“Церква своїми діяннями має демонструвати жертовну любов Спасителя, а не битись за храми та кадила”, — о. Олег Горбовський

Про обставини переїзду, чому він змінив юрисдикцію і перейшов до ПЦУ, “русскій мір” на Херсонщині, міжправославну боротьбу і не тільки, у розмові з о. Олегом Горбовський.

— Отче Олеже, ви проживали з родиною доволі віддалено від фронту на той час, але прийняли рішення виїхати на неокуповану територію. Дорога через лінію фронту з малими дітьми навіть для священнослужителя не є безпечною.

— Проживати в окупації катастрофічно важко, ми використали весь можливий ресурс. Тому, коли знайшлись добрі люди, які змогли заплатити перевізнику за 7 людей (я, дружина, 5 дітей) - ми відразу погодились.

Моє місце служіння на Арабатській Стрілці з першого дня вторгнення стало відрізаним. Туди з окупованого міста Генічеська пропускали лише після ретельного обшуку, на проїзд “мали право” лише люди, які мали прописку в селах Арабатської Стрілки: Генічеська Гірка, Щасливцеве, Стрілкове… Підозрілих відправляли з мішком на підвал 17го училища м.Генічеськ, де з першого дня вторгнення і донині діє їх катівня. Ми три місяці перебивались, стояли по три години в чергах, щоб купити за власні кошти в звичайному магазині (що називалося отримати) “на руки” лише кілограм крупи, кілограм цукру…

Виїзд був дуже нервовий з самого початку, але вирішили ризикувати задля звільнення. Також існувала небезпека, що “орки”, врешті решт, доберуться до мене як людини, що безпосередньо приймала участь в русі спротиву.

— На цей час Ви вже вийшли з УПЦ МП і приєдналися до ПЦУ?

— Так, я ще перейшов серед перших з отриманням Томосу в 2018 році, навіть указ в мене був #1, бо я подав документи ще до Томосу і коли ПЦУ зареєстрували в органах влади, тоді вже я і отримав офіційний указ, в якому була відповідна новостворена печатка нашої Церкви.

— Тобто вам і перебувати на окупованій території, і виїжджати було небезпечно.

— Так, я приймав активну участь в функціонуванні руху опору в окупованому місті: збір на мітинг та координацію, підтримка зв’язків з активістами. З самого початку окупації в нас була своя “спільнота” патріотів, ми списувались, ходили в гості, ділились між собою інформацією: що робиться в окупації, де небезпечно з'являтися і т.д.

Виїздити з окупації завжди і всім важко. Коли виїздили, то водій-перевізник не хотів брати всі речі, прийшлось вмовляти, що ми - семеро людей - не можемо виїжджати з одним чемоданом. Виїздити особливо важко чоловікам. Ми всією сім’єю дуже переживали перед першим блокпостом при виїзді з міста, а таких блокпостів було десь 25 +, їхали, зупинялись кожні 4-5 км, деякі пости пропускали без перевірок, але коли нас зупиняли з перевіркою, то в обов’язковому порядку я виходив з машини і окупанти оглядали моє тіло, особливо плечі. Проїхавши це все, ми дістались до Василівки, де тоді була фільтрація людей, перед тим, як мали попасти на неокуповану територію. Тут ми застряли на три дні і три ночі - ночували в машині в сидячому положенні, ходили в туалет “просто неба”.

Серед цього всього, поговоривши з старшим сином, який вчиться грі на саксофоні, ми вирішили підбадьорити людей музикою. Для цього вибрали час, коли було найменше скупчення військових наглядачів-окупантів, вибрали місце перформансу - і старший син, Сінезій, почав грати для наших людей. Повітря було мов та натягнута струна страждання поневоленого народу, музика у виконанні 13-літнього юнака серед цього всього виявилась зовсім неочікуванною, люди піднімали очі і починали плакати. Саме першою піснею для виступу він обрав кавер на пісню гурту Казка “Плакала” і це неабияк сколихнуло людей, підбадьорило їх.

Це все відбувалось попри той жах навколо: коли в одну з ночей саму Василівку орки накрили “градами” - ми це все бачили і чули; коли окупант контролював та фільтрував вільних людей на їх рідній землі. Сінезій грав два дні, не довго: дві пісні одного дня і чотири пісні другого.

Після фільтрації на третій день ми накінець попали в місто Запоріжжя, де пробули два дні, звідти на потязі приїхали на Франківщину. Навіть вже перебуваючи на Прикарпатті, за допомогою друзів нам вдалось визволити з окупації активного учасника руху спротиву, навіть після його побиття “орками” та відправлення під домашній арешт.

— А чому саме на Прикарпаття і як ви тут облаштувалися?

— Тут знайшлись люди, які запропонували нам поселитись в окремому будинку, тому ми приїхали саме сюди - в новий для нас регіон. Тут специфічні люди, як і скрізь, але ми достатньо швидко підлаштувались до ментальності місцевих і вже півтора роки живемо в одній територіальній громаді. Дітей влаштували в музичну школі, бо вони в нас достатньо обдаровані. Тепер син Сінезій на саксофоні та донька на фортепіано грають чудові дуети.

Перше літо та осінь ми вдвох з Сінезієм багато їздили з концертами, збирали на ЗСУ. Таких концертів “просто неба” Сінезій дав понад 15. І має відзнаку від волонтера: за кошти, зібрані сином, купили і передали снайперу гвинтівку, на якій є напис “Гвардія Помсти - Генічеськ”.

Діти в нас дуже багато читають, займаються в музичній школі, розвиваються. У цьому активну участь приймає місцеве відділення “Карітас”: вони проводять то прогулянки, то кіно, то майстер-класи. В нас п’ятеро дітей: син Сінезій 14 років, донька Василіса 13 років (дитина з особливостями розвитку), донька Параскева 11 років, син Августин 9 років та син Юліан 8 років. Разом з дружиною Юлею займаємось пошивом постільної білизни.

Як священник я ходжу на богослужіння до місцевої церкви, де співслужу настоятелю, інколи проводжу богослужіння в домашніх умовах.

— І в той же час, якщо читати вашу фейсбук-сторінку, то зрозуміло, що ви активно цікавитеся всім, що відбувається у вашій рідній стороні. За рік після звільнення Херсона було багато інформацій про те, як окупанти ставляться до священнослужителів різних конфесій. Навіть представники УПЦ МП не завжди є захищені.

— Так, цікавлюсь. В окупації залишились друзі, час від часу дають про себе якось знати, переживаю за всіх. Перед окупантом всі рівні: вчорашні колаборанти та патріоти, представники всіх релігійних груп. Допоки ти приносиш користь - тебе використовують, після цього - все, більше ніякого значення ти для окупанта не маєш. Серед всіх православних священиків мого району особисто я один був присутнім на мітингу в м.Генічеськ, який проходив 6 березня 2022 року, хоча крім мене - єдиного священника ПЦУ в своєму районі, були десятки священиків УПЦ МП в цьому районі. Думаю, це не співпадіння - бачив, що владика Никодим, правлячий єпископ Херсонський ПЦУ, також в цей час приймав участь в мітингу в окупованих Олешках, але в цей час священники з Московського патріархату традиційно відсиджувались по домам.

Є в Генічеську явні священники-колаборанти, як настоятель церкви Успіння Божої Матері прот. Володимир, а є ті, що мовчать. Тому говорити загалом про патріотизм серед священства УПЦ МП, що звершують служіння в тому регіоні, я б не став, хоча є випадки патріотичних священиків з МП, але таких одиниці. Звісно, що окупаційна влада постійно підносить МП в цьому регіоні, як “місце сили”: наприклад, колаборант Пінаєв з міста Генічеська постійно розказує, що тут канонічний лише МП, а ПЦУ - це розкольники. Священикам МП з цього регіону не позаздриш - їх змушують говорити на камеру, що потрібно, приймати участь в колабораційних заходах. Але вони самі на це погодились, бо голосу протесту проти окупації з їх сторони ніхто не чув.

— У той же час на підконтрольних ЗСУ територіях Херсонщини громади і клірики УПЦ МП не спішать змінювати юрисдикцію, у т.ч. ті, які щойно недавно були під окупацією і відчули на собі “братню любов”. Як ви думаєте, чому так? Що загалом змушує їх далі бути в МП?

— Загалом, мені ситуація по цілій єпархії не дуже відома (по визволеній частині Херсонщині) - чи хтось змінив з священиків юрисдикцію, але за місцевих з Генічеського району дещо знаю. Хтось евакуювався, як і я, але в безпечному місці продовжує говорити московські наративи про церкву, звинувачуючи нас, кліриків та мирян ПЦУ, в цьому вторгненні. Ті, що залишились, з своєї волі чи ні - звісно “співпрацюють” в тій чи іншій мірі. Знаю навіть одного священика, з яким ми евакуювались разом з ним в одному “потоці”, то він підійшов до мене і продемонстрував мені свою повагу, хоча до цього я з священиками МП ніяк не спілкувався. В розмові цей священик мені дуже сподобався, а нещодавно мені сказали, що він пішов служити в ЗСУ. Не знаю, чи це правда, чи ні, але я вірю, бо бачив його патріотичний дух, який, напевно, міг “спрацювати”.

Лінія вогню виокремлює з суспільства справжніх патріотів. Тому там, де постійні прильоти - мало переходів, бо в такій ситуації для виходу з юрисдикції МП потрібен подвиг, а коли територія звільнена від ворожих нападів і МП разом з її військом (можна так сказати) далеко - це не потребує такого геройського волевиявлення.

Інша причина відсутності таких переходів — звичка, яка є другою натурою. Люди звикли в своїй церковній структурі брехати про “неблагодатність” ПЦУ, самі звикли страхати народ карами за зміну юрисдикції, інші - бояться реакції з керуючого органу митрополії, де їх привчили бути в повному послуху керівництву. Тому при зміні підлеглості в багатьох священиків руйнується світ під ногами - а це страшно та “небезпечно”. В цьому проблема. Священики, що зважились в умовах “близької війни” перейти в клір справжньої Української Православної Церкви (а це - ПЦУ) - це люди та українці з великої літери, такі люди і є справжніми священиками, що дбають про свій стражденний народ.

— На Херсонщині до ПЦУ приєдналася громада на чолі з о. Валентином Гороховським і після цього по їх храму не раз прилітало. В таких умовах ще є свіжа пам’ять про “братню любов” від окупантів, а з іншого боку - небезпека робити такий важливий світоглядний крок. Чи мали можливість спілкуватися з громадами або священиками, що перейшли до ПЦУ? Чи відбулися у них самих якісь якісні зміни у духовному житті?

— Так, з початку отримання Томосу я спілкувався з такими священиками, а з громадами, які перейшли, менше мав справи. Священики, що перейшли в ПЦУ, ставали більш вільними в своїй діяльності, в своєму слові та праці з громадою. В нашій Церкві немає такого тотального контролю, як в УПЦ МП, де контролюють життя кожного священика, “лізуть” в їх сім’ї, збирають “компромати” для подальшого шантажу. Священики з переходом отримували колосальну свободу, яку навіть неможливо порівняти з тим, що вони раніше мали. До цих пір священики отримують цю свободу - з переходом в ПЦУ відразу починається усвідомлення, що тепер ти вповні священик, а не гвинтик церковної структури.

Разом з тим, багато священиків при цьому дещо втрачали в фінансовому плані, тому, що з таким переходом відразу починається “відпрацювання” зі сторони УПЦ МП - Церкви, яку ти юрисдикційно полишив як священник. Такі “відпрацювання” мають на меті вирвати з церковної громади людей, дискредитувати тебе перед суспільство. У цій роботі приймають участь ресурси УПЦ МП на місцях та інформаційна “помийка” (не побоюсь цього слова) - офіційний сайт УПЦ МП, сайти СПЖ, “Расколам.нєт” та інші, віднедавна сюди додалась платформа “Діалог.тут”. Підмовляння, наговорювання, брехня, шантаж - все йде в хід, обов’язково з’являються люди, які після такого кроку тебе обзивають, проклинають, називають зрадником, після таких вистав ти починаєш розуміти, в якій атмосфері до цього часу ти служив. Ці всі методи “впливу” - це радянські методи КДБ, що діяли в Православній Церкві за Радянського Союзу та продовжують діяти в релігійних організаціях збереженої структури майже так, як це було за часів СРСР.

Але, скажу чесно, багато священиків (не кажучи вже про саме українське суспільство) очікували і очікують побачити більше представницької роботи ПЦУ в суспільстві. На думку багатьох, в нашій Церкві недостатньо існує проектів освітянських, недостатньо проводиться роботи з молоддю та іншими цільовими групами. Про це все потрібно говорити. Також потрібно усвідомлювати, що без необхідних об’ємів такої роботи та при зникненні юрисдикційної альтернативи, Церква може почати набувати рис, які зараз притаманні УПЦ МП з їх тотальним контролем та значним подавленням людської волі - коли замість членів Тіла Христового (Церкви), священики та вірні стають звичайними гвинтиками церковної системи.

Православна Церква на Херсонщині (ПЦУ) в тому вигляді, як є - унікальний організм братерства та взаємовиручки. Люди, що пройшли окупацію, знають що таке підтримувати один одного. Наприклад, в окупованому Генічеську нашу сім’ю підтримували друзі та місцеві жителі, я вже сам, після звільнення з окупації, тримаю зв’язок з іншими знайомими, навіть на окупованій території. Тому ті, хто перейшли до ПЦУ на Херсонщині в наш час, мають можливість, попри небезпеку та “любов” рашистів, діяти в умовах давніх християнських громад взаємодопомоги та підтримки один одного, усвідомлюючи на власному прикладі, що таке єдність у Ісусі Христі - отже, рости духовно.

— Отче, Ви самі родом з Полісся, служили на Херсонщині, тепер на Прикарпатті. Чи бачите різницю у духовності місцевих людей, підходах до церковного і церковно-національного життя? Також, чи бачите зміни?

— Мені важко проаналізувати різницю, тому, що Житомирщина - дитинство, яке я провів в часи тотального вболівання за “єдину Русь”, на Херсонщині я виглядав для інших дивакуватим “національним” священиком, а тут на Прикарпатті - звичайне життя, де люди релігійні та приходять до церкви згідно зі звичаями суспільства. На Херсонщині живуть люди більш відкриті, вони легко гуртуються, але можуть швидко міняти свої вподобання, на Прикарпатті - закритого типу, які вміють гуртуватись, більш “сталі”, їх важко переконати, Житомирщина - люди напів-відкриті, які легко гуртуються, але таких згуртованих спільнот буде більше і вони будуть небагаточисельні. Я сам по собі людина, яка здатна відкрито заявляти свою позицію, незважаючи на можливий опір інших - саме тому я приймав участь в русі опору в окупації на Херсонщині.

Навіть зараз, на моїй батьківщині в рідному селі, виникла ситуація, коли могила похороненного Воїна - захисника Україна - довгий час стояла без державного прапору України, на що я звернув увагу. Натомість, на своє запитання “чому могила Героя без прапору”, отримав дуже негативну реакцію від родини священика УПЦ МП, син якого загинув захищаючи Україну (і на могилі якого не стояв прапор) та неприкриту брехню в свою адресу - та мені то байдуже, я вважаю прапор необхідною шаною Воїну-Захиснику.

Україна буде завжди багатогранною державою з різними культурами та підходами, але є речі, які мають бути унітарними для всіх регіонів і достатня шана Захисникам - один з сучасних головних пріоритетів для всього нашого українського суспільства. Існуванню “русского міра” в українському суспільстві має прийти кінець, а він приходить не лише через УПЦ МП, тому суспільство має боротись за визволення з лап “старшого брата” у всіх регіонах та всіх сферах. Ми маємо стати національно визначеними, не голосувати на виборах за тих, хто в своїй програмі нехтує національними інтересами (як це було на Херсонщині, яка традиційно голосувала за комуністів, “регіоналів” чи ОПЗЖ), а зараз, в наші часи - духовно об’єднатись з молитвою та підтримкою ЗСУ, допомогати стражденним від війни, приймати активну участь в визволенні від московського впливу в усіх сферах, позбавлятись “радянщини” та утверджуватись в вірі в Спасителя нашого Ісуса Христа (для християн, яких в Україні більшість). Така робота на “переміну” стикається з шаленим спротивом від фанатиків московського рабства, що давно намагається полонити та “перепрошити” традиційно релігійне та толерантне українське суспільство.

— Як ви думаєте, який є ефективний шлях роботи з паствою УПЦ МП, щоби вирвати її з-під впливу пропаганди “русского міра”? І що потрібно робити, щоби інфекція “руссміра” не поширилася в середовищі ПЦУ, зокрема, спокуса будувати церковно-державні стосунки за російським зразком?

— Я належу до ПЦУ - Церкви, де будь-який священик має можливість висловити своє бачення з того чи іншого питання. Натомість, такою церковною демократією мало хто користується, хоча є болючі питання від народу, на які наше священство та вище керівництво не має чітких відповідей. Одне з таких "народних" питань: “Чому зараз людина (паломник, віруючий) не може вільно та безкоштовно потрапити до Печер, що знаходяться на території Києво-Печерської Лаври”. Зазвичай, ми чуємо на таке питання приблизно такі "відповіді": "Це територія та справа держави, ми до цього не маємо ніякого відношення". Але в людей виникає зустрічне питання: "А що саме Церква спробувала зробити в вирішенні цього питання і які зрушення в цьому питанні є"?

Церква має максимально відповідати на будь-які суспільно-значущі питання віруючого народу, мають бути за необхідності звернення до органів влади задля вирішення важливих питань, відповідні зустрічі на різних рівнях. Церква має дбати про захист прав громадян України, що відносять себе до православних. Якщо віруюча людина бачить релігійну несправедливість по відношенню до себе, але разом з тим ця несправедливість не турбує Церкву - тоді така вона для цієї людини стає чужою. Церква в нас (це стосується і ПЦУ, і УПЦ МП) звикла піднімати голос лише при утисках, але не звикла самостійно просувати вирішення своїх питань, не звикла розвиватись сама по собі, рухатись вперед, незважаючи на дії держави по відношенню до себе. Як тільки Церква усвідомить себе самостійною - з того часу ми побачимо різкий її розвиток в усіх сферах: освітянській, культурній, євангелізаційній, соціальній тощо.

Думаю, в питанні розвитку саме нашої Церкви (ПЦУ) - найперше, освітянському розвитку - і криється відповідь на питання правильної роботи з паствою УПЦ МП. Люди, які побачать перед собою євангельську Церкву, яка живе Словом Божим та служінням людині - одночасно і усвідомлять недолугість служіння “ідеалам” русского міру та системі, що базується не на свободі, а на шантажі та залякуванні. В цей важкий час для нас вкрай необхідним має стати голос церкви в захисті прав віруючих та церковна просвіта.

— На жаль, зараз все частіше чуємо не про діалог, а про конфлікти і насильство у стосунках між клиром та прихильниками ПЦУ і УПЦ МП. Як ви думаєте, які це може мати наслідки?

— Прикро за події в Черкасах, коли було захоплено церковну будівлю. Ми маємо повернутись у правове поле, будь-які коментарі з приводу конфліктних ситуацій, що мають резонанс в суспільстві, мають давати відповідні органи, як з державної сторони, так і з сторони Церкви. Зі сторони нашої Церкви, якщо вона не хоче втратити народну довіру, від синоду чи відповідних синодальних відділів, обов’язково мають бути офіційні коментарі на такі ситуації. Незрозумілі та юридично безграмотні коментарі мають відійти в минуле, обзивання та бійки - також. Самосуд має зупинитись, “болгарками” мають керувати лише відповідні державні органи, якщо мають відповідні рішення на такі дії. На жаль, 20 листопада всупереч закону, особи, що не мали жодних дозволів на це, перелазили через забор, потрапляючи незаконним чином на територію, порушуючи закон. Такі події - це правопорушення, незаконні дії, в таких правопорушеннях Церква не має приймати участь, вона може лише законно входити в приміщення, які в законний спосіб передані їй відповідними органами, а не самим вдиратись чи “приймати” будівлі в такий спосіб від інших.

Ми маємо діяти згідно з чинним законодавством, не робити самозахоплення будівель - це однозначно. Наслідки таких конфліктів важко спрогнозувати, але все це сильно б’є по репутації Церкви та по традиційній для українського народу людській довірі до Церкви як інституції. Я не хочу, щоб ПЦУ також отримала суспільну недовіру, яку зараз має в суспільстві УПЦ МП через численний колабораціонізм на всіх рівнях цієї релігійної організації. Випадки таких “самозахоплень”, як в Черкасах, можуть оскаржуватись через суд - якщо власність законна, то і законним має бути потрапляння в таку власність, через незаконні дії навіть саме право власності, якщо воно є, може бути оскарженим.

Церква в наш час має стати Матір'ю для обездоленого українського народу, надихаючи українців на об'єднання - задля Перемоги над русскім міром та рашизмом. В такій ситуації, яка сталася в Черкасах, Церква має підтримувати нормалізаційні процеси в суспільстві, де кожна людина діє з повагою до іншої людини - про що і вчить Ісус Христос з сторінок Євангелія.

— Як на вашу думку, які є найбільші загрози у цій міжправославній ситуації і загалом у державно-церковних та церковно-суспільних стосунках? Чи такі довкола храмові війни не зашкодять Церкві як такій?

— Сприйняття УПЦ МП в сучасному суспільстві різко негативне, зокрема - це реакція на події на Сході та Півдні нашої Держави, де фактично всі правлячі єпископи УПЦ МП, що знаходяться в окупації, визнали над собою безпосередню владу РПЦ. Людей обурює в цій ситуації те, що в цей саме час офіційною позицією УПЦ МП в відношенні цих єпископів є звичайне замовчування або позиціонування таких людей “мучениками”. Хіба мучеником є митр. Павло (Лебідь), який виправдовував окупації Херсону словами: “Благовествуй Херсон радость велию”, чи митр. Луганський Пантелеймон (Поворознюк), який був присутній в Москві на засіданні, де відбулася анексія нових окупованих територій? Звісно, ні. Дії цих єрархів мали би бути засудженими Синодом УПЦ МП, але ми цього не бачили і не побачимо. Я гадаю, що все ж самосуду бути не має, всі сторони мають діяти згідно з чинним законодавством. Якщо дію та правомірність законів України не визнає Синод УПЦ МП - це не привід не визнавати і нам в ПЦУ це правове поле, в межах якого мають вирішуватися будь-які спірні міжправославні конфліктні ситуації. Храмові війни вже шкодять Церкві і достатньо давно.

Я особисто маю надію на офіційну реакцію від синодальних структур ПЦУ на заяву ініціативної групи духовенства і мирян “Десять тез для Православної Церкви України” щодо подій в Черкасах. Її вже підписали достатньо священиків та громадських діячів, збір підписів триває, особисто також поставив свій підпис під цією заявою. Вектор церковного розвитку ще не пізно змінити, але для цього Церкві потрібно затвердити свою позицію суб’єктності в стосунках з державою та суспільством, потрібно навчитись формулювати та транслювати свою позицію. Саме такі заяви - це ластівки майбутніх перетворень Церкви. Я впевнений, що голос Церкви не змовкне, але маю надію, що він також буде почутий Синодом ПЦУ. Якщо цього не станеться або й надалі такі випадки залишаться без уваги - ми зрештою-решт прийдемо до ситуації, коли Православна Церква в Україні в будь-якій юрисдикції, стане малочисельною периферійною структурою, яка буде нездатна змінити українське суспільство на краще. Церква своїми діяннями має демонструвати жертовну любов Спасителя, а не битись за храми та кадила.

Хочу подякувати Вашому ресурсу за можливість вільно висловлюватись на суспільно-значущі теми сьогодення, бажаю всім уникати розділення, натомість - об’єднуватись задля спільних перемог з зовнішніми та внутрішніми ворогами України та Української Церкви.