Тернопільський парох Володимир Громницький: у 85-ліття смерті

Він завжди був передусім душпастирем, але також встигав і з соціальними ініціативами, активно працював на нивах підприємництва та навіть у фінансовій галузі. Теплі слова про отця Громницького знаходимо і в споминах Патріарха Йосифа Сліпого, і в пресі. Плоди його діяльності, як то гарні церкви й кам’яниці та навіть будівля філармонії, досі є окрасою Тернополя.

«У Покійному ми мали зразок громадянського діяча, що не то не цурається ніякої праці, не відмовляється від неї, але сам її вишукує, сам ініціює багато речей, намагаючись заспокоювати усі щоденні національні потреби й усувати недостачі», – писав про о. Володимира Громницького анонімний, а радше колективний, бо виступав від імені усієї громади, автор некрологу, опублікованого у найпопулярнішій українській газеті міжвоєнної Галичини «Діло» [13].

Майбутній священник народився 11 серпня 1862 року в селі Красне тодішнього Калуського повіту Королівства Галичини і Лодомерії. Тепер це село Перегінської громади Калуського району Івано-Франківської області. Його батько – парох Красного Петро Громницький, уроджений 1825 року, висвячений у 1848 році, а передчасно помер 10 лютого 1867 року. Парафія була як на той час немалою: 1130 душ [8]. Володимир мав ще двох братів: Ісидора (Сидора), який став директором філії Академічної гімназії у Львові, і Євгена, який також став священником: був катехитом в Тернополі й Золочеві.

Навчався Володимир в Академічній гімназії у Львові, де успішно склав іспит зрілости 17 липня 1880 року. Як встановив тернопільський дослідник Петро Гуцал, в гімназії Громницький навчався в одному класі з Євгеном Петрушевичем – майбутнім Президентом Української Національної Ради Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) [23]. Відтак юнак вступив до Львівської духовної семінарії Святого Духа, вивчав богослов’я у Львівському університеті. Семінарію закінчив у 1884 році [1, арк. 9].

На момент завершення навчання мав 23 роки, у той час як священничі свячення вділяли традиційно, почавши з 24-річного віку. Але Володимир був цілком зрілим до священничого служіння, тож рішенням Митрополичого ординаріяту від 23 березня 1885 року випускник, або як тоді казали абсольвент, одержав «розрішення від малолітності». 7 березня того ж року йому вділили піддияконські свячення, 8 березня – дияконські, 15 березня – священничі.

Громницький був одруженим священником. Його дружина – Олена, донька о. Ілярія Гошовського, журавненського пароха й декана. Гошовські – давня українська шляхетська родина, з якої вийшов навіть один єпископ: Юрій Гошовський. А ще вони відомі доброчинці Гошівського монастиря, що виник у їхніх маєтностях.

Шлюб Володимир та Ольга брали 8 лютого 1885 року в Журавному. У Тернополі жінка стала головою Марійської дружини і займалася різними благодійними ініціативами. Громницькі мали четверо дітей: одну доньку Стефанію-Марію (в заміжжі Бохенська) і трьох синів – Ісидора-Ярослава, Олександра-Петра й Володимира. Один з них, Ісидор-Ярослав, в часи національно-визвольних змагань був сотником Української Галицької Армії (УГА), комендантом залізничної станції «Тернопіль» періоду ЗУНР. Потім мешкав у Львові.

Душпастирське служіння

Своє священниче служіння о. Громницький розпочав у Городку біля Львова, де 30 березня – 20 квітня 1885 року був другим сотрудником. 21 квітня 1885 року він був іменований, а 29 квітня введений на посаду сотрудника на парафії села Лисятичі Стрийського деканату. Там служив до 30 жовтня 1888 року. 27 жовтня 1887 року Митрополичий ординаріят прийняв рішення висловити священникові подяку за «підняті труди по случаю відправленої місії в Угерску деканату Стрийського» [1, арк. 9 зв.]. Тобто, вже на початку служіння душпастир виявив свою ревність і її поціновували. Із листопада 1888 року до 24 квітня 1890 року о. Володимир був завідателем (адміністратором) парафії Журавно. На цьому становищі завершив будівництво церкви св. арх. Михаїла, яка збереглася до наших днів, і тепер є одним з храмів Стрийської єпархії УГКЦ. 28 листопада 1889 року Митрополичий ординаріят видав о. Громницькому подячну грамоту за завершення будівництва цієї церкви [в священничій анкеті помилково вказано 1899 р. – див.: 1, арк. 9 зв.]. Грамотою від 1 квітня 1890 року він був іменований завідателем парафії села Володимирці Журавенського деканату. Там служив від 24 квітня до 30 вересня 1890 року.

Грамотою Митрополичого ординаріяту від 18 вересня 1890 року молодий пастир був іменований на посаду сотрудника до Тернополя і введений туди 3 жовтня 1890 року. На цій посаді служив до смерті тернопільського пароха о. Василя Фортуни, тобто до 20 липня 1893 року. Варто зауважити, що у Тернополі тоді вже жила одна родичка священника, його двоюрідна сестра Амалія – дружина відомого адвоката, а в 1896–1903 роках бурмістра Володимира Лучаківського.

20 липня 1893 року о. Громницького іменували завідателем парафії Тернопіль. Громада, яку тривалий час провадив москвофіл о. Фортуна, одразу відчула свіже повітря, бо новий священник був свідомим українським народовцем. Тож тернополяни почали висилати делегації до міської управи та Митрополичого ординаріяту з проханням призначити його парохом. І свого добилися. 9 березня 1895 р. о. Володимир був призначений на посаду пароха Тернополя із прилученим селом Загребелля (тепер це тернопільський мікрорайон «Дружба»). Більше того, 22 квітня 1895 року Митрополичий ординаріят прийняв рішення видати тернопільському парохові архиєрейську похвальну грамоту з правом носіння крилошанських відзнак.

«Як парох, о. Громницький поробив деякі зміни в церкві. Він впровадив червневі Богослуження до Серця Ісусового, реколекції перед Великоднем, акафисти до священномученика Йосафата (в жовтні) та окремі реколекції для інтеліґенції, на які запрошував визначніших проповідників, серед них о. Сотера Ортинського, згодом першого українського єпископа в Америці. Все це причинилося до небувалого розквіту тернопільської парафії», – писав Осип Кравченюк у третьому томі збірника «Шляхами Золотого Поділля» [22, т. 3, с. 158–159].

Відтак 4 березня 1898 року о. Громницького іменували на посаду другого віцедекана Тернопільського деканату, а 21 січня 1901 року – завідателем Тернопільського деканату. Із 1902 до 1927 року він був тернопільським деканом. На початку цього свого служіння, у 1903 році, став ще й одним з дванадцятьох почесних крилошан митрополичої капітули [7, с. 4]. А наприкінці його – членом митрополичої консисторії.

Праця на освітньому полі

Попри інші обов’язки, о. Громницький із великим запалом переймався вихованням шкільної молоді. 14 лютого 1901 року це оформили офіційно, іменувавши його, як пароха, ординаріятським комісаром на кваліфікаційні іспити кандидатів і кандидаток на вчителів релігії у народних та виділових школах в Тернополі. 23 лютого 1901 року він став ординаріятським відпоручником (уповноваженим) до цісарсько-королівської окружної шкільної ради в Тернополі, 23 лютого 1901 року – ординаріятським комісаром з нагляду за наукою в народних і виділових школах на теренах Тернопільського деканату. 16 березня 1901 року цісарсько-королівська шкільна рада затвердила його як члена окружної шкільної ради в Тернополі. 31 травня 1901 року тернопільський парох став ординаріятським комісаром з нагляду за викладанням науки релігії і релігійних практик в І і ІІ цісарсько-королівських гімназіях у Тернополі, а також у цісарсько-королівській реальній школі і цісарсько-королівській вчительській семінарії.

Ведучи мову про ці сторінки діяльності о. Громницького, варто згадати й те, що у 1903–1911 роках в тернопільській українській цісарсько-королівській гімназії навчався Йосиф Сліпий – майбутній ректор Богословської академії у Львові та Патріарх УГКЦ. Він був учнем, який вирізнявся своєю старанністю і національною свідомістю. Саме в останній рік навчання Сліпого у Тернополі гімназія отримала нове приміщення на вул. Камінній, яке освятив о. Громницький. Юнак добре знав свого пароха, а згодом запрошував його вже до Львова. Приміром, на празнику знакової львівської церкви Успіння Пресвятої Богородиці 28 серпня 1932 року о. Громницький співслужив о. Сліпому як ректору академії [14].

У своїх «Споминах» Патріарх Йосиф Сліпий так згадує про о. Володимира Громницького:

«На Служби Божі в неділі і свята ми ходили до осередньої церкви, парохіяльної, рідко до церкви над ставом, а ще рідше до церкви при вулиці Микулинецькій. Парохом Тернополя був о. Крилошанин Громницький, дуже ревний священник і шанований всіма українцями і поляками» [4, с. 94].

Розбудова церков

Окремо серед того, що зробив о. Громницький, варто виділити його старання щодо належного утримання й оновлення храмів. Я вже згадав, що він завершив будівництво церкви св. арх. Михаїла в Журавні. Але також у тернопільській парафії «його заходами відновлено всі три міські церкви та церкву в Янівці й вибудувано перед світовою війною муровану церкву в Гаях Великих» [17].

Три відновлені церкви, про які йдеться у цитованих рядках, це парафіяльна греко-католицька церква Різдва Христового, звана «Середньою» через розташування у центрі міста, церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього, звана «Надставною» через розташування на крутому й високому схилі пагорба над ставом, а також церква Успіння Пресвятої Богородиці, звана церквою «на Рогатці» через розташування біля рогатки-шлагбаума, на якому збирали мито з заїжджих купців. Із 1931 року церквою Успіння опікувалися редемптористи, які відкрили при ній монастир. Далі у переліку бачимо дві сільські дочірні церкви тернопільської парафії. Янівка – це теперішнє село Підгороднє на захід від Тернополя, а згадана церква – храм Різдва Пресвятої Богородиці, зведений 1908 року. Великі Гаї – село на південь від Тернополя, яке здавна входило до його складу. У цьому селі стараннями о. Володимира в 1910 році звели церкву Найсвятішого Серця Ісуса [6, с. 169].

Тож загалом треба розуміти, що тернопільська греко-католицька парафія часів о. Громницького, це три названі храми у Тернополі і ще три сільські поза властивим містом: Янівка (Підгородне), Великі Гаї (тоді Тернопіль, а тепер окрема громада), Загробелля/Загребелля (частково польське село, включене до складу Тернополя тільки у 1925 році для того, щоби збільшити відсоток поляків у місті) [7, с. 80].

І от усі оновлення церков о. Володимир здійснював, що зрозуміло, для спільноти вірних і спільно з нею. Аналіз статистики показує, що тернопільська парафія за цього пароха стабільно зростала. Так, у 1895 році вона нараховувала 5945 вірних [5, с. 143], а вже у 1932 році – 9678 вірних (8900 – у Тернополі з Великими Гаями, 498 – у Загробеллі, 280 – у Янівці) [6, с. 169].

Треба відзначити, що в період Австро-Угорщини парафія володіла й певними маєтностями, які дозволяли їх дбати як про церкви, так про інші витрати. Зокрема, станом на 1895 рік у її власності було 100 морґів орного поля, 30 морґів сінокосів. З релігійних фондів виділяли 57 ринських золотих і 28 крайцарів конґруї, а ще додатково – 287 ринських золотих і 76 крайцарів [5, с. 144]. Згодом усе більшу роль у житті громади відігравали пожертви вірних, меценатів, доходи від соціального підприємництва, якщо говорити сучасною термінологією.

В останній рік життя й служіння о. Громницького як пароха, він мав трьох сотрудників: отців Степана Ратича, Маріяна Кашубу та Петра Романишина [7, с. 80]. Саме отцеві Степану по смерті о. Володимира судилося бути парохом – останнім офіційним до насильної спроби «самоліквідації» УГКЦ комуністичним режимом. Тут лише скажу, що о. Ратич з великою гідністю витерпів і перейшов ув’язнення та переслідування: Богові не зрадив, віру зберіг, людям жертовно служив. Вочевидь, не останню роль в цьому відіграв і приклад його попередника.

Єдиним великим задумом о. Громницького щодо церков, який втілити йому не вдалося, була будова нової парафіяльної церкви в Тернополі. Відповідний план визрів ще до Першої світової війни, адже громада зростала і стара парафіяльна «Середня» церква уже не вміщала вірних. Тож о. Володимир з допомогою Митрополита Андрея, в якого позичив 5000 доларів США (враховуючи інфляцію, це еквівалентно бл. 174.000 доларів у 2023 році) і закупив зручну ділянку неподалік центру, а потім зібрав гроші для початку будівельних робіт [22, т. 3, с. 157]. Але вибухнула Перша світова і вже в 1914 році Тернопіль окупували росіяни. Тоді парох очолив «Організацію українців міста Тернополя», але в червні 1915 року окупанти арештували його, як свідомого українця й греко-католика, та вивезли на заслання до Пермі. Звідти зміг повернутися тільки улітку 1917 року [17; 20, с. 34]. Вже по війні священник закупив і звіз будматеріали для фундаменту нового храму. Проєкт святині замовили у відомого львівського архітектора Тадея Обмінського, дослідника української дерев’яної архітектури. Але, знову-таки, в силу складних обставин життя у міжвоєнний період, зокрема утисків влади, цю церкву збудувати не вдалося. Після здобуття Україною Незалежності на ділянці, де о. Громницький планував її розмістити, постала будівля сучасного управління Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ.

Громадська діяльність

Коли молодий священник Громницький прийшов до Тернополя, у місті було стільки українських установ, що їх можна порахувати на пальцях однієї руки: «Руська бурса» із 1873 року, філія Товариства «Просвіта» із 1875 року, «Бесіда» із 1884 року, осередок-склад «Народної торговлі» із 1884 року та добродійна фундація князя Костянтина Острозького, відновлена у 1886 році після того, як різні несовісні міські посадовці її були розікрали у попередні століття. Саме до цієї фундації-шпиталю о. Володимир запросив для опіки над старцями і вбогими сестер-служебниць із Жужеля.

З початків свого служіння в Тернополі душпастир виявив значний талант до гуртування людей для виконання суспільнокорисних справ. Зокрема, у 1891 році він став засновником культурного об’єднання тернополян «Міщанське братство», яке очолював від 1895 до 1921 року [18, с. 143]. Зведена у 1903 році під його опікою кам’яниця «Міщанського братства» мала єдиний тоді у місті великий зал, завжди доступний для українських зібрань [13]. Вона збереглася – це теперішня філармонія. Останньою стала після того, як будівлю й багато чого іншого в громади конфіскували комуністи.

15 квітня 1899 року бачимо пароха серед головних засновників першого на галицькому Поділлі «Повітового кредитного товариства», перейменованого у 1892 році в «Руський банк», а відтак – в «Український кооперативний банк». Слід розуміти, що з відходом у минуле старого українського етноніма «русини» трансформувалися й назви українських установ. Між іншим, згаданий банк священник очолював упродовж 30 років, а коли відійшов з керівної посали, то в середині 1930-х ще лишався головою наглядової ради. Володимир Громницький доклався до зведення великої кам’яниці-офісу «Українського кооперативного банку», що теж збереглася до наших днів.

Священнича анкета о. Громницького з архіву Галицької митрополії УГКЦ, датована днем 30 червня 1901 року і з його підписом, подає нам детальний список українських церковних і світських громадських організацій, до яких він вже тоді належав. Цей перелік вражає не тільки з огляду на кількість позицій, а й на те, що чоловік дійсно працював у них. Це були: Товариство св. ап. Павла (засноване 1891 року у Львові з метою організовувати реколекції для священників і ширити релігійність у народі), Товариство будівництва церков св. ап. Петра, Дяківське товариство, Товариство «Просвіта», Наукове Товариство імені Шевченка, Товариство «Дністер», «Народна торгівля» (очолив її склад), осередок «Педагогічного товариства» в Тернополі, «Руська бурса», «Руська бесіда», «Міщанське братство», Товариство робітників «Віра» (засновник), «Учительська бурса», Інтернат цісарсько-королівської семінарії, Повітове кредитне товариство, Червоний хрест тощо [1, арк. 9 зв.]. Щодо «Просвіти» варто відзначити, що о. Громницький тривалий час був заступником голови її тернопільського осередку. У 1910 році парох стає засновником тернопільської кооперативи «Будучність» (з її відомою паперовою фабрикою «Калина»), яку теж очолює.

Загалом у ХІХ – першій половині ХХ століття греко-католицькі священники були серед лідерів громадської та кооперативної діяльності. Вони писали статті й книги, будували і розвивали освітні, просвітницькі та наукові заклади, закладали страхові й кредитні товариства, різного роду кооперативи, громадські шпихліри. Як бачимо, о. Громницький також належав до цієї когорти. Єдине, що він був не літератором і вченим, а таки сповна організатором громадського і соціально-економічного життя. Цьому приділяв увагу у вільний від душпастирського служіння час. Або радше навіть так: ця діяльність була органічним продовженням його служіння 1895–1938 років.

Знаково, що за російської окупації Галичини й Тернополя, ще до заслання в Перм, о. Володимир врятував Український кооперативний банк від знищення, дозволивши йому діяти у приміщеннях парафії. Більше того, він заховав банківську готівку, яка вціліла. Ця відповідальність і жертовність пароха дозволила у критичний період історії повернути частину вкладів людям, які довірили свої гроші фінансовій установі.

Повернувшись із заслання в Росії, о. Володимир у вдячність Богові прикрасив срібними ризами тернопільську ікону Матері Божої, визнану чудотворною ще декретом митрополита Атанасія Шептицького від 15 липня 1730 року [18, с. 123]. 18 листопада 1918 року, після Листопадового Чину, тернопільський парох у церкві Різдва Христового приймав присягу старшин і підстаршин УГА. У період короткочасної більшовицької окупації частини Галичини у 1920 році священника, а також директора «Народної торгівлі» Миколу Турина і групу інших визначних тернополян, арештували, «але на інтервенцію місцевих пролетарів їх визволено» [20, с. 179–180]. Тоді Українська держава не змогла вистояти, але українці – змогли, і продовжили наполегливо працювати для майбутнього.

В складних умовах бездержавності важливим для українців Галичини було плекати історичну пам’ять, у тому числі пам’ять про загиблих борців за волю України. Одним з вимірів цього був догляд за могилами воїнів періоду національно-визвольних змагань 1917–1920 -х років: Українських січових стрільців (УСС), солдат УГА та Армії Української Народної Республіки (УНР). Уже з 1921 року «Товариство охорони воєнних могил» в Тернополі щорічно у перший день Зелених свят організовувало багатолюдний похід-процесію української громади з духовенством на чолі з о. Громницьким до тих могил на Микулинецькому кладовищі. Щоразу польська влада ставила українцям різні перешкоди, староство намагалося навіть штрафувати священників за проповіді чисто релігійного змісту, мовляв у пошані до загиблих героїв міститься «легковаження і неохота до польської державности» [11]. У таких випадках громаду захищав її учасник, знаний і шанований адвокат Степан Баран, а отцеві Володимиру доводилося навіть йди до суду в якості свідка [11]. Аналогічно служби на цвинтарі відбувалися щорічно 1 листопада – у пам’ять про героїв Листопадового Чину.

Опікувався священник і українськими ветеранами: із 1926 року був членом «Українського крайового товариства опіки над інвалідами», яке 10 червня 1929 року перейменували в «Українське товариство допомоги інвалідам».

Своєю чергою для допомоги тим, хто змушений був виїжджати з рідної землі у пошуках заробітку і кращої долі, о. Володимир спільно з адвокатом Степаном Бараном, гімназійними вчителями Іваном Боднаром, Яковом Миколаєвичем та гуртом інших тернополян у 1928 році створили тернопільське відділення «Товариства опіки над емігрантами». Багатьох ця організація врятувала від різних шахраїв, які відправляли людей за кордон, обіцяючи неймовірні можливості, і кидали напризволяще, навіть на загибель.

Насправді часто участь в одному українському товаристві Галичини міжвоєнного періоду органічно «тягнула за собою» таку ж участь в іншому, а то й кількох, бо тогочасне українське середовище було дуже згуртованим: всі всіх знали й допомагали, згідно з гаслом «Свій до свого по своє». Для прикладу, наведу коротке газетне повідомлення про діяльність товариства українських робітників у 1933 році:

«Товариство “Зоря” в Тернополі під проводом свого голови різьбаря Павла Качмарчука та при совісній співпраці членів виділу розвиває дальше свою діяльність. Перед двома місяцями відбулися ширші сходини зорян з рефератом посла д-ра Степана Барана про практичні ціли Товариства на найближчу будучність. Тоді рішено підтримати розвій місцевої доповняючої ремісничої школи “Рідної Школи” приєднанням до неї учнів та збирати фонди на оснування бурси для української ремісничої молоді, що вже вводиться в життя. В п’ятницю, 22 грудня ц. р., заходом зорян відбулася в годині пів до шестої рано в парохіяльній церкві традиційна торжественна Служба Божа на інтенцію (з наміром – прим. авт.) розвою “Зорі”, котру відправив о. крилошанин Володимир Громницький в асисті дияконів, і він виголосив відповідну проповідь, загріваючи зорян до дальшої праці для добра нашого народу під християнським прапором. Співав хор Товариства “Поділля”, а в часі богослуження пригравала дута орхестра Товариства “Міщанське Брацтво”. Заходом “Зорі” виставлено у великій вдновлені салі “Міщанського Брацтва” (головна заслуга у цьому голови “Міщанського Брацтва”, будівничого Андрія Фалендиша) гуртком аматорів п’єсу “Соколики”. Чистий дохід з цієї вистави призначено на оснування бурси для української ремісничої молоді в Тернополі» [15].

Бурси – це своєрідні гуртожитки, в яких українські учні могли спільно проживати, навчатися й виховуватися в належних умовах під наглядом свідомих та фахових педагогів і поступово ставати корисними членами українського суспільного життя. Отець Громницький мав велику заслугу перед українським громадянством всього краю тим, що знайшов кошти на ремонти і розширення студентської бурси імені о. Андрія Качали – згаданої вже «Руської бурси». Її він тривалий час і вів, як настоятель [13]. Учнівській молоді він періодично виголошував різні проповіді і промови, які були дуже практичними, аж сучасники шкодували, що парох не видавав їх якимись книжечками. До слова, священник мав гучний, але приємний, голос [20, с. 118, 120, 125].

Окрім цього о. Громницький був депутатом Тернопільської міської ради [17], а в 1907 році мало не пройшов до парламенту як кандидат від Національно-демократичної партії, тільки незначно поступившись за кількістю голосів дуже заможному підприємцю Рудольфу Ґаллю. По Першій світовій війні священник лишився членом цієї ж політичної сили – тоді вже під назвою «Українське національно-демократичне об’єднання» (УНДО). Так, станом на 1930 рік входив до «клюбу українських радних» чисельністю 20 осіб [10], тобто української фракції міськради. Були тоді ще польська і юдейська фракції, а загалом депутатів було 48. Але на виборах 1933 року влада так поділила виборчі округи у місті і так облаштувала підрахунок голосів, що усі українські кандидати з вищою освітою, в тому числі й о. Володимир Громницький, який до того безперервно засідав у раді «від 40 літ», програли вибори [9].

У період згаданих виборів 1933 року о. Володимир ще залишався чинним директором «Міської каси ощадности» [9]. Важило це чимало, бо, на відміну від чужих установ, саме у своїх фінансових організаціях українці могли отримати гроші під такі відсотки, які не вели до фінансового рабства, банкрутства та конфіскації майна. Фактом є те, що саме українське греко-католицьке духовенство, ще як єдина інтелігенція українського народу ХІХ століття, започаткувало та очолило процес порятунку свого народу в Галичині не тільки від насаджуваного тодішньою владою пияцтва, а й фінансової кабали. Поступово ХХ столітті цей рух перейняла світська еліта, але й душпастирі, в силу обставин, часто очолювали різні кредитівки, каси та навіть банки. Діяльність о. Громницького – тому приклад.

Великий ювілей у Тернополі

Тернопільська громада дуже шанувала свого пароха і до ювілею п’ятдесятиліття його священства та сорокаліття служіння на становищі пароха влаштувала урочистості, які пройшли 20 жовтня 1935 року. Жовтень, вочевидь, обрали тому, що саме 3 жовтня 1890 року о. Громницький приїхав до міста ще як сотрудник. В анонсі святкувань, опублікованому у газеті «Діло» ще 5 жовтня, вміщено промовисту характеристику душпастиря від вдячних сучасників. Вона цікава розставленими акцентами:

«Отець крилошанин Володимир Громницький працює в Тернополі близько 50 літ, зразу як сотрудник, а від більше як 40 літ як парох. Він має чималі заслуги у ділянці організаційної праці як основник і керманич багатьох товариств, наприклад Української бурси ім. Качали, Міщанського Брацтва, Українського кооперативного банку й інших; і тому ювилей о. Володимира Громницького повинен бути не тільки парохіяльним, але й повітовим святом, бо сам ювилят як довголітній тернопільський декані понад 30-літній директор Українського кооперативного банку, поклав теж чималі заслуги і для цілого Тернопільського повіту» [17].

Для належної організації святкувань тернопільське громадянство створило спеціальний комітет. Відтак 9 жовтня «Діло» оприлюднило програму ювілею: «1) Торжественна Служба Божа в 9 год. в парохіяльній церкві з участю хору тернопільського “Бояна”; 2) Святочна академія в салі “Міщанського Брацтва”, год. 12:30. Привіти слати на адресу: о. Стефан Ратич, Тернопіль, вул. Руська 11» [16].

Згодом було вирішено, що святкування почнуться о не о дев’ятій, а о восьмій ранку. Того дня ювіляра привезли автом до церкви, де на воротях уже стояла прикрашена зеленню й українськими національними прапорами тріумфальна арка. Спершу вітальну промову виголосив поважний, «сивий як голуб» міщанин Степан Кучерський. Потім Службу Божу служив сам о. Володимир спільно з багатьма священниками [17].

Академія у «Міщанському Братстві» почалася о першій годині. Серед усіх привітань і виступів у ній вирізнялася доповідь гімназійного професора Павла Дяківа з викладом історії тернопільської парафії від XVI століття. У ній йшлося про особливо заслужених тернопільських душпастирів, які завжди – в тому числі у періоди воєн, окупацій та епідемій – були зі своїм народом [17]. Лейтмотивом доповіді було те, що о. Громницький – гідний продовжувач своїх гідних попередників.

Загалом з нагоди свого ювілею о. Володимир отримав у жовтні 1935 року понад 90 привітань поштою:

«Після реферату о. Іван Пасіка відчитав привіти з побажаннями для Ювилята. Такі привіти прислали: митрополит Шептицький, оба Львівські єпископи Бучко і Будка, ректор Богословської академії о. Сліпий, духовенство деканатів Тернопільського, Микулинецького, Грима(й)лівського, Скалатського, Новоселецького і Збаражського, кількадесять установ з Тернополя і Гаїв Великих, рідня та багато приватних осіб – священників і світських зі Львова й цілого краю» [17].

Зрештою, величний ювілей душпастиря завершили «товариські сходини інтеліґенції і міщанства зі спільною вечерою, до якої засіло коло сто осіб» [17].

Відхід до вічності й пам’ять

Помер о. Володимир Громницький у суботу 26 листопада 1938 року [12]. Наступного дня, в неділю, його тіло перенесли до парафіяльної церкви, де відбулося прощання. У понеділок, 28 листопада 58 українських греко-католицьких і 6 польських римо-католицьких священників у супроводі великої маси народу провели покійного в останній шлях.

«Зі Львова взяли в похороні участь отець крилошанин Дам’ян Лопатинський та отець крилошанин Юліян Дзерович. У церкві прощав Покійного тернопільський катехит о. [Тимотей] Сембай, біля “Міщанського Брацтва” – представник того товариства, на цвинтарі – о. Петро Патрило, парох Перегінська, вихованок бурси імени Качали в Тернополі. Співав хор тернопільського “Бояна”. Свідоцтвом великої пошани до отця крилошанина Громницького та признання за його громадянську працю може бути й те, що кошти похорону перебрали на себе громадські установи “Український Банк” і кооператива “Будучність”» [13].

Тернопільського пароха поховали у гробівці на тернопільському Микулинецькому кладовищі. Цю могилу і в наші дні доглядають та відвідують. Пам’ять про отця Володимира у місті у громаді, частиною якої він був і яку творив, живе. Слова «Пам’ятайте про наставників ваших…», сказані ще св. ап. Павлом у посланні до євреїв (Євр. 13, 7), у цьому випадку сповняються.

18 жовтня 2020 року у Тернополі відкрили пам’ятник-погруддя о. Володимиру Громницькому. Монумент, розміщений біля будівлі історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, освятив єпископ-помічник Теодор Мартинюк. Своєю чергою, і пам’ятник, і факультет розміщені на вул. о. Володимира Громницького, названій на честь жертовного священника ще раніше. Щодо нащадків тернопільського пароха, то його син Ісидор перед радянською окупацією встиг виїхати до Америки, де став першим головою діаспорного об’єднання «Тернопільщина».

Вибрані джерела і література

1. ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 152.
2. ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 992.
3. ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 2а, спр. 1459.
4. Сліпий Йосиф. Спомини. Рим – Львів 2014.
5. Шематизм Всечестного Клира гр. кат. Митрополитальнои архидієцезіи Львôвскои на рôкъ 1895. Львôвъ 1895.
6. Шематизм гр.-кат. Духовенства Львівської архіепархії на рік 1932/33 . Львів 1932.
7. Шематизм духовенства Львівської архіепархії. 1938.Львів 1938.
8. Schematismus universi venerabilis cleri Archidioeceseos Metropolitanae graeco-catholicae Leopoliensis pro anno Domini 1862. Leopoli 1861.
9. Вибори по наших містах (Звідомлення з місць). Вибори в Тернополі // Діло, 28 грудня 1933 року, с. 4.
10. З міської ради в Тернополі // Діло, 11 січня 1930 року, с. 5.
11. Кара за свято могил // Діло, 30 грудня 1934 року, с. 7.
12. †О. Крил. Володимир Громницький // Діло, 29 листопада 1938 року, с. 7.
13. Памяті заслуженого священника і громадянина. О. крил. Володимир Громницький // Діло, 2 грудня 1938, с. 7.
14. Свято Успення Пресв. Богородиці // Діло, 31 серпня 1932 року, с. 4.
15. Тернопіль. З діяльності товариства «Зоря» // Діло, 27 грудня 1933 року, с. 9.
16. Тернопільське громадянство // Діло, 9 жовтня 1935 року, с. 6.
17. Ювилей о. Вол. Громницького // Діло, 26 жовтня 1935 року, с. 5.
18. Бойцун Любомира. Тернопіль у плині літ. Тернопіль 2003.
19. Дуда Ігор. Тернопіль 1540–1944. Історико-краєзнавча хроніка, ч. 1. Тернопіль 2010.
20. Остап’юк Мирослав. Давній Тернопіль. Маямі – Торонто 1984.
21. Товариство «Міщанське Брацтво» в Тернополі. З нагоди 40-ліття його істнування 1891–1931. Тернопіль 1931.
22. Шляхами Золотого Поділля. Реґіональний історико-мемуарний збірник Тернопільсщини, т. 1. Філядельфія 1983; т. 2. Філядельфія 1970; т. 3. Філядельфія 1983.
23. Гуцал Петро. Найвидатніший священник Тернополя // Свобода, 18.VIII.2022.