Дай Боже дочекати других свят вдома, з родиною святкувати – як святкували Різдво в підпіллі?

Вертеп 1987 р., с.Труханів (Львівська обл.) - фото 1
Вертеп 1987 р., с.Труханів (Львівська обл.)
«Різдво – євангельська історія про народження дитятка у яслах, у стаєнці, вказує на цікаву і навіть парадоксальну рису нашої віри – Велике часто народжується серед несприятливих обставин», — історик Олег Турій.

Джерело: УКУ

Цьогоріч УГКЦ вперше святкуватиме Різдво за новоюліанським календарем, 25 грудня. Напередодні одного з найбільших християнських свят – ми розпитали у істориків, як українці святкували Різдво у підпіллі.

У лютому 1945 року радянські спецслужби в Москві, за вказівкою Й. Сталіна, розробили план боротьби з Ватиканом. Однією зі складових була 11-місячна спецоперація, спрямована на ліквідацію на офіційному інституційному рівні Галицької Греко-Католицької митрополії. Після арешту Патріарха Йосифа Сліпого, єпископів та частини духовенства, внаслідок цієї «спецоперації» було проголошено ліквідацію Берестейської унії 1596 року і переведення греко-католицького духовенства під юрисдикцію московського патріарха (т. зв. «возз’єднання» з РПЦ). Проте Греко-Католицька Церква не припинила свого існування – вона перейшла у вимір «катакомбної» та не лише вистояла, але й регулярно боролася за свою легалізацію.

Передусім, радянська влада заперечувала право нашого народу на «українськість», та боялася будь-яких зв’язків з ширшим світом, з Заходом (це в очах росії було злочином). Відтак УГКЦ, яка є і українською, і католицькою, для радянської системи була подвійним ворогом.

Олег Турій, директор Інституту історії Церкви, проректор УКУ розповідає: «Українська Греко-Католицька Церква ніколи не була державною, натомість — державотворчою. Вона була і залишилася частиною громадянського суспільства. В першу чергу, її діяльність зорієнтована на самих людей. Тоді як російська Церква завжди була, залишається і навіть добровільно готова виконувати роль знаряддя імперської держави. Відповідно Церква, яка є автентичною, яка служить людям через служіння Богові — є ворожою для тоталітарної системи».

Про діяльність Церкви під забороною було відомо дуже мало: офіційних документів не було, архіви КДБ були засекреченими. Відтак науковці з Інституту історії Церкви на початку 1990-х років почали шукати інформацію і записувати усні свідчення очевидців подій, аби зафіксувати живу історію опору. Сьогодні в архіві Інституту зберігають понад 2 тисячі інтерв’ю.

Очевидці розповідали, що у західних областях України УГКЦ вважалася ворогом номер один для совєтів. Передусім переслідували священників та їхні родини. Змушували відмовлятись від віри, забороняли молитись, обшукували будинки і, якщо знаходили щось із церковної літератури чи літургійних атрибутів, арештовували та жорстоко карали.

У архівних документах Інституту історії Церкви УКУ є чимало цікавих свідчень про святкування Різдва у підпіллі. Серед інших вражає розповідь греко-католицького священника Михайла Кисіля. Він народився 1912 року в селі Козаччина на Тернопільщині. У 1946 році його засудили і відправили до тюрми НКВС. У свідченнях отець згадує, як на Різдво ув’язнені колядували у своїх камерах. Тоді прибіг охоронець і почав кричати, щоб всі стихли. Однак в’язні зачали ще гучніше співати. За словами священника, загалом було 615 чоловіків і всі разом колядували. Той випадок о. Михайло Кисіль запам’ятав на все життя. Для нього ця історія була надихаючою, хоча після тієї ночі він довго відсидів у карцері за непокору. Пізніше його відправили на заслання. Однак навіть суворі умови Сибіру не змогли зламати його дух.

Вертеп 1956 р., м. Магадан - фото 127328
Вертеп 1956 р., м. Магадан

 

У інтерв’ю о. Михайло Кисіль розповів, що в концтаборах, попри всі небезпеки, українці також святкувати Різдво: «На Святвечір обов’язково кутя була, бо хтось собі дістав кулачок пшениці в посилці (рідні надсилали нам дещо, а днювальний був свій чоловік, дяк бувший з-під Станіславова, то нам міг передати). То я наварив тої куті, більше води дав, аби стало кожному два-три зерна. Ми стелили чистими простирадлами стіл, спільно молилися. Я брав кутю і до кожного підходив і казав: “Дай Боже дочекати других свят вдома, з родиною святкувати”. Також ми співали “Бог Предвічний”…хлопці в таборі всі були свої, трималися дуже добре».

Основою душпастирської діяльності греко-католицького духовенства в часи гонінь та репресій були «Головні правила сучасного душпастирства». Цей документ слугував практичною інструкцією для греко-католицьких священників та надавав їм велику самостійність у душпастирському служінні. Світлана Гуркіна, наукова співробітниця і доцентка Інституту історії Церкви УКУ розповіла цікавий факт про отримання літургійного вина у неволі: «До “Головних правил сучасного душпастирства” були додані поради від Римського Апостольського Престолу, впорядковані єп. Йосифом Сліпим, як повинні душпастирі поводитись, коли мають розірваний зв’язок зі своїм єпископом і перебувають на засланні. У документі було прописано, що замість літургійного вина можна використовувати настій з родзинок. І на засланні священники так і робили та використосували це “вино” для Єврхаристії».

За словами науковиці, серед українських греко-католицьких священників були такі, які з власної волі залишились на чужині: «Наприклад, священномученик о. Олексій Зарицький після амністії приїхав в Україну, але потім знову повернувся до Сибіру й Казахстану, бо він вже там мав свою паству і це були не лише українці, а й представники інших національностей. Там він продовжив свою активну душпастирську діяльність, за що був вдруге заарештований і віддав своє життя».

В Україні ж, попри погроми й арешти, люди молились і шукали можливості відвідати Літургію. Віряни напередодні Різдва намагалися піти до сповіді, а в час свят побувати на Службі Божій. За щастя було потрапити на відправу до підпільного греко-католицького священника (для цього часто долали багатокілометрові відстані). Люди таємно збиралися в хатах довірених осіб, приходили здебільшого уночі городами, щоб ніхто не помітив. Вже після Літургії відзначали свято спільною вечерею і колядою, прославляючи Новонародженого Христа.

Дуже активно радянська влада намагалася впливати на формування дітей. Завданням тоталітарної системи було перевиховати малих українців і зробити з них радянських людей. Передусім прагнули відучити маленьких українців святкувати релігійні свята разом з родиною. «На Різдвяні свята обов’язково треба було іти до школи, бо, якщо діти ходили з вертепом колядувати, то з району завжди приїжджали перевірки. Було так, що міліціонери побили хлопців з вертепу. У Різдвяні свята, на Великдень нас відправляли на суботники, недільники. Ми все мали замітати вулиці, прибирати і так далі» — згадувала про свої шкільні роки Галина Добош, тоді мешканка села Никловичі на Самбірщині.

Вчителів також змушували слідкувати за дітьми і доносити керівництву про тих, хто ходив до церкви та колядував.

Вертеп 1952 р., с. Добряничі (Львівська обл.) - фото 127327
Вертеп 1952 р., с. Добряничі (Львівська обл.)

 

З досліджень Інституту історії Церкви дізнаємось, що у Львові віряни могли піти до латинського катедрального костелу, який частково став прихистком для греко-католиків. Там священники УГКЦ брали участь у спільних реколекціях (не офіційно), сповідали. Також на Святвечір у римо-католицькому костелі можна було купити просфору, котрою ділились і яку пекли та розповсюджували греко-католицькі підпільні монахині. Інколи тут лунала українська коляда.

Не зважаючи на численні заборони, в центрі Львова люди збиралися біля ялинки і колядували, хоча це могло загрожувати виключенням з навчального закладу чи втратою роботи. Найактивніших колядників відловлювала міліція. У своїх свідченнях Галина Добош так окреслила той період: «Була мета — виховати людину нового зразка — радянську. Якщо людина віруюча, то вона не може поступитися певними цінностями, певними принципами. Треба було те все стерти, знищити і виховати безлику особистість, яка б не мала в житті нічого святого: ні поваги до традицій, до своєї культури, ні пошани до своїх батьків. Держава прагнула виховати космополіта, який не знає свого коріння і не має ніякої віри».

Загалом на свята було важко зібратися родиною. На Різдво не було вихідних. Навпаки, в ці дні влада намагалася завантажити людей особливими понаднормовими роботами. Однак, як розповіли свідки тих подій, навіть пізно, повертаючись з роботи, в приміських поїздах і автобусах лунали радісні колядки.

Світлана Гуркіна каже, що вірні УГКЦ шукали різні способи долучитись до молитви та Літургії: «Було богослужіння на Різдво і на Великдень по радіо “Ватикан”, були радіопроповіді. Хоч це і глушилося спецслужбами, проте люди все одно старалися зловити цю хвилю і вислухати Літургію. Це була хвиля надії. Люди жили цією надією і очікуванням того, що “З нами Бог!” і імперія зла не буде довго існувати».

Вже в середині 1980-х років радянська система ослабла і з’явились передумови, щоб Українська Греко-Католицька Церква почала виходити з підпілля. З інтерв’ю прикарпатського письменника Василя Гука дізнаємося про перші відкритті богослужіння на Франківщині: «Першу Службу Божу відкрито провели у селі Церківна на Різдво Христове у 1988 році. Це було на городі у отця Йосафата Лесіва. Зробили таку невеличку капличку тимчасову. І там Службу Божу відправляв отець Михайло Гаврилів і отець Лесів. Прийшли сюди люди з багатьох сіл. Прийшли люди з Бубнища (це досить далеко, кілька кілометрів до нашого села), з Станківців, з Розтічок, з Лужок, з Витвиці, багато і з інших сіл, з Болехова. То на цілий город вперше виступили відкрито. І отець Михайло Гаврилів сказав:“Ми вже виходимо з підпілля. Ми будемо тепер відправляти славно-явно”».

Українська Греко-Католицька Церква проіснувала у підпіллі майже півстоліття. За цей час виросло три покоління українців. Церква зміцнила свої зв’язки у горизонтальному спільнотному форматі «домашньої Церкви». Саме завдяки цьому, християнська віра і традиції святкування Різдва збереглись і донині.

Олег Турій каже: «Найважливіше значення підпілля в тому, що воно існувало. Тобто, не зважаючи на ці заборони, Церква зуміла вижити в обставинах, коли її переслідували, коли приналежність до неї вважалася злочином. І сам факт, що ця структура витримала отих майже 50 років, є визначальним. Жодні інші структури організованого опору радянській системі, на жаль, не втрималися. І мені здається, що в цьому криється євангельська правда – у силі безсилих. Тобто віра допомагає людям, всупереч усім несприятливим обставинам».

Україна вистояла у минулому столітті, Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля і повноцінно відновила свою діяльність. Втім непокаране зло за цей час ще більше зміцніло і повернулось до нас новими страшними подіями.

Історик пояснює, як ці процеси пов’язані між собою: «Ми тепер розуміємо, що в Україні відбувся хоча б частково процес подолання наслідків тоталітарної радянської системи, а в росії – ні. І це одна із дуже важливих причин, чому розпочалась новітня російсько-українська війна. Ми, українці, відчули себе вільними, ми хочемо захищати нашу свободу. Натомість росія намагається знову відродити деспотичний авторитарний режим і продовжує ту саму політику, яка нищила людей у радянський період. Україна нині є Давидом, який змагається з величезним Голіафом. Але досвід підпільної Церкви показує — якщо мати тверді принципи, стояти на боці добра і правди, то є велика ймовірність, що ми переможемо!»

За словами Олега Турія, євангельська історія про народження дитятка у яслах, у стаєнці, показує цікаву, і водночас парадоксальну рису християнської віри: «Велике народжується часто серед несприятливих обставин. Маленьке Дитя стало спасителем всього людства, віддавши своє життя, щоб врятувати нас. Ми віримо, що ті, хто сьогодні на лінії фронту(хто в будь-який спосіб намагається відстояти нашу людську гідність, наше право на існування як народу та держави) мають надихнутися прикладом новонародженого Спасителя, який точно стоїть разом з нами, та благословляє нас на цю боротьбу і на Перемогу!»