Податки постійно накладали два імператори, які боролися за владу — незаконний Іоанн Кантакузін і законний Іоанн Палеолог. У війні один проти одного вони винаймали татар, сербів, венеціанських чи генуезьських піратів.

Платою за послуги було пограбування найманцями місцевого населення. Через імперські амбіції двох монархів страждали звичайні громадяни. Все це призвело до громадянської війни в країні. Вона вирувала із 1341 по 1347 роки.

Багато хто з православних ромеїв чекав мусульман як на визволителів, які нарешті наведуть порядок в країні. Сам Григорій Палама, потрапивши в полон до арабів, зізнався, що християнам серед мусульман живеться вільніше, ніж мусульманам серед християн.

Середні класи нічого проти Церкви не мали. Але Церква відверто підтримувала традиційну основу свого існування — імперську бюрократію. Церковні єрархи особливо не переймалися проблемами злиденного населення. Імператори в свою чергу намагалися заручитися підтримкою єпископату та чернецтва. Поступово між Церквою і громадянським суспільством виникало відчуження.

У 1341 році імператором в Константинополі були зібрані два собори. На них розбиралися погляди Варлаама Калабрійського, які вважали єретичними. Його опонентом був Григорій Палама. Варлаам був освіченим греком, який виховувався в Римі. Він також був філософом-гуманістом, вчителем Петрарки. Його прислали з Риму із метою прокладання догматичної основи для унії західної і східної Церков.

Твір Варлаама про Трійцю критикував афонський ігумен Палама. Варлаам у відповідь викликав його на дебати у Константинополь.

Варлаам звинувачував Паламу у популяризації язичницьких екстатичних практик молитви — "месаліанства". Палама у свій захист написав трактат "Тріади". На диспутах Варлаама і Палами головував імператор Іоанн Кантакузін. Після смерті попереднього імператора Адроніка ІІІ він рвався до влади. У своїй політичній боротьбі із малолітнім сином Адроніка, яка й призвела до громадянської війни, Кантакузін хотів заручитися підтримкою багатої та впливової духовної аристократії. До неї належав Палама. Крім того саме Церква надавала божественний статус імператору.

Зрештою це й вирішило долю Варлаама...

Варлаам застосовував філософські методи пізнання до предметів віри. І зробив закономірний висновок – людина не може бачити і пізнавати Бога безпосередньо. Палама теж мав філософську освіту. Але він стояв на традиційній візантійській патристичній позиції. Маючи якісну освіту, він зміг її чітко сформулювати.

Зокрема, він стверджував, що завдяки боговтіленню людина може пізнавати і бачити Бога в своєму тілі. Бог всього Себе віддає кожному християнину, який причащається Христовим таїнствам в Церкві. Богопізнання є дією Божою у відповідь на віру людини. Формулювання Палами були названі вченням про «фаворське світло». Тобто Бога, якого бачили апостоли на Фаворі тілесними очами завдяки смерті і Воскресінню Христа тепер можливо побачити очами віри в своєму тілі.

Варлаам вважав думки Палами примітивними і застарілими. З погляду православної теології він помилявся і не хотів цього визнавати. Це нормально, якби диспут був чисто філософським. Але вийшло не так, як він очікував. Варлаама і його прихильників та учнів було засуджено. Всіх противників Григорія Палами було піддано публічному приниженню та остракізму, їхні твори спалено, єретиків позбавлено всіх прав і посад та вислано з країни.

Правильні богословські висновки св. Григорія Палами були внесені в Томос, який був обов'язковим для виконання державним актом. Тобто, хто з громадян не вірував так, як Палама та імператор, підлягав державним санкціям.

Палама був теологічно більш коректним, ніж Варлаам, і саме на його боці було євангельське одкровення про Христа – Бога втіленого. Але чи по-євангельські він дозволив вчинити з людьми, які в чомусь помилялися і були з ним не згодні? Ось ця розбіжність між правильним догматичним вченням і аморальною поведінкою його носіїв, як на мене, була головною проблемою Православної Церкви протягом багатьох віків її існування в різних імперіях та державах.

Чи готова Церква сьогодні у вільному світі вести рівноправний діалог з сучасною людиною? Чи зможе Церква спонукати осмислено без насилля приймати глибокі та цікаві догмати віри. Адже догма не обмежує думку. Вона дає напрямок, в якому людина може вільно мислити і осмислено вірити в Христа.

Як сьогодні, так і у часи Палами мало хто розуміється в богословських тонкощах догматів. Терміни «ісихазм», «сутність» та «енергія»..., тобто ті питання, над якими так пристрасно билися на соборах та паламітських диспутах, для більшості церковних людей є темним лісом. Високе богослов’я та чернечий безмовний ісихазм – то уділ високих душ. Їх насправді одиниці. А що з цим робити церковній більшості мирян? Невже богослов’я й далі буде існувати лиш в головах вузького кола спеціалістів?

Так історично склалося, що Православна Церква мало приділяла уваги практичним питанням щоденного життя звичайних християн. Всі ці недоопрацювання мала б наздогнати Церква сьогодні: як досконало сформульований догмат про втілену Любов втілити в практичне життя християн? Адже цей догмат взятий з життя Церкви. Догмат – то не мертве формулювання, а осмислення живої істини.

Бог втілився. Так само Його Церква – є плоттю історії. Господь не відмежовується від грішної людини і Його Церква не відокремлює себе від брудної історії людства. Христос не вибирав для себе підходяще місце на землі. Він жив у реальному світі людей. Ідеалізувати святих чи втікати від сучасності в «побожне і славне минуле», якого ніколи в житті Церкви не було – це те ж саме, що сумніватися в реальності втілення Бога. Палама як раз проти цього й боровся.