ЄДИНА ЦЕРКВА УКРАЇНИ або ПРО ЗМІЙ ТА ГОЛУБІВ

18 June 2016, 12:19 | Blogs | fr. Petro Balog's Blog | 2 |   | Code for Blog |  | 

 

До ЄДИНОЇ Церкви в Україні ще далеко. Йдеться не про назву, «Єдина», а про справді ЄДИНУ Церкву. Дім будується не відразу весь, але планово і поетапно, найчастіше з залученням допомоги ззовні. Якщо не буде цього стратегічного мислення щодо поетапності і тактика «малих кроків», не вийде нічого з домом, залишаться постійні «диванні мрії» про СВІЙ дім...

Механізм визнання якоїсь Церкви автокефальною до сьогоднішнього дня не усталений. Йдеться саме про ВИЗНАННЯ всіма іншими, а не про «надання Томосу». Та й з наданням не так все гладко, як показує історія. Механізм мав ніби бути сформульований на Всеправославному Соборі, що проходить зараз, у 2016 році, на Криті, але комусь це не подобалося. Відомо кому, і відомо чому. В історії були різні способи надання автокефалії, більшість з них – на жаль – це були сумні історії: погрози, підкупи, не визнання рештою, очікування десятиліттями чи й більше, щоб нарешті всі погодилися з твоїм статусом, повторне визнання, сварки... Так то є, коли в спільному домі – «всі рівні», а Хазяїн – невидимий, можна на Нього і не зважати під час домобудівництва, а особливо – коли хтось стає дорослим, хоче відділитися від «батьків» і прагне свого окремого домика.

Тому власне, при такому розкладі очікувати, що в Україні буде в найближчому часі Єдина Помісна Церква – це фантазія, ілюзія та непорозуміння. Вона то теоретично може бути, якщо хтось проявить силу волі, наприклад Константинополь чи якийсь черговий Собор, подібний до Критського, але який з цього вийде результат, якщо йдеться про визнання – можна здогадатися. В історії Церкви від початку було багато випадків, коли щось робилося в домобудівництві, аби лише зробити, а після цього – хоч потоп. Невтішні результати доводиться з жалем спостерігати понині. Бракувало мудрості і далекоглядності. Але передовсім бракувало євангельської ПОКОРИ.

А тому – про покору. Вона повинна входити в плановість домобудівництва Єдиної Церкви в Україні. Українська Православна Церква Київського Патріархату прагне визнання себе як Автокефальної Церкви, і при цьому відразу у статусі Патріархату, або хоча б Митрополії. Проте, не істотне, яка буде назва, головне – що це має бути відразу Автокефалія. Є посилання на незалежність України, на чисельність вірних, на Володимирську традицію, тобто довгу історію і т. д. Це все так, але... В Україні є теж Митрополія Московського Патріархату. Є теж навколо різні «добродії», яким це плутає їхні плани, у них свої аргументи, а передовсім, головні їх аргументи – це вплив і сильний голос у спільноті домобудівничих. Можна покликатися постійно на те, що «правда по нашій стороні», це добре, але в парі з правдою має йти теж мудрість. «Будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби». Ієрархи, що носять свої посохи, оздоблені зміями, мали б про це постійно пам'ятати.

А отже, маємо таку реальність, що на сьогоднішній день НОРМАЛЬНЕ визнання якоїсь Церкви автокефальною відбувається за допомогою горезвісного консенсусу, тобто згоди ВСІХ автокефальних Церков. Чому горезвісного? Тому, що ця система на практиці є лицемірна, облудна і являється джерелом шантажу та «договорняків». Тому деякі «добрі» сусіди ще довго не визнають автокефалію Київського Патріархату, та й інших до цього намовлять. І буде цей Патріархат років 50, а може й 100 чекати загального визнання, а у часі очікування стане ще більшим каменем розбрату і так «розбратаних» таборів «Церков–Сестер». Звичайно, завжди можна сказати, що нам і не потрібне визнання ВСІХ, проте, чи це є справжня воля Христа, який наголошував, «щоб усі були одно»? Тому ключем тут є покора і поступовість.

Які тоді альтернативи? У випадку надання Томосу Константинополем негативна реакція найчисельнішої (принаймні номінально) Православної Церкви, тобто Москви не забариться. У випадку ненадання (з різних причин) – то чисто гіпотетично – це не кінець світу. Все можна вирішити у правильному руслі і дійти до суті мудрого і покрокового вирішення складного питання.

Могла би бути така альтернатива (можливо, не сильно реальна на сьогоднішні настрої в Україні щодо ПОВНОЇ автокефалії, але як один з варіантів). Це могла б бути спочатку Митрополія у складі Константинопольського Патріархату, тобто стан, який був ще до кінця XVII–го століття. Це надало б Київській Митрополіїї легітимності у світовому православ'ї, подобатиметься це сусідам та іншим «добродіям», чи ні. Це взагалі не вимагає консенсусу всіх Церков, лише сильної волі Константинополя і погодження на це Києва, бо це ВНУТРІШНЯ справа Константинопольського Патріархату, який на своїй історичній канонічній території таким чи іншим чином діє. Митрополія може мати широку автономію, тобто у житті Церкви може нічого не змінитися, просто не буде поки що Патріарха, буде Митрополит, як колись Петро Могила.

Наступним кроком могло би бути те, що вже давно назріває, але перед чим досить серйозно зупиняє «неканонічність». Митрополія стає канонічною в силу того, що буде ЧАСТИНОЮ канонічного Патріархату. Тому відпаде ця серйозна перепона для багатьох з паралельної московської Митрополії, або навіть більше – для ЦІЛОЇ московської Митрополії, щоб долучитися до іншого Патріархату. Не відомо, як масовим міг би бути цей процес, але дві речі відомі: 1) він би настав 2) все одно був би шалений спротив і пропаганда проти цього. Проте, головне тут не піддаватися і продовжувати робити мудрі кроки. Розбудовувати дім, зміцнювати структури, передусім – «інвестувати» у вірних, засновувати університети, плекати про розвиток богослов'я, виховувати своїх богословів, бути на вістрі сучасних викликів для Церкви і суспільства.

Коли Митрополія стала б виразною більшістю в Україні, з більшістю єпархій, парохій і реальних вірних, можна було старатися від Церкви–Матері про повну автокефалію. Звісно, і на цьому етапі був би спротив і буря (звичайно, а як же без цього!), проте і далі кроки були б мудрими і в руслі всіх канонів, щоб ні в кого НОРМАЛЬНОГО з сусідів через 2 чи 3 століття не виникало ніяких сумнівів щодо легітимності даного процесу. І така автокефалія, без сумніву, була б надана. А тоді вже визнання її всіма іншими – це лише справа часу. Якщо при цьому в Україні паралельно залишиться це якась там невелика Митрополія Москви – це не проблема, хай собі поки буде, поки є Москва. Це теж справа Божа і справа часу.

Колись один відомий богослов сказав: «gratia supponit naturam et perficit eam», «благодать [Божа] діє, враховуючи [людську] природу та вдосконалює її» (Тома Аквінський, STh I, q1, a8, ad2; q2, a2, ad1). Іншими словами, Бог допоможе в цій справі, але люди теж мусять допомогти Богу, – мудро і покірно – щоб співпраця з Божою допомогою осягнула свою ціль.

Якщо б в Україні все було зроблено мудро, з покорою, без перекручень і «вимушувань на силу» цих процесів, тут уже буде нікуди діватися ВСІМ Православним Церквам, в тім теж – і Московській, лише повністю визнати Українську Церкву – одну з Православних Церков світу.

Звичайно, це одна з альтернативних доріг, яка – повторимося – не сильно зараз актуальна і немає багато шанс на реалізацію, проте варто і про неї сказати, особливо з огляду на ПОВНУ єдність і порозуміння між ВСІМА православними спільнотами, а не лише між Україною і Константинополем та деякими Церквами.

 

 

Система Orphus
Rating
0
0
2comments count

comments

add comments 
  • Andriy Chmel | 23 June 2016, 13:03
    comment comment

    "Кроки мають бути мудрими і в руслі всіх канонів, щоб ні в кого НОРМАЛЬНОГО з сусідів через 5 чи 10 століть не виникало ніяких сумнівів щодо легітимності даного процесу." Ви самі собі протирічите. Немає ніяких канонів_автокефалізації. Ваш шлях передбачає віддати свободу комусь - із надією, що колись він її нам віддасть. А якщо ні? То що тоді? Якщо Ваш новий господар України на Ваше ласкаве прохання про автокефалію - скаже "будь ти проклятий, розкольник?" І він, цей новий господар - буде повністю правий, адже за Вашою ідею ми самі, своєю доброю волею присягнули йому на вірність - і він має право цієї вірності вимагати від тих, хто цю присягу дав. Ви заганяєте Українську Православну Церкву в ще більше ярмо - і тільки. Автокефалія має бути ЗАРАЗ, ПРЯМО СЬОГОДНі, а не завтра. Про це ми маємо говорити. Завтра = це ніколи.

    • Petro Balog | 23 June 2016, 20:24
      comment comment

      "Автокефалія має бути ЗАРАЗ, ПРЯМО СЬОГОДНІ, а не завтра" - ось така постановка питання і спричинить, що автокефалія буде не завтра, і не післязавтра, а дуже-дуже не скоро... Нагадую ще раз про ПОКОРУ і про МУДРІСТЬ. А канони є, я ж не про автокефалію писав, а про митрополію у складі Константинополя. Див. Естонія. Щодо нового господаря, то належить МУДРО підписати з ним умову щодо входження в Патріархат з РЕАЛЬНИМ МЕХАНІЗМОМ створення в найближчому майбутньому автокефалії - і лише на таких умовах і ніяких інших погодитися на таке входження. Все таки з "лап" Константинополя (у НАШОМУ випадку) набагато легше вирватися, аніж з "лап" Москви.

Сan leave comments only to registered visitors Еnter