Константинопольський патріархат у системі Вселенського православ‘я: проблеми та напрями стратегічного розвитку

15 червня 2016, 15:21 | Матеріали конференцій | 2 |   | Код для блогу |  | 

Олександр САГАН

Олександр СаганВиступ на міжнародній науково-практичній конференції “Константинопольський Патріархат в історії України”, Київ, 10 червня 2016 року

Ідея нашої конференції постала із факту зростання кількості українських громадян, які нічого не  знають про роль Константинополя в історії та сучасності Вселенського православ‘я й православ‘я в Україні.

Якщо у 2007 р. лише 20% населення заявляли про те, що вони не знають, хто такий патріарх Варфоломій (КМІС), то у червні 2015 р. соціологічні дослідження групи «Рейтинг» (Rating Group Ukraine) показали, що 57% населення України не знають хто такий Варфоломій І (на Заході Україні не знає 43%, Півдні – 60%, Центрі – 68%, Сході – 52%), а рівень довіри до нього становив 14% (при цьому патріарха Кирила не знали всього 28% населення, правда, довіряли майже стільки ж – 13%). [1]

Наведена статистика засвідчує глибоку прогалину як у сфері державної політики зі згаданого питання (оскільки влада останні півтори десятків років активно пропагує ідею Помісної Церкви, але фактично не йде далі поодиноких декларацій), так і недостатність приділення до нього уваги з боку громадськості та українських ЗМІ. Проте, вважаю, що в силу певних об‘єктивних обставин українці просто зобов‘язані більш активно висвітлювати та популяризувати роль і значення Константинопольського патріархату передусім в історії українського православ’я.

Адже не слід забувати, що Київська митрополія сім століть (988-1686 рр.) лише офіційно знаходилася під омофором Царгороду, і лише три століття – під Москвою. Але й у ці три століття не все так однозначно для теренів України. Сьогодні ми будемо чути у виступах учасників конференції справжню історію Константинопольського патріархату на Галичині, Буковині, Закарпатті – там Московський патріархат появився лише після закінчення Другої світової війни.

Повертаючись до статистики, зауважу, що таким чином ми наразі маємо в Україні середовище, сприятливе до маніпулювання щодо Константинополя загалом та його ролі в історії України. Я добре пам‘ятаю атаку російських ЗМІ на Константинопольського патріарха на початку 1996 р., коли сталися відомі події із відновленням в Естонії ЕАПЦ Константинопольського патріархату. Московська патріархія намагалася максимально применшити роль Вселенської патріархії, заявляючи, що це лише групка грецьких священиків та єпископів, які нічого у Вселенському православ‘ї вже не вирішують. Патріарха Константинопольського Варфоломія московська преса називала не інакше, як «стамбульський патріарх» і т.п. визначеннями. На жаль, ці московські ідеї були активно підтримані й т.зв. українськими православними «патріотами», активно поширювалися в УПЦ МП.

Проте ці т.зв. «патріоти Московії» намагаються не згадувати, що ота маленька, на думку Московської патріархії, Константинопольська Церква змусила церковну Москву відступити від своїх позицій і піти на мирне урегулювання естонського конфлікту. Таку жорстку відсіч Московський патріархат не очікував. А тому змушений був погодитися на існування в одній країні двох визнаних, чи, як сьогодні модно говорити, «канонічних» юрисдикцій (Естонські Апостольські православні Церкви Московського і Константинопольського патріархатів), хоча до цього активно заперечував «канонічну» можливість цього. Мовляв, в одній країні двох «канонічних» юрисдикцій бути не могло. Пройшло зовсім мало часу, і раптом «канони» дозволили, як і завжди «дозволяють», коли це вигідно московським маніпуляторам…

Інша причина, яка змушує нас більше уваги приділяти Константинопольському патріархатові – це той факт, що у православному світі нині не вироблений інший механізм отримання загальновизнаної автокефалії. Всі 10 нових автокефальних православних Церков, за винятком Кипрської, отримували свої томоси саме від Константинополя. Тому, якщо слідувати навіть формальній логіці, українці, декларуючи ідею визнаної єдиної Помісної православної Церкви, повинні орієнтуватися хоча б у найбільш загальних закономірностях розвитку Вселенської патріархії. Адже без його участі, принаймні – посередництві, вирішення цього питання є неможливим.

Отже, на територіально-адміністративному рівні єдина за своєю сутністю і соборна за своїм устроєм Вселенська православна Церква складається із кількох десятків автокефальних, у внутрішньому житті, та національних за своїми ознаками помісних православних Церков. Першим за честю визнається Константинопольський (Вселенський) патріарх. Він не має права втручатися у внутрішні справи Помісних церков, але статус першого серед рівних дозволяє йому координувати церковне життя, давати поради і роз’яснення із проблемних питань. І в цьому роль Константинополя неоціненна – без його зусиль не було б відродження Албанської ПЦ, повністю знищеної в часи Другої світової війни, улікування багатьох розколів у т.зв. «православних» країнах.

А які проблемні питання я виділив би у розвитку самого Константинопольського патріархату? Я б ці проблеми розділив би на дві групи: зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх слід віднести проблеми із взаємовідносинами із світською владою країни розміщення, а також проживання в інорелігійному середовищі.

1. Певна залежність від турецької влади, яка і в ХІХ ст., і навіть на початку ХХ ст. застосовувала репресії (не зупиняючись навіть перед стратою) щодо православних  патріархів за звинуваченнями у недостатній лояльності. Фактично православні ієрархи ставали заручниками криз у греко-турецьких відносинах. На початку XX ст. уряд Туреччини навіть вимагав виселення патріархії із Стамбула. Багато греків вимушені були покинути Стамбул. Тільки завдяки воєнному втручанню Великобританії, Франції та США у 1923 р. вдалося врегулювати проблему – 30 жовтня був підписаний греко-турецький договір про дружбу, яким зберігався статус-кво Константинопольської ПЦ.

Наступна, Лозаннська угода 1924 р., визначила серед населення Туреччини три національно-релігійні меншини: православні греки, вірмени Апостольської Церкви та іудеї. Ці меншини мали право засновувати власні школи, підпорядковані турецькому Міністерству освіти. Проте уже у 1965 році законодавчо було заборонено приватні університети в сфері безпеки, військової освіти та релігії. Подібний закон 1971 р. заборонив всі приватні навчальні заклади. Таким чином, Константинопольська патріархія залишилася без освітніх закладів на теренах Туреччини.

Реформи 1923-24 років відіграли позитивну роль у поверненні прав і привілеїв патріархату. Проте багато із них були пов‘язані із виконанням патріархом обов‘язків керівника всієї грецької громади, фактично наявністю у нього світської влади. Її повернути було неможливо. У зв’язку з цим Помісний Собор в Константинополі ухвалив у 1923 р. в управлінні патріархією залишити при патріархові лише Св.Синод із 12 митрополитів, який і обирає нині свого Предстоятеля без участі інших кліриків і мирян. Таким чином, втратили сенс запроваджені у 1856 р. Церковно-народні збори та утворені згодом Народні Ради – ці органи були розпущені.

Всупереч усім підписаним із впливовими державами документам, на початку 50-х років ХХ ст. у Стамбулі відбулися нові антигрецькі заворушення, що призвели до ще одного масового виселення греків. Тому нині на території Туреччини залишилося всього 6-7 тисяч греків (більшість у столиці), які й становлять основу православних громад у країні.

Не хоче визнати Турецький уряд і титул Константинопольського патріарха як «Вселенський». Зокрема у жовтні 2005 р. радник турецького прем'єра Р.Ердогана, заступник голови правлячої турецької Партії справедливості й розвитку Ш.Дішлі амбітно заявив на зустрічі із представниками православних церков і групою християнських демократів з Європарламенту, що Варфоломій I не повинен іменувати себе «Вселенським», оскільки він очолює «фанарский греко-православний патріархат». За словами політика, закони Туреччини «окреслюють статус цієї одиниці», що, будучи «турецькою інституцією», не може виходити «за межі республіки». Ця заява прозвучала фактично як відповідь на  заклики патріарха Варфоломія й європейських політиків відновити діяльність православної семінарії на острові Халки (Хейбеліада).

2. Намагання мусульманських ортодоксів припинити діяльність патріархії або, принаймні, витіснити її із країни.  У травні 1994 р. перед патріаршою резиденцією були знешкоджені три бомби, у вересні 1996 р. тут була зірвана граната, а 3 грудня 1997 р. новий вибух бомби призвів до руйнування будинку та людських жертв. У січні 1998 р. екстремісти пограбували і підпалили православний храм у Стамбулі і знову не обійшлося без жертв з боку православних кліриків.

Наростання антиправославних тенденцій змусило уряд США 21 жовтня 1998 р. прийняти Закон, що США у разі потреби бере Вселенського патріарха під свій, в т.ч. й збройний, захист. Наразі існує цілодобова охорона резиденції патріарха, посилені поліцейські патрулі на Фанері.

До внутрішніх (і, ширше – внутрішньоправославних) проблем патріархії я відніс би наступні:

1. Внутрішня опозиція до намагань як Варфоломія І, так і його попередників вивести патріархію на сучасний рівень розуміння православного віровчення і культу. Причому ця опозиція найчастіше продукується із святої гори Афон, де окремі монастирі роками є в опозиції до своєї патріархії. Ситуація цікава ще й тим, що часто навіть вузькі фахівці не знають богословський рівень і громадську налаштованість цих ченців. Я нещодавно дивився документальний фільм про Афон – деякі насельники монастирів не мають навіть елементарної семінарської освіти. Тому протидія часто – «глухе до аргументів» несприйняття всього нового.

Зрозуміло, що внутрішня опозиція й іншого плану і навіть напрямів – на кшталт грецького єпископату (що інколи «повстає» у відстоюванні своїх прав і привілеїв) або старостильників. Є й ситуативні опозиційні виступи, у зв‘язку із несприйняттям окремих дій/подій у Константинопольському патріархаті. Наприклад, далеко не всі з розумінням сприйняли чи сприймають зустрічі Вселенського патріарха із Папою Римським, главами інших Церков. Проте ця опозиція – часто інспірується вже із поза меж Церкви, а тому не настільки впливова.

2. Неможливість набуття відповідного рівня освіти і освіченості кліриками Константинопольського патріархату на території Туреччини, де існують лише школи духовної просвіти. Крім того, незважаючи на той факт, що богословські кадри для патріархії готують кілька богословських навчальних закладів у Греції, а також богословські відділення/факультети при деяких європейських університетах, за словами Константинопольського патріарха Варфоломія І, рівень освіти кліриків потребує постійного росту. Це, на мою думку, стосується Вселенського  православ‘я загалом, а не лише Константинопольської православної Церкви.

3. Суперництво із Московським патріархатом, який, на відміну від Вселенської патріархії, має міцну політичну та фінансову підтримку своєї держави. Відтак Москва намагається перетворити свої можливості у той моральний бонус, який дозволить їй сформувати віддані Церкви власного диптиху.

Ця тенденція особливо посилилася після 2007 р., коли Путін, вклавши певні і досить серйозні кошти, отримав фактично безцінні релігійні та світські об‘єкти, надбані російською імперією ще до 1917 року. Протистояти російському маніпулюванню інформацією надзвичайно складно. Маленький приклад як з допомогою фінансових інвестицій та маніпуляцій людьми Свято-Сергіївський православний богословський інститут – вищий навчальний заклад Західноєвропейського екзархату Константинопольської ПЦ – фактично перетворився на філіал російського університету. У 2013 р. цей інститут був на грані банкротства. У лютому 2014 р. він уклав угоду про співробітництво із Російським православним університетом. У 2015 р. останній оголосив Свято-Сергіївський інститут своїм філіалом і майже одночасно викладачі цього інституту оголосили «мораторій на викладацьку діяльність» у зв‘язку із бойкотом ректорові – владиці Іову Гечі, який був призначений Константинопольським патріархом  ще у 2013 р.

В яких напрямах діяльності я бачив би майбутнє Константинопольського патріархату у стратегічній перспективі?

1. Ця перспектива можлива лише в продовженні активної наступальної політики, яку запровадив нинішній патріарх заради відстоювання позицій світового православ’я як напряму християнства.

Варфоломій кілька разів збирав глав усіх автокефальних православних Церков у Стамбулі (1992 р., 2000 р., 2008 р.), на о.Патмосі (вересень 1995 р.), відвідав більшість православних Церков, у червні 1995 р. зустрівся з Папою Іваном Павлом ІІ, а у грудні 1995 р. відвідав з офіційним візитом архиєпископа Кентерберійського в Англії тощо. 

І не в останню чергу на цих зустрічах йшлося про боротьбу із випадками фізичного знищення православних, що має місце у багатьох країнах світу.

2. Ініціювання і очолювання реформи православ‘я. Вже багато століть йдеться про необхідність всеправославного собору для узгодження тих змін у віровченні і практиці, на які жодна із Церков не наважується одноосібно. І тут, напевно, більш правий був Константинопольський патріарх Мелетій ІV Метаксакіс, який у 1923 р. не став вмовляти всіх, а скликав Собор, який був названий Всеправославною нарадою (далеко не всі Церкви прислали своїх представників). Проте ця нарада прийняла зміни, які й донині визначають сучасне життя православних. З 1960 року йде підготовка до все православного  собору. Але і нині є багато питань навіть до форми проведення – за нею він «вседиптихіальний», причому за Константинопольським диптихом.

Зазначу, що ще у ХІХ ст. кілька Константинопольських патріархів намагалися скликати такий Всеправославний собор (наприклад, Григорій VI (1867-1871 рр.), Антим VI та інші. Проте на заваді стала російська церковна та світська дипломатія. Московити боялися (і продовжують боятися, про що свідчить їх намагання зірвати проведення Собору у червні 2016 році), що Собор може вийти з-під контролю Російського Синоду та прийняти рішення, які б не влаштовували тодішній церковний і світський Петербург, оскільки для Росії ці два аспекти завжди були практично нероздільні.

Відтак, як у ХІХ ст., так і зараз, Константинопольський патріарх стоїть перед вибором – чи він входить в історію як реформатор конфесії, чи все ж буде до кінця свої літ на вістрі московських інтриг.        

3. Ініціювання соціально-значимих проектів. Вони можуть мати різний характер і спрямованість. Наприклад, нинішній патріарх Варфоломій отримав прізвисько «Зеленого патріарха» за ініційовані ним експедиції (раз на два роки) із порятунку флори та фауни Чорноморського басейну, річок в Африці та Південній Америці тощо.

Мені пощастило у 2007 році побувати у такій експедиції із порятунку льодовиків Гренландії. Патріарша експедиція – це сотні журналістів із провідних ЗМІ світу, які майже два тижні стимулюють увагу всього світу до проблеми, яку вирішує експедиція. Це також лідери чи представники  багатьох світових конфесій (зокрема у нас на кораблі були мусульмани, буддисти, християни різноманітних напрямів, іудеї тощо) – їхнім завданням було донести екологічну проблематику до своїх вірян.

4. Перспектива Константинополя і в продовженні політики співпраці з іншими християнськими напрямами – визнання їх не «розкольниками» і єресями (як цього вимагають «особливо правильні» православні, в т.ч. й з України), а рівноправними Церквами. Це дозволить поступово виходити із шкарлупи хворобливого консерватизму, коли будь-яка зміна сприймається як відхід від вчення. Проте проблема в тому, що еталону, з яким звіряти «якість і кількість» відходу – немає! А тому всі ці заяви, яких особливо багато стало перед  Собором – фактично суб‘єктивні думки певних груп впливу, які, в мене є така підозра, продукуються в одному центрі, що має московське коріння. 

5. Однією із кардинальних перспектив Царгорода я вважаю сприяння у конституюванні визнаної Української Помісної православної Церкви. Константинополь уже кілька разів підтверджував свої права на Київську митрополію у ХХ і навіть ХХІ століттях. Тому постання Помісної ПЦ в Україні буде логічним і, в нинішніх умовах, значним кроком у перемозі Константинополя у протистоянні із Москвою. Навіть кількісно – в Україні функціонують понад 12 тис. громад із 25 тисяч, які зареєстровані у Мінюсті Росії як парафії Московського патріархату. Якщо навіть 10 тис. відійде у Помісну Церкву – а це цифра цілком реальна, то при об‘єднанні із Київським патріархатом утвориться значна православна потуга, здатна якісно зміни розклад сил у світовому православ‘ї.

Я ніскільки не ідеалізую Константинополь, і не очікую, що він колись надасть українцям Томос через «розчулення чи замилування українськими піснями». Але я впевнений, що розрахунок і реальна вигода, яка стоїть за таким Томосом, а також міжнародна кон‘юнктура, яка склалася після конфлікту Москви і Анкари, зроблять свою справу.  

Закінчуючи, підкреслю – в українців не такий багатий вибір у своїй боротьбі за відрив від Московського патріархату. Це, фактично, дорога Київського патріархату, яку проходили чи не більшість нинішніх новоутворених диптихіальних Церков – одноосібне самопроголошення автокефалії і очікування Томосу від Константинополя. Або ж об‘єднання УПЦ КП із більшістю громад УАПЦ та УПЦ МП й очікування Томосу від Константинопольського патріархату. Томос від Москви фактично не вирішує жодного стратегічного завдання, посилить внутрішнє протистояння, а відтак, не може розглядатися як вирішення «українського» питання.

Зрозумівши це, ми повинні рішучіше відкидати московські міфи і дивитися на нашу проблему через призму інтересів, які наразі у нас збігаються лише із Константинопольським патріархатом.


[1] Ставлення до лідерів релігійних конфесій (червень 2015). Дослідження соціологічної групи «Рейтинг»;  Патріарх Московський Кирило став в Україні лідером антипатій серед глав релігійних конфесій // Дзеркало тижня. – 2015. – 25 червня

Система Orphus
Рейтинг
0
0
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • 13moiseev | 18 червня 2016, 02:24
    Коментувати коментар

    Та я думаю это все под эгидой денежки Комеческого Проекта который уже протолкнул 2 своих антиконституционных закона через иуд за 30 сребренников(пару лямов зелени или г-н, факт на лицо) - а потому ща дуют в ту сторону , откуда ветер деньги несет. Мало кто понимает , что таким образом только подогревает ненависть и без того в шатком обществе. Все ищут бабло, а о Боге вспомнят когда туфли будут белые брать.

  • Оленка | 18 червня 2016, 00:30
    Коментувати коментар

    ви все ще не знаете про Константинопольського патрiарха? тодi ми йдемо до вас! незнання украiнцiв лише пiдтверджуе тезис, що за 3 столiття РПЦ стала нам Матiр"ю-Церквою, а Константинопольська - мачухою. чому саме зараз, коли у краiнi cтiльки проблем, депутати так впевнено створюють нову? чи справдi хтось вiрить, що як тiльки УПЦ стане автокефальною, то вiйна скiнчиться?

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Останні коментарі

  • velovs@ukr.net | 20 жовтня 2019, 14:45

    По-перше, наразі маємо не "адміністрацію президента", а "Офіс Президента". -------- А, по-друге, як чітко бачимо, до різного роду т. зв. "протестувальників" із

  • bopa | 20 жовтня 2019, 07:43

    Твердження "церква з державою немає ніяких спільних інтересів і їх діяльність не перетинається і не доторкується в жодній точці" антиконституційне! Читайте уважно преамбулу і зрозумієте

  • bopa | 20 жовтня 2019, 07:36

    Членство патріарха Кіріла у Сов. Без-і РФ-ії дає відповідь на значення РПЦ МП для політики РФ-ії. Зобумовлює дії патріарха Кіріла відповідно стратегії держави на чолі з Путіним. "Вогнем і

  • bopa | 20 жовтня 2019, 07:22

    Даремно у цьому дописі упущено "частування" під час офіційної зустрічі Всесвятішого Патріарха Варфоломія з п-ом Кірілом, членом Сов Без-у РФ-ії. Не слід забувати принципових подій!

  • velovs@ukr.net | 19 жовтня 2019, 20:21

    І така ситуація з нестримним і рішучим бажанням каталонців будь-що здобути для своєї батьківщини національно-державну самостійність і незалежність, вочевидь, вимагає доброї волі та максимальної

Популярні статті місяця