Діалог через ікону: як мистецтво допомагає комунікації на різних рівнях і в різних середовищах
Бр. Тарас третій рік вивчає канонічне право в Римі. Ікона ― його захоплення, з богослов’ям ікони та історією іконопису він знайомиться самотужки у час, вільний від занять і волонтерства.
― Я не маю академічної художньої освіти, але малювати мені подобається з дитинства. Спробувати написати ікону хотів давно, але не наважувався: не хотів у цей світ втручатися без супроводу. Мабуть, після другого курсу семінарії я прочитав, що Український католицький університет організовує тритижневу літню іконописну школу. Вирішив спробувати. Це було моє перше знайомство з іконописом. Наступного року повторив курс. Уже отримавши базові знання, почав працювати самостійно.
У підсумку захоплення Тараса Криси іконою триває вже близько десяти років. За цей час, зізнається, не мав можливості писати дуже часто, позаяк навчання в семінарії потребувало багато часу. Тепер левову частку доби займає навчання на новій програмі, однак за кожної нагоди він повертається до цієї роботи. Особливо ж у часі канікул.
Торік бр. Тарас став учасником міжконфесійної й міжрелігійної програми «Діалог» імені Владики Василя Лостена, організованої Центром міжрелігійного діалогу «Лібертас» на чолі з доктором Тарасом Дзюбанським. Власне, так і народилася ідея запустити курс українського іконопису.
Впродовж минулого академічного року учасники Програми “Діалог” імені владики Василя Лостена мали нагоду почути цікавих лекторів у місті Римі, а також відвідати міжнародні заходи, присвячені питанням міжрелігійної комунікації. “Вже у лютому ми провели міжрелігійну виставку творів українських митців і проект Тараса Криси "Молитва пензлем" прекрасно зрезонував із нашими попередніми заходами, пропонуючи учасниками доторкнутися до сокровенного, — зазначає Т. Дзюбанський. — Саме такі ініціативи, поєднуючи духовність, мистецтво та богослов'я, мають своєрідний євангелізаційний характер і тим самим спонукають до роздумів про вічне та красиве”.
― Проєкт, який презентує кожен учасник програми, мав бути міжконфесійним, а ще краще ― міжрелігійним. Я подумав, що іконопис ― це саме те. На канікулах мені вдалося б реалізувати цей курс на кількох парафіях. Так, насамперед ікона ― це християнський засіб у матеріальний спосіб передати невидиму духовну дійсність, представити Бога, святих, ангелів. Але цей проєкт може бути цікавим не тільки християнам східної традиції, але й християнам західної традиції, адже в них іконопис не такий поширений. І навіть для представників інших релігій або тих людей, які не сповідують жодної з них, ікона може бути цікавою якщо не в духовному, то в мистецькому, культурологічному контексті. Це засіб діалогу світу християнського та нехристиянського, ― розповідає про ідею Тарас Криса.
Чоловік зробив оголошення про можливість проводити такий курс, зателефонував до знайомих, яким могло б стати цікаво. У підсумку вдалося провести три курси для греко-католицьких парафій: у червні ― на парафії св. Петра у Сомма Везув’яна (Італія), у серпні ― на парафії Покрови Пресвятої Богородиці у Мюнхені (Німеччина), у вересні ― на парафії Різдва Пресвятої Богородиці у Лісабоні (Португалія). Учасниками курсу стали 25 осіб, з них 19 греко-католиків, троє римо-католиків, двоє православних і один буддист. Триває четвертий курс ― у колегії св. Йосафата у Римі. Студенти вчаться писати ікони впродовж вихідних днів.
― Завдяки учаснику-буддисту курс справді відбувся у міжрелігійному вимірі. Очевидно, він не сприймав ікону так, як її сприймають християни. Для буддиста це не сакральна річ, у нього інше світобачення, інша релігія. Для нього, до прикладу, архангел не є архангелом, Христос не є другою Особою Божою тощо. Але щоденне перебування впродовж тижня в християнському середовищі давало можливість відкривати для себе спільноту християн. Тому для мене це однозначно приклад того, що міжрелігійний діалог відбувався. До того ж ікона стала дня нього зразком української культури, через яку він міг також трохи пізнати нашу ідентичність.
Для наслідування під час курсу я обрав середньовічні українські ікони, бо, по-перше, наша християнська традиція сягає своїм корінням Середньовіччя, по-друге, саме тоді сформувався канон написання ікони. Тому українська школа іконопису — як домонгольської доби, так і більш пізнього періоду — є яскравим виявом самобутності київського християнства. Традицію якого треба досліджувати і популяризувати, ― розповідає Тарас Криса.
За його словами, для створення невеликої ікони достатньо приблизно тижня. Варто зважати на те, що всі учасники курсу працюють, навчаються, мають інші справи у житті, а тому для іконопису вони виділяли по кілька годин наприкінці дня. Та й більшість людей уперше взялися за іконопис. Треба було звикнути до пензля, опанувати техніку й уже тоді починати писати. Друга причина такої тривалості курсу ― робота в середньовічній техніці яєчної темпери. Фарба, яку в ній використовують, сохне довго, тому потрібен час, аби братися до наступного етапу.
Курс «Молитва пензлем» хотіли провести чимало священиків на різних парафіях. Однак вдалося це зробити на більших, адже там назбиралося достатньо людей для створення групи учнів. Взяти участь могли всі охочі дорослого віку. Наразі бр. Тарас не працює з дітьми, бо це потребує значно більше часу. Проте не виключає такої можливості в майбутньому.
Часто йому люди зізнавалися, що дуже хотіли спробувати написати ікону, але сумнівалися, чи вдасться, бо ніколи не мали з тим справи. Лише коли побачили досвід тих, хто наважився навчитися, то зрозуміли, що наступного разу таки спробують. Адже для них світ ікони ― це щось високе, небуденне. Тому в людей був такий трепет, були сумніви. Також Тарас Криса ділиться власним досвідом знайомства з іконописом:
― Ікони супроводжують християн від перших століть. Є й нерукотворні зображення, як-от Туринська плащаниця, на якій (і це науково доведено) залишився відбиток тіла Ісуса Христа. Тож ікона є невід'ємною частиною християнського буття, мого зокрема. До того ж я мав здібності до малювання, хоча не мав освіти. І в конкретний момент, коли співпали різні обставини, я спробував іконопис. Хоча в мене були такі ж переживання і я не знав, чи мені вдасться. Але, зі свого досвіду скажу: хто хоче і хто готовий докласти зусиль, є наполегливим, то для нього ікона не є чимось неможливим. Є люди талановиті, а є наполегливі. І ті, й ті можуть написати ікону за допомогою праці й самовдосконалення.
Бр. Тарас радить починати вчитися іконопису під проводом досвідченого майстра, який би був не тільки художником, але і богословом, а ідеально ― священником або монахом, який має досвід духовного життя, знає богослов'я ікони, й, окрім механічних рухів, за допомогою яких робиться зображення, міг би пояснити богословський зміст тих рухів. Адже ікона ― це сукупність символів. Світ ікони здатен відкрити той, хто ці символи вміє прочитати. Ікона дозволяє під іншим кутом подивитися на християнську віру, прочитати Євангеліє, але не через письмо, а через зображення.
Наразі серед учасників курсу не було протестантів. Однак на питання, як би мав відбутися діалог з християнами, для яких ікона не є атрибутом віри, Тарас Криса відповідає так: варто зрозуміти, які погляди має ця конкретна особа, а тоді, знаючи її вподобання, зацікавлення, старатися говорити й шукати точки дотику.
― Світ дуже динамічний. Усталені погляди змінюються. Наприклад, у Нюрнберзі я зайшов у готичний собор, який мені видався католицьким. З’ясувалося, там після Реформації, тобто з XVI століття, і досі моляться протестанти. Але, що цікаво, там повністю збережені ікони. І для мене це був шок, тому що я теж думав, що протестанти відмовилися від ікон. Проте, як з’ясувалося, для деяких протестантських деномінацій ікона не є табу. Тобто це питання, яке я би не узагальнював і завжди старався підходити індивідуально.
Позаяк учасниками курсу були люди з різних середовищ, які не мали досвіду іконопису, цікавим і новим для них було все: від технічних питань про те, як готується фарба, як змішуються пігменти, як наносити шари, до богослов'я ікони: чому саме така колористика, саме такі жести, пропорції тощо. Спільний пошук відповідей, обговорення особливостей процесу стали дієвими методами поглиблення діалогу.
Тарас Криса зізнається, що бачить перспективу для запуску такого курсу в Україні, адже він дозволяє відкрити нам свою ідентичність, яка була стерта в радянські часи через фізичне знищення нашої культурної спадщини, зокрема іконографічної. Зараз ми можемо її відроджувати. Окрім того, ще до поїздки в Італію він уже проводив кілька схожих курсів на українських парафіях. Інтерес був чималим.
― Хоча іконопис ― дуже кропіткий процес, але мій досвід такий: з одного боку, почуваюся втомленим, бо постійно зосереджений, сконцентрований, але, з іншого боку, це приємна втома, яка дозволяє духовно відпочити. Ти чуєшся піднесеним, окриленим. Тому, як на мене, процес іконопису дав би можливість людям знайти для себе розраду в умовах війни, коли вони вимучені, виснажені, залякані. Ну й, зрештою, іконопис має результат ― ікону. Вона завжди перед очима, можна продовжувати діалог, але вже не з іконописцем, а з тим, хто зображений на іконі: молитися, запитувати, шукати відповіді, ― додає Тарас Криса.
Публікація підготовлена у рамках інформаційної співпраці з Програмою "Діалог".
