прикриттям псевдорелігійних гасел, не має жодного християнина ввести в оману. І отці Церкви, і Святе Письмо нас застерігають, що диявол часто вдало маскується під ангела світла. Тому нам треба пам’ятати про потужну зброю ― молитву та піст.

Владика Ігор каже, що його дуже зворушують сюжети, у яких військові дякують за молитву, адже переконаний, що без Божої ласки не вдалося б вистояти ані в перші місяці 2022-го, ані зараз.

Можливо, той застій, який ми зараз спостерігаємо, пов'язаний не тільки з браком зброї, але і з розслабленістю суспільства, втратою тієї напруги боротьби за свободу, яку ми мали навесні 22-го року, втратою віри в нашу перемогу. Саме тому період Великого посту є для нас унікальною зброєю у боротьбі за наше майбутнє. Кожен піст Церква характеризує як духовну весну. Ми можемо проспати її, можемо не звертати на неї уваги, закритися вдома й не виходити на вулицю. А можемо відчинити вікна і вдихати свіже весняне повітря. Саме до другого закликає Церква.

Великий піст ― це школа нашого підпорядкування Божій волі, школа слухання. Я би побажав нам усім навчитися слухати одне одного й шанувати гідність одне одного.

«В окопі невіруючих нема»

Це загальна фраза, що значно спрощує феномен віри. Бо гірше за все буде, коли ми будемо вважати віру наслідком переляку та пошуку когось сильного, на кого можна було б спертися. Віра ― це зброя сильних, це знаряддя тих людей, які зуміли усвідомити себе, свою ідентичність, відчути Божу присутність, а в собі ― іскру Божої любові, яку Біблія називає образом і подобою Божими. І вони здатні їх реалізувати.

Найгірше, коли війна деформує нашу віру, коли вона пробуджує у нас патологічну ненависть і прагнення помсти. А перемоги здобувають холодним розумом, зваженими діями та врахуванням можливостей ворога.

Мир і його захист

За словами владики, дуже показово, що в Росії кільком священникам заборонили служити, бо вони молилися за мир ― це вважається державним злочином.

Мир потребує захисту. Те, що Україна відмовилася від ядерної зброї, не створило миру, а спровокувало небезпеку війни. Не тільки ми, а й цілий світ (дивіться, як зараз озброюється Західна Європа) переконався, що пацифізм не є творенням миру.

Мир творять люди, здатні захистити себе, свою свободу, свою державу. Саме це випробування ми проходимо. Через наші неймовірні втрати, страждання нашого народу певним чином і світ схаменувся від засліплення ліберальними доктринами, яке прийшло у попередньому десятилітті. Омана пацифізму зараз може привести тільки до катастрофи.

Українські чвари ― (не)унікальна історія

Нам треба менше повторювати нав’язані стереотипи про приреченість України на внутрішні чвари. У кожній державі ми їх знайдемо, це не є нашою винятковою вадою. Але проблема в тому, як її подолати. Треба менше говорити. У дні Великого посту ми знову зустрічаємося з молитвою преподобного Єфрема Сирійця, який серед іншого закликає нас боротися з багатослів'ям. Це багатослів’я провокує самоманіфестацію на кожному кроці й викликає потребу говорити не завжди продумано, демонструвати поінформованість у тих сферах, у яких нічого не розумієш.

За словами владики Ігоря, демократична країна вимагає від людини активності в різних сферах життя. Однак зараз, у часі боротьби з Росією, нам варто припинити політичні баталії й образи щодо людей, які забезпечують присутність нашої держави у світовій політиці. Особливо актуальне обмеження на критику під час Великого посту, адже Церква проти осуду інших.

Початком людських проблем стало те, що праотці не захотіли дотримуватися найелементарнішої, найпростішої Божої заповіді ― не судити. Вони побажали плоду з дерева пізнання добра і зла. Чим це все закінчилося? Втратою раю.

Якою б понівеченою, скаліченою, понищеною не була зараз наша країна, але ми можемо розглядати її як свій рай, до якого ми покликані, і який можемо втратити, якщо не будемо панами над своїми словами, над тим, що ми хочемо продукувати у світ.

І найголовніше, мабуть, ― уміння шанувати гідність будь-кого зі своїх співгромадян, зі своїх ближніх. Це те, що відрізняє демократичну державу від авторитарної. Це те, що є основою християнської етики.

Зневіра

За словами владики, впоратися зі зневірою можна лише одним способом ― пережити цей період.

Великий піст бере початок з двох джерел: перше ― 40 років мандрів народу Ізраїлю з єгипетської неволі до обіцяної землі; друге ― 40 днів посту Ісуса Христа перед його виходом на публічну проповідь. У першому випадку народ уже підійшов до межі Ханаану й міг увійти в цю землю. Але більшість злякалася. Тому вони ізраїльтяни були приречені ще десятиліття блукати пустелею.

До Ісуса Христа перед тим, як він відкрився світові як Месія, приходить диявол і починає спокушати. Бо Христос прийшов у світ, щоб пройти всі етапи людського життя, в тому числі і депресивні стани. Навіть на хресті Він виголошує: «Боже мій, Боже мій, нащо Ти залишив мене?» Тому подолати зневіру ― це один з елементів нашого гарту. Мусимо це пережити.

Розчаруваннями ми розплачуємося за оманливі надії, за те, що від нас приховували в перші місяці війни. Це тепер трактується як брехня для спасіння, щоб нас підтримати на силах, щоб переконати, що перемога вже близько. У кожному разі після непродуманих обіцянок бувають складні розчарування. Тому війна вчить нас ще одного ― мати відвагу говорити правду й боротися за це право.

Архиєпископ також додає, що підбадьорювати неправдою зовсім необов’язково. Для підбадьорення людині треба вселити віру в її сили.

Подорож до США

Владика Ігор Ісіченко відвідував парафії УГКЦ в США. УГКЦ є однією з найбільш потужних українських релігійних організацій в країні й налічує понад 200 парафій у чотирьох єпархіях: Філадельфійській, Чиказькій, Стемфордський і Пармській. Там архиєпископ перебував в українському середовищі, яке, проте, асимілювалося: пращури більшості з теперішніх «американських» українців приїхали на ці терени наприкінці ХІХ століття ― у першій хвилі еміграції.

Спочатку українці їхали в Пенсільванію на шахти й металургійні заводи. У цьому регіоні було сконцентровано 80% парафій, які українці заснували в США. Однак згодом шахти відійшли на другий план.

Нові хвилі еміграції, особливо післявоєнної, патріотичної, а не економічної, пожвавлювали Нью-Йорк, Філадельфію. А в Пенсільванії лишалося все так, як було. Зараз можна дивуватися тому, як заробляли копійки ті перші шахтарі. Але з цих копійок вони збудували величезні собори.

УГКЦ і загалом наша еміграція у США дозволила нам зберегти тяглість нашого національного релігійного розвитку. У той час, коли УГКЦ в Україні була заборонена, вона успішно розвивалася у США. Приплив політичних мігрантів після Другої світової війни посилив патріотичний стержень. А з приходом митрополита Йосифа Сліпого почався патріархальний рух, який охопив патріотичну інтелігенцію. Тобто життя Церкви, культурне й суспільне життя було бурхливим.

Також архиєпископ-емерит розповів, що в Стемфорді, поблизу Нью-Йорка, розбудували центр єпархії. У цьому містечку українці заснували музей, у якому зберігається дуже багато цінних культурних артефактів, ужиткових речей. Також у Стемфорді є семінарія, англомовна школа, бібліотека, архів.

У Чикаго, де служить наш владика Венедикт Алексійчук, студит, є квартал, який називається «Ukrainian Village», тобто «українське село». Там на кожному другому будинку український прапор. Там, окрім кафедрального собору, є єпархіальне управління, резиденція єпископів, школа на 200 людей (переважно двомовна, але з українознавчими предметами), свій банк. Українці насамперед створювали свої кредитівки ― тобто кредитні товариства. У цьому кварталі є українськомовний лікар, до якого стоять у черзі наші емігранти, які ще не говорять англійською як слід.

До речі, отці, які служать там на парафіях, часто роблять неймовірну роботу. Вони допомагають нашим людям, які виїхали з України через війну. Ми були в одному місті, де отець, українець з Румунії (який тікав з Румунії ще в соціалістичні часи вчитися в семінарії УГКЦ), возить наших людей на курси водіння, щоб перекладати там водієві.

Звичайно, є проблема покликань у Церкві у США. Я досить песимістично налаштований їхав туди, бо чув, що немає вже своїх священиків, приїжджають з України, що немає нових покликань у монастирях. Але на мій подив Церква дуже діяльна й активна. Думаю, що наш владика Борис Ґудзяк робить більше, ніж усі посольства України в Західному світі разом узяті. Він корінний американець, вчився в Гарварді. Владика Борис намагається бувати де тільки можна і спілкуватися в церковних і позацерковних колах. Думаю, народна дипломатія теж дуже потрібна.

Українська діаспора

Українська діаспора ― це невеликий відсоток населення США. Однак це авторитетне середовище, яке все ж має певний вплив на зовнішню політику країни. Звісно, не такий, як, наприклад, у Канаді. Однак теперішня діаспора у США ― вже зовсім не та, яка починала себе представляти наприкінці ХІХ століття. Це солідні люди. Якщо раніше 80% парафій було в Пенсільванії, то зараз вони по всіх штатах.

У діаспорі люди політично загартовані й добре розуміють ситуацію в Україні. Адресна допомога надходить. Інша річ, що Україна тривалий час «заробляла» собі репутацію корумпованої країни, їй активно допомагали медіа й російська пропаганда. Але американці вміють рахувати гроші і, думаю, вони якраз будуть контролювати ті витрати, які здійснюються в Україні, ― каже владика Ігор Ісіченко.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну діаспора українців у США істотно зросла. Зокрема це відчувають українськомовні парафії, яких уже не так багато. За словами владики, на жаль, ця хвиля еміграції значно вразливіша до асиміляції, ніж попередня. Навряд чи повернеться більшість тих, хто виїхав, і є великі сумніви щодо того, чи їхні діти й онуки залишаться українцями у США.

Нам треба буде дуже багато змінити в Україні, щоб сюди можна було повертатися з Америки. Пригадайте 90-ті роки, коли частина молодих енергійних американців у третьому-четвертому поколінні їхала в Україну. Це відбувалося не тільки через патріотичні почуття, але передусім з тверезого розрахунку й через уміння інвестувати, реалізовуватися тут, де відкривалося широке поле можливостей. Тому повернення громадян залежить передусім від нашої країни.

Про Папу Франциска

Його слова нормально сприймайте, як думку старшої людини. Папа ― своєрідна особистість. Він дуже добре продемонстрував безперспективність південноамериканського соціального богослов’я для європейського контексту. Це людина, сформована у Латинській Америці, в абсолютно іншому світі, ніж у нас.

Він безпосередній і говорить те, що думає. Це дуже цінно. Хоч дипломат не повинен так робити. Але він не є дипломатом. Те, що Папа помиляється, очевидно. І людина в будь-якому становищі не може не помилятися. Єдина річ, що його безпосередністю користуються ті, хто хоче роздмухати сенсацію .

Я б не брався судити ні Папу, ні когось іншого за його помилки. Хочу припустити, що він має іншу логіку, яка відрізняється від нашої. Те, що Папа не хоче вживати викривальних фраз, пов’язано з пам’яттю про католиків Росії, адже для Росії впродовж століть Католицька Церква залишається ворогом №1. Це й формує в нього граничну обережність.

До того ж Папа своїм прикладом мимовільно показує нам, що не всі на Заході нас розуміють, не всі є нашими союзниками, що так чи інакше в Італії, Франції, інших країнах вистачає людей, які ставляться до України критично. Є різні погляди. Ми відчуваємо війну на собі. Для нас це болісно, але це не може бути болісно для людини в Римі чи в Нью-Йорку.