«Українська публічна теологія»: враження від прочитаного

15 червня 2017, 14:30 | Огляд видань | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Дмитро ГОРЄВОЙ

Нещодавно у видавництві «Дух і Літера» вийшла у світ книга архимандрита Кирила (Говоруна) «Українська публічна теологія». В понеділок, 12 червня, в книгарні «Є» відбулася її презентація. Ця праця являє собою збірку різних текстів, які були опубліковані в ЗМІ, наукових журналах, виголошені під час урочистих промов чи навіть є постами у фейсбуці. Книга є другим виданням у спільному проекті «Дух і Літера» разом з Відкритим православним університетом.

Архимандрит Кирило (Говорун)Довідка. Архимандрит Кирило (Говорун) – українській богослов та патролог. Працював на посадах голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП), в період 2007-2009 рр. Пізніше – перший заступник голови навчального комітету РПЦ, проректор загально церковної аспірантури та докторантури. Зараз  працює викладачем в Стокгольмській школі теології (Швеція) та Колумбійському університеті (США). Автор книг «Мета-екклезіологія. Хроніки церковного пробудження» (2015, англ.) та «Риштування Церкви. На шляху до пост-структуралістської теорії Екклезіології» (2017, англ.).

Одною з ключових ідей книги є роздуми автора про місце релігійного у публічному просторі, взаємовідносини між Церквою та державою і Церквою та суспільством. Автор торкається питання релігійних засад свободи, прав людини, гідності та розкриває потенціал Церков у справі примирення. Наріжною темою, яка об’єднує всі матеріали збірки, є осмислення подій Революції Гідності. Богослов високо оцінює феномен Майдану, який остаточно створив громадянське суспільство і поставив церкви перед моральним вибором.

Книга архимандрита Кирила (Говоруна)Так, в першому матеріалі «Засади політичної теології в українському контексті» автор розповідає про історію формування такої наукової дисципліни, як «політична теологія». Так, саме наукової, адже завдяки відповідному інструментарію дослідники аналізують взаємні впливи релігії і політики. При цьому часові рамки тут вкрай широкі: від вивчення стосунків візантійських імператорів з Церквою і до аналізу ролі християнських Церков у Німеччині 30-х рр. ХХ століття. Щодо останнього, то автор відповідаючи на питання, чому Церкви не тільки допустили, але й прийняли владу Гітлера, цитує влучну характеристику Доротеї Цолле щодо тогочасних настроїв релігійних еліт – «Христофашизм» (с. 12).

Далі в тексті подається аналіз впливу ідеологій на релігію. Війна на сході України, в розумінні автора, є протистоянням двох ідеологій: антирадянського мислення з наголосом на свободі і гідності та патерналізму вкупі з імперською ментальністю (с. 17). Ці ідеології впливають на релігійні інституції, в наслідок чого ми можемо спостерігати непорозуміння між Церквами.

Автор також розглядає передумови, які спричинили активний протест громадян у 2013-2014 рр. Це три гріхи влади часів Януковича: жадібність, гординя та патерналізм. Якщо відповідальність за перші два несе сама ж влада, то останнє на совісті громадян. Автор доводить, що патерналізм є гріхом, адже в центрі Євангельського вчення є свобода, а не примус.

В главі «Церква у публічному просторі» богослов розмірковує над можливими сценаріями функціонування релігії в соціумі. Важливим викликом для релігійних інституцій є збереження їхньої власної ідентичності. Для православної Церкви це перш за все христоцентричність. Втрачаючи цей фокус, вона починає мислити себе адміністративною структурою і може загубитися в публічному просторі. Священик наголошує, що наслідком цього можуть бути певні порушення її базових функцій, які врешті решт виливаються у форми громадянської або політичної релігій чи ідеології. Перша вільно пропонує себе людині, в той час як друга агресивно себе нав’язує. Остання ж взагалі намагається замінити собою саму релігію. Аналізуючи в якості прикладу ідеології «русский мир», автор зазначає, що це явище об’єднує «пост-правду» постмодернізму з пропагандистською силою модерну. Здавалося б в період вільного інформаційного середовища і доступності альтернативної інформації пропаганда втрачає свою монополію. Однак сила «пост-правди», в її наголосі на емоційному, а не раціональному аспекті, лишень посилює дію пропаганди.

Вельми цікавим є розділ книги «Церква і держава». В ньому автор деконструює ідеалізовану православним середовищем ідею симфонії між церквою та державою. На широкому колі історичних свідчень показується, що в цій моделі стосунків не йдеться про рівноцінне партнерство. Держава монополізує церковну владу, в обмін на певні фінансові преференції релігійній інституції. Показовим є приклад імператорів Костянтина і Феодосія, які воліли втручатися в догматичні справи церкви, та Юстініана, який своїми новелами встановив за імператором право вводити в дію рішення церковних соборів. Нинішнє церковне керівництво полюбляє ностальгувати за «золотою добою» симфонії між церквою та державою, хоча останнє як раз таки встановлює контроль держави над церквою. Коли ж справи доходять до дій, то релігійні лідери починають активно цьому противитись, як це нещодавно було навколо релігійних законопроектів українського Парламенту.

Цезаропапізм

Ґрунтовний аналіз історії Церкви, свідчить, що до періоду свого визнання офіційною релігією в християнській думці відкидалася ідея примусу та культивувалася свобода індивіда. Вже пізніше, у IV ст. вступивши в тісний союз з імперською державою, Церква перейняла цю практику. Поступово релігійні інституції почали відходити від подібних дій лише в період Просвітництва, тобто коли почала секуляризація на Заході. З відділенням від держави, почалося відокремлення і від її практик. Про це зазначається в главі «Церква і свобода».

В розділі «Церква і людина» автор описує два типи антропологічних моделей в християнстві: оптимістичну та песимістичну. В рамках першою людина може впоратися з гріхом і отримати спасіння, в рамках другої без Божественного втручання людина не здатна на приборкання власних страстей. Згодом песимістична концепція дала поштовх формуванню світської ідеології консерватизму, де замість Бога була держава. І остання так само мала постійно допомагати людині та її контролювати. Оптимістичний погляд навпаки – створив ліберальну демократію, з ідеєю свободи та автономності у вирішенні власних питань. Цікаво, що на християнському Сході політичні системи формувалися не на основі антропології, а на основі космології – вчення про всесвіт. Візантійська думка, запозичивши в пізніх неоплатоніків, ідею про чітку ієрархічність рівнів буття, перенесла її на соціальний устрій. Таким чином релігійно легітимізувалася світська влада різних рівнів, адже вона була сформована у відповідності до тогочасної моделі світобудови.

Цікавим і, мабуть, найбільш наболілим для українського читача є глава «Церква і Майдан». Цей матеріал спочатку постав як пост у фейсбуці (11 грудня 2013), згодом його було передруковано в численних ЗМІ різними мовами світу. В цьому матеріалі автор описує остаточне постання громадянського суспільства та набуття ним власної суб’єктності. Це змушує релігійні інституції швидко переорієнтовуватися з діалогу «Церква-влада» до полілогу «Церква-суспільство-влада». Ще у грудні 2013 о. Кирило закликав церкви дати оцінку владі, зазначаючи при цьому, що «не треба ховатися за звуженою інтерпретацією біблійної формули, що будь яка влада від Бога».

Розмірковуючи над подіями 2014 року, автор наголошував, що тісна дружба Української Православної Церкви з минулою владою може негативно для неї обернутися. Він попереджав, що в разі, якщо церква не висловиться на рахунок кризи в державі її може чекати суспільна ізоляція. Автор приводив історичні паралелі, коли таке траплялося. Так, наприклад, після падіння хунти у Греції в 1974 р., Еладська Церква відчула на собі увесь тягар співпраці з режимом, що вилилося у значну втрату авторитету релігійної інституції.

В кінці книги автор лишає читачеві надію на оптимістичне майбутнє і пропонує власні роздуми щодо зшивання країни та примирення різних її частин. Описується досвід вже згаданої Греції. Священик застерігає українців не повторювати помилок Аргентини, де суспільство в наслідок повалення хунти є й досі розділеним, та пропонує застосувати модель ПАР. В останній в 90-ті роки, після падіння режиму апартеїду, саме церковні діячі (як от архієпископ Десмонд Туту) стали лідерами з компанії по примиренню. Отець Кирило наголошує, що порозуміння в Україні має постати не внаслідок замовчування правди, а в наслідок її прийняття. Так, винні мають бути засудженні і покарані, але це не має відбуватися за рахунок безжалісного зведення рахунків чи лінчування. Повинен пройти справедливий процес. Посередницьку роль в цьому можуть взяти на себе церкви.

Описані нами ключові ідеї кожної глави є лишень верхівкою айсбергу і не передають загальної інтелектуальної насолоди від читання цієї збірки. Слід віддати шану авторові за легкий стиль та водночас високий рівень думки. Не часто в наш час можна зустріти працю соціо-гуманітарної тематики, яка би була повністю позбавлена «води». Ця книга буде зрозумілою і філософу, і простому парафіянові.

Придбати збірку можна в магазині або на сайті видавництва «Дух і Літера». В Інтернеті ж у вільному доступі є фрагмент тексту для ознайомлення.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Василий Петров | 16 жовтня 2017, 21:12

      Ибо если вы будете прощать людям согрешения их, то простит и вам Отец ваш Небесный, а если не будете прощать людям согрешения их, то и Отец ваш не простит вам согрешений ваших,Матфея 6:14-15

    • Василий Петров | 16 жовтня 2017, 21:08

      Но Он сказал: говорю тебе, Петр, не пропоет петух сегодня, как ты трижды отречешься, что не знаешь Меня, Лука 22:34. И уже кому как не своему предстоятелю Кириллу, как Христос Петру, Онуфрий обязан

    • Василий Петров | 16 жовтня 2017, 20:35

      Посему говорю вам: всякий грех и хула простятся человекам, а хула на Духа не простится человекам; если кто скажет слово на Сына Человеческого, простится ему; если же кто скажет на Духа Святаго, не

    • Василий Петров | 16 жовтня 2017, 20:16

      Тогда Петр приступил к Нему и сказал: Господи! сколько раз прощать брату моему, согрешающему против меня? до семи ли раз? Иисус говорит ему: не говорю тебе: до семи раз, но до седмижды семидесяти

    • Василий Петров | 16 жовтня 2017, 20:03

      У московских попов нет никакого интереса в разжигании войны на Донбасе, наоборот, война как понятно из названия УПЦ МП в Украине нещадно бьёт по авторитету самой московской церкви, но уже НИКАК не

    Популярні статті місяця