Політичне торжество православ'я
Останній іконоборський імператор Візантії Феофіл раптово помер у 842 році. Це трапилося після здачі східного візантійського форпосту Амморій мусульманам.
Як і будь-яка імперія, Візантія беззупину прагнула розширювати свої кордони до "останнього моря". Через те постійно воювала. Така природа зла - весь час когось поглинати і бути постійно голодним. А імперія - це зло. Українці як ніхто це сьогодні розуміють.
Через поразки Фелфіла партія іконоборців стрімко втрачала популярність в народі. По державі ходили пророцтва православних старців: "Тяжим буде наказаніє за зраду православ'я".
Ідеологія іконобоців була близькою до віровчення ворогів ромеїв - мусульман. Іслам також забороняв зображення Бога.
Іконоборство засуджував Папа Римський. Константинополь намагався через нього заключити військовий союз із християнським Заходом проти мусульманського Сходу. Але Папа у відповідь вимагав засудити іконоборство.
***
Після смерті чоловіка імператриця-вдова Феодора залишилася із малолітнім сином Михаїлом ІІІ на руках. Вона прагнула за будь-яку ціну зберегти переємство влади насліднику. Імператриця розуміла, що продовження іконоборської політки свого чоловіка призведе до її політичної смерті.
Феодора все життя була таємною прихильницею іконошанувальників. А тепер історичні обставини склалися таким чином, що ікононоборство віджило своє. Вона вирішила діяти рішучо і відкрито підтримала православних.
***
11 березня 843 року відразу після смерті чоловіка Феодора зібрала в Константинополі собор. Пам'ять про нього святкується в першу неділю Великого Посту. Вона називається Неділя Торжества православ'я.
На соборі не тільки було засуджено іконоборство. Феодора поставила перед православними умову - посмертне присвоєння її чоловіку-іконобоцю звання почесного православного. Це необхідно було, щоб виглядала законною передача влади його сину Михаїлу.
Аби заспокоїти православний люд була придумана захоплююча містична історія. Ніби одному пустельнику після молитви було видіння. У ньому Богом було вказано, що новому православному патріарху потрібно помолитися за спочилого Феофіла і тоді його гріхи буде прощено.
Привселюдно була відслужена панахида "О чудо!". Патріарх підняв з престолу хартію з гріхами імператора і вона виявилася чистою...
***
З богословської сторони на соборі 843 року нічого нового не придумали. Просто повторили все сказане на інших соборах про Божественність Христа і сутність ікон.
Єдиний документ, який свідчить про діяння цього собору, це Синодик патріарха Мефодія.
Монаха Мефодія було призначено на цю посаду імператрицею. Він був її таємним придворним православним священиком.
В оригіналі укладеного ним Синодика міститься не тільки анафеми в бік єретиків. Заодно Мефодій піддав церковній анафемі власних ворогів.
А ворогами святого Мефодія виявилися святі монахи студити. Їх було засуджено за те, що не признавали непомильність і божественне походження апостольської влади патріархів і критикували їх діяння. За іронією долі монахи-сповідники ікон виявилися "ворогами православ'я".
***
Мефодій виріс і виховувався в дусі абсолютизму римської церкви. Він зняв сан у 20000 не "неканонічних" священиків. А це означало позбавлення засобів для існування їхніх сімей.
Нерозкаяних іконоборців святитель піддавав остракізму і публічним фізичним покаранням. Він "нічого не забув".
Маючи вплив на Феодору, він спонукав її знищити сірійських єретиків павликіан. З цією метою було здійснено військову експедицію. Заради "чистоти православ'я" було сплюндровано декілька візантійських прикордонних областей. Після чого християни-павликіани стали на сторону мусульман і пізніше воювали проти Візантії.
Релігійно вмотивована агресивна дипломатія нової влади призвела до втрати союзників у війні з мусульманами. Розбещеність Михаїла ІІІ призвела до виснаження казни і армії не було чим платити. Все це закінчилося рядом військових поразок Візантії. А також вбивством Михаїла - останнього представника Ісаврійської династії та приходом до влади нової Македонської династії імператорів.
***
У торжестві православ'я Боже не обійшлося без людського. Але людське тут безсило лютує, а Господь торжествує витягуючи церкву з історичного багна аморальних діянь християн, накопичених віками помилок та забобонів.
Іконоборці були візантійськими реформаторами-протестантами, які в першу чергу засуджували мракобісся. Вони богословськи помилялися і жорстко провадили свою політику. Але багато в чому були праві.
Православні історики схильні перебільшувати "беззаконня" іконоборців. Можливо, щоб приховати свої не менші злочини перед лицем історії.
Але Бог бачить все. Як на мене, то знати правду про свої гріхи важливіше, ніж критикувати єретиків. Хоча б для того, щоб намагатися уникати тих помилок, які приводять до кривавих війн у яких гине тисячі маленьких людей в ім'я "великого Бога".
