"Війна розкриває наш внутрішній потенціал людської жертовности", - архиєпископ Харківський Ігор Ісіченко
У дописі архиєпископ говорить про те, як Харків переживає воєнні будні, про те, як містяни почали розрізнятися вибухи бомб, постріли протиповітряної оборони, залпи «Градів», артилерійський вогонь. Як спільна праця стає зброєю проти страху, розгублености, паніки, яку намагаються викликати вороги. Владика говорить про безцінний новий досвід виживання та досвід людської солідарности, який не можна згубити після війни.
"8 березня їдемо Салтівкою. До найбільш постраждалого району Харкова, Північної Салтівки, зо два кілометри. Зрідка то там, то там лунають вибухи.
Згодом голова обласної військової адміністрації повідомить, що цього дня Харків обстрілювали із ракет та артилерії 50 разів. Аж ось на перехресті людська черга. Здалеку здалося - за гуманітарною допомогою. Та, під’їхавши ближче, бачимо, як від автівки продавця відходять чоловіки з букетами квітів. Виходить, для когось нагода подарувати жінці квітку сильніша за остогидлий страх перед ворожими ракетами й бомбами!
Завершується другий тиждень війни. Війни, епіцентром якої став Харків. Виснажені нічними нальотами авіації, багатогодинним сидінням у підвалах, зимовим холодом неопалюваних квартир, дошкулювані все помітнішим браком найпотрібнішого, харків’яни продовжують жити. Добра половина півторамільйонного населення міста виїхала на захід. Але решта лишилася. Лишилася – і працює! Пожежники намагаються врятувати вражені бомбами будинки, комунальники латають пошкоджені комунікації. Розвозяться хліб і вода. Вивозиться сміття!
Страх перед ворожим вогнем не зник. Але почали розрізнятися вибухи бомб, постріли протиповітряної оборони, залпи «Градів», артилерійський вогонь. Після кількох недоспаних ночей з’ясувалося, що можна спати і під вибухи – принаймні, якщо вони не поряд. Приходить усвідомлення того, що не кожна ракета спрямована саме в твій дім.
Гуманітарна допомога, яка прибула до Харківського екзархату УГКЦ, виявила, скільки довкола охочих допомагати в служінні ближньому. В Свято-Миколаївському кафедральному соборі на Салтівці та в Свято-Дмитрівському храмі на Полтавському Шляху вирує праця: розвантаження фур, сортування їжі, одягу, медикаментів, готування теплих страв для самотніх людей, складання й розвезення містом продовольчих пакетів. Зголошуються десятки добровільних помічників! Спільна праця стає зброєю проти страху, розгублености, паніки, яку намагаються викликати вороги, щоночі оглушуючи Харків ревом штурмовиків і вибухами бомб.
Шок перших днів чужинецької навали минув. Харків’яни вживаються в сувору атмосферу війни. Війна стає буднями, вчить обережності, передбачливості. І разом із тим вона з несподіваною різкістю розкриває наш внутрішній потенціал – не помічений, не поцінований, мало не змарнований у роки відносного миру. Потенціал людської жертовности.
Один наш парафіянин якось сказав цими днями:
- Я не сумніваюся, що ми переможемо. Боюся тільки одного: щоб ми не змарнували цього досвіду, як сталося після Помаранчевої революції та Революції гідности.
Ось що ми маємо зберегти з цих суворих буднів і з чим увійти в повоєнну відбудову - досвід людської солідарности. Болючий досвід, який спільно здобуваємо в роки всенародного іспиту", - йдеться у дописі владики Ігоря Ісіченка.
