Календар святкувань таїнства Христа

Усі Церкви усвідомлюють ці проблеми, які склались історично, та розуміють необхідність свідчення єдності християн саме зараз, але перші кроки назустріч насправді даються не так легко. Усвідомлення того, що твої пращури, від яких ти отримав передання, помилялися, є болісним, і дуже часто легше обґрунтувати причину відмінності певним символом чи алегорією, ніж дослідити її та знайти силу для виправлення помилки.

Спробую навести кілька думок, які, можливо, стануть у пригоді тим, хто щиро прагне зрозуміти, чи все аж так складно.

Святкування вже звершеного

Розуміння християнами часу позначене вірою у втілення Божого Слова в особі Ісуса Христа. У Ньому незмішано і нероздільно людина вмістила Бога, творіння з’єдналось з Творцем, у час увійшла вічність, обмеженість причастилась безмежності. З огляду на це таїнство Христова Церква усвідомлює себе як Тіло Христове, основним покликанням якого є впроваджувати причастя Христа у все творіння аж поки воно не приєднається до Нього.

Саме таїнство втілення вносить корекцію щодо позначеного перспективою гріха розуміння часу як обмеження, минущості. Літургійна присутність Христа у часі сповнює його, перетворює і є вже не лише астрономічною величиною, а й сотеріологічною. Новизна літургійного, тобто позначеного дієвою присутніс­тю Христа, часу, полягає у його спасительній дії для людини, а якісною перспективою часу, яку Христос через Своє втілення вносить у світ, є Його святість. Літургійний час для світу є можливістю перемогти гріховність світу причастям дієвої святості Христа.

Від входження у подільний земний час вічного Христа цей час перестає бути точковим, він не має минулого і майбутнього, а тільки постійне всепроникаюче днесь. Літургійне днесь визначає якість літургійного святкування у той спосіб, що дати святкування стають до певної міри умовними. Літургія завжди святкує «що», а не «коли». Тому літургійним вітанням є «Христос рождається!», а не «Христос народився!». Різдво Христове не належить минулому, воно, започаткувавшись у житті людини Ісуса Христа, звершується вічно (у перспективі часу щоденно, щомиті) у Його таїнственному Тілі аж до остаточного звершення у другому славному пришесті Христа. Спасительні події Христового життя не мають значення минулих подій, бо Хрис­тос – центр нашого святкування – не має минулого. Не було часу, коли Його не було, і не буде часу, коли Його не буде! Христос є абсо­лютним «Є»! Він вчора, сьогодні, завтра – той самий (Той, Хто Є) повіки (Євр 13:8)! У святкуванні Різдва Христос рождається тут, тепер і для нас. Це не минула подія, це вічне днесь Христа для нас у літургійному святкуванні, бо ми інакше не можемо мати досвіду вічності. Тому наші літургійні піснеспіви не про Христа минулого. «Христос народжується – славте! Христос з небес – зустрічайте!» – звернене до нас і для нас.

Це днесь лунає у кожному реченні молитви освячення йорданської води для того, щоб ми розуміли: у святкуванні, у цій йорданській воді Христос тут і тепер у нашій присутності знищує голови змія і освячує все творіння, і ми можемо бути причасниками цього освячення всього у Христі.

Тому до певної міри щомиті є Благовіщення-Різдво-Богоявлення-Розп’яття-Воскресіння-Вознесіння-Праворучсидіння-Зновупришестя, як це ми й сповідуємо щоразу, коли звершуємо Божественну літургію свт. Іоана Золотоустого чи свт. Василія Великого.

Дати святкування

Якщо ми заглянемо у джерела ранньої Церкви, то побачимо, що перші християни святкували різдвяні свята не як історичну, а власне як спасительну подію. Виокремлюється одне свято, котре поєднує в собі декілька окремих елементів: Різдво (поклоніння мудреців), Хрещення, весілля в Кані Галілейській і подекуди (готська та мозарабська традиції) чудесне помноження хлібів для п’ятитисячного народу слухачів Христової проповіді.

Звичай святкувати усі ці події в один день засвідчують як східні, так і західні джерела. З проповіді Григорія Назіанського (330 – 389) відомо, що це свято звершували у Каппадокії, а у Іоана Золотоустого (354 – 407) знаходимо згадку про нього в Антіохії. Паломниця Етерія (IV cт.) також згадує про це сотеріологічне свято в Єрусалимі. У крипті Різдва відбувалося чування, і одразу ж після нього на світанку – освячення води на Йордані і хрещення катехуменів. Крім того, в Єрусалимській Церкві був звичай, згідно з яким усі присутні входили в освячену воду з вірою, що їхні гріхи відпустяться. Отже, Єрусалимська Церква святкувала не лише Різдво, але і Хрещення Хрис­та в той самий день. Лише наприкінці V століття Церква в Єрусалимі почала святкувати Різдво Христа окремо – 25 грудня.

Давні західні літургії: іспанська, міланська, галліканська та кельто-aнглійська також свідчать про святкування Різдва, приходу мудреців, Хрещення та весілля в Кані 6 січня. Навіть після прийняття Римом 25 грудня як дня Різдва Христового всі Церкви поза Римом (крім африканської, як це бачимо з проповідей Августина (354 ­– 430)) дотримувалися потрійного значення свята Богоявлення: прихід мудреців, Хрещення та чудо в Кані Галілейській.

Чому таке святкування Різдва-Поклоніння-Хрещення-Чуда в Кані було можливим у ранній Церкві? Саме тому, що вони сприймали літургійне святкування у його питомому розумінні – не як астрономічну, а як сотеріологічну величину. Христос щомиті являється нам у різноманітний спосіб, який (цей спосіб), проте, завжди є спасительним. Літургійне святкування є для того, щоб ми, святкуючи, увірували, а увірувавши – спаслися. Не треба чекати 25 грудня чи 7 січня, щоб пережити досвід народження Христа, він, як і інші досвіди, доступний щомиті, оскільки «Хрис­тос, воскреснувши, більше не вмирає, смерть над Ним не панує» (Рим 6:9), Він «учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр. 13:8). Дата не настільки важлива, як дія.

З огляду на це святкування не часового, а вічного, дати святкування для християн носять умовний, а не визначальний характер. Вони, як і все решта, – символічні. Не в сенсі того, що вони несправжні. Жодним чином! Християнські символи є найсправжнішим засобом передання досвіду, але саме тому, що вони відірвані від фізичних визначників їх самих. Свято дійсне не тому, що його святкують у точну дату звершення певної події історії спасіння, а тому, що воно сповнене досвідом Христа. Через це можливі різні літургійні традиції. Вони є різними способами зробити присутнім досвід Тайної вечері Христа. Значення не в точності відтворення, а у літургійному святкуванні, яке є молитовним запрошенням Христа і Духа Святого прийти днесь і діяти так само, як Вони діяли у Великий четвер, коли Христос вчинив це вперше. І молитва Церкви (різна в різних традиціях) є підставою для Христа приходити і діяти не лише у Великий четвер, а й в інші дні, які Церква – двоє чи троє зібрані в Його ім’я, щоб просити те, про що вони погодились (Мф. 18:20), – збирається на святкування.

День Господній

Пасха відбулася 14 нісана (може бути у будь-який день тижня), але Церква святкує її в неділю, яку називає днем Господнім, а відтак днем вічним, оскільки збирається святкувати не минулу дату, а подію, яка триває вічно. Так як Церква є вічною, так і кожен християнин, одягнувшись у Христа у таїнстві хрещення, живе з Христом у вічному дні Його воскресіння. Дата не визначає святкування і не впливає на дієвість Христа, Якого церква кличе провадити, вершити це святкування.

Одним із ранніх документів, які засвідчують традицію перенесення великих свят на воскресні дні, є твір, датований V століттям: «Слово Іоана Богослова про упокоєння святої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії», в якому йдеться про таке: «І звістив нам (апостолам) Святий Дух: “Чи знаєте ви, що у неділю Діва Марія удостоїлась благовіщення від архангела Гавриїла, у неділю народився Спаситель у Вифлеємі, у неділю ж люди єрусалимські вийшли з галузками зуст­річати Ісуса, мовлячи: ‘Осанна в вишніх! Благословен, хто йде в ім’я Господнє!’. І в неділю Він воскрес із мертвих, і в неділю прийде судити живих і мертвих, і в неділю зійде з небес у славі і честі задля переставлення святої Діви, що Його породила!”»

Цієї давньої традиції, щоправда, за винятком свята Богоявлення, донині дотримується Вірменська Апостольська Церква, календар якої «прив’язаний» не до дат, а якраз до дня Господнього.

Така особливість притаманна не лише вір­менській традиції. Літургійні тексти церков візантійської традиції у дні, які передують святкуванню Різдва і Богоявлення, підписані так, щоб вказати, що самі свята мали б святкуватись у неділі (і, очевидно, первісно так святкувалися). Так, святу Різдва передує неділя перед Різдвом, канон першого дня передсвяття має акростих (підпис) «у понеділок», канон другого дня – «у вівторок» і так аж до суботи. За літургійною логікою, свято Різдва мало б мати вісім днів післясвята, і саме тому існує особлива неділя після Різдва Христового. Така ж історія з літургійними текстами свята Богоявлення. Канони передсвять цього свята теж підписані назвами днів тижня. Причасні піснеспіви Божественних літургій цих свят є недільними причасними. У літургійній традиції церков візантійського обряду можна знайти й інші приклади таких умовних датувань чи радше прив’язок святкування не стільки до дати, скільки до неділі, найближчої до конкретної дати. У час Великого посту, наприклад, друга неділя присвячена пам’яті святителя Григорія Палами, четверта і п’ята – Іоану Ліствичнику та Марії Єгипетській не тому, що ці святі не мають конкретних дат святкувань, а тому, що неділя – день Господній. День, у який церква, збираючись на Трапезу Господню, святкує пам’ять тих, через кого Він просіяв, явив Себе світові як вічно присутній і діяльний у Своїх святих. Цих святих святкують у вос­кресний день, бо в них явилась живою сила Христового воскресіння.

«Я – Світло світу»

Хочемо ми того чи ні, але з історичної перс­пективи більшість дат свят, які ми святкує­мо, є досить умовними. Ми не знаємо насправді, коли саме народився Христос. Євангелія нам це не передали. Ніхто не знає точної дати народження, входу в Храм, успіння Матері Божої. Святе Письмо не подає їх, і навіть в апокрифах їх часто не вказують. Точні дати смерті чи народження багатьох святих нашого календаря не були підставою їх святкування саме у ці дні. Натомість церковна свідомість пам’ятала той факт, що час належить створеним Господом світилам, а передусім сонцеві і місяцю: «Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками» (Бут. 1:14). Ми досить точно знаємо дату Пасхи – 14 нісана – але, як не парадоксально, не святкуємо це свято у цей конкретний час року. Натомість визначаємо дату святкування Пасхи, дивлячись на небо (на сонце та місяць) у першу неділю першого місяця після весняного рівнодення. В інших випадках наш церковний календар також спрямовує нас звертати увагу на небо (тобто на сонце). У ньому різні свята пов’язані з тривалістю дня: зачаття св. Іоана припадає на 23 вересня (день осіннього рівнодення); Різдво Хрис­тове – на 25 грудня (початок зростання світлодня); Благовіщення – на 25 березня (день весняного рівнодення), народження св. Іоа­на – на 24 червня (початок спадання світлодня – «мені маліти», Ін. 3:30).

Творці сучасного літургійного календаря уподібнювались до євангельських мудреців. Вони, так само як і ті давні, «від зірки навчилися поклонятися Сонцю правди» (тропар Різдва). Вони заклали логіку природних змін, створену Богом, в основу літургійного календаря, встановили свята не для того, щоб точно відтворити конкретні дати подій життя Ісуса Христа, а щоб в річному циклі розгорнути все таїнство Христа – «від Воплочення й Різдва аж до Вознесіння, до дня П’ятдесятниці й до очікування блаженної надії та Господнього пришестя». (1)

Християнам не потрібно було «замінювати» власними святами язичницькі свята, як вважають деякі релігієзнавці. Христос Сам не­одноразово говорив про Себе як про Світло світу. І апостоли визнавали Його світлом істинним, небесні світила якого є лише скупим відблиском. Тому не дивно, що в усіх своїх богослужіннях Церква завжди вживала цю природну символіку світла як нагоду ще раз нагадати собі те, Хто є істинним світлом, творцем часу, днів, місяців і пір року. Вечірня і ранкова молитви обов’язково мали певні теми, пов’язані зі світлом. Згадаймо лише прекрасний піснеспів «Світло тихе» – подяка за вечірнє світло, яке є образом Христа. День, від якого дні починали рости, ставали світлішими, сповнювались світлом, вибрали за дату святкування Різдва Христового.

Чому ж тоді Різдво Христове святкують 25-го у той час, як зимове сонцестояння – 22 грудня? На час Нікейського собору 325 року, коли юліанський календар прийняли як офіційний для християнських країн, зимове сонцестояння відбувалось 25 грудня, оскільки календар кесаря Юлія вже запізнювався на три дні.

Віддати кесареві кесареве

Календарна дискусія недавніх часів була ще примітивнішою. Дискутували навіть не про те, у який день потрібно відзначати те чи інше свято. Календарне питання, над яким полемізували і роблять це донині деякі хрис­тияни полягало у тому, коли саме настає 25 грудня, 1 січня чи 15 серпня? Тоді, коли щорічно певним чином складаються зорі, коли сказав кесар Юлій, один із церковних соборів чи Папа Римський? У такий спосіб Церква спробувала перейняти на себе працю астрономів і силою традиції зафіксувала не істину, а помилку астрономів кесаря Юлія.

На жаль, дискусія, яку все ще ведуть нині щодо дати святкування Різдва Христового, зводиться саме до цього запитання: хто правий – Юлій чи небесні світила? Можливо, саме тут є підказка на відповідь до наших календарних бід, якою вже скористалась більшість християнських церков: «Віддайте кесарю – кесареве, а Богові – Боже» (Мф. 22:22). Кесар Юлій давно належить історії, а з ним і його календар, а небесні світила донині тримає у своїй руці Господь Вседержитель, Який велить сонцю сходити і світити як на праведних, так і на грішних (Мф. 5:45).

Перехід на астрономічний календар є перед­усім питанням не віри, а здорового глузду. Кожен, хто вірить осмислено, розуміє, що святкувати із 13-денним запізненням нелогічно і помилково. А тому природнім і нормальним є виправити цю помилку.

Перехід на астрономічний календар є також питанням моральним. Неможливо вимагати від когось дотримання моральних норм і при цьому самому їх не виконувати.

Перехід на астрономічний календар є питанням світоглядного штибу. Наша віра – це набір історичних помилок і непорозумінь (бо календарне питання є лише одним із величезної кількості помилок церковної традиції) чи осмислена критично віра? Віра, в якій немає місця благоговійним казкам, про які ми точно знаємо, що вони є видумками: гарними, благоговійними, але все ж таки видумками.

Здорове християнство завжди йшло шляхом критичного осмислення своєї віри. Для того його вірні послуговувалися університетською наукою, створювали критичні видання джерел своєї віри – Біблії, святоотцівської традиції, літургії. У такий спосіб церква захищалась від забобонів, єресей і пропаганди.

Рішення синоду єпископів УГКЦ і Помісного собору ПЦУ з 1 вересня узгодити свої церковні календарі з астрономічними датами є безсумнівно правильними з будь-якого погляду. Передусім, воно є свідченням того, що істина є важливою для цих церков. Різдво та інші нерухомі свята літургійного року треба святкувати у відповідні астрономічні дати саме тому, що так правильно.

Відтак, це рішення є свідченням того, що церковна традиція жива. Її слід осмислювати і осучаснювати там, де цього вимагає вірність істині. Бути вірним помилковій традиції означає опуститись до рівня сліпого традиціоналізму.

Можна лише сподіватися, що реформа календаря не стане зупинкою в усвідомленні та оновленні традиції, а буде потужним поштовхом до подальшого і всебічного її осмислення, яке дасть можливість нашим церквам іти шляхом спільного порозуміння аж до осягнення повної єдності у Христі, який розкриває себе передусім у літургійних святкуваннях.

Про автора: cвященник Василь РУДЕЙКО,
доктор літургійного богослов’я, завідувач кафедри літургійних наук Українського католицького університету у Львові, заступник голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ