Митрополит Павло мріє, не приховуючи цього, про Київську кафедру — дивно, але він зовсім не виглядає найбільш неоковирним претендентом на цю посаду. Як і найбільш неймовірним. Єдине, чого не вистачає владиці — досвіду роботи. Щоб стати предстоятелем, треба спершу побути правлячим архиєреєм — він же досі був тільки вікарним, хоч і в чині митрополита. А тут така можливість — Київська єпархія. До того ж, у Церкві є така традиція — хто займає посаду «т.в.о.», той, як правило, незабаром має підстави заступити на цю посаду.

Цікаві збіги іноді трапляються. Стежу за долею Софійського заповідника — і за професійною звичкою, і з любові до монументального мистецтва. Кілька місяців тому це виглядало як цирк — переведення з одного відомства в інше, чутки про передавання об’єктів Церкві, і т.п. І це все — під супровід неминучих фінансових перевірок — вірна ознака того, що комусь або сподобалося крісло керівника, або не сподобалася фігура директора. Як пам'ятає читач, перевірки не виявили порушень. Після чого, за невблаганною кафкіанською логікою нашої з вами сучасності, керівництво заповідника взяли і звільнили. Ну то й що, що «чесні»? Головне — «не ті». А може, саме за те, що «чесні».

Так от, за дивним збігом (який, звичайно ж, жодним збігом не є) те ж саме і в той же час відбулося з храмом Всіх Святих при кафедральному соборі УПЦ в Києві. Фінансова перевірка, як повідомлялося в пресі з посиланням на прес-службу, порушень не виявила, цю інформацію ніхто не спростовує — принаймні, офіційно — а на Синоді звільняють настоятеля і ключаря. Нібито для поліпшення фінансової дисципліни. То були порушення чи ні? І які саме? Замість них «наглядачем» за будівництвом призначають черкаського архиєрея — як найбільш «досвідченого». Досвід, звичайно, найкращий учитель, — але невже з Черкас йому буде видніше, що відбувається в Києві, ніж зі самого Києва?

Ну а кого ж призначити в самому Києві — так, щоб і «свій», і «досвідчений»? Всі погляди, природно, зупиняються на особі митрополита Павла. І це цілком заслужено — у нього в питаннях майна, освоєння коштів, роботи з жертводавцями та будівництвом досвід дійсно колосальний. Але «наглядачем» за будівництвом його не призначили. Його призначили керувати всією Київською єпархією.

Втім, це мало кого здивувало. Митрополит Павло мріє, не приховуючи цього, про Київську кафедру — дивно, але він зовсім не виглядає найбільш неоковирним претендентом на цю посаду. Як і найбільш неймовірним. Єдине, чого не вистачає владиці — досвіду роботи. Щоб стати предстоятелем, треба спершу побути правлячим архиєреєм — він же досі був тільки вікарним, хоч і в чині митрополита. А тут така можливість — Київська єпархія. До того ж, у Церкві є така традиція — хто займає посаду «т.в.о.», той, як правило, незабаром має підстави заступити на цю посаду. Винятком став хіба що митрополит Філарет, поступившись на виборах Патріархові Алексію. Зате яким винятком!

Вже досить багато написано про перспективи митрополита Павла. Вони були дуже добрі — варто бодай згадати, що він — фігура, яка чудово «вписується» в сучасний український політичний істеблішмент. Відповідно, митрополит має чудові зв'язки у вищих ешелонах української влади, він значно адекватніше реагує на ситуацію і всілякі «зміни курсу», ніж його колеги по «тріумвірату» (вони ж — майбутні суперники в боротьбі за кафедру). Він здатний дистанціюватися, принаймні, частково, від інтересів своїх спонсорів. У зв'язку з його вступом у «тріумвірат» його вже проголосили «москвофілом» — і зовсім даремно. Митрополит Павло — людина широких ідеологічних поглядів. Його входження в коло записних «москвофілів» дало йому можливість «покерувати» Київською єпархією та її фінансовими справами. Непоганий бонус для людини, яка вміє і любить купувати. Це його слабкість і це його сила — тільки завдяки його вмінню та енергії УПЦ повернула споруди, наприклад, Лаври та Китаївської пустині. Він не гребує жодними засобами. Треба виселити хворих з лікарні? Виселимо. Витурити художників з майстерень? Витуримо. А якщо хтось починає занадто голосно обурюватися або задавати незручні питання — апелюємо до суду або, чого вже там, прямо до Глави Церкви Ісуса Христа.

Єдине, чого не вміє і, здається, не вважає за потрібне владика Павло — дбати про власну репутацію. І підтвердження цьому — його прагнення зайняти Київську кафедру за живого правлячого архиєрея. І якщо для тих посад, які він займав досі, бездоганна репутація не була надто важливою умовою (іноді — відверто заважала), її зовнішній вигляд може сильно пошкодити митрополитові у здійсненні наступного кроку в кар'єрі. Колегам по «тріумвірату» це підходить. Москві, швидше за все, теж.

Власне, в Москві теж почали хвилюватися. Митрополит Іларіон Алфєєв покинув усі нагальні справи, на літак — і в Київ. З’ясувати, що ж там з Митрополитом Володимиром. Якщо українські архиєреї так відверто взялися за владу, може, предстоятель і справді при смерті, в комі або в неадекватному стані. Як кажуть чутки, він застав Блаженнішого в цілком задовільному стані і дещо здивувався. Ситуація складається вкрай тривожна. Усунення предстоятеля від влади ще за життя — недобрий прецедент. І якщо він пройде в українській Церкві, яка є частиною РПЦ, він може повторитися і в самій Білокам'яній. Утім, при всій неетичності ситуації, Москві відсторонення Митрополита Володимира від справ вигідне — принаймні, на час роботи над Статутом. Добре було б ще й через Архиєрейський собор встигнути провести «правильну» редакцію — під головуванням митрополита Агафангела це буде зробити простіше, ніж під головуванням Блаженнішого.

Так, про етичність ситуації говорити не доводиться. І не хочеться. Та й сенсу немає — бо це смішно. Вже доцільніше говорити про політику, фінансові потоки, «довгу руку Москви», збіги і прецеденти — щоб не ніяковіти. Краще відразу виключимо з умови задачі всі ці ефірні матерії — мораль, віру, Тіло Христове. Якщо можливо, себе теж виключимо.

Власне, це вже й так зробили — без нас.

У всій цій історії найбільше дратує навіть не парад прецедентів і збігів — усунення предстоятеля від керування Церквою методами, що дуже нагадують чи то Харківський собор, чи ДКНС (ГКЧП російською), призначення аудиту силами світських приватних фірм для усунення «політичних опонентів». Дратують натужні спроби зберегти обличчя. Тільки почитайте коментарі «офіційних осіб» — все добре, все правильно, все за канонами, статутами і правилами. Можливо. Втім, від цього не пропадає недобрий присмак у роті. Спокою не дає відчуття, що нам постійно чогось недоговорюють. Якщо Митрополит Київський дійсно одужує, добре себе почуває, працює з документами і готовий був проводити засідання Синоду в лікарні — навіщо призначають т.в.о. на його кафедру? Чому владика Павло фігурує в сюжеті на ТБ як «той, що заміщає Митрополита на час хвороби», якщо, за деякими даними, Митрополит Київський не підписався під рішенням Синоду про це призначення, тобто, фактично, не визнає себе «недіючим». Якщо його думка і підпис нічого не важать, якщо він повинен підкорятися всім рішенням Синоду — то чому його, як і раніше, вважають «главою Церкви»? А якщо він вже не глава Церкви, то хто і на яких канонічних підставах усунув його від управління Церквою? Навіщо розповідати шановній публіці про те, що в Синоді «немає розбіжностей», коли протистояння між секретарем Блаженнішого єпископом Олександром і головуючим на Синоді митрополитом Агафангелом очевидне — цього не приховує ні сам Одеський архиєрей, ні його донецький колега. Список питань можна продовжити, але сенсу в цьому немає. Всіх їх ухильно прокоментували— в тому числі люди, від яких очікувалось більше принциповості в питаннях, що стосуються Церкви та її предстоятеля. Нас заспокоюють розповідями про те, що «Церква налагоджує нормальне життя», але вони разюче не збігаються з тим, що говорять, між іншим, самі церковники — щоправда, нишком, — ні з тією інформацією, яка справно «зливається» в ЗМІ та інтернет — цілком можливо, не без участі інших коментаторів. Напевно, вони вважають, що таким чином провадиться «тонка політика».

Ситуація вкрай нерозумна: ми орієнтуємося в основному на чутки, безіменні «джерела» і розмірковуємо над тим, «як це виглядає». Аж ось і сам керівник прес-служби УПЦ висловився, як той Барт: хто говорить? І далі — в тому ж дусі: мовляв, розвелося тут творців віртуальної реальності, «одних баб», журналістів, блогерів (так і хочеться дописати — «мережевих хом'ячків»). А насправді у нас тут все нормально і стабільно.

До речі, чудова ілюстрація до недавнього обговорення особливостей «церковної журналістики», що, на жаль, затихло. Судячи з усього, в українському виконанні — це не зовсім «журналістика». По-перше, вона порушує один з головних принципів журналістики — «реципієнт має право знати». По-друге, категорія свободи слова, здається, для неї далека: Синод наказував не коментувати, щось там розтовкмачувати, аналізувати, обговорювати, проводити розслідування — і все, анічичирк.

Між іншим, Синод, кажуть, і справді не велів коментувати. Тобто, судячи з виступів у пресі навіть деяких «синодалів», не те щоб взагалі не велів,— але чи то не всім, чи то «в певному ключі».

Що ж, необережне слово може коштувати дуже дорого. Незграбний вчинок може зруйнувати все. Політика повинна вестися тонко — ми ж бо спадкоємці візантійської традиції, чи не так? Та й вірним це все зовсім не потрібне — тільки збивати з пантелику. У результаті вірні — які і є Церквою — дізнаються про те, що відбувається в її власному керівництві, по «ОБС», від «зовнішніх», а то й «ворожих голосів». Але що залишається робити, коли на офіційних каналах передають лише «Лебедине озеро»?

Катерина ЩОТКІНА