Як бойки з Мшанця домоглися дороги, а тепер колиби будують
Натомість коли люди вийшли перекривати дорогу і оголосили голодування, щоби справа зрушилася з місця – телеканали не квапилися про це інформувати. Та завдяки рішучим діям справу вдалося зрушити – на половині шляху вже постелено перший шар асфальту. На черзі наступний етап ремонту, і люди певні, що доможуться свого. Однак дорога – це лише перший крок, необхідна складова, щоб колись велике і знане село та ще кілька сіл поруч ожили, відродилися, знайшли своє місце у сучасному світі, аби не вмерли як сотні інших в Україні.
Ми приїхали до Мшанця саме коли тривав семінар-навчання ініціативної групи разом з відділом розвитку територіальних громад Львівської освітньої фундації. Тож вдалося поспілкуватися з парохом о. Романом Громом та парафіяльним активом, на власні очі побачити красу цього краю та те, що вже вдалося реалізувати, а також перейнятися ентузіазмом та вірою людей у майбутній розвиток не тільки свого села, а й навколишніх. Тож розповімо докладніше про те, як громада відчула свою силу, сповнилася надіями, а також про те, що вже зроблено і що у планах.
Трішки історії
Варто розпочати з того, що Мшанець – це давнє бойківське село, перша письмова згадка про яке датується 1446 роком. Воно розташоване у масиві Сколівські Бескиди (Карпати) під горою Маґура (в ХІ-ХІІІ ст. на цій горі існувало руське городище). Поселенців приваблювало “волоське право”, котре надавало селянам вільне користування ґрунтами і полонинами, під владою громадських старшин (війтів і солтисів), які платили податок до королівської каси, давали людей до війська і мали власний суд.
Перша згадка про церкву у Мшанці датована 1507 роком. Вона виконувала також і сигнальну та оборонну функції – з мiсця, де вона стояла, не тільки добре видно все село, але й можна було мати візуальний контакт зі селами Галiвка, Плоске, Грозьова, тобто можна було приймати і передавати світлові сигнали. У 1762 р. мшанчани перенесли церкву в центр села, однак не відомо, чи збудували нову споруду, чи розібрали і наново склали на новому місці стару.
Мшанецька ж ікона Страшного суду, написана у 1560-х роках, зберігається нині у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького. Це друга за давністю ікона такого типу в Україні!
Зі слів пані-добродійки Наталі Гром, все, що нині знаємо про життя бойків, про їхню культуру, економічні відносини – все заслуга о. Михайла Зубрицького, колишнього пароха Мшанця. Наразі Франк Сисин, американський і канадський історик, вихідець із Мшанця, видав 3 томи його досліджень. Частим гостем у Мшанці був Іван Франко, вони товаришували з о. Михайлом ще з часів навчання в Дрогобичі. За переказами, Іван Франко був присутній і на закладанні фундаменту будівлі «Просвіти». Зараз цю будівлю парафія хоче взяти під свою опіку і створити там музей о. Михайла Зубрицького, де кожен зміг би довідатися про цю видатну постать української Церкви, науки і культури.
Священник був новатором, дбав про запровадження в краю передових форм господарювання (раціональної системи обробітку землі та сівозмін, розведення кращих порід великої рогатої худоби і коней, поширення нових ремесел), заснував в селі Руську спілкову крамницю, яка діяла в будинку «Просвіти» і створювала конкуренцію євреям-крамарям. Цей кооператив постав скоріше, аніж був започаткований кооперативний рух в Галичині.
За підсумками року частина зароблених крамницею коштів йшла на купівлю книг, передплату газет і журналів, а постійним клієнтам готували невеличкі подарунки. Ще о. Михайло започаткував традицію збирати в неділю після Служби Божої людей в «Просвіті», де він читав їм новини, книги та журнали. Люди обговорювали останні події у світі, співали.
До речі, про спів. Коли отець Зубрицький прийшов до Мшанця, на Літургії співав тільки дяк, а всі люди мовчали. Тож найперша справа, яку він зробив у селі, була організація хору: він збирав молодь на плебанії і проводив з ними репетиції. Хор вийшов пристойний, цікаво однак, що Зубрицький не мав музичного слуху і сам про себе казав, що йому ведмідь на вухо наступив. У церкві священник проводив катехизацію, дістав ілюстровану Біблію та пояснював людям основи віри.
«Найбільша революція, здійснена Зубрицьким – він ставився до селян як до людей, які мають гідність (селяни вперше бачили такого "духовного"). Через це у нього із Старосамбірськими чиновниками був світоглядний конфлікт: для них різниця між селянином та свійською твариною була майже непомітною. Отець постійно захищав парафіян від сваволі більших і менших бюрократів, роз'яснював їм чинне законодавство, писав звернення, прохання і протести, чим допоміг не одному десяткові верховинців уникнути незаслуженого покарання чи матеріальної шкоди.
Зубрицький зробив із Мшанця перше "свідоме" українське село в околиці. Інші села досягнули такого рівня свідомости у 1930-х рр. В часи Першої світової війни Мшанець дав низку добровольців для формації Українських січових стрільців, згодом мшанецькі добровольці брали активну участь в польсько-українській війні за Галичину, що вже й говорити про сильну бандерівську організацію в часи Другої світової», — розповідає Наталя Гром.
У 1951 р. Мшанець несподівано став прикордонним селом, позаяк Устрицький район відійшов до Польщі в обмін на Червоноградський, і разом з довколишніми селами опинився в глухому куті – у вкрай мілітаризованій прикордонній смузі. Згодом економічно стало трохи легше – електрифікація, радгосп, нова школа, і хоч тут з великою радістю і ентузіазмом сприйняли здобуття Україною незалежності, невдовзі все посипалося – роботи не було, дороги не було, люди почали масово виїжджати зі села.
Не парафія, а конвеєр
«Коли я прийшов сюди на парафію у 2017 році, ситуація була доволі плачевна, голова сусідньої сільради, який мав великий вплив на весь “кущ”, головував тут довше, аніж маємо Україну, ще з часів Союзу. Основним заняттям чи не кожного голови була пилорама. Тож можете собі уявити рівень місцевого самоврядування, чогось домогтися було майже нереально. Тож кожен давав собі раду, як міг, покладаючись лише на себе. Молоді майже не залишилося: закінчили школу, пішли вчитися і переважно старалися осісти деінде. Багато виїхали за кордон», – розповідає о. Роман Гром.
Це перша його парафія. Саме сюди по завершенні навчання в семінарії та прийняття таїнства священства призначив його на служіння єпископ. Окрім Мшанця під опікою священника ще два невеликих сусідніх села – Галівка і Плоске. Варто зазначити, що перед тим на цій парафії священники довго не затримувалися, за час Незалежності тут змінилося 11 настоятелів.
«Єпископ, коли мене призначав у Мшанець, казав, що сюди священники йдуть, як на заслання, і хоч я наче й нічим не провинився, але хтось і тут має служити», – згадує о. Роман. А ще був такий жарт, що рік на цій парафії треба зараховувати за два, бо умови тяжкі: людей мало, школи немає, навіть ліки ніде купити, а вітер подує — і вже немає ні електрики, ні мобільного зв’язку. А передусім – важко добиратися, дорога у вкрай поганому стані. Коли в селі сталася пожежа, то поки приїхали пожежники, гасити вже було нічого.
Тож селяни були певні, що й новопризначений парох довго не затримається. «Вже при першій зустрічі, хтось з парафіян обмовився, що тут, як конвеєр – священники надовго не осідають», – згадує добродійка Наталя.
Дорога життя
Проте нині мшанчани іншої думки і про свого священника, і про себе, адже за ці роки багато чого змінилося. Передусім вдалося домогтися якісного ремонту дороги.
«Я сам з Нагуєвич, батьківщини Івана Франка. Там живе мама, є будинок, раніше тримали господарку. Як звичайно, в господарстві завжди щось треба зробити. Тож постійно їжджу туди, аби допомогти мамі, я люблю таку роботу. І кожного разу ці злощасні 15 кілометрів до траси треба було їхати не менше, як півтори години, а після дощів чи взимку часом й більше двох. І щоразу дорогою бачив це запустіння і вимирання. Ще 40-50 років тому в школі вчилося 620 учнів, а нині з Мшанця є 5 школярів. Щоб зробити вертеп, то зібрали дітей з трьох сіл, та ще кількох «позичили» в сусідніх, щоб хоч ангели були. І коли я над тим замислився, а часу на це в дорозі було багато, то для себе зрозумів, що відсотків на 80 причина таких разючих змін — відсутність дороги, без неї не буде майбутнього. Попри красу гір, всі багатства нашого карпатського краю, а тут є навіть мінеральні води двох типів – «Нафтуся» і «Боржомі» – вже навіть свердловини є, без дороги нічого не буде. Як розповідали люди, тут не раз пробували щось започаткувати, але зрікалися думки або перебиралися туди, де кращі умови», – розповідає о. Роман.
Тож отець звертався у різні інстанції, навіть їздив до Києва – возив звернення до нардепа, телефонували на гарячі лінії. Але все безрезультатно.
«Я дуже люблю працювати з молоддю, і мені дуже прикро, що з трьох моїх сіл її і два десятки не набереться. Але ми маємо регулярні зустрічі: п’ємо чай, дивимося фільми, обговорюємо, катехизацією трохи займаємося, спілкуємося… Одного разу зайшла мова, що було б добре зняти таке відео про нашу дорогу, як діти дорогою до школи на камерах перепливають калюжі. Я запропонував дітям спробувати це зробити. І ми, щоб провести час разом, сіли в буса, взяли камеру і за дві години зняли відеоматеріал на перший кліп, а відтак одразу поїхали на вечірню. Довго не відкладаючи, зробили кліп і виклали його в мережу. Їмость написала пісню, до речі, вона автор слів до всіх кліпів про мшанецьку дорогу. Я й не сподівався, що з того щось буде, поїхав до Дрогобича у справах, і раптом дзвонить Наталя і перестрашеним голосом каже: «В нас на порозі журналісти ТСН». Згодом було ще кілька знімальних груп. Чиновники як зазвичай коментували, що немає грошей і вони безсилі зарадити.
Ми побачили, що кліп наробив розголосу, що є резонанс, тож вирішили продовжувати. Ідеї з’являлися в дорозі. Другий кліп, кавер на пісню групи «Казка», вже мав мільйонні перегляди. Але наші кліпи подивилися, журналісти репортажі зробили, а нічого не змінилося, окрім того, що раніше щороку на обслуговування дороги виділяли мільйон-півтори гривень, а після наших кліпів і того не заклали в бюджет. Люди заговорили про те, що підуть перекривати трасу на Ужгород, власне від неї й тягнеться наша дорога. І восени 2019 ми таки відважилися на мирну акцію протесту – ми три дні безперервно ходили по дорозі, навіть вночі були чергові хлопці, аби не переривати акцію…», – каже священник.
Протестувальники таки домоглися уваги чиновників, і виявилося, що попри те, що всі кандидати в депутати різних рівнів обіцяли людям відремонтувати дорогу, не було жодної проєктно-кошторисної документації на неї, тільки на маленький відрізок завдовжки 4 км. Тож початок виготовлення документації на решту 13 км стало першою реальною перемогою. Людям обіцяли, що вона буде готова на початок весни 2020. Але навесні були лиш відмовки, мовляв чекайте кінця року.
А коли у Мшанці почули про програму «Велике будівництво», відразу поїхали до Львова, щоб зустрітися з представниками облдержадміністрації, бо ця дорога якраз підпадала під всі критерії. Спершу людям пообіцяли зробити тих 4 км, а решта – чекайте на документацію. А відтак виявилося, що й того робити не будуть, а за 2 млн можуть постелити 700 м асфальту. Тож люди знову вийшли на акцію, після якої чиновники пообіцяли зробити 4 км.
Розповідає о. Роман: «Ми попередили: якщо не зробите, за три тижні ми вийдемо знову. Не зробили. Ми вийшли. Але людей щораз більше долучалося з усіх 11 сіл, для яких ця дорога є дорогою життя. Ми мали потугу, однак журналісти до нас вже не їхали так масово, певно мали вказівку. Всі дні ми вели пряму трансляцію через соцмережі. Реакції влади — жодної, мовляв, ви собі походіть, а там розійдетеся.
Ідея голодування виникла в наших жінок. Я собі подумав, якщо мої парафіяни будуть голодувати, то чому не я? Тож бачачи, що нас не чують у верхах, я оголосив головування, зі мною зголосилися ще три жінки. Тоді вже прибув очільник облдержадміністрації Максим Козицький. Він їхав попри нас з робочим візитом в Турку. Понад годину з ним говорили, однак конкретного плану вирішення проблеми не почули, тож люди його далі не пропустили, а коли від’їжджав, хтось з протестувальників ввімкнув козацького марша.
Після цього почались ще більші провокації, найважче було тоді, коли в один момент мирну акцію протесту залишила патрульна поліція. Ми щиро вдячні водіям, які стояли по три і більше годин в кілометрових чергах. Більшість з них нас підтримували і бажали успіху. Ми протрималися, хоч в прямому ефірі мені і деяким активістам зачитували повістку в суд».
На четвертий день голодування о. Романа і ще кількох представників запросили на переговори, в результаті яких підписали меморандум про співпрацю. У ньому зазначено не тільки конкретні дати, а й право громади в разі невиконання владою зобов’язань відновити акції протесту. Знайшлося фінансування, роботи тривають. Станом на сьогодні на половині шляху поклали добротну основу та застелили перший шар асфальту. На весні, як тільки дозволять погодні умови, роботи відновлять.
Серед голодувальників була і Анна Гудз, мешканка села, пенсіонерка та активна парафіянка. «То вже була крайня точка, людей довели до немоготи, – розповідає вона. – 30 років тут не було дороги. Найбільша заслуга о. Романа, бо він нас організував. Дороги всі хотіли, але нічого не могли від влади добитися. А тоді пішли на крайні заходи – на голодування, майже чотири доби ми голодували. Важко було під час голодування, важко виходили з нього, кілька тижнів. На ту дорогу маємо всі великі сподівання, бо як назвали, бо то для нас дорога життя. Переконана, що як будемо мати дорогу, почнеться нове життя наших сіл, може хтось і повернеться. А коли вчора їхала сюди (мене пару тижнів не було), то хоч годину стояли в заторі, я сиділа в машині і плакала, від того, що та дорога робиться, бо то наше майбутнє».
«В подіях акції на дорозі визріли люди, готові йти у місцеву владу і щось змінювати. Тож сталося майже ідеальне – Церква сформувала людей, які можуть представляти і її, і громаду в місцевому самоврядуванні. І перед виборами, коли поставало питання за кого голосувати, відповідь найчастіше була – за “хлопців з дороги”. Маємо великі сподівання на ОТГ, на те, що врешті в наших селах відбудуться якісні зміни», — каже о. Роман.
Мшанецькі колиби: здобутки і плани
Дорога стала великою перемогою, однак нині люди вважають, що це лише перший крок, бо відчули свою силу, відчули, що впливати на владу, що змінювати середовище в якому живуть, а передусім зрозуміли, що багато залежить від них самих.
При парафії вже сформувалася команда ініціативних і діяльних людей, готових розвивати своє село. Власне вони і проходили навчання у Школі відповідального служіння і розвивають проєкт «Мшанецькі колиби».
«Коли я тільки став священником у Мшанці, то зголосився на навчальний курс Патріаршої комісії у справах молоді «Молодіжний апостолят парафії для священників УГКЦ». Це навчання допомогло розширити горизонти, побачити, що можеш більше, аніж собі уявляв, структуризувати свою діяльність, вивести на вищий рівень. Там вчать як комунікувати на різних рівнях, як написати проєкт, як представляти свою ідею в соцмережах і ЗМІ. Зрештою на завершення курсу кожен з учасників мав написати проєкт і захистити його. Найкращі проєкти Львівська Освітня Фундація підтримує грантом у 20 тисяч гривень. Мій проєкт «Мшанецькі колиби» був серед переможців, навіть більше — ми отримали 200 тисяч. Нас дуже надихнуло те, що в нас повірили. З тих коштів ми й почали будувати колиби», – розповідає о. Роман.
«Мшанецькі колиби» – це унікальний літній еко-табір для відпочинку в єдності з природою. Особливість його в тому, що це не є чиїмось приватним бізнесом, а власністю місцевої релігійної громади. Тут можна проводити християнські сарепти, різноманітні вишколи, освітні та культурно-мистецькі заходи, а також просто відпочити у бойківському карпатському краї чи відсвяткувати якусь подію.
А реалізацію проєкту розпочали навесні 2019 року зі встановлення на вершині пагорба поблизу села хреста як символа віднови села і краю.
На порослому вересом пагорбі вже є три колиби, всього їх має бути 11, 8 таких великих – шести-восьмимісних і три менших – двомісних. В кожній підведене світло, є розетка, щоб зарядити телефон. Внизу чотири лежаки і наверху панорамні місця: прокидаєшся і перед тобою весь краєвид.
«Вже згідно з проєктом маємо підведену електрику і воду, – веде далі парох села. – Торік влітку збудували один блок для літнього душу на 5 кабінок, другий у планах. Буде й тепла вода. Тепер черга за кухнею-колибою, де б люди могли приготувати для себе їсти. Також потрібен ще павільйон, де можна було б зібратися, посидіти, поїсти, провести реколекції чи навчання. Але це все тільки початок і щоб зараз вже одна-дві людини мали круглорічну роботу на тих колибах, ми запланували збудувати одну зимову альтану-колибу. Це буде восьмикутна будівля, в центрі горить вогонь, навколо нього стіл та лежаки. На вогні можна зготувати їжу. Тут можна буде відзначити день народження, відсвяткувати Новий рік чи просто гарно провести час в зимових горах. Можна навіть переночувати. Ще хочемо поставити два чани на схилі гори, почнем з одного. Ми проаналізували, що в нашому регіоні такого немає. Ця зимова альтана з чаном є доповненням до того основного проєкту. Трошки віддалік, біля річки, буде й місце для купання, а також волейбольне і футбольне поле. Буде в таборі й літня сцена – можна проводити концерт, фестиваль, ввечері можна буде дивитися кіно, проєктор вже маємо на парафії».
«Вже влітку тут ми приймали гостей. Наразі ми брали символічну плату – 40 грн з особи, бо не було ні душу, ні кухні. Розраховуємо орієнтовно на 100 гривень з особи за добу», – розповідає о. Роман.
«Мшанецькі колиби» – власність релігійної громади с. Мшанець, тож вся фінансова складова йтиме через парафію. Наразі всі доходи будуть спрямовані на розвиток табору, а відтак на потреби громади.
«Наш Мшанець буде, як Трускавець»
Священник сподівається, що цей проєкт дасть поштовх до розвитку інших сфер села. Адже тут проживають люди, які можуть надавати чимало інших супровідних послуг: наприклад, покатати на конях – верхи чи в бричці, – такий досвід вже є. Працюють і над тим, щоб організувати прокат велосипедів, а влітку хлопці вже прокладали веломаршрути, продовжать цю роботу і наступного літа. У лісі, що оточує село, можна збирати гриби, суниці, яфини (так тут називають чорниці), ожини, ягоди шипшини, калини, терну, а також багато цілющих трав, на які такий багатий цей край. Якщо у Самборі завчасу замовити екіпірування, можна провести змагання з пейнтболу. А можна вирушити в похід на гору Маґуру (1022 м) чи на хребет Ворьовий (900 м), чи пройтися між лісами і горами (13 км) до давнього Лаврівського монастиря, заснованого ще у ХІІІ столітті.
«Хтось може бути провідником по горах, зокрема на наших теренах маємо багату історію УПА, тут є чимало криївок, збереглися навіть криївки по деяких хатах. До речі, тут навіть була криївка-читальня. Це все треба відновлювати, адже це може стати ще однією родзинкою нашого краю. Є й стара бойківська хата, якій понад сто років. Зараз заохочуємо власників або підремонтувати, постелити чисту постіль і пускати туди гостей села пожити — певний, що охочі знайдуться. Хочемо підремонтувати будинок «Просвіти», який заснував в селі о. Михайло Зубрицький. А які смачні бойківські наїдки! В цьому могли переконатися учасники святкувань «Бойки в гості до о. Зубрицького», які ми організували тут восени спільно з львівським товариством “Бойківщина” та Домом Франка у Львові. Сподіваємося, що вони стануть щорічним фестивалем бойківської культури.
Ну і звичайно реалізація сільськогосподарської продукції – молоко, сир, яйця, мед. Наш мед – це окрема історія. Такого меду, як наш, ви ніде не знайдете, тут немає поблизу жодних полів, які обробляють хімією, а тільки природне гірське різнотрав’я, з якого наші бджоли й збирають мед», – запевняє о. Роман.
Аби зібрати трохи коштів на свій проєкт, а також познайомити усіх охочих з багатством свого краю, торік незадовго до Різдва у Мшанці зродилася нова ідея – Благодійна акція «Різдвяні смаколики із Мшанця». Парафіяни готували та пересилали поштою набір страв до святої вечері. У пакунок вкладали кутю, мед, гриби, квасольку, головку часнику, карпатський чай, ялиновий вінок, отаву. Навіть зняли про це новий музичний кліп.
“Ця акція була успішною, але не тільки тому, що вдалося зібрати 60 тис. грн. Найголовніший успіх — це була наша спільна справа. В різний спосіб до неї долучилися чимало людей, навіть жителі сусідніх сіл жертвували свої продукти і тканину! Хтось до глухої ночі шив мішечки, так, що шкіра на пальцях тріскалися від напруги, а в когось вона тріскалася через плетіння сотень ялинкових вінків, хтось кілограмами лущив і чистив горіхи, хтось зустрічав Миколая на плебанії, а тоді практично щодня ходив у магазин, як на роботу — важити, фасувати, складати, хтось співав, хтось возив, хтось 100500 раз відповідав на дзвінки... Наша молодь не тільки знімалася у відеороликах, але й активно працювала. “Смаколики” дарували радість і справжній різдвяний настрій не тільки у нашій області, але й у Київській, Харківській, Одеській, Запорізькій, Тернопільській, деякі пакунки навіть закордон поїхали”.
Ентузіазм свого пароха поділяють як старші, так і молодші жителі села.
Оксана Петричкович понад 40 років вчителювала у мшанецькій школі, навчала дітей української мови і літератури, вчила любити свою батьківщину і свій край.
«Тут я виросла, пропрацювала і пішла на пенсію. У 1921 році тут було 1246 жителів, нині є 175, з них приблизно 40 вже мають 80 і більше років і лише 5 є школярів. Тут красива місцевість, річка, природа, пологі гори, найвища гора коло нас – Маґура – висотою понад 1000 метрів, трохи далі хребет Вольовий, з нього відкриваються такі краєвиди. Здавна люди тут займалися землеробством, розводили худобу, але молоді сім’ї воліють жити в трохи сучаснішому світі, де є більше можливостей, а в нас – ні дороги, ні школи, ні аптеки. Тож наразі стараємося, щоб ті молоді сім’ї, які ще лишилися, не виїхали. Але їм потрібна робота.
Отець Роман вселив в нас таку надію, що ми пішли за ним, пішли добиватися дороги і її вже роблять. І ми не дамо її знищити. Подивіться, зробили дорогу Стрілки-Кропивник, а там почали лісовози їхати, то люди вийшли, перекрили дорогу, запалили шини і не пустили. Бо люди відчули силу, відчули, що вони можуть дуже багато. Моє покоління боялося: з роботи виженуть, премії не дадуть… Молоді боятися не хочуть.
А як буде дорога, то буде й робота. Тут багато хто, та й я пробували заробляти на туризмі, але без дороги нічого не вийшло. А як буде дорога – приїдуть люди, а вони потребуватимуть і з’їсти, і щось купити необхідного на місці, і додому собі придбати екологічно чистих продуктів.
Треба, щоб люди повірили, щоб знайшовся хтось, хто запалить ту іскру, а без неї нічого не буде. Я не возвеличую о. Романа, бо сам, без громади, він би нічого не добився, але він прийшов, як та іскра з неба, почав гуртувати нас, він вірив в нас, а ми повірили в нього. Ми його полюбили, а він нас. Раніше ми і до церкви не дуже ходили, вийшло – пішли, а ні – то ні, були такі літеплі. А нині – біжимо. Після Служби Божої завжди нам ще щось скаже. Ми справді стали громадою. Він молодий, міг би бути мені сином, а комусь і внуком, а ми до нього дослухаємося. Уміє працювати з людьми. Ми побачили, що щось можемо. І молоді за ним пішли, а діти за ним бігають як… Приходить, каже: будемо робити вертеп. А з ким, кажу, дітей замало, костюмів нема. Позбирали дітей своїх і з сусідніх сіл. Я сама вночі костюми шила. І таки наш вертеп поїхав на фестиваль, а наша звізда була найкраща».
Анастасія Дубей була у мшанецькій школі вчителькою математики, а коли школу закрили, стала займатися сільським господарством:
«Маю корову, теля, вівці, індики, кури, качки… Всього багато, поки здоров’я дозволяє. Маю дві дочки. Одна тепер в Німеччині, закінчила там університет, працює в літакобудівній компанії, не зле їй там, але каже, що якби це все відбувалося 20 років тому, то може і не пустилася б туди. Друга донька живе у Винниках під Львовом, має маленьку дитину, щотижня приїжджає.
Сподіваюся, що село оживе, багато повиїжджали, бо граблями і косою не дуже заробиш, а нема дороги – то й з господарства не дуже що продасиш. До Старого Самбора – 35 кілометрів, до Львова –130. Може тепер хто і вернеться, інтернет в нас є, то тепер багато хто працює здому, може б і від нас годен було, а дітям яке роздолля…
В нас і кіз можна розводити, а здебільшого кислі ґрунти якнайкраще надаються для вирощування такої модної нині лохини. Проте знайшли в нас і шмат ґрунту придатного під фундук. Вже майже тридцять років тягнеться історія з тим, щоб організувати тут пункт пропуску до Польщі. Може, як буде дорога, то нарешті зроблять».
До речі, польський кордон десь за кілометр від села. Тож не варто дивуватися, що дорогою вас зупинять прикордонники і запитають, куди їдете, але й переживати не варто – це звична процедура. Однак зібравшись до Мшанця на відпочинок краще попередити про свій приїзд пароха. «Ми тісно співпрацюємо з прикордонниками і повідомляємо, що до нас їдуть гості. Однак навіть, якщо виникнуть якісь непередбачені моменти – все швидко з’ясовується телефоном», – запевняє о. Роман.
«Ми теж колись так ставили питання: а чому нам то має бути найбільше треба, зрештою так мислить чимало українців – а для чого це нам і їдуть за кордон, — зауважує Ольга Сисин, військовослужбовець. — Але так бути не може. Ми хочемо, щоб село розвивалося, щоб молоді сім’ї, які ще залишилися, мали свою справу, а може й повернуться ті, що виїхали, бо не всім гладко у світах, може комусь і тут буде добре, на своїй батьківській землі, де народилися, де виросли. Але для того потрібно ще багато зробити, і ми за те взялися, хочемо, щоб були робочі місця, щоб була перспектива власного бізнесу. Ніхто не вірив, що в нас буде дорога, десятками років сипали пісок, а ми домоглися добротної асфальтової дороги. Завдяки отцю Роману ми повірили в себе, в свої сили, ми захотіти чогось більшого і нині переконані, що зможемо цього досягти».
Мар’яна Писачук, на відміну від більшості своїх ровесників, залишилася жити тут, вийшла заміж за прикордонника:
«"Мшанецькі колиби" ми започаткували для того, аби людина з міста могла відчути те все, побачити, які гарні в нас зорі, місяць, послухати, як зранку співають пташки, а вночі потріскує ватра, коли полум’я до небес. Певна, що багато кого зачарують наші краєвиди, зачепить за живе наша багата історія, адже маємо все, що треба – чисте повітря, смачну воду, чисту, природу, а подекуди й мінеральну, …
Ми з тих небагатьох молодих сімей, які тут залишилися. Я тут народилася і завжди мала мрію тут жити і зробити щось для села. Вийшла заміж за прикордонника. Коли в селі було два магазини, працювала в одному з них. Тепер лишився тільки один, тож відчула на собі, що таке бути без роботи. Хочеться чимось займатися. Багато людей з нашого села поїхало за кордон, але хочеться бачити, як росте твоя дитина. Зараз хочемо створити магазин сувенірів із Мшанця, сподіваємося, що кожен захоче щось повезти із нашого краю на згадку.
Вірю, що наш Мшанець, буде як Трускавець, що місто прийде сюди. Не може така краса і та таке багатство намарне пропасти. Щаслива, що мою віру нині поділяє більшість односельців і вдячна отцю Роману, що вселив в нас цю віру».
Священник задає ритм життя громади
– Отець Роман Гром – учасник четвертої хвилі нашої програми. Йому дуже сподобалася можливість навчатися в нас, — розповідає Наталя Шалата, керівниця відділу розвитку громад ЛОФ, координатор «Школи відповідального служіння». І він запросив нас, щоб ми навчили його людей. Це мені дуже сподобалося. Наша програма націлена на стратегічний розвиток громади – ми приїжджаємо на місце, допомагаємо скласти план діяльності, написати проєкт і реалізувати свою соціальну ініціативу, залучити людей, передусім молодь, для вирішення їхніх соціальних проблем. Спочатку я думала: маленька громада, молодих людей дуже мало. Але вони багато чого вже мають: вони дуже вмотивовані, їм дуже розходиться, вони горять своєю ідеєю. Окрім того, наша програма передбачає, що в проєкті беруть участь 15 представників громади, проте часто трапляється, що знайти стільки вмотивованих людей не так вже й просто, зазвичай є 7-10. А тут всі 15, і це дуже класно!
Наша програма – навчально-практична, у ній максимум практики і дуже багато робочої теорії. Її мета – допомогти такій команді все структурувати, поскладати на полички, побачити трошки ширше, показати, як можна залучити державу. Бо самого завзяття замало, щоб досягти успіху.
Насправді залучити державу до вирішення своїх проблем дуже реально, і наші громади вже це роблять, так чи так виборюють свої права. Треба використовувати можливості і залучити бюджетні кошти, але дуже помічним для забезпечення сталості проєкту є те, що називаємо ресурсами держави – одержання дозволів, використання різноманітних можливостей, як-от приміщень, що пустують, комунальні послуги…
У наших програмах «Школа відповідального служіння» та «Соціальні інновації», націлених на розвиток громад, завжди контактною особою є священник. Саме навколо нього, оскільки має великий кредит довіри, гуртуються люди. Священник – це той, хто подає їм приклад, за ним йдуть люди. Здебільшого в маленьких селах – тих активних, де присутня наша організація – саме священник задає ритм життя громади, будь-якого – духовного, культурного, соціального. І якщо якісь заходи відбуваються, то їх організовує священник разом з людьми. Звісно, що він не робить все сам. Приміром, у цьому селі все дозвілля, вся культура, яку мають, – все при парафії. Тому священник є з’єднуючою ланкою тих всіх людей. Дуже часто ідейним натхненником може бути навіть не сам священник, зініціювати може хтось інший, але дуже важливо, щоб він сказав: «Я готовий, давайте щось робити», – а люди самі прийдуть і скажуть що їм передусім потрібно.
* * *
Із записаного о. Михайлом Зубрицьким у Мшанці:
Прислів’я:
"Чоловікові треба трохи хліба, трохи неба"
"З мудрим лїпше згубити, як з дурним знайти"
Загадка: "Що нижче трави, вище гори?" (Дорога)
Іван Франко про Мшанець:
Своє 48-ліття Іван Франко "відзначав" у Мшанці – у 1904 р. він організував першу комплексну етнографічну експедицію українських народознавців, яка почалася саме із Мшанця. Разом з ним були професор Федір Вовк з Парижа, слухач університету у Відні Зенон Кузеля та інженер з Росії Павло Рябков.
Згодом у журналі «Zeitschrift für österreichische Volkskunde» (Jahrgang. I–II Heft. Wien, 1905, crop. 17–32; III–IV, s. 98–115) Іван Франко так про це написав:
"Маршрут був визначений так: вихідним пунктом стала для нас мала залізнична станція Устрики на Перемишлянсько-Лупковицькому залізничному шляху, звідки ми переїхали до віддаленого за 20 км села Мшанець (по-народному Пшенець), де зустріли сердечний прийом, інтелігентну активну допомогу та сприяння з боку українського священника Михайла Зубрицького – видатного українського історика і етнографа, дійсного члена Наукового товариства ім. Шевченка і доброго знавця західної гірської Бойківщини (сам за походженням бойко).
Тут ми пробули 10 днів. Виявилося, що вибір Мшанця як першої робочої зупинки нашої експедиції був дуже щасливий, бо це село розташоване надзвичайно вигідно – як завдяки збереженню стародавніх рис у культурі та способі життя, так і, з другого боку, через його дуже жваві торговельні зв’язки з гуцулами на сході і лемками на заході (особливо завдяки торгівлі живими вівцями); воно утворює місток між тими двома етнографічними групами українського народу, що теж залишило свої сліди на місцевій культурі. Тут також зібрано основний фонд колекції бойківських предметів, які тепер є власністю Музею австрійської етнографії та які будуть нижче докладніше описані".
Від редакції: Якщо Вам сподобалася ця стаття і Ви б хотіли читати наступні статті цього автора чи на подібну тематику, або загалом підтримати якісну релігійну журналістику — запрошуємо Вас стати меценатом РІСУ. Це зробити досить просто за цим посиланням!