ТОМОС - для УПЦ, ПАТРІАРХАТ - для УГКЦ

7 липня 2018, 18:40 | Блоги | Блог Зиновія Свереди | 16 |   | Код для блогу |  | 

В останні часи відбувається дуже цікава подія: Українська Церква, що пережила руїну майже 400-ньої окупації і підпорядкування, має змогу відновити церковну єдність  та  побудувати передумови для гармонійного розвитку в релігійній сфері. Отримання томосу чи патріархату – це питання не просто церковного документу, а промоція історичної правди для визнання не тільки структури церкви, але і історії всього народу. Бо розвиток Церкви відбувався паралельно з вільним розвитком народу, а релігійні переслідування відбувалися одночасно з зовнішньою політичною окупацією: не для служіння, а для панування та збереження колоніальних відносин, які трішки були “припудрені” соціальними гаслами. 

Патріархат

Коли навчався в Римі, то одного разу піднялася хвиля піднесення та радості, що нарешті УГКЦ отримає дуже потрібний патріархат, статус та визнання від Святого Престолу. Отримання патріархату для УГКЦ є дуже важливим для завершення будови церковних структур УГКЦ та для більшої ролі та ваги у суспільному та духовному житті. Це є питання визнання правильної стратегії та рішення в дуже непростий час для українців та української церкви в часи 16-18 століть. Слід нагадати, що унійна Церква постала на східній Україні в 1596 році єпископатом Київської митрополії під проводом Рогози, в той же час, коли західна Україна (єпископи Балабан, Копистенський, князь Острозький) відкинула унію з Римом. Тому говорити про те, що УГКЦ – це церква кількох західних областей: це помилково. Рух за віднову з Римом розпочався по усій Україні. Проти унії виступала частина козацтва. На жаль, потрібно визнати одне, як сказав один історик-єзуїт, козаки вигравали битви, але програвали війни. У козацтві бракувало своєї дипломатії, які вміли б правильно вести переговори та домовлятися. Часто йшлося про привілеї козацького стану, але не про державне будівництво. Бо, як тільки козацтво слабнуло, то зникали і привілеї. Як показала історія, інші держави вміло робили конфлікти внутрішньо-козацькі, ослаблюючи їх зі середини. Прикладом була Чорна Рада, поділ на Лівобережжя та Правобережжя, окупація України Петром І, коли козаки, що були виснажені Мазепою різними будовами Петербургу та по Московії, вже не мали довіри до Мазепи, та постійні доноси, що несли розбрат. Кульмінацією була гайдамаччина, коли руками українців винищили інших же українців, і результатом було зацементування панщини на довгі 100 років: більш модерне рабовласництво, коли пани були християнами офіційно, продавали в рабовласництво інших християн, і називали це ладом. Згодом козацька старшина, що воювала проти унійної Церкви, поступово втекла з-під Росії до Австрії, і чимало з них стали греко-католицькими священиками (приклад, Тит Войнаровський, економ УГКЦ та співзасновник усіх фінансових народних структур, був пра-правнуком козацької старшини, що. втекла від переслідувань Петром І).

 Згодом “царь-батюшка” та паразитне, малограмотне та напівтверезе дворянство, допровадивши до економічної деградації та інтелектуальної відсталості всю імперію, “змилосердився” над підданими і надав їм “псевдо-свободу” без гарантій і без участі простих людей у владі. “Мертві душі Гоголя” продовжували бути мертвими навіть у живих тілах: населення було малоініціативне та неорганізоване. Ніякі грамоти козака Василя не допомогли ні людям, ані селянам, бо поки бігли за ним, то забули, що мають сказати цариці. Забобонство, казки про домовиків та ворожбитство надавало свій внесок у релігійний щоденний бит та відбиток, вірніше, обмеженість у культурних цінностях та моральному світогляді. Як один дворянин писав у листі у відомому творі: “селяни Малоросії є дуже добрі, працьовиті, довірливі, але і глупуваті: їхньою довірою можна користатися скільки потрібно”.  І хоч кілька раз і гуцули ходили до австрійського цісаря, але і там цісар обіцяв все, що можна. Або, як описано в творі, що було реальним фактом,  якою дивною картиною було для цісаря ситуація, коли українські селяни стали навколішки ще за 300 метрів до цісаря і так повзли, щоб він не накладав на них податків, бо село було знищене після повені. Можна уявити, яку жалість і внутрішній сміх викликали це все у челяді та слугах цісаря, що звикли до європейського духу вільного Відня, наповненою культурою опери та духом класичної музики Баха, Бетховена, Моцарта… Цісар махнув рукою і дав їм звільнення від податків на кілька років, бо ніде такого упокорення в своїй імперії  ще не бачив, навіть у набагато бідніших Балканах чи серед неприборканих волелюбних циган, що не визнавали жодної влади, а тільки владу своїх же баронів та лідерів. Упокорення людей відбувалося і через церкви, де кожного дня звучало “слухайся пана свого”, “царя храни”, “ти терпи”…. Вся та ситуація доводила до мутацій свідомості: сенсом життя і ознакою благочестя було саме страждання, коли людина настільки терпіла зневагу гідності та раболєпіє, що навіть не питала себе: а чому я маю все це терпіти, і чому моє мовчання – це зневага до вільного майбутнього моїх дітей? Недарма греко-католицький митрополит Сембратович, священство та частина інтелігенції розпочали українське відродження з послання “Про гідність людини” та боротьби проти неуцтва та п’янства. Слід зазначити, що відбудова УГКЦ розпочалася завдяки австрійським державним реформам Терези-Йосифа вкінці 18 - початку 19 століть.

В Росії все це накопичувалося в соціальні вибухи і комуністично-атеїстичні революції на рівні суспільства, а на особистому рівні – це вживання алкоголю і дотримання консервативних традицій як форма втечі від питань до самого себе, щоб не думати своєю головою, а жити в віртуальному, зомбованому алкоголем світі, в якому, як в гаджеті, перед очима з’являлося все: від зеленого змія, чорта до домовика і так далі… тут і Кісельова з рос-ТБ не потрібно. 

Така ситуація була утворена відсутністю свободи своєї ж Церкви, тобто, відповідальних релігійних діячів, що мали б не прислуговувати державному ладу, а нести просвіту та науку між людьми. Крім того, так склалося історично, що наша Церква була джерелом виховання справжньої еліти у всіх ланках суспільного життя.

Лідери, такі як Митрополит Андрей та Йосиф Сліпий у ХХ столітті зробили неймовірне: розвинули Церкву та зберегли народ завдяки науці і вірі, незважаючи на всі жахіття першої половини ХХ століття та радикальні режими.

Про Йосифа Сліпого знають, але про нього мало говорять: він був людиною, що умів добиватися свого, незважаючи на вік (він був визволений  майже в 70 років, коли інші тільки б мріяли про пенсію і відпочинок). Він відкупив готель, монастир в Кастель-гандольфо, землю під університет, побудував Собор Святої Софії, відкрив літні курси, організував видавництво книг і збирав періодику з усього світу. Засновував університети, асоціації та структури. 

І саме він підняв питання патріархату, хоча про нього говорили: це патріарх без території. Але він казав: СССР скоро розвалиться, я там був і знаю, що то таке… А московське лобі в Італії та Ватикані та і частина тих, що входили у структури української ж Церкви, казали: щоб така держава СССР пропала, то неможливо… Хоча і відкривали Біблію і читали, що царство, засноване на брехні, довго не встоїть… То не мали навіть довіри до біблійного вчення, а мислили рівнем середньостатистичного представника лівих соціалістичних партій,  не вміли аналізувати не лише стратегічно чи тактично, але етично, згідно вчення Церкви - суспільні процеси чи події.  Ті “профі” мали високу освіту, але вірили політичній пропаганді про міць СССР так само, як середньостатичний “мужик” в центральній Росії, який без високої освіти або і з нею, теж слухав пропаганду і вірив у підступний і агресивний Захід.   Йосиф Сліпий, в'язень, що перебував довгі роки в ГУЛАГах, Ісповідник віри, прагматично оцінював ситуацію в СССР і в їхній церковній політиці. Йому закидали, що через свою тверду позицію, він отримав багатьох недоброзичливців, бо його точка зору багатьом не подобається. На що він відповідав, що він там був і бачив, і є тут не для того, щоб комусь подобатися, а для того, що захистити своїх вірних і їхні інтереси.

ТОМОС

Підпорядкування Київської митрополії Москві було духовною колонізацією народу. 

Константинотоль відкидав кілька разів пропозицію Московського царя та їхнього лідерів Церкви про підпорядкування Києва Москві, бо це йде проти усіх канонів: не може церква, що була створена набагато раніше, бути підпорядкована церкві, що колись була простою єпархією Київської Церкви. І тут виникає просте питання: чи може бути визнаним законним те, що було вчинене незаконно? Може, доки не буде доказано, що це було вчинене незаконно. Це добре пам’ятали патріархи Константинополя, коли один з них посидів у ямі під арештом у Москві, поки не надав декрету про Патріархат для Москви. Було б логічним, якщо б конфесії та церкви організували б певний внутрішній арбітражний міжнародний суд, де були б представлені певні питання з боку істориків, каноністів та представників церков, щоб впорядковувати певні суперечки  спершу внутрішньо в вузьких колах, і поступово знаходячи компроміси між собою. І до вірних вже подавалася б консолідована зважена позиція. Бо проблема та, що відкриті суперечки приносять шкоду усім конфесіям: стрімко втрачається авторитет релігійних провідників у суспільстві та визнання серед вірних. Бо тут можна поставити просте питання: чи можуть релігійні провідники закликати політиків, бізнесменів чи людей до солідарності, взаємоповаги та взаємодопомоги, суспільного добра та єдності, коли ви між собою не можете дати раду, і ведуть суперечки, як будь-які політичні партії, на принципах конкуренції, не гребуючи ні компроматами, ані маніпуляцією історичними фактами чи етичними законами, співпрацюючи з корупціонерами, агентами-політиками, дерибанщиками держ-бюджетів, і відкидаючи прагнення народу до свободи і розвитку? Для вас колоніальна субординація є вища від пошуку істини, християнської солідарності та бажанню взаємного добра? Тому вирішити питання томосу без державної влади неможливо, бо і підпорядкування Київської митрополії теж відбулося завдяки царькам, візирям та іншим морально-корумпованим політичним особам. 

Підпорядкування Києва Москві було надане корупційним шляхом. Можна мати емоції, але історичні факти неможливо заперечити: підпорядкування відбулося завдяки політичному тиску та корупції з боку представників московського уряду та ієрархії та каральних переслідувань, фізичного знищення представників УКГЦ та автономної православної української Церкви. Достатньо згадати не тільки 20 століття і псевдо-собори як у 1946 році, але і втрата видатних українських хорів та музичного церковного співу ще зі 17-18 століть. 

Що таке автономна Церква? Простий приклад:

Всі головні духовні місця в Україні були створені або Київською Церквою, або Греко-католицькою, або Римо-католицькою Церквами. Це від будівництва храмів, лавр, відпустових місць аж до дуже важливої сфери: а саме освіта, культура, музеї, бібліотеки. Більшість гімназій, ліцеїв, коледжів та університетів в Україні були засновані представниками УГКЦ, римо-католиками та православними тоді ще незалежної Київської Церкви. Можемо відкрити історію університетів: від Львівського національного університету імені Івана Франка (єзуїти), до Острозької чи Києво-Могилянської Академій.

Тому часто тим "науковцям", що засуджують уніатизм як форму об’єднання, то можна поставити одне просте питання: а яку альтернативу ви пропонуєте? На що критики самі не знають, що сказати, а пропонують якісь міфічні шляхи без жодних практичних кроків. Тим критикам виникає бажання дати просте питання:

Ви кажете, що Унія 1596 відбулася неправильно, тобто, бажання християн відновити відносини зі Святим престолом не було згідно усіх канонів... то скажіть, будь-ласка, а розкол Церкви в 1054 році стався канонічно і згідно яких канонів? То чому маємо бути заручниками розколу Київська Церква, яка прагнула мати і мала відносини зі Сходом і Заходом, і сам розкол був ініційований Римом і Константинополем, а не Києвом? Тому не унія не була неканонічною, а ваш розкол був неканонічним...

Там, де є Українська Греко-Католицька Церква, там досі є українсько-мовне середовище, школи, організації, структури, одним словом, все, що  необхідно для консолідації та збереження народу незалежно від географії: Канада, США, Бразилія, Аргентина чи Парагвай. Навіть там, де була УГКЦ в Україні, то до сих пір найбільше людей розмовляє по-українськи. Тому патріархат потрібен УГКЦ: біля 8 мільйонів українців виїхало на міграцію. Переважно – це західна та центральна Україна. Потрібні сильні міжнародні структури для консолідації народу і вірних. Прикладом є вибори в 2010 році: тих кілька мільйонів виборчих голосів, що не вистарчило для того, щоб зупинити Януковича, було і через те, що бракувало голосів працездатного проєвропейського населення, що виїхало з даних територій за кордон. І побудувати сильні організації є неможливим без етики та солідарності, а саме Церква, керована освіченими провідниками, допомагає формувати громади та культуру співпраці. 

Що доброго зробила ієрархія під контролем Москви? Асиміляція, упокорення, панщина, руїна освіти та волелюбності народу. Навіть досі: буцім-то українська мова є недобра для богослужінь, а лише старослов’янська… Це дивина, щоб поляк, чех чи німець не любив своєї сучасної мови. В них є патріотизм і наука, а тому немає таких парадоксів. Це пояснюють тим, що це мова церковна та її слова мають глибші значення… Це така маніпуляція, ніби апостоли чи вірні в часи Христа розмовляли старо-слов’янською (тоді були арамейська, старо-єврейська, старо-грецька і так далі). А старо-слов’янська мова була в 988 році сучасною мовою того часу для українців.

Історично, церковні центри виникали у політичних столицях (Єрусалим, Рим, Константинополь, Київ, Москва і  так далі). Тому, говорити про якусь надзвичайну вибраність єпархій досить важко: там, де був цар, то і перебував головний ієрарх. 

Українські князі мали дипломатичні стосунки і з Римом та Константинополем (корона від Папи для Данила Галицького, чи взаємні шлюби з королями Європи).

Надання томосу та патріархату дуже допомогло б до релігійних реформ в Україні. 

Завдяки томосу і патріархату можна було б провести свого роду “конкордат” між Церквами та владою, як це існує  між Ватиканом та Італією. Є необхідність впорядкування важливих питань в освіті та податковій сфері. Зокрема, введення культурно-релігійного податку на зразок 5х1000 або 8х1000. Тобто людина може дати кошти на якусь з конфесій, до якої належить, чи на рахунок міністерства культури чи іншої культурної організації, яка має право реалізовувати соціальні та культурні проекти зі статутом ONLUS, як в Італії. Потрібно було б вивести з тіні багато напів-бізнесових релігійних структур. Наприклад, якщо ти купляєш сувенір в магазині св. Собору Св. Петра, то отримуєш чек і платиш державний податок. А часто ти заходиш в монастирі в Україні, а там: від вина до риби і жодного сертифікату про якість чи про гарантії санітарних умов та харчову безпеку. Не кажучи вже про податки. Бо як можна закликати вірних до чесності з владою, якщо самим не платити хоча б мінімальний податок? Консенсус може бути такий: ми платимо мінімальний податок, проте прибуток матиме йти на цілі згідно статуту релігійної організації ( сиротинці, культура, мистецтво, освіта і т. д.).  Бо держава мала б право конфісковувати речі або накладати штрафи (наприклад, супер-дорогі авта, куплені релігійними конфесіями чи приватні маєтки, вілли, де проживає одна-дві особи), що були придбані та не йдуть у співвідношення до задекларованої місії і статуту релігійної організації.

Крім того, можна було б вести мову про повернення або компенсацію за майно УГКЦ: досі ним користуються чимало державних установ. Про те, що грошей немає, то просто нісенітниця. Особливо коли читаєш, як "розпилюють" кошти платників податків, тобто вірних і громадян. Візьмемо останній приклад: деякі менеджери державної нафто-газової компанії буцім-то виграли позов до сусідньої газової контори. Особливо цікавим є те, що батьки цих "менеджерів" є ще досі прогресивно-комуністичними соціалістами з анти-української риторикою, а діти вже ліберальні капіталісти, які не гребують американськими доларами: ідеології можна змінювати, головне - це жити за рахунок народу. І гроші з виграшного позову ще не прийшли ( бо і газова контора не поспішає, і, взагалі, ці позови готували інші менеджери та спеціалісти), та незважаючи на мільйонні місячні зарплати, вже були виплачені премії до 40 мільйонів доларів. Тепер ці два менеджери можуть купити собі гарні авта та вважати українців трішки глупуватими. Бо розвиток - це уміти розставити приорітети. В держави немає грошей для освіти, лікування воїнів АТО, талановитим дітям, медицини... а кільком "псевдо-менеджерам" є. Тому і для компенсації майна УГКЦ теж можна найти...і це не буде проблема. А основна причина таких премій - наше мовчання та згода. За 40 мільйонів доларів можна було б утворити Релігійно-освітній Фонд (як за Австрійської імперії в середині 19 століття під час реформ Терези-Йосифа), і по конкурсу фінансувати різні освітні та культурно-благодійні проекти релігійних установ. 

 РІШЕННЯ

Як не дивно, все це має відношення до томосу і патріархату. Бо наявно показує: чи уміє той чи інший народ з елітою, яку формує, добиватися визнання у світі? Наскільки цей народ має консолідовані суспільні сили? Чи народ уміє тверезо і критично мислити? Чи уміє еліта прораховувати за і проти, роблячи swot-аналіз успіху та ризиків?

Ось кілька гіпотез, як може відбуватися ситуація:

1. Надання томосу, що можливе.

2. Ненадання томосу у різних формах:

-  Відмова.

- Перенесення в часі. Для цього можна продумати різні причини. Наприклад, нехай будуть узгоджені позиції усіх православних церков. Або після проведення загально-церковного референдуму (що було б дуже доцільним), коли б відбулися голосування між вірними, або принаймні кожна парафія мала б надіслати листа до комісії, яка б займалася цим питання, що дана парафія у кількості стільки вірних підтримує надання томосу і так далі. Це дуже б допомогло для невтралізації організованих протестів з боку різних псевдо-депутатів та ієрархів, і крім того, перед світом можна було б показати, що томос – це загально-українське питання: яке підтримують 90 відсотків вірних. Для організації референдуму потрібне втручання та допомога держави. Можна організувати і, свого роду, референдум серед вірних УГКЦ, в Україні і світі, щодо підтримки патріархату. Ще Андрей Шептицький писав, що Церква має стати першою школою демократії і подавати приклад. Бо історія показує: чим більше закрита ієрархія, тим швидше вона втрачає вірних, бо її провід не відповідає потребам і інтересам простих людей, тому що немає взаємозв'язку.

-      Є ще біля 10 способів відкладення томосу в часі. Дана ситуація може повторитися, як з патріархатом для УГКЦ, коли здавалось, все буде, а в останній момент все щось змінювалося.

Чому може змінитися ситуація в останній момент? Є кілька причин: одна з них фінансова. Константинополь переживає дуже важкі фінансові часи: зменшення вірних, міграція, асиміляція, ісламізація чи просто секуляризація в країнах, де є традиційні православні церкви. Тому, як тільки підноситься українське питання, то це стає страшним сном для Російської Церкви, яка в один рік може втратити не лише більшість парафій в Україні, але і до 60 % найбільш активного та віруючого населення. Тому тут питання “скільки потрібно” – взагалі не буде стояти щодо ціни. Крім того: шантаж, компромати, політичний та кримінальний тиск - методами перебирати не будуть.

Українська Церква не зможе мирно реалізувати томос на практиці без підтримки влади: чимало єпархій, що підлягають Москві, мають своїх "церковних тітушок": це вже було видно у кількох східних єпархіях при вирішенні різних суперечок (приклад, Запоріжжя та відмова хрестити дитину, що померла). Тому держава повинна допомогти з безпекою, бо вже деякі ієрархи говорили про "можливе кровопролиття", а значить, готуються до нього. Держава має забезпечити порядок для різних референдумів серед вірних щодо питання: кому мають належати Лаври та інші головні місця: українській Церкві чи ні.  

Яка основна проблема?

Є декілька: питання визнання українських церков вирішувалося і продовжує вирішуватися не завжди в присутності лідерів українських найбільших конфесій. Це пов’язане не лише з колоніалізмом, але і з тим, що ментально українці постійно чекають і занадто щиро довіряють та передають повноваження іншим. У нас немає такого вільного відчуття, як у скандинавів, англо-саксів чи німців, що швидко б прийняли рішення про незалежність чи організували б бойкот та протест проти авторитетів, що не діють згідно місії і історичної правди. З інтересами не рахуються, бо ми не вміємо їх визначити та робити промоцію актуальних питань. Ми дуже часто переживаємо: а що про нас скажуть...щоб нічого поганого, і щоб ми були чесні з усіма і дотримувалися усіх канонів.. А наскільки є чесними з нами ті, і чи дотримуються усіх канонів історичної правди та визнання мучеників, від кого залежить подання тих документів і повага до нашого народу? Наскільки переважає дійсно місія служіння, а не політика і дипломатичні лабіринти?

Українські структури ще досі не вміють робити професійне лобіювання своїх інтересів. Переважно лобі розуміється як призначити когось, хто б мав відвідувати якісь кабінети, робити зустрічі та провадити розмови. А це недостатньо.

Професійне лобіювання має багато інших характеристик:

- Системне подання подій на різних мовах для об’єктивного розуміння ситуацій або для потрібного розуміння подій,

-  Видавництво та переклади,

-  Наука та кадри,

-  Інформаційна стратегія, семінари, конференції,

- Позитивне формування іміджу Церкви та народу,

- Дипломатія та збір інформації,

- Формування світогляду серед вірних, що потрібен томос і патріархат,

- Створення бази даних фактів та аргументів для підтримки чи для інтерпретації та невтралізації,

- І ще багато інших принципів. 

Гармонійне відродження української держави є неможливе без визнання томосу для православної церкви та патріархату для УГКЦ. 

Які висновки?

Нам потрібно перестати “тліти” у цьому світі, а активно формувати свою позицію. 

Українці ментально дійсно трохи інші від росіян: росіяни, коли щось бажають, то не зупиняються перед методами для досягнення цілі: навіть не дотримуючись законів чи канонів за стилем “Царство Боже силою береться”. Але з часом так чи інакше, їхні перемоги визнають і з ними стараються домовитися, бо рахуються. Українці чекають постійно визнання від когось, витрачаючи не просто роки, а століття. І українське бажання вирішити все “мирно і дипломатично” часто вважається як слабкість. Бо гарно казали римляни: якщо я хочу сказати ні, то можу знайти тисячу причин згідно наших законів, і якщо хочу сказати “так”, то немає причин жодних, ніщо не є перешкодою, бо все ж переважає не закон, а особа, що представляє закон. Бо закон для людини, чи людина для закону: в залежності від ситуації – можна сказати або так, або ні. Наприклад, визнання патріархату від Риму отримали багато східних унійних церков, хоча кількість їхніх вірних можна розмістити на одному футбольному стадіоні, вже не кажучи, що не мають і 5 відсотків на рівні сучасної розвинутої інфраструктури, як в УГКЦ. 

Потрібно показати, що томос чи патріархат підтримується усім народом, Наприклад, їдуть вірні на прощу до Риму чи на відпочинок в Турцію, і вручили листа про прохання та підтримку питання томосу чи патріархату. І так висилати листи, робити конференції, відео-репортажі, круглі столи, переклади книг та видавництво брошур на дану тему. І багато чого іншого, бо “хто стукає, тому відчиняють”. А хто мовчить, той погоджується. Коли питання постійно обговорюється, то формується точка зору, що так повинно бути. Бо принцип дипломатії полягає в простому: попередньо до зустрічі зробити все так, щоб іншого поставити в умови такі, щоб не міг сказати НІ. А це відбувається тоді, коли відчувається, що це позиція всього народу. 

Тому, підтримаймо церкву і владу у питанні свободи релігії та визнання на міжнародному рівні. І кожен з нас має зробити хоч маленький крок до спільної мети, показати приклад солідарності...як оце - написати листа про підтримку томосу чи патріархату і показати міцність народу. 

Зіновій Свереда 

Система Orphus
Рейтинг
1
1
16коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • velovs@ukr.net | 7 вересня 2018, 16:18
    Коментувати коментар

    Тут, мабуть, слід - в історичному контексті - зауважити й пригадати, що впродовж, принаймні, цілих шести століть по Володимировому хрещенні Русі-України наша вітчизняна Київська Церква – і навіть після й попри початок Великої схизми (1054 р.) – зберігала певну духовно-еклезіальну поставу (тоді ще) єдиної Христової Церкви І тисячоліття. Тобто, соборності і сопричастя, а також рівноправності та рівнозначності у справі зцілення і спасіння людства обох основних – у тій порі – богословсько-літургійних обрядів: східного (греко-візантійського) і західного (латинського). --------------------------- При цьому, будучи засадничо закоріненою у східнохристиянській обрядовості й духовності, прагнула й практично старалась гармонійно збалансовувати та з'єднувати і синтезувати, взаємодоповнюючи і взаємозбагачуючи та плекаючи кращі й передові християнські традиції і досвід, набутки, новації й реформи (у т. ч., приміром, соборноправність, створення навколоцерковних братств та шкіл при них тощо) Сходу і Заходу. Того християнського Заходу, котрий, у свою чергу, починаючи від протестантської Реформації першої половини ХVI ст. і далі, також втратив свою попередню еклезіальну та теологічно-літургійну цілісність і однобарвність. ------------------------- Разом з тим певні кризові явища і занепад й, насамперед, морально-духовного й культурно-освітнього характеру того часу вразили і вітчизняне київське християнство. Все це, а також деякі інші проблеми, пов'язані з перебуванням Русі-України у складі чужих держав, а надто від 1569 р. і далі - під владою Речі Посполитої, примушували його адептів терміново шукати виходу із цієї - дуже непростої ситуації, що склалася. І тут чималі надії - а тим більше на тлі глибокої ерозії та занепаду Константинопольської Церкви під османським ісламським пануванням - покладалися, зокрема, на те, щоб захиститися і спертися на могутнє еклезіальне "плече" на Заході. ----------------------------- І лише тоді, коли (в рамках реалізації таких прагнень) у нашій – до того (практично) майже самостійній – вітчизняній Церкві більшістю її ієрархії наприкінці ХVІ ст. цей міжконфесійний баланс і рівновага були однобічно й доволі швидко, без урахування думки численних опонентів, кардинально (шляхом укладання унії) «перезавантажені» на користь "поєднання" (а фактично - підпорядкування: адміністративного і богословсько-догматичного) з найпотужнішим з протиборствуючих світових конфесійно-церковних центрів (Римом), стався отой прикрий, драматичний - постберестейський розкол всередині вже русько-українського християнства і суспільства («Русь нищить Русь»). Котрий практично й досить скоро унеможливив подальше повноцінне виконання ним тієї його благотворної «екуменічної» місії. А надто після жорстоко-кривавої - нещадно-антикатолицької Хмельниччини та, відповідно, ординського - поетапного (крок за кроком, частина за частиною) - «поглинання» України та її Церкви Христової хижою Московською імперією. Того варварсько-вандалічного й трагічного "поглинання", котре - у часових термінах - затяглося аж до середини ХХ ст.

    • velovs@ukr.net | 10 вересня 2018, 19:37
      Коментувати коментар

      Іншими словами, вельми й вельми високу і неймовірно тяжку й трагічну ціну довелося заплатити (і нині, схоже, ще не край тим терпінням і стражданням!) українському народові за цю – дуже безвідповідальну і, по суті, самовбивчу – ментально-психологічну, політичну й ідеологічно-світоглядну (включаючи і церковно-релігійну) "прив'язку" до імперсько-шовіністського "старшого брата" та його євразійства. Ту саму "прив'язку", розвоєві якої – поряд з іншим – немало посприяли і (згадувані вище) драматичний - постберестейський розкол Київської Церкви на зламі ХVI-XVII cт. та те гостре конфесійно-громадянське протистояння ("Русь нищить Русь"), котре спалахнуло на його тлі і, зрештою, вибухнуло потужно-масштабною пожежею Хмельниччини. --------------------------------------------------- І далеко не секрет, що, власне, і сама ця Хмельниччина, і деякі більш пізні війни, повстання та інші внутрішні й зовнішні збройні конфлікти на теренах України ХVII-XVIII і першої половини ХХ ст. нерідко супроводжувалися запеклими й масовими – проте явно деструктивно-руйнівними й всуціль безглуздими і згубними – зіткненнями і розправами. У т. ч. на міжконфесійному і міжнаціональному, соціально-майновому та політичному ґрунті. -------------------------------------------------- І на все це до люду нашого краю ось що «сказав Господь: що ти зробив? Голос крови брата твого волає до Мене від землі; і нині проклятий ти від землі, що розкрила вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї; коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і мандрівником на [цій] землі» (Бут.4:10-12). Й далі про таку - "Каїнову" поставу (та дещо інше) так наголошує Господь, "і Я вилив на них гнів Мій за ту [невинну] кров, яку вони [рясно й нещадно] проливали на цій землі, і за те, що вони осквернювали її ідолами своїми" (Єз.36:18).

    • velovs@ukr.net | 10 вересня 2018, 19:43
      Коментувати коментар

      І на тлі всіх цих роздумів та фактів вітчизняної минувшини, цікавими і досить аргументованими видаються, приміром, оці - більш загальні візія і аналіз історико-духовної та культурно-цивілізаційної місії і ролі, в т. ч. попередніх і сучасних реалій і проблем, а також подальших - біблійно-пророчих перспектив, києво-українського християниства (і, зокрема, у світлі і контексті Володимирового хрещення Русі-України 988 р.): https://kyrios.org.ua/spirituality/svyato/2014-28-lipnja-volodimira-velikogo-rivnoapostolnogo-knjazja-kiyivskogo.html

    • velovs@ukr.net | 10 вересня 2018, 20:14
      Коментувати коментар

      Р. S. Крім того, про церковну унію, проголошену в Бересті, то тут, мабуть, варто і слід пригадати, приміром, ось що. ------------ В дійсності це Берестейське "поєднання" 1596 р. відбулося ніяк не на підставі "33 артикулів" руських (українсько-білоруських) ієрархів, для того укладених і попередньо надісланих на розгляд до Рима. А виключно на основі папської унійної булли Magnus Dominus від 23 грудня 1595 р., яка зверхньо й категорично їх повністю зігнорувала і заперечувала. Тобто в тому часі, по суті, було зреалізовано ніяк не СОПРИЧАСНЕ з'єднання РІВНОПРАВНИХ і РІВНОЗНАЧНИХ (зокрема, у своїх власних традиціях, звичаях і богослов'ї) Церков-Сестер - Київської і Римської. А якраз ПІДПОРЯДКУВАННЯ і ДОЛУЧЕННЯ - адміністративне і теологічно-догматичне - українсько-білоруських еклезіальних структур до Латинської Церкви. З одночасним зривом усіх їхніх стосунків з цілим православним Сходом. ------------- Одначе: поспіхом погодившись (при цьому, ніяк не врахувавши думку численних опонентів) на цей - досить суперечливий і контраверсійний - компроміс, більшість єпископату Київської Церкви у такий спосіб спричинили, спровокували ще значно потужніше, масовіше і радикальніше нерозуміння й опір цій унії (і яка, до того ж, часто-густо силком впроваджувалася за допомогою адмінпримусу і тиску з боку держвлади Речі Посполитої) на теренах України і Білорусі (отой гострий конфесійно-суспільний конфлікт "Русь нищить Русь")... ---------- Все те, що розкололо Київську Церкву й, відповідно, надалі дуже зіграло на руку та допомогло й полегшило "одновірній" - хижій Московській імперії у її територіальній та релігійній експансії у напрямі на Південний Захід і Захід. ----------- Більш детальний і науково-фаховий опис цих та інших деталей (в т. ч. суттєві недоліки і вади) укладення Берестейської унії та її наслідків можна знайти, зокрема, в монографії Ернста Кристофа СУТТНЕРА "Церковні розколи і єдність Церкви" (Львів. Вид-во "Місіонер". 2007. С.85-89).

  • Fr. Valerii | 12 липня 2018, 19:33
    Коментувати коментар

    Обов'язком Церкви є дбати насамперед за духовне відродження народу. Виховання добрих громадян земної вітчизни не може бути відокремленим від виховання духовного. Пастирі церковні повинні показати власний приклад. Але, коли голова церкви, наприклад, визнає частину держави, громадянином якої сам є, територією іншої держави (яка забрала цю частину), а ціла церква (єпископи, священики, вірні) мовчить на це, то очевидно така церква не здатна, і не має жодного морального права претендувати на підвищення адміністративного статусу. Тим більше не має вона права зватись церквою свого народу. Визнавти землі свого народу землею іншого народу, фактично віддаючи своїй народ під владу іншого народу, і при цьому заявляти претензії зватись духовною силою, яка відроджує і розвиває свій народ - це нонсенс.

  • zensver | 11 липня 2018, 13:20
    Коментувати коментар

    Московським патріархатом теж не завжди займалися... та і Константинополь не зразу став патріархатом, як і інші християнські осередки та громади. Тому прийшов час - то наші теж займаються і томосом, і патріархатом.

  • zensver | 11 липня 2018, 13:17
    Коментувати коментар

    перепрошую - Запорозька Січ, опечатка.

  • zensver | 11 липня 2018, 13:14
    Коментувати коментар

    стаття - то не детальне дослідження, а аналіз. Для детальних досліджень є потужна книга Владики Бориса Гудзяка "Криза і реформа", і так багато інших досліджень. Назви мінялися - народ залишався той самий. Ми ж не розділяємо поняття народу, хоча є різні назви, наприклад, Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - запорожська Січ - УНР -ЗУНР і так далі. Я вживаю УГКЦ, щоб ті автори, хто читають коротку статтю, то щоб не плуталися в назвах, а бачили історичний еволюційний процес. Благодійністю можна займатися завжди, а відродженням всього народу і розвитком - то інша справа.

  • Fr. Valerii | 11 липня 2018, 13:05
    Коментувати коментар

    Шановний Авторе, слово "Українська" в назві УГКЦ з'явилося у 1989 році. У 1596 році була Церква Рутенії, а у 1891 р. була ГКЦ. Під обома назвами Церква не переймалася адміністративним питанням створння Патріархату, але це не заважало їй, особливо Митрополиту Андрею займатись благодійністю, згаданою Вами в коментарі.

  • zensver | 7 липня 2018, 22:29
    Коментувати коментар

    Була не тільки бідність серед людей, але і зруйнована інфраструктура Церкви. Але саме УГКЦ була основою для українського відродження з 1891 року: засновувала кооперативи, банки для бідних: музеї школи і так далі. тому говорити про те, що церква нічого не робила - це не так.

  • В. Ясеневий | 7 липня 2018, 22:11
    Коментувати коментар

    А що хто скаже про новели В.Стефаника, в яких описані жахливі сторінки життя наших бідних краян? Якось він оминув позитивну роль тодішньої УГКЦ. А люди масово виїздили в світи, щоби не померти з голоду.Так!Так! Помирали діти з голоду... До речі, прочитайте і "Молоді попи". То що, письменники більше переживали і дбали про народ, як попи?

  • В. Ясеневий | 7 липня 2018, 21:48
    Коментувати коментар

    Відомі відмовки- баламутки.Це я їх так називаю, бо ними тільки баламутять людей, звинувачуючи їх у всьому.Отже: ми всі в цьому винні; який народ - така і влада; починаймо кожен з себе; Україна починається з кожного з нас; кого вибрали - того і маємо... А де поводарі? Де ті що йдуть попереду і ведуть за собою...В Церкві, по перше - це єпископи у яких вся повнота влади.Тільки вони можуть виступати від імені Церкви, або делеговані ними священнослужителі. Євангельський принцип ПАСТИРЯ І ПАСОМИХ свідчить, хто кого вчить, настановляє, застерігає, виправляє, лікує,оберігає... і ВЕДЕ ЗА СОБОЮ. А в миру:вибираємо тих, кого нам підставляють...Народ здійснив революцію, а далі справа за слугами народу, які служать собі...

  • В. Ясеневий | 7 липня 2018, 21:26
    Коментувати коментар

    А питання ЛЕКСУСІВ І ДЖИПІВ біля усіх ЛАВР, катедральних соборів і Є.АРХІЄПАРХІАЛЬНИХ КОНСИСТОРІЙ-УПРАВЛІНЬ, більшою мірою відноситься до теми віри і духовно-морального життя. Припускаю, що більшість архієреїв усіх Церков матеріально добре забезпечені(крутими автами, прислугою,дорогими відпочинками, кухарками-пралками і навіть охороною). Звідким їм знати як живе-виживає простий народ, зокрема - пенсіонери? Що, владики ходять по базарах і торгуються за все.., щоби купити дешевше? А народ вони бачать тільки у великі храмові свята і у вдпустових місцях, коли менше-більше всі святково одягнені і виглядають якби щасливими. От якби-хто зобов'язав всіх наших любих владик взяти інтерв'ю у наших бідних людей: як вони виживають, як і за що лікуються і т.д.Ще в Зарваницьких ініціативах М.МАРИНОВИЧ визнавав, що наш народ розчарувався і в своїх етнічних поводирях...А сьогодні виглядає, що люди уже не вірять, що хтось порятує нашу Україну і наш народ, хіба що - ОДИН ГОПОДЬ.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти