Рік 2016-й: релігія між політикою та геополітикою

10 січня 2017, 09:37 | Інтерв'ю | view photo | 2 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляв Дмитро ГОРЄВОЙ

2016 рік показав як релігія стає заручником у політичних і геополітичних інтригах. Про головні релігійні події і процеси 2016 року кореспондент РІСУ спілкувався з головою підкомітету у питань свободи совісті та державно-церковних відносин Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Віктором ЄЛЕНСЬКИМ. Війна в Сирії, зустріч в Гавані, Собор на Криті, вибори в США і російська агресія проти України — всі ці події поєднали в собі і релігійне, і політичне. І релігійне тут є об’єктом, а не суб’єктом.

Віктор Єленський

Війна з ІД відтак стає справою не лише урядів, військових і політиків, але і богословів”

— Упродовж 2016-го року видавалися цікаві богословські та релігієзнавчі праці, було закладено, попри війну, чимало храмів, люди вирушали у прощі, збиралися на велелюдні Богослужіння. Але зараз я б хотів поговорити про події релігійного життя, які мали передовсім політичне, навіть геополітичне значення. Адже у 2016 році крім духовних подвигів були і події, які вразили світ своєю нелюдяністю. Я маю на увазі Ісламську державу передовсім.

— «Ісламська держава» — ми умовно використовуємо таку назву для позначення цієї терористичної організації – перетворилася на ракову пухлину всієї, без перебільшення, планети. Немає таких злочинів, які би не вона вчиняла – і проти людяності, і проти людської совісті, і проти людської культури. У 2016 р. ІД вчинила теракти у Берліні та Стамбулі, Ніцці і Брюсселі. На звільнених від терористів територіях влітку минулого року було знайдено 72 масових захороніння вбитих і замордованих фанатиками жертв, а це приблизно 15 тисяч людей. На межі зникнення єзиди – унікальна етноконфесійну група з дуже самобутньою релігією і культурою. У березні 2016-го Палата представників Конгресу США одноголосно визнала дії ІД проти єзидів, а також християн і мусульман-шиїтів геноцидом.

Ми дізналися минулого року про безліч злочинів цієї організації, жертвами яких стають мусульмани і не-мусульмани, жінки і діти, журналісти і об’єкти культурної спадщини. У минулому ж році було оприлюднено дослідження Світового Банку, яке підтвердило те, про що просто криком кричать серйозні дослідники вже більше 20 років. Тероризм під прапором ісламу приводить у дію не бідність і не відсутність освіти. Тільки 2% ІДІЛівців неписьменні; велика кількість з них має вищу чи неповну вищу освіту; вихідці з Європи і Середньої Азії мають середній для своїх країн рівень освіти, а вихідці з Близького Сходу і Північної Африки більш освічені, ніж їхні співвітчизники.

Війна з ІД відтак стає справою не лише урядів, військових і політиків, але і богословів. З одного боку, ми бачимо різке засудження ІД з боку таких релігійних авторитетів, як Верховний муфтій Саудівської Аравії, голови Всесвітньої спілки ісламських вчених Юсуфа аль-Кардаві, 126 сунітських імамів із різних країн світу, 70 тисяч мусульманських діячів Індії, голів багатьох національних мусульманських об’єднань тощо. З іншого боку, поки що немає впевненості, чи дійсно ІД призвело до мобілізації ті сили в ісламі, які відкидають не лише жахіття, які коять ІДІЛівці, але й войовничий ісламізм як такий.

– Тепер про двохмільярдну християнську спільноту. Чи була у християнському світі 2016 року подія, яку б ви однозначно виокремили?

Всеправославний Собор

– Так, і це – Всеправославний Собор. Це дійсно видатна подія. Навіть якщо історикам Церкви часто повторюване «вперше за 1229 років» видається некоректним і вони вказують на визначну роль, скажімо, Константинопольських Соборів 1077-1084, 1156, 1166, 1341, 1347 та 1351 рр., все одно Собор-2016 – історичний. Так, він не став проривом, не відповів на ті виклики, які кидають Православ’ю століття, був, говорячи біблійною мовою, «ані холодний, ані гарячий», продемонстрував радше глибину міжправославних проблем, ніж міжправославної солідарності, виявив всю суєтність і безвідповідальність «міряння славою» у православному світі, але він відбувся. Православ’я, як відомо, не має надєпископа та якоїсь земної, сказати б, «точки збору». Воно маніфестує свою цілісність в соборності. В соборності Православ’я стає Церквою, а не конфедерацією помісних церков. Тому цей Собор, Святий і Великий Собор Православної церкви, замисел якого сягає ще ХІХ ст., важливий сам по собі.

Первісно, як пам’ятаємо, на ньому мали обговорити 120 питань, до 1970-х рр. з цього переліку лишилося десять, а у 2016-му – тільки шість. Дуже контроверсійним і очікувано непродуктивним було рішення приймати ухвали Собору консенсусом – важко навіть уявити, що було б з Церквою, якби отці Вселенських Соборів ухвалювали свої рішення в такий спосіб. Замість дискусії з найбільш складних питань соборянам належало проштампувати вже готові рішення. Про кодифікацію канонічного права, про перегляд правил, величезна кількість з яких не може виконуватися чи відповідає реальностям, які належать до рабовласницьких чи феодальних формацій, навіть не йшлося.

Останній етап підготовки до Собору потопав у інтригах, марнославних розбратах, метушливих розрахунках. Політика тріумфально домінувала над богослов’ям. Москва намагалася формалізувати свій особливий статус у Повноті Православ’я, на якому патріарх Кирил всупереч канонічному праву наполягає вже кілька років («мы законные наследники Византии…»), постійно вередувала і погрожувала Константинопольському престолові зривом Собору. Те, що Собор відбувся без участі Російської Церкви (також відсутні були Антіохійська, Болгарська та Грузинська Церкви), поставило Московську патріархію у двозначне положення. По-перше, вона втратила важливий інструмент шантажу Константинополя, по-друге, вона брала участь у підготовці і узгодженні всіх документів Собору, який зрештою не відвідала. І притомно пояснити причини відсутності (крім «високої» політики і жаги всеправославної влади) у її речників так і не вийшло.

Попри те, що українське питання було відсутнє у порядку денному Собору (як і будь-яке скільки-небудь дискусійне питання), воно виразно оприсутнювалося в його атмосфері. Заява Сербського патріарха Іринея про те, що це питання стосується всієї Православної Повноти, а не лише Московського патріархату, журналісти цитували не менше, ніж документи Собору про шлюб чи місію Церкви. Водночас, на превеликий жаль, соборяни не знайшли за можливе принаймні звернути увагу на те, що Росія, де більшість віруючих є православними чинила і чинить нині агресію проти православних Грузії і України.

«Захист християн» в Сирії – чудова легітимація військової присутності там Росії

– Не надто дружнім виявився до України і документ, ухвалений за результатами зустрічі в Гаванському аеропорту папи Франциска і патріарха Московського Кирила…

Зустріч Папи Франциска з Патріархом Кирилом

– Гаванська декларація – документ складний і еклектичний. Він очевидно зітканий з двох різних полотнин. Там, де «ми брати, а не конкуренти», туга за втраченою єдністю і заклик до її відновлення – це католицька сторона. Метод «уніатизму», «сторони конфлікту в Україні», «подолання схизми між православними України на основі канонічних правил» тощо – це, зрозуміло, Московська патріархія.

Московські драфти цієї Декларації – я можу це стверджувати – містили і «громадянську війну», і «розкольників», і засудження «плодів унії» – тобто передовсім Української Греко-Католицької Церкви. Нічого з цього в остаточний текст не потрапило. Однак потрапили Близький Схід і Північна Африка як регіони переслідування християн, а от Північна Корея, Судан, Еритрея, Іран чи Туркменістан – ні. Тому, що Росія веде «священну війну» не там, а в Сирії. І «захист християн» в цій країні – чудова її легітимація.

Надзвичайно сміливо як для католицького єрарха і дуже принципово висловився відносно Гаванської декларації Глава УГКЦ. Блаженніший Святослав зазначив, що слабшої команди, ніж та, що підготувала документ (кардинал Вальтер Кох і митрополит Іларіон Алфеєв), годі й уявити і різко розкритикував зміст Декларації. Вона, на його переконання, відбілює Московську патріархію, яка підтримує російську агресію проти України і сакралізує війну в Сирії, не вказує на РФ як на агресора і розпалювача війни та покладає спільну відповідальність на агресора і сторону, яка чинить спротив агресії. Імпліцитно Святослав стверджує, що Декларація суперечить Соціальній доктрині Католицької Церкви і обіцяє, що його Церква, яка пережила не одну подібну заяву, переживе й цю. Натомість жертовність мучеників віри ХХ століття, котра для когось виглядає каменем спотикання у зовнішньополітичних конструктах, є підвалиною, на якому зводиться майбутнє всіх християн.

Але і з православної сторони було чимало критики на адресу Декларації…

– Так, православні фундаменталісти просто таки напустилися на її текст і на сам факт зустрічі. Але зверніть увагу: відповідь Московської патріархії на звинувачення – цілком у дусі путінського агітпропа. Тобто, суцільне пащекування і підморгування – «так, мовляв, треба, це ми не взаправду, ми їх ще більше за вас ненавидимо, але є вищі інтереси» і т.п.

Папа це розуміє?

– Для папи зустріч і Декларація – це крок до християнської єдності. Заради «вічності», на його думку, можна поступитися чимось із сьогодення. Дехто вважає ці поступки надмірними. Він, наприклад, нічого не сказав на захист кубинських дисидентів під час візиту на острів чи геїв – під час візиту в Уганду, де діють драконівські закони проти гомосексуалістів. Він не засуджує російську агресію, бо розуміє, що це унеможливить його контакти з РПЦ.

Але мені здається, що папа не вповні дає собі ради у тому, наскільки несамостійним актором є патріарх Кирил. Наскільки вузьким є коридор, в якому йому приписано рухатися. Гавана для патріарха Кирила – це виконання путінського завдання. Країна в ізоляції і патріарха долучають до «боротьби на зовнішньополітичному фронті». Попри те, що це обіцяє йому серйозні внутрішні втрати. Попри те, що християнська єдність його хвилює в останню чергу.

– Путін це цінує?

– Переконаний, що сам Путін не дуже сподівається на Православ’я як на внутрішню «скрєпу». Хоча як зовнішньополітичний інструмент воно йому є зрозумілим і близьким. Тому він і наголошує, що Православ’я – це те спільне, що лишається у Росії з Україною, особисто приєднує Російську закордонну церкву до Московського патріархату, змагається за власність православного собору в Ніцці і радить Амурському архиєрею навертати в Православ’я сусідів-китайців.

Взагалі позиція Путіна в релігійному питанні за роки його президентства піддавалася суттєвим метаморфозам. Якщо пам’ятаєте, 2000 р. на питання ведучого CNN Ларрі Кинга: «Ви віруючий? Якими є ваші погляди щодо релігії?», Путін відповів, що він вірить у людину, в її добрі помисли.

На наступному етапі він вже згадує про те, як його хрестили, поводиться у храмі як воцерковлена людина, котра знає особливості православного богослужіння і з’являється у храмі, звідки, зрозуміло, ведуться прямі телетрансляції.

Потім настає третій етап: Путін розглядає Православ’я як ідеологію і інструмент реінтеграції пострадянського простору. Щоправда, у його оточенні Православ’я змагається тоді з євразійством, яке видається більш «імперієстворюючим», а значить – і більш операційним. Путін намагається поєднати ці лінії і говорить у 2010 році, що у нас, мовляв, країна східного християнства, Православ’я, і деякі теоретики говорять, що воно багато у чому ближче до ісламу, ніж до католицизму.

Звідти і нинішній етап – Православ’я як беззастережна антитеза Заходу. Ця, з дозволу сказати, функція Православ’я червоною ниттю проходить не лише через виступи патріарха Кирила, але і через конструкти кремлівських високопосадовців. Дуже виразно про це сказав міністр закордонних справ РФ Лавров: «Росія повертається до своїх традиційних цінностей, до православних витоків і, внаслідок цього стає ще менш зрозумілою для Заходу, ніж у радянські часи».

У 2016 році відбулася ще одна глобальна подія – вибори президента США, в яких релігія зазвичай грає свою роль…

– Американці не були б «нацією з душею церкви», як про них казав Честертон, якби релігія не відігравала б на виборах їхнього президента жодної ролі. Згадаймо, наприклад, як Трамп намагався дискредитувати релігійність Клінтон. На приватній зустрічі, запис якої пастор-республіканець Джексон виклав у мережу, Трамп стверджує, що ніхто нічого не знає про релігійність Клінтон. Хоча, видається, якраз навпаки: Клінтон неодноразово розповідала, як зростала у вірі в методистській церкві і як ця віра вела її у політичному житті. Тоді як Трамп колись казав, що не вірить в рай і пекло, а вже під час кампанії розсмішив присутніх на його виступі, пославшись на Друге послання до коринтян як на «два коринтянина».

Але у кожному разі, на цих виборах – на відміну від, скажімо, 2004, не кажучи вже про 1960 рік, – релігія не відігравала такої вже суттєвої ролі. Причому 40% опитаних американців сказали, що так, релігії у цих виборах дуже мало. Переваги американських виборців в залежності від їхньої релігійної належності залишилися незмінними порівняно і з 2012, і з 2008 роками. «Народжені згори» білі євангеліки беззастережно підтримали Трампа, а католики латиноамериканського походження, євреї та нерелігійні американці – Клінтон. Так було завжди – перші голосують за республіканців, другі – за демократів. Питання лише у рівні підтримки – наприклад, у Обами в 2008 р. вона була більшою і з боку католиків-«гіспаник», і з боку нерелігійних, і з боку білих протестантів.

Гіларі Клінтон у церкві

До речі, у США постійно здійснюються різноманітні виміри впливу релігійності на ті чи інші сфери людського життя. Одне з них, здійснене 2016 р., дійшло цікавих висновків. Виявляється, що глибоко релігійні американці значно більше часу приділяють своїм родинам, місцевим громадам, більше займаються волонтерством і є більш щасливими. Причому це стосується і ситуації всередині одних і тих самих Церков та деномінацій: наприклад, католики, які відвідують церкву зрідка, є менш «родиноцентричними» і щасливими, ніж їхні одновірці, які відвідують богослужіння щотижня. Але, треба додати заради справедливості, суттєвих відмінностей між глибоко релігійними і нерелігійними у питаннях соціальної свідомості чи ставлення до довкілля, дослідження не виявило.

Згадки про гоніння, обов’язково – безпрецедентні, стали неодмінним рефреном виступів єрархів УПЦ (МП). При цьому на цю Церкву поширюються абсолютно всі пільги”

– Доволі цікаво. А яка релігійна ситуація в українському контексті?

– В Україні триває війна, упродовж 2016-го загинуло 467 українських воїнів і це, звичайно, великою мірою визначає релігійно-суспільну атмосферу країни. Війна завжди загострює релігійні почуття. Настоятелі соборів великих міст говорять про більшу, ніж раніше кількість людей і по святах, і в звичайні дні. Подібні спостереження певною мірою, хоча і не повністю, підтверджуються соціологічними дослідженнями. З війною пов’язані численні ініціативи і просто щоденне служіння багатьох церков – опіка над військовими і їхніми родинами, служіння у шпиталях, допомога вимушеним переселенцям і постраждалим від військових дій. У листопаді члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій відвідали зону АТО і ухвалили важливе звернення щодо утвердження миру та поступу українського суспільства. Єрархи і релігійні лідери закликають міжнародне співтовариство зробити все можливе для збереження територіальної цілісності, суверенітету і недоторканості кордонів України, включаючи український Крим і Донбас; скласти зброю тих, хто взяв її до рук незаконно, і тих, хто прийшов на українську землю як загарбники; не допускати у своїх висловлюваннях мови ворожнечі. У Зверненні засуджуються порушення прав людини на окупованих територіях, міститься висока оцінка діяльності українських військових та солідарність з мешканцями Донбасу, жителями свого часу окупованих, а потім звільнених українською армією міст Слов’янська і Краматорська.

Як позначилася війна на міжконфесійних відносинах?

– У чомусь спільна біда сконсолідувала релігійне середовище. Стало більше спільних ініціатив і менше – прагнення творити добро виключно у своєму конфесійному колі. Високим залишається і рівень релігійної толерантності. Скажімо, в дослідженні Центру ім. О.Разумкова 2016 р. 47 % опитаних зазначили, що «будь-яка релігія, яка проголошує ідеали добра, любові, милосердя і не загрожує існуванню іншої людини, має право на існування». Цікаво, що до війни, у 2013 р., цю відповідь обрали рівно стільки ж само респондентів – 47%. При цьому, тих, хто зазначив, що «істинною є лише та релігія, яку я сповідую», у 2016 р. стало навіть менше. Принагідно, хотів би звернути вашу увагу на те, що попри війну гарантії свободи совісті в Україні виконуються повністю, включно з гарантіями альтернативної (невійськової) служби для тих, хто і в час військової агресії проти своєї країни не може з міркувань сумління брати до рук зброю.

– Але виступи і заяви єрархів Української Православної Церкви (Московського патріархату) та її ЗМІ малюють зовсім не таку ідилічну картину. Йдеться про переслідування, нагінки, надзвичайну ворожнечу, яка розпалюється до цієї Церкви…

– Згадки про гоніння, обов’язково – безпрецедентні, стали неодмінним рефреном виступів єрархів УПЦ (МП). При цьому на цю Церкву поширюються абсолютно всі пільги, які мають інші релігійні організації України, її священнослужителі в 2016 р. отримували державні нагороди і брали участь в протокольних заходах, громади – отримували ділянки під будівництво, монастирі – гектари землі.

Церква – точніше, її священноначалля – залишається на тих самих «земних» позиціях, які важко сприймаються українським суспільством. Воно і далі говорить про «братовбивчу війну», натякає на українську владу як винуватицю бойових дій, постійно критикує Київ і ніколи – Москву. Воно не хоче помічати ані анексії українських земель, ані російських окупантів. Дуже часто озвучувані ним тези – це продовження агіток Опоблока, який, своєю чергою, транслює витвори кремлівських пропагандистів.

Мільйони віруючих тавруються як «безблагодатні розкольники» лише за те, що вірують в Ісуса Христа, а не в Московську патріархію і в «Русский мир»”

Час від часу оглядачі намагаються розгледіти елементи спротиву курсу Московської патріархії у середовищі єпископату УПЦ (МП). Наскільки сильним є цей спротив?

– Спротив існує у середовищі духовенства. Точніше, у значній масі воно не чинить опір, а просто живе своїм життям – служить, хрестить, вінчає, відспівує. Воно живе життям своїх парафіян, а не «Русскім міром». Серед єпископату же – за винятком лічених постатей – спротиву майже немає. Часом здається, що патріарх Кирил відверто випробовує межі їхнього упокорення. Чого варто лише запрошення виступити з проповіддю перед отцями Архиєрейського Собору у лютому 2016 р. протоєрея Андрія Ткачова, котрий безперестанно повторює, що Україна – це «нечисть», яка «виходитиме фаршем» з м’ясорубки війни, «щезне, як Атлантида» і т.п. І нічого, я не чув, щоби хтось з українських архиєреїв обурювався, нагадував, що за своїм же соціальним вченням Церква протистоїть пропаганді війни та насильства, проявам ненависті, здатної спровокувати братовбивчі конфлікти. Так само, учасники того ж таки Архиєрейського Собору одностайно проголосували за канонізацію архиєпископа Серафіма (Соболєва) – агента КДБ і автора книги «Російська ідеологія» (1939), яку справедливо розглядають як одну з предтеч доктрини «Русского міра».

І якщо, припустимо, керівництво УПЦ КП зустрічається з послом США в Україні, то воно говорить про агресію проти України і про боротьбу з корупцією. Якщо ж керівництво УПЦ (МП) – то про нібито утиски громад цієї Церкви. Якщо представники Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій вирушають в Нідерланди, щоби переконати політичні і церковні кола цієї країни у необхідності підтримати Угоду про асоціацію України з ЄС, то представники УПЦ (МП) у той таки час переконують посла Нідерландів з прав людини у порушенні свобод їхніх вірних. Під час Хресної ходи в липні 2016 р. митрополит Онуфрій взагалі висловився у тому сенсі, що в неї вирушили люди, які мають «відмінні політичні погляди».

Тобто Хресна хода, на Вашу думку, організовувалася як політичний захід?

Новінський на чолі Хресної ходи

– Безперечно. Попри мотиви, які рухали багатьма її учасниками. Почитайте і послухайте, що говорили її трубадури. «Протест», «стиснуті кулаки», «відродження публічної активності», «лавиноподібний процес, який змете нацистів» і т.д., і т.п. Ну, справді: якщо це «хода за мир», то чому вона не закличе до припинення військових дій, обстрілів української території, знущання над людьми і їхніми релігійними почуттями країну-агресора? Чому організатори ходи, які безперестанно їздять до Москви, отримують ордени і від патріарха Кирила, і від Путіна, ніколи не піднесуть голос на захист християн, яких катують на окупованих територіях і чиї молитовні споруди перетворюють на казарми? Якщо це «хода за об'єднання», то що це за об'єднання, коли більшість православних України, мільйони віруючих тавруються як «безблагодатні розкольники» лише за те, що вірують в Ісуса Христа, а не в Московську патріархію і в «Русский мир»?

Але в УПЦ (МП) стверджують, що більшість православних належать до їхньої Церкви. Вони посилаються при цьому на результати соціологічних досліджень…

– Це інша історія і до неї треба підходити професійно. Дослідження фірми «Ukraine Sociology Service» дійсно показало, що вірних УПЦ більше, ніж УПЦ КП. Це контрастує з результатами, отриманими у дослідженні Центра ім. О. Разумкова, де вірними УПЦ КП себе назвали 25% опитаних; просто православними себе вважають десь 20% і 15% опитаних назвали себе вірними УПЦ МП.

– У дослідженні «Ukraine Sociology Service» вірних УПЦ МП більше, ніж в УПЦ КП. Тобто якесь з цих двох досліджень хибує…

– Важко звинуватити у непрофесіоналізмі ані знаного українського соціолога, керівника «Ukraine Sociology Service» Олександра Вишняка, ані тим паче соціологічну службу Центру ім. О. Разумкова, яка має високу репутацію і вивчає релігійність українців і їхню церковну належність з 1990-х рр. Така принципова розбіжність в отриманих результатах пояснюється не відмінністю у формуванні вибірки і навіть не тим, що Центр ім. О. Разумкова не здійснював, на відміну від «Ukraine Sociology Service», опитування в Криму і на окупованих територіях Донбасу. Головне – це те, що «Ukraine Sociology Service» питав про «Українську Православну Церкву», а не про «Українську Православну Церкву Московського патріархату» як Центр Разумкова. І перша служба, на відміну від другої, не пропонувала респондентам вибір «просто православний».

Тобто, сама лише згадка про Московський патріархат зменшує кількість тих, хто декларує належність до УПЦ (МП)?

– Так, і суттєво. Це вперше було відзначено ще в першій половині 1990-х. Не випадково, як ви знаєте, митрополит Онуфрій дозволив не поминати за Літургією патріарха Московського там, де це викликає у вірних сум’яття.

До речі, довіра до патріарха Кирила в Україні знизилася дуже суттєво – на 25 процентних пунктів у 2016 році порівняно з 2010 р. Предстоятелю УПЦ (МП) теж стали довіряти значно менше – за цей період довіра зменшилася на 20 процентних пунктів (детальніше з динамікою довіри до релігійних діячів можна ознайомитись на сайті РІСУ – Д.Г.). І, відповідно, з 2010 р. суттєво зменшилася кількість тих, хто вважає, що «Українська Православна Церква має залишатися невід’ємною частиною Руської Православної Церкви» і збільшилося число тих, хто відзначив, що «Православні України мають згуртуватися навколо Української Православної Церкви Київський Патріархат» та «Православні Церкви України повинні об’єднатися в єдину Церкву, яка домагатиметься незалежності».

Наскільки до цієї незалежності православні в Україні наблизилися у 2016 році?

– В Україні є великий запит на церковну єдність і на Єдину Помісну Православну Церкву. Дослідження громадської думки свідчать, що її підтримує ненабагато менше половини всіх опитуваних. Зі свого боку, як відомо, Верховна Рада України ухвалила Звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням визнати нечинним акт 1686 року, скликати під своєю егідою Всеукраїнський православний об’єднавчий собор і видати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні. Звернення було схвально сприйнято суспільством і різко негативно – Московською патріархією, керівництвом УПЦ (МП) і Опоблоком. Зі свого боку, Патріарх Варфоломій створив спеціальну комісію для розв’язання українського питання.

Московська Патріархія не відокремлює свої інтереси від загальнодержавного порядку денного Російської Федерації”

У Московській патріархії стверджують, що Константинопольський патріарх не має права і, зрештою, не зможе розв’язати це питання. Принаймні, у канонічний спосіб.

– Якраз з точки зору канонічного права тут проблем найменше. Про це багато написано і сказано. З того, що стосується 2016 р., варто вказати на виступи визнаного патролога і візантиста В. М. Лур’є (єпископа Григорія) та Константина Вєтошникова з Візантійської бібліотеки Коледж де Франс, які дуже переконливо доводять, що ніякої передачі Київської митрополії Московському патріархатові у 1686 р. взагалі не було. У Москві розуміють граничну слабкість претензій на Україну з канонічної точки зору і тому покладаються виключно на російську державну потугу і шантаж внутрішньоправославною схизмою. Патріарх Кирил постійно лякає Константинопольський патріархат розривом, а Вселенське православ’я – грандіозним розколом. У 2016-му патріарх спантеличив православний світ блюзнірською з точки зору православної еклезіології і істерично-антиукраїнською заявою про те, що він ніколи не відпустить Київ і ніколи не погодиться на зміну канонічних кордонів своєї церкви, які, тобто кордони, він називає «священними». Це очевидно антиканонічне і антиправославне твердження, котре вказує на суто політичні рушії поведінки Московської патріархії. Просто цікаво, на яке таке правило Вселенських Соборів нерозділеної Церкви спирається Московська патріархія, що хизується своєю канонічністю, в цьому разі?

Відомо, що відносини між Москвою і Константинополем ніколи не були безхмарними. Як би ви оцінили їхню динаміку у 2016 році?

– Це не тільки і навіть не стільки відносини двох престолів. Московська патріархія, яка постійно шукає докази втручання Української держави у внутрішньоцерковні справи, не відокремлює свої інтереси від загальнодержавного порядку денного Російської Федерації. Питання тиску на Вселенський престол стали частиною російсько-турецьких міждержавних перемовин, а дискредитація Вселенського патріарха Варфоломія і прив’язка його до спроби військового перевороту 15-16 липня 2016 р. – справою російських спецслужб і дипломатії. Взяти хоча б ганебну історію зі статтею нібито колишнього посла США в Ємені Артура Х’юза, який широкими мазками викриває нібито зв’язки Варфоломія, ЦРУ і ісламського богослова Гюлена, що його Анкара звинувачує у підготовці путчу. Сліди статті очікувано привели на російський ресурс «Oriental Review», а сам Х’юз так само очікувано заявив, що ніколи нічого подібного не писав. Але російські і проросійські медії цей фейк тиражують дотепер. Втім, це лише верхівка айсбергу.

Не буде перебільшенням стверджувати, що нинішні антиконстантинопольські зусилля Російської держави навіть перевищують ті, що здійснювалися в СРСР у другій половині 1940-х рр. у рамках сталінського панправославного проекту. В Кремлі цілком серйозно плекають ідею зробити Московський патріархат першим за честю у православному світі і вперто намагаються протиснути це питання у зносинах як з помісними Православними Церквами, так і з урядами.

Тобто, Вселенському патріарху нелегко, але він дуже щиро прагне допомогти і Українській церкві, і українському народу. Але очевидно, що передовсім і головне, щоби український народ допоміг собі сам.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
2коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Оленка | 10 січня 2017, 23:07
    Коментувати коментар

    Не втомлююсь дивуватись тому, як впевнено та постійно прихильники Єдиної помісною (яким є і Єленський) афішують одні події та нівелюють інші. Згадав про Сербського Іринея та не згадав про безліч заяв інших першоєрархів щодо не канонічності УПЦ КП. Вихваляє папині ініціативи та не фіксує розширення присутності РКЦ в Україні, та ще й про сенсаційні заяви папського нунція в Україні скромно мовчить. А взагалі, непогано зобразив релігійне сьогодення порівнянням діяльності конфесій: одні афішують свою псевдонім-любов до Батьківщини, а інші - відстоюють можливість не говорити, а молитись за свою Україну.

    • Леонтій | 11 січня 2017, 10:09
      Коментувати коментар

      А Ви, шановно п. Оленка-тролькіне, нашліть на п. Єленського "справжніх козаків"! Нехай вони - конкретно й предметно - розкажуть і покажуть йому, як саме треба оцінювати й коментувати всі події теперішнього релігійного життя в Україні!

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 21 травня 2017, 20:40 | Колонка Анатолія Денисенка | view photo

    «Твін Пікс» та природа таємничого

    Після 25 річної перерви, на екрани виходить третій сезон всесвітньовідомого містичного серіалу «Твін Пікс» культового режисера Девіда Лінча. На початку 9о-х вихід в Україні цього фільму співпав з духовними пошуками людей, які тільки ось звільнилися від домінування матеріалістичної ідеології СРСР.

  • 4 травня 2017, 15:32 | Колонка Тетяни Деркач

    Ідентифікація Дорна

    Спостереження за внутрішньоукраїнською контрпропагандою дає підстави підозрювати, що Україну втягують в якийсь глобальний експеримент у рамках соціальної інженерії. За задумом експериментаторів, українці мають вперто визнавати себе одним народом з тими, які мають їх за ніщо і з задоволенням їздять на сафарі пополювати «на укропів» як на диких тварин.

Останні коментарі

  • Alla29 | 23 травня 2017, 11:51

    Любите читать? Тогда https://bookinist.com.ua/ - это то, что вам надо

  • Alisa29 | 22 травня 2017, 15:02

    Если вы любите читать, советую удобный прайс-агрегатор - https://bookinist.com.ua/

  • Leonid Tonkovyd | 19 травня 2017, 21:06

    Бо ще той день не настав.

  • світлана | 19 травня 2017, 15:50

    Бог-це льбовь.А у ваших коментаріях тільки політика.

  • Blacky Kamienczanka | 19 травня 2017, 08:44

    Неймовірно маніпулятивна стаття. Де починається з підміни назви "ЧервоноГОРОД замість Червоногруду) -і закінчується вибіленням церкви, котра в урочищі відверто зайва і котра повела себе

Популярні статті місяця