• Головна
  • Публікації
  • Інтерв'ю
  • “Найбільша небезпека для Церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства”, — розмова з пастором Валерієм Федораничем про віру, суспільство, війну і пропаганду...

“Найбільша небезпека для Церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства”, — розмова з пастором Валерієм Федораничем про віру, суспільство, війну і пропаганду

“Найбільша небезпека для Церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства”, — розмова з пастором Валерієм Федораничем про віру, суспільство, війну і пропаганду - фото 1
17 березня, 15:20
Інтерв'ю
Валерій Федоранич є ректором Закарпатського християнського інституту, гаслом якого є “Віра, знання, дія”. І він сам живе відповідно до цих слів.

Якщо подивитися його стрічки у соціальних мережах, то відразу кидається в очі, що значна частина часу він проводить у дорозі - везу допомогу на схід та південь країни, духовно підтримує військових і братів по вірі на прифронтових територіях.

А попри те навчальний процес, різноманітні тренінги і співпраця з іноземними партнерами. З них і почнемо.

— Нещодавно у Хусті відбулася незвична подія, про яку не було публічного розголосу. Іноземні гості-місіонери вмили ноги українцям, здається, воїну, волонтеру і капелану. Як виникла ця ідея і що вона мала би означати?

— Так, вже другий рік поспіль, міжнародна благодійна організація “Dnipro Hope Mission” (DHM) проводить ретріти своїх партнерів, капеланів та волонтерів у місті Хуст. Метою зустрічі є висвітлення діяльності, спільна молитва, підбадьорення, короткий відпочинок, спілкування.

Омиття ніг — це Біблійний сюжет, описаний в 13-му розділі Євангелії від Йоана, де Ісус на останній вечері омив ноги учням і цим самим вчив учнів бути слугами один одному, проявляти дружбу та любов, сприйняття.

Така ж ідея виникла і в д-р Джошуа Т. Серль (Dr. Joshua Searle), д-р Генк Стівенс (Dr. Henk Stenvers), д-р Роджер Мерчісон (Dr. Rodger Murchison). Вони є в правлінні DHM та організаторами зустрічі і саме цим омиттям ніг хотіли продемонструвати послух Христу, повагу та смирення перед друзями, а також подяку за справу, якою вони займаються. Це певний акт єдності з служінням українських капеланів та волонтерів. Як написав капелан Денис Гореньков в своїй публікації у фейсбуці: “особисто мені було важливо почути: “дякуємо, що тримаєтесь” (детальніше про це).

“Найбільша небезпека для Церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства”, — розмова з пастором Валерієм Федораничем про віру, суспільство, війну і пропаганду - фото 131446

— Судячи з назви, ця міжнародна організація була заснована спеціально для допомоги друзям з м. Дніпра? Розкажіть про них більше.

— Скажемо так — з Дніпра все почалось. Насправді не знаю добре історію виникнення Місії. Знаю, що Джошуа Серль викладав у Донецькому християнському університеті (зараз в ньому росіяни). Знаю, що він закохався в українку з Дніпра і вони одружились. Знаю, що разом в Англії заснували Місію з метою допомоги Україні.

Особисто я познайомився з Джошуа на презентації його книги “Богослов’я у постхристиянському світі”, потім зустрічався на Методологічних семінарах. Коли почалась велика війна, він вирішив підтримувати наше волонтерське служіння в Закарпатському християнському інституті. Згодом запропонував в Хусті провести ретрит для партнерів DHM. Там ми ближче познайомились.

“Найбільша небезпека для Церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства”, — розмова з пастором Валерієм Федораничем про віру, суспільство, війну і пропаганду - фото 131447

— Минулого року доводилося спілкуватися з друзями з інших іноземних допомогових організацій. Вони поміж іншим казали, що все важче стає збирати допомогу для України. Люди там, умовно кажучи, або втрачають інтереси, або вичерпуються, або розчаровуються, бо не бачать кінця у війні в Україні. А що кажуть ваші колеги з DHM чи інших подібних організацій?

— Люди там, як і в Україні, донатять по різним причинам:

  • програмно або проектно. Діє проект, який направлений на забезпечення певних потреб.Тут нічого особистого, досягли цілей або використали кошти і проект згорнувся;
  • допомагають соціальні групи або організації. Церкви, клуби, місії, спілки якісь, що діють по спільній згоді. Вони донатять певний період, поки є зацікавленість та згода. Коли “відволікаються” на іншу проблему, то й завершується або зменшується підтримка;
  • особисто. Якимось чином їх торкається ситуація або моральний обов’язок спонукає людину донатити. Поки ця важливість діє, торкається — людина активна.

Але правда в тім, що впливають на всі ці категорії різні фактори. Втома, політика, вибори, зміна відчуття доцільності, важливості, пропаганда, відносини, стосунки, настрій особистий і загальний в суспільстві. Деякі люди чи організації налаштовувались на короткострокову підтримку і щоби переключитись на довгострокову підтримку, потрібна згода, стратегія, планування, бюджет. З усіма цими та іншими викликами ми зустрічаємось.

Крім того, українцям потрібно вчитись працювати проектно. Писати проект, планувати, організовувати належне виконання і подавати звіти. З цим часто проблеми. Благодійна організація, яка провела акцію через вас і не отримала узгоджений, прозорий звіт, не буде вдруге з вами працювати. Часто на етапі домовленостей ми погоджуємось на все, щоби отримати допомогу, а звітуємо не належно. І це руйнує співпрацю.

Ви кажете, що: “можливо люди розчаровуються, бо не бачать кінця війні”. Так, не завжди моральна аргументація, але й проста віра в доцільність, впливає на партнерство або підтримку. Важче збирати допомогу, тому що затягується незвичайна війна.

Для стабільності потрібна постійна робота з мотивацією, переконуваннями донорів у важливості справи і розвиток українських волонтерів в якості співпраці з благодійними організаціями чи благодійниками.

Саме для цього існують такі зустрічі, що були в Хусті, на яких ми разом обговорюємо наші проблеми, виклики, задаємо питання, знайомимось із змінами, аналізуємо що зробили, що допомагало, що заважало і готуємо матеріал для планування співпраці з благодійниками на наступний рік. Крім того, разом молимось, свідчимо, спілкуємось, сміємось, плачемо і (принаймні цього разу) омиваємо ноги — це і є акт посвячення спільній справі.

Молитва з пастором з Херсону Сергієм Синім - фото 131449
Молитва з пастором з Херсону Сергієм Синім

 

— Ви постійно їздите різними прифронтовими регіонами України. Які зараз є найбільші потреби у тих, кого Ви відвідуєте?

— Потреби змінюються від сезонів та від обставин. Цивільним все ще довозимо продукти, особливо в села. Не всюди навіть магазини працюють. Очищувачі води, фільтри, буржуйки, “хімію” тощо.

Військовим рідко де потрібно їжу, хіба сало завжди має попит, кока-кола, енергетики, їжа швидкого приготування, солодощі, енергетичні батончики.

Але від всього цього вони можуть відмовитись на користь дронів, старлінгів, батарей типу еко-фло, запчастин, колес, шин, авто, буржуйки, інструментів різних, скоб, цвяхів, плівки, мішків, тощо.

А головне що потребують військові, то ротації, відпочинку. На жаль заміни нема. До суспільства у них з цього приводу претензії.

Окремо можу виділити спілкування, а іноді просто послухати, побути разом, порозумітись, що ми разом. Уваги потребують і цивільні, через проведений разом час відчувається спорідненість, не залишеність. Хоча на спілкування не всім право дають, маю на увазі довірливе, відверте, від душі. Тут має бути досвід стосунків. Ти маєш бути не просто волонтером-туристом з фотоапаратом.

— А капелани, але ті, що є постійно поруч, чи можуть вони реально допомогти їм?

— Реально і допомагають. Але тут, як і всюди, компетенції і покликання грають свою роль. Досвід капелана — це справді досвід торкнутися сокровенного в душі військового, який на кордонах переживань. Є штатні капелани, які рідко в передових підрозділах, про них чув не серйозні висловлювання від військових. Про тих, хто в гущі подій, висловлюються з повагою. Проблеми є там, де жінки в підрозділах. Чоловік відкриється жінці, як психологу. Жінка-військова ближче до откровень з жінками.

“Найбільша небезпека для Церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства”, — розмова з пастором Валерієм Федораничем про віру, суспільство, війну і пропаганду - фото 131448

— Ви належите до євангельських християн, які ще недавно займали пацифістську позицію, маючи законне право на альтернативну військовій службу. Але зараз ми бачимо багато таких вірян у війську, у т.ч. зі зброєю в руках. Чому, як на Вашу думку, сталися такі зміни?

— Пацифізм в Україні (як і в усьому пострадянському просторі) складний і не схожий, на мою думку, на пацифізм європейський або американський. Наш пацифізм зазнав впливу протистояння віруючих не тільки збройному насиллю, але й Радянському Союзу, як ворожій до свого народу державі. Тому складати присягу навіть не хотіли ворожій системі.

Зараз ми можемо ділити пацифізм на дві категорії. По-перше, повний пацифізм, коли не дають присягу, не беруть зброю, не допомагають військовим, не сплачують військовий податок. Як на мене, це інопланетне явище. По-друге, миротворчий пацифізм — це коли не беруть зброю, але військову службу не пов’язану зі зброєю можуть нести, донатять, несуть службу капеланів, активно допомагають військовим (дехто бере зброю, щоби захистити ближнього чи себе).

Також в Україні є прихильники теорії “Справедливої війни” і, можливо, “Релігійного мілітаризму”. Не впевнений, що всі здатні пояснити свою позицію цими теоріями, але такі категорії рішень існують. Загалом Євангельська Церква, в більшості, надає право людям самим вирішувати свою позицію. Тому кожен тепер визначає сам, як йому реалізовувати свої переконання, не боячись осуду з боку Церкви.

Чому такі зміни? Як я вже писав, Україна перестала бути частиною ворожої системи і в богослов’ї євангельських християн артикулюється вчення про землю, в якій Бог поселив, а не тільки про “небесний град”. З часів Майдану переосмислюється вчення про владу і суспільство, переосмислюються соціальні доктрини на користь збудування суспільства і жертовної допомоги. Військовий зі зброєю сприймається не як злочинець (яким вважали радянського солдата), а як захисник, якому влада надала зброю і право її застосовувати законно. Біблія не засуджує цих людей, з позиції цієї теорії.

— Так, якщо б армію сприймали як зло, то би, напевно, не існувало в тому форматі, як вона є, й армії США, де більшість населення є євангельськими християнами. Які ще зміни відбуваються у середовищі євангельських християн за ці два роки, які Ви спостерігаєте, мандруючи Україною?

— Армію сприймали як зло, скоріше всього, асоціюючи її з тією силою, на якій базувався радянський режим. Режим, який знищував священиків, пасторів, релігійних діячів.

Доречі, ті євангельські християни в США, які зі зброєю в руках здійснювали, наприклад, місію в Афганістані, діяли згідно з теорією “Релігійного мілітаризму”. Основна ідея — це боротьба з загальним злом чи конкретним злом заради перемоги добра. В Штатах є ще така опція, коли ти підписуєш договір, що у випадку війни ти можеш воювати тільки в межах своєї країни і це ідея “Справедливої війни”. Ти захищаєш свій дім, майно, державу, але не є агресором для іншої держави і не перетинаєш зі зброєю кордони США.

Щодо останніх змін в євангельському християнстві, то інституалізується діаспорна церква, через міграцію багато де змінилось лідерство. Відкриті церкви наповнились новими людьми з переселенців, з іншого боку закриті спільноти ще більше консервуються. Насправді є церкви, де теми війни майже табу. І навпаки, є спільноти, де на організаційному рівні готуються психологи, які можуть бути корисними в суспільстві під час та після війни. Наприклад, УЦХВЄ створили Департамент душеопікунства — з метою організації служіння людям в умовах війни. Також на базі КБС “Благодать та Істина” готують капеланів для підтримки релігійних потреб військових.

“Найбільша небезпека для Церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства”, — розмова з пастором Валерієм Федораничем про віру, суспільство, війну і пропаганду - фото 131450

— Тобто зміни відбулися. І вони стосуються не лише армії та зброї. Які Ваші очікування, що може ще змінюватися в українському протестантизмі?

— Зміни відбуваються, але євангельське християнство не зовсім однорідне, тому переосмислення ще попереду для деяких регіонів та громад.

Я очікую, що відбудуться зміни у підготовці лідерів євангельських церков. Війна підняла багато питань, пов’язаних з позицією, призначенням, посвятою, місцем та роллю пастора в часи війни, окупації, мобілізації.

Очікую зміни в церковних практиках. Ми свідки, наприклад, історії в Херсоні, коли члени церков практично всі повиїжджали і залишилось кілька служителів, а зібрання повне людей, які приходять на служіння кілька раз на тиждень. І питання для пастора, адже членів церкви начебто немає, а церква повна. Яка вона, ця церква зараз, як будувати нове життя, священнодії тощо?

Колись до психології та психологів критично ставились, тепер багато євангельських християн вчаться на психологів та проходять різноманітні курси, тому що постають проблеми, на які неможливо відповісти тільки практиками консультацій та сповідей.

Очікую зміни в роботі з дітьми, підлітками та молоддю. Якщо ми не впізнаємо нові підходи для роботи з ними, ми залишимо їх в окремому світі сприйняття реалій війни в субкультурах, мережевій віртуальності, у самотньо розтлумаченому світі. І питання, яке місце для Церкви буде там?

Очікую розвиток соціальної теології, теології громадянства, політичної, публічної теології, гостинності.

Очікую, що багато сімей буде зруйновано через смерть когось із членів, але багато й розлучень через міграцію, довгі розлуки, зміни в людях, що робить війна. Це виклик для суспільства і Церкви.

Розумію, що Україна — саме те місце, де є потреба в християнських служителях, тому що їх місце серед людей, що страждають, потребують підтримки й допомоги.

— А які небезпеки можуть виникати зараз перед церквами у контексті війни і ставлення суспільства?

— Церква — частина суспільства. Чи вважає вона себе такою, чи ні, але вона певним чином впливає на суспільство. Суспільство також завжди впливає на життя церкви. Небезпека для церкви бути відірваною від переживань суспільства. Особливо в часи таких страждань. Коли церква штучто відокремлюється до особистих питань від питань місії Бога в суспільстві. Христос не тільки в будівлі церкви чи в зібрані церкви. Христос серед суспільства. Його місія в світі, а церква в Його місії, не навпаки. Найбільша небезпека для церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства. Хоча від початку церква має бути ствердженням Божої місії серед людей а не тільки серед однодумців.

“Найбільша небезпека для Церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства”, — розмова з пастором Валерієм Федораничем про віру, суспільство, війну і пропаганду - фото 131451

— Раніше українські євангельські християни були пов’язані з російськими одновірцями. Зараз стосунки назагал розірвані, часто звучить критика прокремлівської діяльності певних служителів там. Попри те, напевно не всі там зайняли таку позицію. Знаємо про виступи російських православних священнослужителів з критикою війни проти України. А чи маєте Ви якісь інформації від одновірців з Росії?

— Людей, які за мир, не обов’язково можна сприймати як людей, що проти війни. Є такі, що проголошують: “ми за мир”, а моляться за військових, що їдуть в Україну воювати. Везуть гуманітарку і допомогу російським військовим. І начебто вони роблять, що й ми, але це сторона агресора і допомога тероризму.

З росіянами є проблема з їх переконанням у величності імперії та російськості. Біда ідеї “русского мира” в тім, що вона інтегрована присутністю росіян в Європі й США. Вчора спілкувався з товаришем із Штатів, який каже, що вони ненавидять Америку, але не збираються повертатись в Росію. Вони не вчать англійську мову не тому, що ліниві, або не спроможні, як бува українці. “Русский язык великий”, слухають і дивляться тільки російське телебачення чи інтернет ресурси і в церквах розмови про російсько-українську війну не можна говорити, навіть молитись. Українці або виходять з тих церков, або абстрагуються від усього, або транслюють тему “не все так просто, не все так однозначно”.

Проблема російських одновірців в страху, загрозі і спокусі тихенько пережити цю війну осторонь. Загроза реальна, загроза від держави жорстока, але тут питання не просто в гонінні на Церкву. Тут питання здатності Церкви чітко дати відповідь, через своїх очільників, як вона розуміє цю ситуацію в Росії. В Біблії є приклад, коли Естер, жінка, дружина царя мусила зробити вибір і сміливо висловитись. Результатом її промови могла бути смерть, але вона вирішила сказати правду, була готова пожертвувати життям, молилась, постилась, потім сказала слово перед царем Артаксерксом. Таких прикладів багато в Біблії і вона вчить, що не буває боягузливого праведника. Є ті, хто пережив страх, але праведник його долає. Для чоловіків, які у церковній владі, Естер є викликом. Їй було задане питання, яке задане, на мою думку, кожному сучасному священику та єпископу і в Росії, і в Україні: “чи не заради цієї години надане тобі це становище?”.

Поодинокі голоси визнанням Росії агресором є, але більшість прийняла позицію Ряховського: “Мне не в чем каяться, не я эту войну начал”.

'Це фото перед Херсоном . Зруйноване село, спалена кавʼярня. Проїжджав, бачив, сумно було дивитись. Потім навколо ремонти навколо ремонти почались, розмінування і оптимізму додалось', — описує побачене пастор Валерій і зазначає, що тоді він написав вірш 'Не спалений стовпчик - не згорілі душі!'. - фото 131452
"Це фото перед Херсоном . Зруйноване село, спалена кавʼярня. Проїжджав, бачив, сумно було дивитись. Потім навколо ремонти навколо ремонти почались, розмінування і оптимізму додалось", — описує побачене пастор Валерій і зазначає, що тоді він написав вірш "Не спалений стовпчик - не згорілі душі!".

 

— Але він один з тих, хто її “благословляє”. Ви згадали про українську і російську діаспору у Північній Америці. Здається, за ці два роки українці-протестанти там більше відчули себе українцями і відділеними від одновірців-росіян. А які Ваш враження від спілкування з ними?

— Так, Ряховський благословляє, він так і молиться. І Путіну співає оди.

Українці в Американській діаспорі відчули українській підйом, і там, де суто українські церкви, то вільно висловлюються, донатять, створюють фонди. А там, де так звані слов’янські церкви (а краще б мовити з радянських республік вихідці) й російськомовні, й з певними обмеженнями обговорення теми війни, є випадки заборон молитов за сім’ї загиблих. Щоб не хвилювати “тіло Христове”, як вони говорять, краще не провокувати. Ті, хто в еміграції давно, то їм легше змиритися з такою нейтральною позицією. Важче тим, хто нещодавно, переїхали і потрапляють в такі обмеження. Буває створюють нові спільноти. Але часто життя й робота забирає енергію і люди просто звикають, косо дивлячись один на одного. Ну й не забуваймо, що сепаратистів також не мало виїхало, ждунов, “ми за мир”. Серед євангельських християн на Донбасі не мало таких було і є. Звичайно ми їх засуджуємо, але вони є “українським” голосом серед одновірців американців.

Ще популярно серед російських переселенців до Європи та Штатів представляти себе жертвами путінського режиму. Вони бідні біженці від Путіна, а ще й одновірці з України на них гоніння влаштовують. А претензії наші такі:

  • перше питання: “чий Крим?”, вісім років 95% (цифра не з опитування) з них говорили про референдум та “не все так однозначно”;
  • друге питання, визнання, що Росія імперія-агресор;
  • третє питання, хибність ідеї “русского мира”.

Відповіді на ці питання й показують, чи є вони самі прибічниками Путіна.

“Найбільша небезпека для Церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства”, — розмова з пастором Валерієм Федораничем про віру, суспільство, війну і пропаганду - фото 131453

— Тепер є багато очікувань, українські протестанти там зможуть переконати своїх одновірців-американців, щоби вони не вірили у російську пропаганду про нібито релігійні переслідування в Україні або давнє, що Росія є “захисником християнських цінностей”. Чи можуть українців там вплинути на такі цілкои брехливі стереотипи одновірців? Бо це важливо і зараз, коли нам потрібна військова допомога від США, і ближче до їх виборів.

— Я не зовсім знаю про вплив на думку американців. Знаю тільки, що все не втішно доволі. Приналежність до партії, гучніше за голос українців.

Не вірю, що хтось може вагомо вплинути на росіян у США. Можливо в окремих випадках. Знаю, що й зараз, в Штатах, вони вважають, що більші “захисники християнських цінностей”, ніж американці. Думаю, що потрібні покоління для змін в Україні, не те що в Америці. Ви знаєте, що ті, хто виїхав з Радянського Союзу, уявляють до сих пір, що тут ще “сов’єт раша”. Вони артикулюють, яка тут страшна була система, але в мене враження іноді, що вони ностальгують за нею. Ідеї старшого брата і головної ролі Росії залишаються. Отже, українці намагаються впливати, але з того, що я чую, то їм або забороняють піднімати ці теми, або їх менше і все безрезультатно. Принаймні я не оптиміст в цьому питанні.

Молодь інтегрується краще в американські, не україномовні церкви і я не маю інформації, наскільки вони активні в популяризації України та захисті її інтересів.

Думаю, що українцям в діаспорі потрібно самим визначитись в своїх позиціях і піднімати свій чіткий голос до Америки. Є культура спільних тематичних сніданків, але крім ефектних фото, чув також, що американці переймаються на них своїми інтересами не менше, ніж нашими. Доповідь, молитва або тост і розійшлись по своїм інтересам. Є підтримка волонтерів, капеланів, але не знаю чи це впливає на державну програму військової допомоги.

“Найбільша небезпека для Церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства”, — розмова з пастором Валерієм Федораничем про віру, суспільство, війну і пропаганду - фото 131454

— Попри те, що прогнози щодо нашої Перемоги у війні не такі оптимістичні, як були рік тому, але все ж зараз часто стоїть питання: а яка стратегія нашої Перемоги, тобто що маємо змінити у нашій країні, нашій свідомості, щоби ця Перемога була не лише на полі бойових дій?

— Якщо говорити про суспільство, то, на мою думку, потрібно спільно погодитись з тим, хто і що наш ворог. По-друге, потрібно погодитись, як вести з ним війну, якими силами, ресурсами, якою стратегією. У нас не завжди ворога ворогом вважають, або не з тими ворогують. Потім, у нас розвинуті системи фікцій та підміни понять, корупція, радянська спадщина (як мені остогид цей вислів), але ж ця “спадщина” є системою мислення і організацією управління і у військах, і в державних структурах, і часто в церкві верховодить.

У нас серйозні виклики будуть з результатами освіти. Діти п’ять років не отримують належну організацію шкільної освіти, в зв’язку з ковідом, війною, і ще не знаємо скільки це триватиме.

Коли ми дивимось на суспільство, то ми думаємо про народ. Я вважаю, що важливим фактором Перемоги України не на полі битви має бути високо мотивована, патріотична, палаюча до перемоги суспільства над наслідками війни еліта. І я маю на увазі не тільки владу, влада — це обрана еліта (часто не еліта, просто апарат), а є впливова еліта в усіх групах населення. Еліта, яка піднімає, мотивує, веде до перемог, створює нові рухи, зміни. Без здатної перемагати еліти в Україні нічого не вийде. Буде працювати система, стара і така, що поглинає новаторства.

— А що потрібно робити, щоби вона була, на Вашу думку?

— Суспільство має визнати необхідність в еліті. Також суспільству потрібно розуміти, хто така еліта. Еліта — це не мажори, не влада, не багатії. В еліті можуть бути багатії, більше того, не можлива жебрацька або незабезпечена всім необхідним еліта. В еліті можуть бути люди влади, але суспільство не може автоматично рахувати владу елітою. Головні риси еліти, про яку я говорю — творча та збудовуюча сила. Це творчі люди науки, мистецтва, релігії, літератури, державного управління, які уповноважені суспільством на розвиток країни. Я не говорю про елітарний клан, я говорю про цінність еліти в суспільстві, яка діє постійно.

Що потрібно робити? Суспільству потрібно погодитись з тим, що в людей мистецтва, науки, культури, творчості, високого правління, великої, чистої думки, в професійну армію, національну поліцію — потрібно вкладати ресурси, гроші, сили. На мій погляд це Біблійний метод. Погодитись і визначити як зрощувати зі своїх рядів еліту. Якщо суспільство не буде цього свідомо — воно буде битим самим собою же, виросте Дракон Євгена Шварца. Особливість цієї історії в тім, що недостатньо вбити Дракона, щоб звільнити суспільство, їм потрібно перестати бажати його.

“Найбільша небезпека для Церкви перетворитися в музей антикваріату для суспільства”, — розмова з пастором Валерієм Федораничем про віру, суспільство, війну і пропаганду - фото 131455