Коли не знаєш, що говорити, ― просто молись, ― парамедик Мар’ян Гаврилів

Як діє Бог у надзвичайних ситуаціях, коли є доречною молитва й чому духовний захист не менш важливий, ніж бронежилет ― читайте далі.

Я вчився на Папському факультеті теології у Вроцлаві. Скажу чесно, це не був свідомий вибір навіть. Початок 2000-их років. Я покинув монастир (був тоді серед василіан, але зрозумів, що це не зовсім моє). Нас у мами двоє синів. Ми зі старшим братом, як і багато інших людей тоді, поїхали на заробітки. Якось гуляли Вроцлавом і замандрували на Тумський острів ― це такий церковний осередок у місті, там монастирі, семінарія, студія “Радіо Марія”. Якраз по вулиці йшов кардинал Генріх Ґульбіновіч. Ми з братом підійшли взяти благословення. Розговорилися, він зауважив, що маємо східний акцент — ми й пояснили, що зі Львова приїхали. Він запросив нас у митрополичі палати. Коли зустрілися, розповіли про себе, про монастир, про тодішні наші непостійні роботи. Кардинал тоді каже, що є заочне навчання на Папському факультеті. Ми з братом зібрали документи, пройшли співбесіду і вступили. На стаціонарі вчитися не могли, бо мусили працювати, утримувати себе, винаймати помешкання. Тому пішли на заочну форму. З кардиналом спілкувалися ще довго. Він допоміг нам знайти хорошу роботу, а також фінансування для нашого навчання.

Свого часу мені сподобалася громадська організація “Українська молодь ― Христові”. Я познайомився з нею в далекому 1998-му році, тоді цей рух був у розквіті. Я ще був серед василіан. Якось на їхню зустріч у Львові мене привів товариш дитинства ― Василь Урбанович (тепер священик). Уже коли повернувся з Польщі, то більше поринув у цей рух. Я приїхав на канікули на ювілейний з’їзд УМХ 2000-го року. Був в організації до 2006-го. Навчався в Польщі, а коли повертався на канікули, то брав активну участь у різних заходах, прощах.

Потім я став старший, більше жив у Польщі, почав більше працювати. Уже тоді таким активним в УМХ не був. Але вони дали мені свою формацію, поняття молодіжних організацій. До речі, в той час не лише УМХ розвивалася, майже при кожній церкві у Львові були якісь організації. Ми, колишні учасники, які були юнаками, а зараз вже одружені й маємо дітей, що тепер належать до цих організацій, дуже багато контактуємо між собою.

Я був за кордоном до 2009-го. Відтоді за кордон виїжджав тільки як турист, але не жив там. Працював фотографом, мені це було більше до вподоби. А вже 2013-го року почався Майдан. Ми вийшли в Києві 23 листопада, ще коли все було ще Євромайданом, а не Революцією Гідності. Трохи повертався до Львова, потім знову їхав до столиці. Уночі на 30 листопада побили студентів. У перших числах грудня я знову був там. Коли була спроба 11 грудня розігнати Майдан на Інститутській (тепер ― вулиця Героїв Майдану), ми стояли там стіною. Все тривало до 22-го січня, коли мене побили беркутівці.

Я знову на кілька днів їздив до Львова й повернувся до Києва 19-го січня ― на Йордан. Чесно кажучи, не передбачали ми нападів, розгонів. Мала відбутися мирна хода до Дня Злуки. Я фотографував. “Правий сектор” уже сформувався. Тоді біля стадіону Лобановського зранку відбулися перші навали “Беркуту”. Водохреща, лили багато води. Частина хідника замерзла як ковзанка. Ну й мої військові берці ковзнули. Хтось із груп самооборони ззаду не витримав натиску: люди почали розбігатися, а беркутівці ― масово нападати, прикриваючись своїми великими щитами. Хтось з них мене підбив. Коли впав, то втратив свідомість від удару берцями по голові. Коли мене підняли, то отримав у голову вдруге. Були переломи. Почали вести до так званого кордону, де стояли внутрішні війська. Кожен беркутівець, який мене бачив, хотів ударити: то в живіт, то по обличчю, то ще кудись. На мені були американські берці, форма й куртка, під курткою ― вишита сорочка, а в кишені ― паспорт з львівською пропискою.

Коли я падав, то відсунув фотоапарат убік, щоб не вдаритися до нього грудьми. Від удару відлетів об’єктив. Беркутівці відразу забрали фотоапарат і почали шукати картку пам’яті. Добре, що все через Wi-Fi одразу передавалося на комп’ютер, тому я не втратив кадрів, які встиг зробити.

На жаль, не збереглося фото, які хтось зробив на мобільний телефон. Там я стою біля автозаку, обличчя червоне, розбите, голий по пояс, бо з мене зривали вишиту сорочку. Мене били арматурою, прицільно по обличчю. А тоді, як мішок, закинули в автозак. І нас кудись повезли.

Я одним оком побачив, що місто вже закінчилося. Вже не міг говорити, бо мав вибиті зуби. Вони забрали все, але кнопковий телефон Nokia в моєму берці не знайшли. Я сфотографувався й написав братові, що нас кудись везуть, а я не можу говорити. Повиводили з автозака вже в якійсь лісосмузі. Поставили всіх на коліна й щось кричали. А потім у раціях беркутівців прозвучало “Оболонь”. Нас запакували назад. Пишу братові, що, мабуть, ми їдемо в Оболонський райвідділок. Коли нас туди привезли, найперше кричали: “кто здєсь Гаврилів”. Мене вивели, знайшли той телефон. Вони зрозуміли все, бо брат на Майдані оголошував, кого забрали. Там я дочекався свою адвокатку пані Олену. Слідчий був спокійним. Дозволив зняти наручники й піти до вбиральні, мовляв, такий побитий все одно нікуди не втечу. Спочатку заповнювали якісь заяви, а мене відправили в слідчий ізолятор. Тоді до мене в камеру привели Миколу Пасічника ― дідуся такого, він сину віз сало й шмат тарані. Його побили. Пам’ятаю, я лежав, хотів місцем поступитися. А він каже: “Ні, я ляжу на курточці, а ти лежи. Дивись, який побитий”.

Через дві години мене забрали до лікарні на обстеження. Журналісти встигли спитати, хто я, і зняти. Після огляду в лікарні мені стало гірше. Не міг ковтати й говорити. Почалося “лікування”: нам просто робили уколи, щоб зійшли синці й опухлості, бо приходили омбудсмен, депутати, міжнародні представники. Палата була під охороною. Мені гіршало. Припухлість ніби тримала зламані кості, а коли вона сходила, обличчя просто обвисало. Так тривало до п’ятого лютого, коли адвокатка подала апеляцію. З першого разу не вдалося. Тоді мене пішов підтримати Андрій Іллєнко. Мене перевели під домашній арешт. Я лежав тоді у відділенні щелепно-лицевої хірургії, а брат організував охорону з майданівців, щоб беркутівці не вкрали мене з палати. Тоді таке траплялося часто. Вночі брат з товаришами перевезли мене до Львова змінними машинами, бо за нами їхали “хвости”. Привезли не додому, а в іншу квартиру. Вже вранці потрапив до лікарні на вулиці Миколайчука ― тепер лікарня Святого Пантелеймона ― у відділення лицево-щелепної хірургії. Там брат також домовився про охорону й про те, щоб до мене впускали лише конкретних родичів. Брат тоді був уже в самообороні Майдану, в Автомайдані, мав зв’язок з “Правим сектором”. Коли почалися розстріли, він попросив, аби з моєї палати забрали телевізор. Боявся, що я втечу на Майдан. 14 лютого зробили операцію.

До 23 березня я лікувався в теперішній лікарні Святого Пантелеймона, а потім завдяки знайомим поїхав у військовий госпіталь у Вроцлаві. Найважливішою була перша операція, яку зробив лікар Камінський. Це людина, яка врятувала мені життя. Почалося кисневе голодування, бо все було забите, я погано дихав. А він зробив вдалу операцію. Потім потрібна була косметична операція: підняти виличні кістки, які були зламані. Згодом я поїхав на психотерапевтичну реабілітацію в Люксембург. У квітні повернувся в Україну. Якраз уже почалася війна. У мене ще стояли металеві пластини, один фонд взявся за лікування і вставлення зубів. Доводилося наживляти штучні кістки.

Я почав волонтерити. А потім побачив, що в Києві американський військовий медик (Патрік його звуть) проводить курси тактичної медицини. Вони тоді тривали 4 чи 5 днів. Я записався, пройшов, отримав сертифікат. Фактично одразу захотів викладати й тренувати ще когось. До того моменту тактичної медицини в нашій армії як такої не існувало. Я почав вчитися ще більше. Тоді приєднався до громадського організації “TACTICAL MEDICAL HELPERS” під керівництвом лікарки й доценти Наталії Іжицької. Ми тренували бійців на Яворівському полігоні, виїжджали на фронт і тренували там.

Парамедик не зобов'язаний мати медичну освіту, бо він надає домедичну допомогу. І курси мені дуже сильно допомагали. Нещодавно в Києві я отримав міжнародний сертифікат CLS (Combat Life System), тобто курсу бойового медика. Але я й до того викладав тактичну медицину цивільним. 2022-го року створив громадську ініціативу, навчив кілька людей основ і ми викладали курси за рекомендацією TCCC-ASM (Tactical Combat Casualty Care All Service Members Course). Тобто це не були вищі курси, не було тоді часу. Нам треба було вчити бійців і цивільних. Ми без вихідних (окрім Великодня) вчили. Викладали у військових частинах, Академії сухопутних військ, семінарії Святого Духа, у приватних фірмах. УМХ надали своє приміщення, де майже щодня відбувалися навчання для цивільних. Ми пакували аптечки ― тренували ― пакували аптечки ― знову тренували. Це відбилося на моєму здоров’ї, одного ранку просто не зміг встати. Однак відпочив тиждень і почалися виїзди на Рівненщину, Волинь, Київщину, Запоріжжя, Харківщину, Полтавщину, Сумщину.

У 2023 році ми з дружиною Софією створили громадську організацію “Сталеві серця України”. Офіційно отримуємо запити від обласних ТЦК на тренування новомобілізованих і тих, хто вже був на фронті, але тепер є обмежено придатними і з них створюють нові бригади для конкретних цілей. Багато людей поїхали на фронт без медичної підготовки. Тому тепер ми тренуємо також військові частини. Ну й приватні фірми ― для нас це добре, бо отримуємо якісь кошти й можемо бодай купити пальне чи розхідники для тренувань, щоб не використовувати одні й ті ж турнікети, наприклад. Звісно, шукаємо і спонсорів, бо доводиться купувати також бронежилети й каски для інструкторів, які їздять на Схід. Мусимо мати все своє.

Те, що я був кандидатом у монахи, активним учасником УМХ принесло багато користі. Василіанська формація, Теологічний факультет у Вроцлаві, формація в християнській організації й узагалі ― в християнському колі, прощі дали мені дуже багато. Хто був готовий до війни? Та ніхто. Те, що я за освітою мав би бути психологом-богословом, не готує до війни.

Коли я вперше приїхав у Піски до наших хлопців, щоб привезти багато потрібних речей, почався обстріл. Над тобою пролітають “Гради”, а зараз буде відповідь наших. Ми як щурі ховалися в підвал. Я зрозумів, що всі бояться. Тут тільки на Бога треба уповати. Тоді не мали зброї й нормального обмундирування.

Та ще навіть на Майдані, коли нас вивезли в лісосмугу, з мене зняли все, але залишили медальйон зі зображенням Богородиці. Я казав тоді: “Богородице, або я ще побачу свого сина з Твоєї ласки, або вже не побачу. Але прошу“. Тоді в раціях прозвучало “Оболонь”. Так само було, коли я їздив на фронт у 2014-2015 роках. Завжди уповав на Богородицю, завжди просив святих Антонія та Христофора, щоби були помічниками в дорозі й щасливо провадили. Завжди молюся до святого Антонія, коли починаю навчання. Я з ним на “ти”, ми друзі.

Ще у 2015-2016 роках я бачив, як хлопці гинули, а їхніми останніми словами були “Господи, Господи…”. Коли точно знали, що зараз буде обстріл, молилися. Було таке, що казали: “От ти там молитву шепотів. Мабуть, вона помогла”. Та й зараз, коли їздимо різними містами, у будь-який момент може пролунати сигнал повітряної тривоги, прилітають шахеди. Ми так само молимося. Хтось з волонтерів дав нам два пакети з маленькими образками Божого Милосердя й вервичками. Ми роздаємо їх захисникам.

Добре, коли є достатньо патронів, але краще, коли є ще й добрий бронежилет. А найкращим бронежилетом є молитва і Божий захист. Були непрактикуючі християни або й ті, кого з Церквою пов’язувало тільки те, що їх колись похрестили. Але вони знали: якщо всі триматимуться й віритимуть, то Бог захистить. У мене самого в бронежилеті завжди є образ Матері Божої Неустанної Помочі, бо для мене вона ― Покровителька, образ Покрови Богородиці, бо шлюб у мене був на свято Покрови, ну і, звичайно, фотографія дружини з дітьми.

Боятися на війні притаманно всім. Я завжди кажу, що не боїться лише мертвий. Зле тоді, коли страх панує над тобою, а не ти над ним. Мені найлегше заспокоїтися, коли молюся “Богородице Діво” або ж, коли й ті слова від страху забуваються, Ісусову молитву: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних…

Серед моїх учнів на курсах є чоловіки, жінки, хлопці й дівчата з різних середовищ, з різною сферою діяльності. Часто мене як інструктора питають, що робити в тому чи іншому випадку. Знаєте, не на всі випадки є точний алгоритм дій. Але є одна допомога: якщо не знаєш, що робити, то молися й роби бодай те, що знаєш. Відповідь, що далі, прийде. Жінки й дівчата розуміють, що, наприклад, їм просто фізично може забракнути сил, аби когось з поранених евакуювати. Я тоді кажу їм, що правильно накласти турнікет або бандаж ― це теж порятунок.

Правильно спілкуватися з пораненими теж вкрай важливо. Часто питають, про що говорити з пораненими, коли надаєш допомогу. Та про що-небудь: анекдоти, казки. Звісно, поки людина при свідомості, то можна питати, де болить, що потрібно. Але є й страх, який може забити дихання, заблокувати пам’ять. Коли не знаєш, що говорити, ― просто молись.

Мої підопічні часто чують від мене молитви. Мій позивний ― “Лука”. Чому? Бо Лука ― євангелист і медик. А ще, коли я поїхав у Падую, то потрапив у церкву святої Юстини ― єдине місце, де зберігаються його мощі. А ще я маю велику набожність до Богородиці, а Лука у своєму Євангелії якраз найбільше пише про неї. І мого наймолодшого сина, якому пів року, ми хрестили під іменем Лука.

Один з найяскравіших моїх спогадів про присутність Бога є такий: в окопі на “нулі” хлопці жартували й сміялися з одного солдата, бо він щось неправильно робив. Мовляв, та тобі нічого не допоможе, хіба що Бог святий. Тут почався мінометний обстріл. Коли він закінчився й наші теж відстрілялися, всі стали й дивляться на того чоловіка. А він далі жартує: “Чого ви на мене дивитеся? Я що ― клоун?”. Тоді його попросили зняти каску. А в ній три осколки. І те, що він залишився живий — точно чудо Боже.

Ще пам’ятаю, як серед ночі прийшло повідомлення від бійця, якого я вчив. Він добре знав, як накласти турнікети й пов’язки. Почався обстріл і в них було семеро поранених. Усіх врятували хлопці, яким він передав свої знання. Але він мені написав, що це і я врятував, бо колись навчив його. Мені виступили сльози. Дружина прочитала повідомлення й зрозуміла, від чого.

Ще один випадок був у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла. Я приїхав з навчань і дивлюся: до мене йде хлопець. Спирається на тростину, поруч дружина чи дівчина. Молоді такі. Він каже: “Док, слава Ісусу Христу! Ви мене, може, не впізнаєте, але ви нас на Батуринській вчили. Ми вижили, дякувати Богу й тому, що пройшли у вас навчання. Ми знали, як правильно накласти турнікет”. Я тоді так розридався! Значить, я роблю щось правильне і це моє покликання. Якщо не вмію до кінця правильно воювати, то робитиму те, що вмію добре ― тренувати й передавати досвід. Я нікого не жалію на тренуванні. Якщо когось пожалієш тут, то вони потім пожаліють себе там. А треба рятуватися.

Від редакції: якщо ви бажаєте підтримати діяльність ГО "Сталеві серця України", то звертайтеся до Мар'яна Гавриліва.