Острів невезіння

15 лютого 2016, 19:47 | Колонка Тетяни Деркач | 1 |   | Код для блогу |  | 

Тетяна ДЕРКАЧ

Відлунали фанфари «історичного стрітення» Папи Римського і глави РПЦ на Кубі. Думки стосовно цієї події радикально розділилися. В обох таборах — як католицькому, так і православному — було чутно і «зрада», і «перемога». Поки що важко достовірно сказати, що відбувалося за лаштунками офіціозу. Ми можемо тільки аналізувати спільну Декларацію, підписану двома церковними ієрархами, і спостерігати за характером хвиль від каміння, кинутого обома ними в непередбачувану гладінь православно-католицьких стосунків. А оскільки в Декларації була згадана Україна як одна з больових точок, то є сенс поворожити на гущі кубинської кави про наслідки для українців такої пильної уваги, виявленої до нас.

Декларація, підписана Папою і Патріархом Московським, в очах чутливого до всіх релігійних відтінків читача виглядає як «клаптикова ковдра». Фрагменти, де згадані Христос, брати у християнській вірі, Трійця, Євхаристія, свідчення Євангелія, міжрелігійний діалог, висока цінність релігійної свободи та інші знакові для вірних маркери явно написані католицької стороною. Там, де йдеться про цивілізацію, релігійну ідентичність, тертя між греко-католиками і православними, уніатизм, військовий конфлікт в Україні, розкол між православними вірними в Україні, — не варто й ворожити: писала російська сторона. Очевидні перепади тональності в тексті не згладжуються навіть цитатами зі Святого Письма.

Виглядає, що кожен із підписантів милуватиметься тільки власною частиною Декларації, глибоко в душі вважаючи вкраплення візаві не більше ніж даниною дипломатичній ввічливості. «Ми хотіли написати про перспективу відновлення сопричастя — добре, ми підпишемо ваші вимоги про неприйнятність «уніатизму». Перспектива сопричастя є, без сумніву, грандіознішою за якісь точкові перебіжки окремих парафій між «Церквами-сестрами» на невеличкому клаптику земної кулі під назвою «Україна». І на підтвердження цього буквально наступного дня перший заступник голови синодального Відділу зі зв’язків Церкви з громадськістю та ЗМІ РПЦ Олександр Щипков видав коментар, який можна вважати заздалегідь продуманою заготовкою. «Зустріч Патріарха і Папи в Гавані, всупереч очікуванням, головним чином була присвячена не міжцерковним проблемам. Вона була скерована на можливість робити спільні політичні зусилля, виносячи за дужки міжцерковну тематику і догматичні розбіжності. Таким чином, наголошується перспектива не екуменістичного (не релігійного, не церковного, не містичного), а політичного об'єднання конфесій для вирішення конкретних завдань у боротьбі з геноцидом (християн — ред.)». То чи варто дивуватися згодом, якщо РПЦ на питання про продовження діалогу про сопричастя зробить здивовану міну: «Ви про що, дорогенькі? Ми ж домовилися про політичне об'єднання конфесій, а не про містичну єдність!» Напевно, саме тому немає сенсу вважати підписаний документ зобов'язанням, яке слід за всяку ціну виконати. Так, аналог Будапештського меморандуму — благородного, але абсолютно недієвого документа. Проте, світовий резонанс Декларації очевидний.

Не знаю, як там сирійці, а українці вже оцінили ці 30 лютневих тез. Але по-своєму. Почнемо з головного. Багато хто помітив цікаву деталь: Патріарх Кирил взяв із собою на Кубу в якості мовчазного свідка єдності керуючого справами УПЦ митрополита Антонія. Буквально кілька тижнів тому Патріарх таким самим нехитрим способом «вигуляв на повідку» номінального главу УПЦ Митрополита Онуфрія в швейцарському Шамбезі. У той же час Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава (Шевчука) під час обговорення тих горезвісних «чвар між греко-католиками і православними» поруч з Папою не було. Хоча УГКЦ фактично має самостійність, незрівнянну з «незалежністю в управлінні», наданою УПЦ, і їй навряд чи сподобається, що її хочуть без неї самої «оженити».

А от Патріарха Московського можна зрозуміти: ситуація з українським філіалом РПЦ є критичною. Оскільки в Україні юридично самодостатньою церковною одиницею є парафія, то саме на парафіяльному рівні почалися бродіння вірних УПЦ, пов’язані з небажанням перебувати під омофором людини, яку небезпідставно вважають ідеологом війни в Україні. Парафії УПЦ, не бачачи жодних адекватних перспектив, приймають часом хворобливе рішення про зміну юрисдикції. Багаторічна пропаганда РПЦ в Україні надала цим загнаним в кут людям дві альтернативи, причому з психологічного погляду одна травматичніша за іншу. Або жертвувати канонічним статусом заради того, щоб залишатися православним по вірі і, перейшовши до Київського Патріархату, отримати в спину ярлик «розкольників», або формально зберігати право на повагу з боку Московського Патріархату, але при цьому серйозно змінювати віросповідання, одночасно втрачаючи можливості здійснювати паломництва рідними і любими православними святинями. Іншими словами, стати або невизнаними, але православними розкольниками, або визнаними, але неправославними греко-католиками.

Патріарх Кирил вирішив зняти з порядку денного загрозливу проблему переходів парафій УПЦ під омофор Ватикану, таким чином, не залишивши цим парафіям іншого виходу, крім поповнення рядів «розкольників». Тому що Київський Патріархат ніде ні з ким не підписував пактів про те, що в разі конфліктів усередині громад УПЦ він не стане на чийсь бік.

Але це ще не все. Невідомо, чи була католицька сторона попереджена про те, що РПЦ трактуватиме підписану Декларацію в своєму гібридному стилі, «для внутрішнього користувача». А внутрішній користувач був дещо збентежений і роздратований братніми поцілунками православного єрарха і «єретика-католика». Адже протистояння з католицьким Заходом — один із головних історичних мейнстрімів у проповідях того ж Патріарха: князь Володимир провіденційно обрав східне християнство, Олександр Невський відстояв Русь перед католицькими псами-лицарями, Мінін і Пожарський відвернули Смуту, що виникла через «узурпатора-католика», і т.д.

Щоб зустріч на Кубі не сприймалася як зрада православних інтересів, її необхідно було виставити як чергову перемогу Патріарха Кирила. Тому в навколопатріаршому середовищі почали мусуватися заяви, що нібито Папа Римський визнав Главу РПЦ фактичним главою всіх православних християн світу. Власне, це можна було припустити з самого початку. Адже Патріарх Кирил кинувся вирішувати проблему Сирії, минаючи Антіохійський Патріархат. А проблему України — це вже зрозуміло всім — неможливо вирішити без участі Вселенського Патріарха. П'ята сніжинка в третьому ряду диптиха Православних Церков вирішила стати примою цього театру дій, апелюючи до найпростішої статистичної переваги – кількості вірних у всіх країнах, де є філії РПЦ. І всім відомо, що саме УПЦ дає Патріархові Московському право на такі амбіції. Можна припустити, що керівництво УПЦ за це отримає свої дивіденди. Але чи дивитиметься байдуже на зухвалість Патріарха Московського Патріарх Константинопольський? Адже законність приналежності Київської митрополії РПЦ — питання непросто не однозначне, але і злободенне. А оскільки Вселенський Патріарх декларує себе гарантом дотримання канонічних правил незважаючи на персоналії, то в його волі витягти це питання знову на поверхню, і, в разі виявлення зловживань, привести українські справи до належного порядку. Таким чином, намагаючись врятувати свої окремі українські парафії від переходу під юрисдикцію Ватикану, Патріарх Кирило, сам того не бажаючи, може втратити всю УПЦ, відкотившись у тому ж сумнозвісному диптиху важко навіть сказати на яке місце. Ну і, крім усього іншого, сирійський схід — теж річ делікатна, і займатися ним личило б швидше представникам сходу еллінського, ніж ординського. І гоніння на християн Близького Сходу – далеко не рівноцінні з перетіканням вірних між УПЦ МП та Київським Патріархатом, навіть якщо ці перебіжки супроводжуються силовим протистоянням через храмове майно. Як би не хотілося Патріархові Кирилу представити РПЦ як Церкву, що не з чуток знає, що таке гоніння християн, для адекватних спостерігачів ці потуги виглядають досить непривабливо.

І ще де в чому помилився глава РПЦ. Пункт 25 Декларації закликає греко-католиків і православних (тобто, виключно УПЦ МП) до мирного співіснування і примирення між собою. Це автоматично означає, що таке співіснування і примирення може бути простимульоване з боку РПЦ за рахунок погіршення відносин УГКЦ з Київським Патріархатом. Але Патріарх не врахував той факт, що війна в Україні вибудувала між так званими Церквами Київської традиції зовсім несподівані зв'язки. І УГКЦ, і Київський Патріархат зайняли абсолютно недвозначну позицію щодо російської агресії і анексії Криму. І ця спільність поглядів буде утримувати обидві Церкви від конфронтації між собою. У той же час УПЦ МП і для УГКЦ, і для Київського Патріархату є ворожим елементом. Адже зникнення України — така ж загроза для існування греко-католиків, як і для Київського Патріархату. А от УПЦ МП цієї геополітичної події може навіть і не помітити.

Вердикт гаванської зустрічі такий: вона майже нічого не змінює для Риму, але може багато чого коштувати Москві. Куба стала островом невезіння для чергової спроби Патріарха Московського затьмарити собою всіх православних єрархів і створити собі імідж православного Папи, який має право ділити світ з рівноцінним за статусом колегою. Попереду — повернення з піарних хмар на грішну землю, де чекає Всеправославний собор на Криті. І роль п'ятої сніжинки в третьому ряду, яку Патріарх Московський спробує, звісно ж, оскаржити.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Arxidiakon | 16 лютого 2016, 15:07
    Коментувати коментар

    УПЦ може сама поставляти єпископів, канонізувати святих, та багато чого іншого на відміну УГКЦ яка мусить постійно на все просити дозвіл Риму. А те що Святослава не було біля папи під час цього засідання так це ще раз показує що Святослава Папа питать не буде що йому підписувати а що ні і уніати прекрасно знають що без папи вони ніхто.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 13 вересня 2019, 11:33 | Колонка Михайла Черенкова | 

    Після Томосу вчімося жити разом

    Після Томосу Україна вчиться жити в нових умовах — коли проблему канонічності начебто усунуто, але суспільство і церква не стали менш розділеними. І виникає питання: як жити в умовах непереборного поділу, в умовах складного різноманіття?

  • 10 вересня 2019, 11:16 | Колонка Віктора Єленського | 

    Втручатися не можна ігнорувати, Або що робити державі з релігійною політикою?

    Всі держави світу мають політику відносно релігії і об’єднань, які створюють громадяни на її, релігії, ґрунті. Атеїстичний уряд Китаю і теократичний уряд Ірану, могутні США і крихітна Андорра – словом, всі.

Останні коментарі

  • Paraeklezyarh | 15 жовтня 2019, 13:47

    Те що відбувається з ПЦУ після отримання Томосу про автокефалію назвати "розвитком" важко. Швидше то були намагання створити (а в кого протидіяти створенню) автокефального Київського

  • barni | 15 жовтня 2019, 06:33

    На мою думку, тут проблема в тому, що апарпат Президунта ВІДСТАЄ, сам Президент вихований в дусі "комуністичного патріотизму" і тому не відає як зреагувати на таку подію.Не служив в армії,

  • velovs@ukr.net | 14 жовтня 2019, 20:09

    А от, наприклад, Вірменська Апостольська Церква, як відомо, проголосила й зарахувала до лику СВЯТИХ абсолютно ВСІХ ("скопом") своїх співвітчизників, що стали жертвами дуже жахливого й

  • Paraeklezyarh | 14 жовтня 2019, 19:18

    Мабуть в РКЦ відмінні від всього християнського світу умови до проголошення людей святими )

  • Ігор Затятий | 14 жовтня 2019, 19:02

    А що, на могилах батьків Папи відбувались якісь чуда?

Популярні статті місяця