Про одну Українську Греко-Католицьку Церкву в єдиній Українській державі
Відділ рукописів ЛННБ України ім. В. Стефаника поряд з багатими архівними фондами Львова і області є надзвичайно цінним джерелом історії УГКЦ минулого століття. Переглядаючи справи, які торкають життя і діяльності праведного митрополита Андрея Шептицького, у поле мого зору потрапила одна, яка вартує того, щоби її представити науковій спільноті як також зацікавленій авдиторії ієрархів та мирян. Мова йде про Лист єпископів Микити Будки та Миколая Чарнецького до Йосифа Сліпого.
Коротка інформація про лист
Згаданий лист знаходиться у Відділі рукописів ЛННБ ім. В.Стефаника під порядковим номером справи 83/10. Написаний він був у Львові 21 лютого 1945 року. Охоплює три архівні аркуші формату А4 писані машинописом у двох екземплярах. При цьому кожний екземпляр є окремо виразно і чітко підписаний його авторами.
Біографічна довідка про авторів
Авторами цього листа, як вже було згадано на початку були два єпископи Микита Будка та Миколай Чарнецький. У листі кожний з них підписується як «Никита» замість загальновживаного сьогодні «Микита» та відповідно «Николай» замість «Миколай». Для того, щоби зрозуміти зміст та ціль листа, коротко пригадаймо собі деякі біографічні дані кожного з них.
Микита Будка народився 7 червня в селі Добромірка, нині Збаразький район, Тернопільської області. Після початкової освіти у рідному селі закінчив з відзнакою Тернопільську класичну гімназію. Через особливі педагогічні та інтелектуальні таланти був навіть запрошений князем Павлом Сапігою з с. Більче-Золоте стати вихователем його дітей.
Після завершення військової служби та філософсько-богословської формації у єзуїтській колегії Canisianum в Інсбруку (Австрія) 14 жовтян 1905 року отримав рук митрополита Андрея Шептицького священничі свячення. У 1909 році здобув ступінь доктора богословських наук та продовжував виконувати усі функції, поручені йому Митрополитом.
15 липня 1912 року Микиту Будку іменовано Апостольським екзархом для греко-католиків у Канаді та титулярним єпископом Патарським. Єпископська хіротонія відбулася в Архикатедральному Соборі св. Юра у Львові 13 жовтня 1912 року.
Своє нове служіння розпочав урочисто Архиєрейською Літургією 8 грудня 1912 року, яку відслужив у Монреалі. Таким чином він став першим українським єпископом на всю Канаду. За час свого служіння заклав у Канаді багато українських парафій, наукових та педагогічних інституцій, громадських осередків, став ініціатором багатьох суспільних та церковних ініціатив. В особливий спосіб люди любили його за неперевершений дар проповідування.
Однак, у 1928 році за станом здоров’я зрікається свого уряду і повертається в Україну, де стає Генеральним Вікарієм Митрополичої Капітули у Львові з особливим завданням – опікуватися Зарваницею як відпустовим місцем.
З вибухом Другої Світової війни та окупацією України радянським режимом 11 квітня 1945 року був ув’язнений з усіма єпископами УГКЦ та засланий на каторгу до Казахстану. Помер 1 жовтня 1949 року у концтаборі на 72 році життя. Місце його поховання невідоме до сих пір.
27 червня 2001 року був беатифікований Святійшим Отцем святим Папою Іваном Павлом ІІ.
Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884 році на Станіславівщині у с. Семаківці. Після закінчення під ставової освіти та гімназії св. Миколая у Станіславові вступає до місцевої Духовної Семінарії. А у 1903 році виїжджає до Риму, щоби там продовжити навчання.
2 жовтня 1909 року з рук владики Григорія Хомишина отримав священничі свячення. Після свячень знову повертається до Риму на навчання, де 16 листопада 1909 року успішно захищає докторську дисертації в Папському Урбаніянському Університеті.
У 1910 році повертається до Станіславова, де розпочинає своє служіння у Духовній Семінарії як професор філософії і догматики. З огляду на своє бажання жити глибоким духовним життя, у жовтні 1919 року вступає до новіціяту Отців Редемптористів на Збоїськах біля Львова, а через рік складає свої перші монаші обіти. Як монах редепторист ревно служив вірним, особливо на Волині.
16 січня 1931 року був проголошений Апостольським візитатором для Українців Волині та Полісся з титулярною столицею Лебедос. Єпископська хіротонія відбулася в Римі 2 лютого 1931 року.
З радянською окупацією був змушений покинути Волинь у 1939 році та переїхати до Львова. Тут виконував різні функції, поручені йому митрополитом Андреєм Шептицьким. Зокрема був професором Львівської Богословської Академії та духовним провідником семінаристів.
11 квітня 1945 року був арештований радянською владою разом з усіма єпископами УГКЦ. Пройшов тернисту дорогу радянських тортур, тюрм та знущань. У 1956 був звільнений. Але, все це відбилося на його здоров’ї. Помер 2 квітня 1959 року у Хрестопоклінну неділю. Сам похорон відбувся 4 квітня 1959 року. Його тлінні останки спочили на Личаківському цвинтарі у Львові.
27 червня 2001 року був беатифікований Святійшим Отцем святим Папою Іваном Павлом ІІ. 4 липня 2002 року мощі блаженного Миколая були перенесені до храму св. свщмч. Йосафата у Львові, де перебувають до сьогодні.
Історичні обставини написання та зміст листа
Лист єпископів Микити Будки та Миколая Чарнецького до Йосифа Сліпого, який після смерті митрополита Андрея Шептицького 1 листопада 1944 року став його наступником, був написаний за надзвичайно тяжких історичних обставин, у яких знайшлася ціла Українська Греко-Католицька Церква.
Радянські війська увійшли знову до Львова 27 травня 1944 року. Митрополит Андрей, намагаючись знайти контакти з новою владою, висилає до Москви на перемовини делегацію на чолі з своїм рідним братом Архимандритом Студитів Климентієм Шептицьким. І хоча делегацію була досить ввічливо прийнято з запевненням про порозуміння, то вже 15 березня 1945 року голова ради у справах Російської Православної Церкви полковник Карпов надіслав Йосифу Сталіну на затвердження Інструкцію ліквідації УГКЦ.
Кожен з греко-католицьких єпископів станом на лютий 1945 року був дуже добре свідомий того, що їхня Церква знаходиться напередодні великих переслідувань. З огляду на це, вони намагалися якнайкраще приготовити себе, своїх священників і вірних до цієї страшної хвилі.
Єпископи Микита Будка і Миколай Чарнецький, пишучи листа до Йосифа Сліпого як наступника митрополита Андрея, звертають увагу на те, що, незважаючи на темні часи, настала хвиля, коли усі українські землі, які колись перебували під владою різних держав, нарешті об’єднані в одне ціле – в одну Українську державу. І хоча ця держава не є тією, про яку мріяли і за яку боролися покоління Українців, вони вважають, що Греко-Католицькій Церкві слід скористатися з цього, щоби об’єднати воєдину усю церковну структуру УГКЦ.
Автори листа акцентують на тому, що в обличчі великих випробувань, усім греко-католицьким єпископам радянської України слід об’єднатися під одним проводом. А цей провід належить Митрополитові Львівському, який після ліквідації Унії на Лівобережній Україні російським царським урядом, залишається історично і канонічно залишається Митрополитом Київським і Галицьким. З огляду на це саме він повинен стати символом єдності єпископату, вірних та й взагалі цілої УГКЦ.
Як приклад руху в сторону об’єднання усіх церковних сил вони подають кроки, що їх робить Російська Православна Церква, яка намагається об’єднати під одним началом усі свої парафії, єпархії, тобто усю церковну структуру.
Окрему увагу згадані єпископи звертають увагу на Закарпаття. Вони покликаються на рішення Конференції Греко-Католицьких Єпископів від 1928 року, на якій було прийнято рішення поминати Митрополита Львівського як історичного і канонічного наступника Митрополита Київського і Галицького на Літургії в цілій Мукачівській єпархії.
Наприкінці листа обидва згадані єпископи наводять як аргумент латинське прислів’я, яке каже: «Caveant consules ne quid Respublica detrimenti capiat» (Нехай консули бережуть державу від збитку). На їхнє переконання, сама тепер, тобто станом на 21 лютого 1945 року, настав найбільш сприятливий час, щоб на перспективу об’єднати цілий Український нарід не тільки політично, але і церковно. Найголовнішим аргументом об'єднання усіх греко-католицьких єпархій в на той час радянській Україні є, для авторів листа, передовсім спасіння людських душ, добро Церкви і запорука її сили.
Читаючи рядки листа Микити Будки і Миколая Чарнецького до Йосифа Сліпого з теперішньої перспективи, усвідомлюю і подивляю надзвичайно їх надзвичайно перспективну і пророче бачення Української Греко-Католицької Церкви. Аж хочеться за ними повторити слова про те, що настав вже найвищий час здійснити хоч один крок в напрямку Христового заповіту, «щоб усі були одно» - об’єднати воєдино Українську Греко-Католицьку Церкву в єдиній Українській незалежній і самостійній державі, яка вже є чудом Божим, що сталося на очах наших.
Користаючи з нагоди, висловлюю велику подяку моїй приятельці, кандидату історичних наук, завідувачці Відділу рукописів ЛННБ України ім. В. Стефаника Дядюк Мирославі за допомогу у праці над даною публікацією.
Текст листа
« Ваша Ексцеленціє,
Ваше Преосвященство!
Господь Бог, який кермує судьбою всіх народів, робить це так, що дуже часто людям може здаватися, що випадки, які відбуваються, є впливом діянь якоїсь людини або збігу різних чинників, під яких поняття підпадають теж і політичні умовини.
Саме політичні умовини, які зараз заістнували, мають чималий вплив (поминаючи всякі інші сторінки) на адміністрацію і юрисдикцію нашого церковного життя. Це належить вже до минувшини, що всі гр[еко]. католицькі єпархії, що находилися ще до недавна в різних державах та були відділені від себе кордонами. Через те мусіли вони улягати різним, не все нам побажаним впливам, бо часто чужих для нас чинників.
Заіснувала натомість нова дійсність, в якій всі наші дієцезії (єпархії – ред.) найшлися в одній Українській державі та серед зовсім нових умовин. Обставини ці об`єктивно беручи, не є для нас злі, але навпаки добрі. Тому єпископатові нашої цілої Греко-Католицької Церкви треба якнайскорше використати цей, поки що пригожий час, в першій мірі на це, щоби зреалізувати відновлення цего чинника, який від самого початку заснування нашої Церкви тай опісля через довгі століття її існування, був преважним чинником сили нашої Церкви та упорядкування її внутрішних відносин. Він мав теж немалий вплив і на цілість розвою історичних подій нашого народу.
А цим чинником було признавання над собою всіма єпископами Українських земель Митрополита, що носив титул «Київський і Галицький». Це є історичний факт. Титул цей мали митрополити Галицькі, спеціяльно по заключенню Унії, хоч був час, що вони цего титулу не вживали. А було це тоді, коли Галичина находилася під володінням Австрії, а опісля Польщі. Робили вони це з чисто політичних оглядів. Між Львовом і Києвом існував тоді кордон і оба міста находилися в двох різних державах. А знову жаден володар держави не хоче годитися на те, щоби власть митрополита, який має стале місце осідку в границях сусідної держави, розтягалася також на терени, що находяться в обрубі його держави. Це респектувала теж Католицька Церква. Нині між Львовом і Київом зникли кордони і тому наш Високопреосвященний Митрополит може вже уживати повного титулу і дійсно вже уживає.
Відновлення у теперішній дійсности цього так важного для нас історичного факту, повинно зродити в консеквенції признавання через поминання у Службі Божій Митрополита Галицького і Київського також через єпископів, що мають свої єпархії поза Галичиною та через їм підчинених священиків. Мало б це тим більше значіння, що це було б ознакою єдности, ознакою скріплення сили нашої Церкви та збільшило б її повагу, бо ми всі творили б тоді одну цілість.
Тут мусимо взяти під розвагу ще оден факт. На наших очах відбувається консолідація православної, нез'єдиненої Церкви. Ми бачимо, що всі незєдинені єпископські престоли на усіх Українських землях разом з їх парохіями, є підчинені Патриярхові в Москві. І так всі нез’єдинені єпископи України признають його власть над собою. Це є факт, якого заперечити не можна. Тому в обличчу створеного великого бльоку нез’єдинених й нам треба тісніше об’єднатися зі собою. Тоді зможемо осягнути більше користей і скріпити свою позицію. Відомо ж бо є, що в єдности сила, а мусимо числитися також з певною агресивністю нез’єдиненої Церкви тим більше, що вона стала в останніх часах також свого рода державним чинником.
Тай ще варто взяти під увагу й те, що на випадок зміни відношення держави до Церкви, було б тим важнішою річею, щоби як найскорше наступило повне скоординування сил нашого усього Гр[еко]. Кат[олицького]. Єпископату та разом з ним усього духовенства. Тимпаче, що це було порішене вже і для Закарпаття на Конференції Єпископату у 1928 р., між іншим поминати Митрополита на Службі Божій.
Не йде тут про поширення власти Київсько-Галицького Митрополита і сам Високопреосв[ященний]. Митрополит не думає про це, але тільки про добро нашої Церкви, її сили, отже про добро душ.
Усе вище написане подиктував нам тільки і виключно перспективічний погляд на минуле та майбутнє нашої Церкви і роздумування над засадою:
«Caveant consules ne quid Respublica detrimenti capiat» (Нехай консули бережуть державу від збитку) - тимпаче, що йде тут про нашу Церкву.
Прохаємо приняти вислови глубокої пошани
в Христі віддані
Львів, 21 лютого 1945 р[оку].
† Никита [Будка],
Єпископ Патарський і б[увший].
Єпископ Українців в Канаді
† Николай Чарнецький,
б[увший]. Ап[остольський].
Візитатор Волині
Копія оригіналу
