Лист до преосвященного з'їзду, або Як Патріарх Філарет спантеличив Московський патріархат

5 грудня 2017, 10:38 | Колонка Катерини Щоткіної | 7 |   | Код для блогу |  | 

Катерина ЩОТКІНА

Лист Патр. ФіларетаЛист до Архиєрейського собору РПЦ від Патріарха Київського Філарета наробив галасу по обидва боки україно-російського кордону. «Що це було» не запитав/не наклацав у Фейсбуці хіба ледачий або зовсім байдужий до світу. Причому питання стосувалося не лише листа Патріарха УПЦ КП, а й реакції Архиєрейського собору РПЦ, який не вибухнув гнівом (або зловтіхою), не захлинувся киплячою отрутою в бік «анафеми» — загалом, не зробив нічого такого, до чого ми звикли і мали право очікувати. Патріарх і Собор «порвали шаблони» всім — і «своїм», і «чужим». І поки громадськість розгублено кліпає очима і розводить руками, обидві сторони ще недавно конфлікту, а сьогодні вже без п'яти хвилин переговорів дають прес-конференції, на яких твердими голосами розповідають, де вони не поступляться ні п'яддю, а де слід придивлятися до нових трендів.

Слід зауважити, до цього варто було дожити – щоб побачити, як «друга особа» Моспатріархії митрополит Волоколамський Іларіон Алфеєв захищає чесне ім'я і кришталеву репутацію ще недавно «відлученого від Церкви громадянина Денисенка» і «анафемованого предстоятеля так званого Київського Патріархату», а нині всього лише «колишнього митрополита Київського Філарета». Як він розпікає журналіста «Інтерфакс-релігії» за неправильно підібрані слова — немає і не може бути мови про якесь «помилування», ні в листі, ні в визначеннях Собору. Мова лишень іде про можливість діалогу. Але журналісти все перекрутили — спровокували скандал в Україні. Зрештою, добре, що на світі є журналісти — завжди є кого призначити винним...

Що ж, необхідність призначати виникла не на рівному місці: реакція навколоцерковної громадськості виявилася досить типовою для нинішньої України — вигук «зрада» вирвався з багатьох горлянок майже рефлекторно. Проявилася також певна зловтіха з боку представників УПЦ МП — що, мовляв, свідомі, побіг ваш патріарх-розкольник каятися до Москви. Загалом, був сенс терміново збирати прес-конференції.

Можна було б припустити, що заради цього і була задумана вся веремія. Обдурили Патріарха. Наобіцяли сім мішків — він і повірив. А потім Інтерфакс взяв і написав те, що написав. Яка різниця, що потім сказав митрополит Іларіон? І яка різниця, що саме написано в листі — все одно читають і копіпастять не листи, а новину з Інтерфаксу. Гачок спущений. «Зрада» покотилася головами. І не зупинять її жодні прес-конференції — спинний мозок актуальніший за головний.

Але може, на це і розраховували? Ложечки, звісно, знайдуться — а осад залишиться. Але навіть якщо в Москві розраховували таким чином похитнути авторитет Патріарха Філарета, то сила, вкладена в удар, не відповідає результатові — і це було занадто легко передбачити. З багатьох причин, серед яких, втім, ви не знайдете головної — нашої готовності вірити «своїм» швидше, ніж «чужим».

Патріарх Філарет, судячи з усього, пережив кілька не найлегших днів у своєму житті — переконався у тому, що ким би ти не був, що б ти не зробив, яку б репутацію не вибудував, у тебе ткнуть натрудженою правицею як в «зрадника» за першим же свистком. Свої ткнуть — якби ж то чужі. І за свистком з Москви — якби ж то за покликом власної душі.

Але ось що цікаво: тону «зраді» завдали українські політичні кола. І я підозрюю, що крім бажання попіаритися на свіженькій «зраді», у цих криках є дещиця щирості: завдяки Патріархові сюжет стає нестандартним. А людям, які вивчили свої ролі і зрослися зі своїми амплуа, це зовсім ні до чого. Полярний поділ і непримиренна боротьба «української Церкви» з «московськими попами» була зручною і вигідною для багатьох політичних клоунів. І от, забирають улюблену цяцьку... Ну, хіба не «зрада»?

Скажу відразу, щоби всіх заспокоїти: ні, цяцьку не забирають. Нікуди вона — на жаль — не подінеться. Просто її спробували зробити трохи менше примітивною. Але клієнт, схоже, не доріс до складніших ігор — і це принципова позиція.

Але не обов'язково «зрада». Головною емоцією було все ж щире здивування – аж до розгубленості. Навіщо він це зробив? Як міг писати до Москви? Хіба він не знає, що МП — це філія Кремля? Хіба він не знає, що знову обдурять? Адже завжди обдурювали. Як можна бути таким наївним?

От саме наївність — останнє, в чому я особисто підозрювала б Патріарха Філарета. Про РПЦ і МП він знає більше і краще за нас із вами — він вигодуваний і зрощений у цій структурі, він належав до неї, причому ще в ті часи, які з нинішніми не дорівняються.

Версій «чому» було безліч. Від цілковито конспірологічної — що КП, як «проект КДБ» вирішили «згорнути» і дали «агенту Антонову» відповідну відмашку. До абсолютно візантійських — що все це інтрига претендентів, які ділять патріарший престол при живому патріархові, і на Соборі вони просто презентували «стартапи» імператорові, від якого все залежить. Архиєпископ Тихон розігрує карту царських останків і революції в цілому – тема, кажуть, дуже болюча для Путіна. Митрополит Іларіон розвиває «український фронт» — це для Путіна, як ви розумієте, теж не недільна прогулянка.

Якими б екзотичними не були версії, скажу, не червоніючи: перемога, громадяни. Навіть ті, кому мила версія про «агента Антонова», повинні погодитися зі мною: адже «проект», цілком очевидно, переріс задум і має всі шанси пережити своїх творців. Це, до речі, відповідь і тим, хто схиляється до версії про те, що Патріарх Філарет злякався, дізнавшись, що на Соборі буде розглядатися питання автономії (йому могли сказати — автокефалії) УПЦ МП. Лякатися він міг п'ять років тому. Тепер же репутація Москви в Україні настільки підмочена, що будь-який її дар буде сприйнятий публікою виключно в якості троянського коня. У той час як репутація Патріарха Філарета і вплив його Церкви в суспільстві як ніколи високі.

Втім, імідж — як ми могли переконатися — ніщо, жадоба «зради» — все.

Навіть якщо й була примітивна спроба дискредитації особисто Патріарха Філарета (і навіть коли б вона вдалася), це нічим не допомогло б УПЦ і Моспатріархії. Все з тієї ж причини: творіння переросло свого творця. УПЦ КП — вже давно не «Церква одного Філарета». І подібні інформаційні диверсії не змусять тих, хто належить до цієї Церкви або їй симпатизує, ні розчаруватися в Київському Патріархаті (навіть розчарувавшись в конкретно взятому Київському Патріархові), ні, тим більше, зачаруватись Патріархатом Московським.

То ж навіщо він «підставився»? Для чого це було людині, яка, врешті, досягла своєї мети — довела життєздатність свого проекту і на власні очі бачить занепад опонента? Врешті, він же не міг не враховувати політичних вимог моменту. Як він міг простягнути руку ворогові і затіяти якийсь «мирумир»?

Справжні наміри мовців можна завжди відчитати в самих їхніх словах: Патріарх порушив якісь правила гри, за якими у нас є «домашні вороги» і ніякого «мирумира» бути не може. І вороги ці не в Москві, а тут, в Україні — «московські попи», — з якими, судячи з риторики, не може бути жодних переговорів. Тліючий ґніт громадянського конфлікту тримає публіку в тонусі і відволікає від головного питання філософії — «де гроші?»

А питання єдності українського православ'я і ​​питання канонічного статусу української Церкви доведеться вирішувати — рано чи пізно. І якщо ми самі цього не будемо робити— це знову робитимуть за нас. І якщо є можливість зараз — коли сили, врешті, співрозмірні — зробити якісь кроки, то чому б ні? Звичайно, вони не приведуть нас до єдності й автокефалії вже завтра. Але Церква може собі дозволити мислити століттями, а Патріархи, відповідно, можуть (і навіть повинні) вибудовувати стратегії з урахуванням довгої перспективи. Відмова від мови проклинань і — головне — спільне богослужіння (хай епізодичне — але це прецедент) — це  колосальний крок вперед у порівнянні з усім тим, що було досі.

Урешті, у домовлянні є сенс, тому що «церковні канали» були і залишаються останньою ниточкою, яка зв'язує ворожі сторони, коли всі інші ниточки — дипломатичні, культурні, і навіть економічні — обірвані. Папа Римський міг тиснути руку президентові Кучмі, коли будь-який інший європейський лідер погребував би. Архиєпископ Кентерберійський міг приїхати в Москву після того, як британський прем'єр у своїй промові фактично надавав ляпасів Путіну. Зрештою, владики УПЦ КП змогли приїхати в Москву, відслужити там літургію і повернутися неушкодженими, незважаючи на те, що відбувається між Україною і Росією.

Коли всі зв'язки між Банковою і Кремлем урвуться, то зміцніти може зв'язок між Чистим провулком і Пушкінською — тому що все одно доведеться якось розмовляти і домовлятися. Завжди є про що. І якщо раніше Патріарх Філарет не розглядався в ролі каналу «екстреного зв'язку», то тепер він може ним стати. УПЦ МП занадто очевидно дискредитувала себе, занадто відверто представляє інтереси Москви в Україні. До неї просто більше не прислухаються.

Більшість коментаторів сходяться на тому, що «Патріарх Філарет ризикнув своєю репутацією» — і зважують, чи варто було ризикувати. Його Церква нарешті стала «духовним центром» для українців, має найбільшу підтримку як з боку населення, так і влади. Парафії переходять в УПЦ КП, а не навпаки. Зрештою, навіщо йому «прогинатися» перед Москвою? Адже, як говорив д'Артаньян, і тут погано зрозуміють, і там погано приймуть.

Слід сказати, за це ми його і любимо — за вміння і готовність здійснювати ходи, які в даний момент гри мало хто розуміє і/або вважає занадто ризикованими. Так що Патріарх не «ризикнув» репутацією — він її підтвердив. А крім того, репутація Патріарха Філарета не постраждає. Обіцяю. І тому, що репутація його — в певному сенсі — майже бездоганна, і тому, що удар був заслабкий, і тому, що досвід з певного моменту стає вже не так «кращим вчителем», як надійним гарантом. У цілій умовній збірній Кремля і Моспатріархії немає гравця такого рівня і масштабу, як нинішній Патріарх Київський. Гравця, який, з одного боку, добре знає свого супротивника — знає, тому що «сам плавав», — а з іншого, має надійний тил і міцні запасні шляхи у вигляді нечуваної досі підтримки в Україні.

Жест Патріарха Філарета — зовсім не жест слабака, як намагаються нам «подати» деякі із зацікавлених осіб. Навпаки, це жест людини, яка не сумнівається у своїй силі. Він не просить — він пропонує. З огляду на те становище, в якому опинилася УПЦ МП та й її московські куратори — це навіть благородний жест. Так, у нього поважний вік, у якому — як натякають опоненти, — «пора і про душу подумати», але він вчергове демонструє, що «думки про душу» не заважають робити справи. Викручуватися, пояснюючи публіці свої дії і слова, доводиться його опонентам. Це для них він перестав бути «анафемою» і став «колишнім митрополитом Київським». Це вони, пояснюючи свою поспішну згоду на діалог, кажуть, що «анафема працює», оскільки Патріарх Філарет виявляє готовність розмовляти. Це вони надали свій храм для звершення богослужінь «КП-шним» владикам і причащалися з ними після численних запевнень в «безблагодатності». А Патріарх Філарет ніколи й не заперечував, що готовий входити в молитовну і євхаристійну єдність, вважати РПЦ братами, що готовий спілкуватися, створювати комісії, — за умови, що це буде діалог про автокефалію української Церкви. Що він вчергове і повторив на своїй прес-конференції.

Звичайно, становище Патріарха Філарета зовсім не таке невразливе, як можна подумати. Широкий жест на адресу РПЦ може — хоча б частково — бути наслідком усвідомлення того, що з боку Константинополя йому — в усякому разі, особисто – нічого не світить. В оточенні Вселенського Патріарха не приховують, що Патріарх Філарет для них — занадто токсична фігура. А Патріарх Філарет, своєю чергою, не готовий відмовлятися від куколю. У всякому разі, не в цьому житті. На Фанарі дали зрозуміти, що можуть почекати, поки «це життя» дійде кінця. Але Патріарх — людина дії, а не очікування. І якщо для Вселенського Патріарха Україна — занадто великий шматок, яким він боїться вдавитися, то можна перевести погляд з Другого Риму на Третій. Вселенському Патріархові він не має що запропонувати, зате ж Патріарх Московський сам не в тому становищі, щоб відмовляти. У всякому разі, так, як він міг це робити до війни.

І в тому, що Патріарх надіслав свого листа не до Київської митрополії, а «через голову» митрополита Київського просто в московський «керівний центр», слід бачити «сигнал». УПЦ МП демонстративно витісняється за рамки події: переговори, якщо будуть вестися, то безпосередньо між Київським і Московським престолами. Без посередників. Надсилаючи листа, Патріарх знав напевно, що Собор прийме його всерйоз — вперше за всю історію. Ні, звісно, ніхто не побіжить, гублячи капці, давати автокефалію. Але лід обов’язково зрушиться.

Взагалі розглядати всю цю історію в хронологічному порядку немає сенсу. Спочатку було слово — лист Патріарха Філарета. А все інше — всі події Собору — виявляються до нього віньєткою. Включно із змінами до Статуту РПЦ щодо УПЦ МП (які багато хто вважає сумнівними). Як відзначили російські колеги, навіть візит Путіна на Собор на тлі українського питання виявився другорядним. Фігура Патріарха Філарета затьмарила президента РФ. Те, що цей Архиєрейський собор не обіцяв нічого серйознішого за розгляд статусу царських останків, саме собою має ознаку ретельної підготовки: українське питання «вистрілило» на Соборі раптово — значить, це було комусь потрібно. Комусь у керівництві РПЦ, яке над цим добряче попрацювало.

Слід зауважити, гравці вартують один одного, і у них більше спільного, ніж ми могли б подумати (і, можливо, ніж нам хотілося б думати). Патріарх Філарет не винаходить нічого нового — він будує УПЦ КП на тих самих принципах, на яких намагається будувати РПЦ Патріарх Кирило. Просто Патріархові Київському вдається краще: він втілює той ідеал «національної Церкви», який «провалює» Патріарх Кирило. Патріарх Філарет будує свою церковну політику, тоді як Патріарх Кирило змушений іти в кільватері політики Кремля. Глава УПЦ КП вів свою лінію завжди, за будь-якого президента — за українофіла Ющенка, за русофіла Януковича, за «багатовекторного» Кучми, — і залишався при цьому величиною постійною, в той час як Патріархові Кирилу постійно доводиться звіряти свій годинник зі Спаською вежею.

Простягнути руку Москві в даний момент з боку Патріарха Філарета — це жест сильного. У тому, що цю руку приймуть — і, ймовірно, вчепляться за неї — Патріарх міг не сумніватися. Це для Вселенського Патріарха і греків він — фігура токсична. А для Москви взагалі не існує такого поняття як «токсичність» — є тільки вимога політичного моменту. Будучи сам родом з СРСР, побувши чимало часу частиною радянської церковної номенклатури, Патріарх Філарет, ймовірно, здогадується (або чудово розуміє), що «чужий» і «свій» у Москві (і церковній, і світській) — категорії не абсолютні. За

необхідності вони спритним рухом руки змінюються на протилежні. Що вже завтра російський і український президенти (не ці, то наступні) можуть цілуватися взасос. Але якщо можна їм, то чому не можна патріархам? Об'єдналися ж РПЦ з РПЦЗ — а між ними теж було багато цікавого. І все тільки через те, що змінилася кон'юнктура. Що це почало бути потрібним комусь.

Так, як, не виключено, змінюється вона зараз щодо України. Можливо, не тільки Моспатріархія, а й Кремль подумує, як би виплутатися з української петлі — і сподівається, що примиренство на церковному напрямку в цій справі допоможе. І коли ще вчора було вигідно лякати світ українськими «розкольниками-бойовиками», то сьогодні ситуація змінилася: те, що називали «розколом», в Україні з маргінального явища стає національною тенденцією. Отже, час міняти риторику — переставати боротися і намагатися очолити. Ну гаразд, очолити навряд чи вийде — бодай просто долучитися.

Політика — і на церковному полі — це гра. Іноді велика — коли грають люди крупного масштабу, здатні обмірковувати свої комбінації бодай на два-три ходи вперед. Але останнім часом — все більше «розборки», бо грає, переважно, вчорашня шпана, налаштована на «урвати шматок». Патріарха Кирила, вихованого за часів великої політики, такі фігури і проекти, як Патріарх Філарет і УПЦ КП, не можуть не зачаровувати — в глибині душі. Бодай через те, що Патріарх Філарет свою «українську Церкву» виграє (принаймні, в цьому раунді), у той час як сам Патріарх Кирило свій «русскій мір» майже програв. Незважаючи на те, що на старті розклад сил виглядав зовсім інакше.

Все, що тепер може зробити РПЦ для збереження своїх позицій у великій грі — спробувати укласти якщо не союз, то принаймні тимчасове перемир'я. Моспатріархія і особисто Патріарх Кирило чітко відчувають, як кремлівський килим пливе з-під ніг — а жодної іншої опори він не має. Ставки високі. Настільки, що можна забути про «анафеми» і «розколи» і замість цього «включити миротворця». І якщо хто і ризикує в цій — новій — грі, то це Патріарх Кирило, а не Патріарх Філарет. Останній у будь-який момент — як він робив це досі — може вийти з діалогу (або зовсім у нього не входити), пояснивши це тим, що Московський патріархат — недоговороздатний, тому що є несамостійним у своїй політиці і рішеннях. Тобто сказавши нам те, що ми і так знаємо.

Але він чесно робив спробу — ми ж бачили. І, до речі, не лише ми. Це і греків стосується.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
7коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Fr. Valerii | 8 грудня 2017, 11:20
    Коментувати коментар

    Важливим є не забувати про те, в якій юрисдикції перебував Філарет на момент накладення на нього заборони і відлучення з боку РПЦ у 1992 році. Якщо він просить, чи закликає архієрейський собор РПЦ, а не когось іншого, "вменить яко не бывшие все решения, в том числе о прещениях и отлучениях, вышеозначенному препятствующие", задля відродження євхаристійного і молитовного спілкування саме з РПЦ, то це означає, що ще досі у 2017 році Філарет визнає важність і законність анатеми, накладенної на нього з боку РПЦ у 1992 році. Тобто він вважає себе важно і законно відлученим від РПЦ, і бажає саме з нею "восстановить евхаристическое и молитвенное общение". Також, цим ПУБЛІЧНИМ зверненням до патріарха Московського і всея Русі Кіріла і єпископата РПЦ, Філарет ПУБЛІЧНО визнає, як його особисту так і очолювану ним УПЦ КП, підпорядкованість архієрейському собору РПЦ. Де факто і де юре він робить те саме, що і Онуфрій. Хоча один говорить про автокефалію, а другий про автономію, обидва вони визнають зверхність РПЦ і повну від неї залежність, тому що вони визнають факт, що останнє слово не за ними, а за РПЦ, без якого не може бути ані автономії, ані автокефалії. Але РПЦ ніколи добровільно не погодиться на автокефальну УПЦ КП, як би хто про це не мріяв, і Філарет і його речник Зоря не можуть цього не розуміти. Під гаслами боротьби за автокефалію, вони усьому світові показали їхню підпорядкованість Московській Патріархії.

    • В. Ясеневий | 8 грудня 2017, 12:18
      Коментувати коментар

      Анафема за політичних і будь-яких інших, а нарушення важливих питань віровчення ні на кого не паде, а повертається до тих хто,незважаючи на це, не боячись БОГА сміє її виголошувати

    • В. Ясеневий | 8 грудня 2017, 12:20
      Коментувати коментар

      П.С. Виправлено: а за нарушення важливих питань...

    • velovs@ukr.net | 8 грудня 2017, 12:30
      Коментувати коментар

      "...обидва вони визнають зверхність РПЦ і повну від неї залежність..."------------------------------------------------------------------------------------------------Не беруся тут - "дуже компетентно" й однозначно судити-рядити, чи воно так є насправді чи не зовсім. Одначе знаю - точно й напевно - лише ОДНЕ. А саме: у всіх цих церковно-релігійних питаннях остаточна й безумовна ЗВЕРХНІСТЬ - причому, ВСІХ, без винятку, провідників та ієрархів, душпастирів і пересічних вірян - належить БОГОВІ. Тільки, лише і виключно Йому - всемогутньому, милостивому і премудрому. Й від Нього же - всесильного, всюдисущого й преблагого Творця й Вседержителя неба і землі, всього видимого й невидимого - абсолютно ВСЕ і ВСЯ залежить і підпорядковано Йому у цьому світі. Фізичному (матеріальному) і духовному. В т. ч. і ситуація у Христовій Церкві. Як, загалом і в цілому, у світовій (вселенській), так і її окремих - національно-територіальних та деномінаційних частинах зокрема.----------------------------------------------------------- Так от, Боже Провидіння Свою святу й суверенну волю і задум-план і, зокрема, щодо долі й майбуття України та її розмаїтого Божого люду висловило й ствердило: прямо і ясно. Тобто вони мають бути самостійними, соборними і незалежними. Незалежними від будь-яких СТОРОННІХ - і саме суто ЛЮДСЬКИХ - чинників і центрів, особистостей, структур та організацій. А залежати, підкорятися і слухатися - лише і тільки - Всевишнього Бога і Його Святого Духа. КРАПКА.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • Василий Петров | 16 грудня 2017, 00:25

    Плевать они хотели на законы человеческие, для них закон Божий не указ: не можете служить Богу и мамоне!!! За жалование можно служить только мамоне, больше никому, Богу служат БЕСПЛАТНО!!!!!!!

  • enzian | 15 грудня 2017, 21:13

    Агов, СБУ! Досить займатися господарськими розборками, пора відстежувати і відстрілювати москальських провокаторів.

  • velovs@ukr.net | 15 грудня 2017, 16:03

    "На думку Глави УГКЦ, щоб припинилася війна, ми, християни, насамперед маємо МОЛИТИСЯ за мир. Предстоятель нагадав, що Церкви України закликали і далі закликають до щоденної неустанної МОЛИТВИ

  • velovs@ukr.net | 15 грудня 2017, 15:32

    "Крім того, на переконання Глави Церкви, щоб цю війну зупинити, ми повинні говорити ПРАВДУ про Україну і на міжнародній арені. Адже ми сьогодні спостерігаємо, зокрема в Європі, що про війну в

  • velovs@ukr.net | 15 грудня 2017, 14:13

    "ПРОЯВЛЯЙМО ЦЮ СПАСЕННУ ЛЮБОВ ДО ВСІХ ЛЮДЕЙ НА СВІТІ, ПОЧИНАЮЧИ ВІД БЛИЖНІХ, ДІЙСНО ВІД НАШИХ НАЙБЛИЖЧИХ -

Популярні статті місяця