«Різні світи митрополита Андрея Шептицького: роздуми над трьома книгами»

Ілля Чедолума

Огляд видань:

• Маґдалена Новак. Два світи: Проблема національної ідентифікації Андрея Шептицького в 1865–1914 роках. Львів: Свічадо, 2023, 640 с.
• Андрій Михалейко. Митрополит Андрей Шептицький і нацистський режим, 1941–1944: між християнськими ідеалами і політичними реаліями. Вид. 2-ге, виправлене й доповнене. Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2023, 416 с.
• Вадим Ададуров, Анатолій Бабинський, Олександр Зайцев. Образи митрополита Андрея Шептицького в публіцистиці й історіографії української діаспори, 1944–1989. Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2023, 260 с.

«Йде просто про питання бути чи не бути!»
(Промова Шептицького на відкритті архиєпархіального собору, 1943 р.[1])

Біографістика в Україні є амбівалентним жанром. Не можна сказати, що біографічні дослідження взагалі не виходять і їх не знайти на віртуальних або реальних полицях книжкових магазинів, однак навряд чи за останні десять років з’явилося багато якісних наукових біографічних монографій. Такі знакові персонажі української історії, як Павло Скоропадський, Володимир Винниченко, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Степан Бандера й досі чекають на свого дослідника-біографіста. Приємним винятком є праці, присвячені одній із найбільш знакових постатей в українській історії ХХ ст. – митрополиту Андрею Шептицькому. 2023-й рік відзначився появою на українському книжковому ринку одразу трьох книг, присвячених різним аспектам життя та діяльності очільника греко-католицької церкви. «Етнарх», «Український Мойсей», «провідник та князь українців», «духовний пастир» та «національний символ», «нацистський колаборант» – це далеко неповний перелік епітетів, якими, залежно від симпатій чи антипатій, наділяли Шептицького. Та чи здатні ми за описом митрополита побачити живу людину зі складною, часом неоднозначною біографією? На жаль, довший час у центрі уваги була не реальна історична постать, а радше образ, який намагалися інструменталізувати різні середовища. За влучним висловом Андрія Михалейка: «Однією з найголовніших проблем було і залишається те, що у значній частині публіцистики, а також у колективній пам’яті окремих народів у центрі уваги – аж ніяк не реальна історична постать Шептицького» [2]. Згадувані вище книги свідчать про початок нового етапу дослідження постаті Шептицького в історичній науці.

Праці Маґдалени Новак та Андрія Михалейка можна віднести до класичної біографістики, у той час як колективна монографія за редакцією Вадима Ададурова претендує на нові методологічні горизонти на перетині імагології та історіописання. Водночас, кожна з цих книг є по-своєму революційною і підважує численні міти та наративні канони, які довгий час панували в текстах, присвячених цій відомій, проте й досі не до кінця осмисленій постаті.

Ідентичність молодого Андрея Шептицького

Монографія польської дослідниці Маґдалени Новак, з чудовим українським перекладом якої має тепер нагоду познайомитися читач, присвячена ранньому етапові біографії Шептицького – від його народження до початку Першої світової війни. Новак спростовує досить поширений у польській та українській літературі міт, про «повний розрив» молодого Андрея Шептицького з польським середовищем, коли він обрав руську та греко-католицьку ідентичності. Дослідниця на основі чисельних архівних джерел показує, наскільки важливим був для нього родинний контекст у цьому переході, і особливо – позиція його матері [3]. Руський світ не замінив собою польський у його світогляді, а навпаки – радше відбувся їх цікавий симбіоз. Новак детально аналізує момент прийняття Шептицьким «руської» ідентичності, зображуючи це як логічну та закономірну для молодого Шептицького еволюцію [4]. Авторка показує, що не завжди руські середовища в Галичині сприймали Шептицького як «свого», особливо в перші роки його служіння. Чітка позиція митрополита щодо засудження вбивства галицького намісника графа Анджея Потоцького у 1908 р. викликала розкол в українському середовищі і спричинила появу звинувачень, що зводилися до порівнянь Щептицького, за знаменитими висловами посла радикальної партії Кирила Трильовського, з «польським троянським конем» і зрадником Конрадом Валленродом [5]. Загалом, книга М. Новак є найбільш детальним та прискіпливим дослідженням раннього періоду біографії Шептицького, яке показує, що без польського контексту зрозуміти віхи життя митрополита практично неможливо. А блискучий український переклад монографії, здійснений Андрієм Павлишиним, вводить читача в приємну оману щодо мови, якою вона в оригіналі була написана.

Шептицький в часи нацистської окупації

Ставлення Шептицького до нацистського режиму в роки окупації, його поведінка і погляди є одними з найбільш чутливих та дражливих тем в українській історії минулого століття. І це тільки додає актуальності книзі Андрія Михалейка. Автору вдалось поєднати глибоке розуміння церковного контексту з фаховою історичною критикою джерел, а залучення чисельної бази з німецьких архівів дозволило краще пояснити діяльність митрополита в період Третього Райху. У книзі розкривається низка контроверсійних тем: ставлення митрополита до влади як такої, взаємини з представниками українського інтеґрального націоналізму, екуменічні проєкти, Шептицький і антисемітизм, його поведінка під час Голокосту, участь греко-католицького духовенства у створенні та діяльності дивізії Ваффен-СС «Галичина» тощо.

Головна гіпотеза й основна теза книги полягають у тому, що діяльність Шептицького щодо нацистського режиму визначалась необхідністю збереження церковного життя і католицького вчення, але водночас до завершення німецької окупації у липні 1944 р. паралельно з щоденними компромісами супроводжувалася різноманітною протидією, яка досягнула свого апогею в цілковитому засудженні націонал-соціалістичної ідеології та режиму. Автор наголошує на тому, що моделі поведінки митрополита були складніші, ніж дещо спрощена схема «від пристосування до опору» [6]. У книзі вперше здійснено аналіз німецькомовних оригіналів листів Андрея Шептицького до Адольфа Гітлера, на основі чого зроблено висновки про їх автентичність: попри те, що вони не написані митрополитом власноруч, на них міститься його підпис [7]. Цікавим є також аналіз ролі Шептицького в Акті Відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. [8] та його взаємин з ворогуючими гілками ОУН [9].

Шептицький плекав амбіційні екуменічні плани щодо об’єднання українського та російського православ’я з Римською Апостольською церквою, мріючи проповідувати в церквах на Кубані та Кавказі, у Москві й Тобольську [10]. Переломним моментом у ставленні Шептицького до нацистського режиму став лютий-березень 1942 р. Завдяки вперше введеним в історіографію неопублікованим меморандумам, читач може простежити, як відбувалось формування неприйняття Шептицьким ідей та брутального терору, що приніс із собою націонал-соціалізм [11].

Напевно, найбільш знаковою частиною книги є підрозділ, присвячений Голокосту. Автор не зупиняється на загальновідомому приязному ставленні Шептицького до юдеїв Галичини, вказуючи на те, що католицький церковний світогляд мав сильний вплив на його сприйняття євреїв. У міжвоєнний період значна частина католиків дистанціювалась від расового антисемітизму, не відкидаючи антисемітизму як такого. У Шептицького можна знайти як елементи поміркованого соціокультурного обумовленого «секулярного» антисемітизму, так і релігійного чи богословського антиюдаїзму [12]. Однак, найважливішою для розуміння біографії Шептицького є не просто констатація цього факту, а те, що його амбівалентність у ставленні до антисемітизму чи релігійного антиюдаїзму, присутня у творах та висловленнях Шептицького до 1941 р., втратила актуальність перед лицем масових вбивств єврейського населення в Галичині й на інших окупованих теренах. Шептицький зайняв чітку та однозначну позицію засудження цих злочинів, особливо його обурювали факти залучення нацистами української допоміжної поліції до цих акцій [13]. Попри поширену тезу, що була озвучена у спогадах рабина Давида Кагане і повторена Тімоті Снайдером у «Чорній Землі», Андрей Шептицький не був єдиним церковним діячем, який активно протидіяв масовим вбивствам євреїв. Автор наводить приклад загребського римо-католицького архієпископа Алойзія Степінаца, який у хорватському протектораті долучився до порятунку євреїв. Єпископи Болгарської Православної Церкви на чолі з митрополитом софійським Стефаном Попгеоргієвим та митрополитом пловдивським Кирилом Марковим також виступали проти переслідування євреїв і переховували їх [14]. Спосіб ведення воєнних дій, убивства євреїв та дедалі гірша для українців політична ситуація зумовили «остаточний поворот» у ставленні Шептицького до нацистського режиму.

Не менш цікавим та актуальним у світлі недавніх подій є підрозділ, присвячений зв’язку Шептицького та УГКЦ з дивізією Ваффен-СС «Галичина» [15]. Автор розвінчує міт про «благословення» Шептицьким цього формування, показуючи, що це було богословсько-пастирське «молитовне побажання Божої милості» окремим дивізійникам, яке ті пізніше використовували в мемуарах задля додаткової «легітимізації» формування [16]. Водночас Михалейко звертає увагу на не опрацьоване належним чином у літературі питання про неабияку роль греко-католицького духовенства в агітації при формуванні дивізії та капеланській службі [17].

Образи Шептицького

Колективна монографія, у якій проаналізовано образи Шептицького, за висловом самих авторів, не є біографією в класичному розумінні, вона присвячена радше «afterlife» Шептицького – різноманітним посмертним образам Шептицького, що виникали в середовищах української діаспори [18]. Нижньою межею дослідження стала смерть Шептицького 1 листопада 1944 р., верхньою – вихід наукового збірника «Morality and Reality» [19], який символізував початок наукового осмислення постаті Шептицького. В уяві українських інтелектуалів-радянофілів митрополит Шептицький поставав в образі зрадника народу та нацистського поплічника, для українських публіцистів, які були змушені емігрувати на Захід, він став втіленням не стільки релігійного, скільки національного провідника, пророка та мученика [20]. Три автори представляють три «опції» дослідження образів: перший розділ є контекстуалізацією біографії Ілька Борщака та аналізу того, як брошура «Un prélat ukrainien, le Métropolite Cheptyckyj (1865–1944)» (Париж, 1946) вплинула на формування образу Шептицького серед франкомовних читачів; також докладно висвітлено відносини Борщака з УГКЦ і різними середовищами в діаспорі [21]. Другий розділ присвячено інструменталізації образу Андрея Шептицького в діаспорній публіцистиці, зокрема в дебатах щодо «патріархального руху» [22]. Діяльність і світогляд Шептицького були настільки багатогранними, що практично кожна сторона будь-яких дебатів намагалася «приєднати» до себе його образ, подібно тому, як у міжвоєнний період велись дебати щодо «належності» Шевченка чи Франка до тієї чи іншої партійно-релігійної групи [23]. Одним з найпотужніших образів, які плекали діаспорні публіцисти, було зображенням Шептицького українським Мойсеєм. Як і старозавітній Мойсей, Шептицький не увійшов у землю обітовану – вільну Україну, поклавши своє життя на визволення свого народу з рабства [24]. Третій розділ книги є історіографічним аналізом наукових текстів, присвячених митрополиту. Образ Шептицького висвітлюється тут крізь призму діаспорних дискусій про демократію [25]; через сприйняття Шептицького в православному середовищі [26]; детально аналізується науковий збірник 1989 р. [27]. Основна теза авторів – постать Шептицького в діаспорі перетворилась на універсальний маркер українства, своєрідний об’єднувальний символ [28]. Різноманітні образи, «витворені» діаспорою, склалися в міф про культурного героя-деміурга, законодавця і просвітителя, який веде свою спільноту до високого призначення, такого собі титанічного «святоюрського Велетня» [29]. Після 1991 р. цей образ перейшов від діаспори до греко-католицької спільноти в незалежній Україні, де й став домінуючим.

Інтелігентний український читач навряд чи зможе обійти увагою проаналізовані книги. Без праці Маґдалени Новак складно уявити будь-які наступні дослідження, присвячені польсько-українським взаєминам та національним ідентичностям в Галичині на зламі ХІХ–ХХ століть. Книга Андрія Михалейка має всі перспективи стати базою для подальших дискусій навколо Шептицького та Голокосту, ролі УГКЦ у цей неоднозначний час, взаємин між українськими легальними і нелегальними групами періоду нацистської окупації. Колективна монографія Вадима Ададурова, Анатолія Бабинського та Олександра Зайцева є взірцем досліджень образів та уявлень, що диктує нові підходи до біографістики «визначних постатей» в українській історії. Разом із тим, завдяки несподіваним ракурсам дослідження, особливій стилістиці та ерудиції авторів ці книги перетворюють інтелігентний обов’язок на читацьку приємність.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

Посилання та примітки:

1. Андрій Михалейко. цит. праця, С. 282.

2. Андрій Михалейко, цит. праця, С. 26.

3. Маґдалена Новак, цит. праця, С. 415–421.

4. Маґдалена Новак, цит. праця, С. 230–238.

5. Маґдалена Новак, цит. праця, С. 515–517.

6. Андрій Михалейко, цит. праця, С. 34.

7. Андрій Михалейко, цит. праця, С. 68.

8. Андрій Михалейко, цит. праця, С. 117–128.

9. Андрій Михалейко, цит. праця, С. 167–172.

10. Андрій Михалейко, цит. праця, С. 206.

11. Андрій Михалейко, цит. праця, С. 238–243.

12. Андрій Михалейко, цит. праця, С. 259.

13. Андрій Михалейко, цит. праця, С. 265–290.

14. Андрій Михалейко, цит. праця, с. 291–292.

15. Найновіше дослідження цієї теми: Myroslav Shkandrij. In the maelstrom: the Waffen-SS “Galicia” Division and its legacy. Montreal & Kingston; London; Chicago: McGill-Queen’s University Press, 2023. 424 p.

16. Андрій Михалейко, цит. праця, С. 320–325.

17. Андрій Михалейко, цит. праця, С. 325–350.

18. Вадим Ададуров, Анатолій Бабинський, Олександ Зайцев, цит. праця, С. 7.

19. Ed. Magocsi, Paul. R. Morality and Reality. The Life and Times of Andrei Sheptyts`kyi. Edmonton, Canadian Institute of Ukrainan Studies, 1989. 485 p.

20. Вадим Ададуров, Анатолій Бабинський, Олександ Зайцев, цит. праця, С. 10.

21. Вадим Ададуров, Анатолій Бабинський, Олександ Зайцев, цит. праця, С. 29–96.

22. Вадим Ададуров, Анатолій Бабинський, Олександ Зайцев, цит. праця, С. 98–99.

23. Про образи Івана Франка в міжвоєнний період див.: Медвідь І. Пророк чи єретик? Релігійний світогляд Івана Франка та його взаємини з духівництвом. Львів: Видавництво Українського католицького університету. 2023. С. 289–366.

24. Вадим Ададуров, Анатолій Бабинський, Олександ Зайцев, цит. праця, С. 122–125.

25. Вадим Ададуров, Анатолій Бабинський, Олександ Зайцев, цит. праця, С. 169–173.

26. Вадим Ададуров, Анатолій Бабинський, Олександ Зайцев, цит. праця, С. 195–201.

27. Вадим Ададуров, Анатолій Бабинський, Олександ Зайцев, цит. праця, С. 203–213.

28. Вадим Ададуров, Анатолій Бабинський, Олександ Зайцев, цит. праця, С. 83–84.

29. Вадим Ададуров, Анатолій Бабинський, Олександ Зайцев, цит. праця, С. 226.

Про автора: Ілля Чедолума, історик, молодший науковий співробітник Інституту історичних досліджень ЛНУ. Науковий працівник Українського Католицького Університету. Сфера наукових зацікавлень: культурна та інтелектуальна історія України XIX-XX століття, біографістика, єврейські студії. Живе та працює у Львові.