Відвідання Миколою Костомаровим й Тарасом Шевченком Почаївської лаври

Першим там опинився Микола Костомаров. Деякий час, у 1844-1845 рр., він викладав у гімназії міста Рівне. Тоді ж Микола Костомаров здійснив подорож південною Волинню, побувавши в різних історичних місцях. Відвідав він і Почаїв. Сталося це навесні 1845 року, якраз у пасхальні дні.

Ці відвідини Микола Костомаров детально описав у «Автобіографії». Зокрема, вказуючи, що в лаврі ще залишилося чимало «уніатського» і це «уніатське» намагалися викорінити.

Дозволимо собі подати цей уривок мовою оригіналу повністю, оскільки він дає уявлення як про Почаївський монастир, так і про його сприйняття освіченими людьми того часу.

«К вечеру, – писав Микола Костомаров, – мы прибыли в Почаев, остановились в жидовском постоялом дворе и отправились к архимандриту. Архимандрит был веселый, радушный старик; некогда он занимал место протоиерея в Каневе и, овдовевши, поступил в монашество. С первого раза он разговорился о местной старине, о постройке Почаевской обители, воздвигнутой старостою каневским Потоцким, известным безобразником и забиякою. По рассказу архимандрита, Потоцкий однажды ехал по горе в виду Почаева, видневшегося издали, вдруг кучер его, по неосторожности, перевернул экипаж. Рассерженный пан приказал кучеру остановиться, взял ружье и хотел стрелять в него; кучер в ужасе обратился к видневшемуся монастырю и начал просить спасения у Почаевской Божией Матери. Пан спустил курок, сделалась осечка; пан снова взвел курок, спустил его – в другой раз осечка. Это поразило буйного пана; он бросил ружье и начал у кучера допрашивать, кто такая эта Почаевская Богородица, которую он призвал. Пан мало занимался предметами благочестия, а поэтому не имел понятия о чудотворной иконе, существовавшей в монастыре, находившемся недалеко от него. Когда кучер, чудесно избавленный от смерти, сказал ему все, что знал и насколько умел, пан пришел в задумчивость. Внезапно пробудилась в нем совесть, начал он скорбеть о множестве совершенных им в жизни безчинств и злодеяний, явилась наклонность к покаянию. Он велел везти себя в Почаевский монастырь и поклонился чудотворной иконе. С тех пор чувство раскаяния овладело им более и более; гнусною показалась ему протекшая жизнь и он принял намерение окончить ее где-нибудь в монастыре; он чтобы испытать, в какой монастырь укажет ему идти высший промысел, он нарядился нищим и в таком виде посетил несколько католических монастырей. Везде его принимали дурно, ограничиваясь ничтожным подаянием; но когда он явился в Почаевский униатский монастырь, бывший беднее других, там его приняли радушно, накормили, напоили, дали приют для ночлега. Потоцкий счел это небесным указанием и через несколько недель прибыл туда, только уже не в нищенском платье, а в великолепной карете, и принес большую сумму на построение каменного храма, того самого, который существует до сих пор. Здесь он и поселился в качестве послушника, произвольно смирял себя, исполнял черные работы, но иногда невольно выказывал и прежние панские замашки; так, например, подметая коридоры келий, он будил к заутрени монахов, и чуть только заметит в ком-нибудь ленность, того потянет по спине метлою. Здесь он умер и был погребен в церкви; тело его, долго оставаясь нетленным, показывалось богомольцам, одетое в польский кунтуш и обутое в огромных сапогах. После обращения монастыря в православие, это тело повелено схоронить и не показывать никому, чтобы народ не признавал его святынею.

Архимандрит приглашал нас прибыть ночью к богослужению, а после обедни разговляться вместе с братиею в трапезе. В полночь мы отправились в церковь и прослушали пасхальную заутреню. Напев в Почаевском монастыре показался мне отличным от обыкновенного русского, он был особенно веселым и напоминал мне мотивы экоссеса, знакомые с детства (мається на увазі шотландський народний танець – П. К.). Церковь почаевская – одна из просторнейших, какие я видел в России, – сохранила сильные следы прежнего католичества. За низеньким иконостасом, приделанным по присоединению к православию, виднелся высокий католический иконостас; по другую сторону престола, у капитальной стены, во многих местах у столбов стояли альтанки, употребляемые католиками и униатами для тихой обедни и никак не мыслимые в православном храме, так как они были обращены не на восток и самый престол примыкался прямо к стене, а вместо образов были скульптурные вещи; на хорах оставался еще большой орган, хотя совершенно без употребления.

После обедни, вслед за архимандритом, мы пошли в обширную залу с накрытыми столами, на которых были расставлены пасхальные снеди, но без мясных кушаньев. После хорового пения «Христос воскресе» все принялись закусывать, а потом тут же начался обед, несмотря на то, что было время только солнечного восхождения. Обед состоял из двух рыбных кушаньев и сливочного крема; я заметил, что братия, которой я насчитал восемнадцать человек, ничего не ела. После обеда архимандрит пригласил нас в келию, и там увидали мы расставленный на столе обильный запас всяких мясных кушаньев, колбас, поросят, индеек и множество бутылок с наливкой и вином. Архимандрит объяснил нам, что у них трапеза бывает только для приличия, а все они утешаются по кельям; при этом он объяснил, что в западном крае, где еще свежи униатские и католические обычаи, такое нарушение принятых в православном монашестве обычаев и терпится, и дозволяется.

После того мы пробыли в монастыре трое суток и испытали большое гостеприимство и радушее от архимандрита и братии. В понедельник мы обедали у архимандрита в его келье и должны были отдать честь его повару, изготовившему очень вкусный мясной обед. Монахи, которых большая часть была из уроженцев великорусских губерний, зазывали нас поодиночке друг перед другом и старались угостить как можно обильнее, так что мы принуждены были отделываться от них. Я осмотрел монастырскую библиотеку, которая оказалась очень богатою старопечатными русскими книгами благочестивого содержания, но я не имел времени ознакомиться с ними подробнее.

В главной почаевской церкви показывают стопку Божей Матери; из этой стопки сочится вода; чтобы видеть эту стопку, надобно наклонится и вложить голову в отверствие, находящееся в стене ниши. По сведению, сообщенному архимандритом, этой воды насочится в день половину чайной ложки, иногда немного больше. А так как богомольцев приходит много и много желающих иметь эту воду, то мы, как говорит архимандрит, прибегаем к гомеопатическим растворениям и впускаем пол-ложечки чудотворной воды в целую кадь с обыкновенною простою водою. Предание говорит, что еще в то время, когда не существовало монастыря, в ХІІІ веке, какие-то пастухи увидали на том месте, где теперь стопка, стоящую Божию Матерь. След ноги от изображения остался на земле и из него начала сочится вода. Монастырь построен на скале, воды кругом близко нет, и появление воды в стопке признается удивительным делом.

В большом коридоре, идущем от главной церкви, по стене написана история чудесного освобождения Почаева в 1672 году от турецкого нападения. Монастырь в то время еще был православным, игуменом там был Иов Зализо; турецкий паша сделал нашествие на польские пределы; множество соседней шляхты убежало в Почаевский монастырь, решаясь там давать отпор неприятелю, но осажденные стали терпеть недостаток съестного и в отчаянии решились выйти, вступить в бой с врагами и погибнуть в сече. Отец Иов служил последнюю обедню, приготовляя осажденных к их решительному подвигу. В эту самую минуту, когда он провозгласил «изрядней о пресвятей, пречистей и преблагословенней, славней Владычице нашей Богородице», на кресте монастырского храма явилось изображение Божией Матери: Она грозила рукою турецкому войску. Турки, по приказанию своего паши, пустили в изображение ядро, но это ядро обратилось назад и положило многих турок. Событие это произвело такой панический страх, что все турецкое войско убежало, а польское, ободрившись, стало его преследовать и нанесло ему поражение под Вишневцем. В том же монастыре показывают яму, вырубленную в скале, куда преподобный Иов иногда влезал, желая предаться уединенному богомыслию.

Почаевский монастырь пользуется большим уважением не только у православных, но и у католиком и униатов. Я видел там множество пришельцев обоего пола из Галиции, заговаривал с ними и нашел, что у них наречие и говор ничем не отличаются от волынцев. Почаев лежит на границе Австрии. С монастырской террасы живописно виднеется Подкамень с католическим монастырем, находящимся уже в пределах Галиции» [1].

Свою «Автобіографію» Микола Костомаров писав значно пізніше відвідання Почаєва. Щось у його пам’яті могло й стертися, щось переінакшитися. У наведених свідченнях «Автобіографії» трапляються неточності. Важко сказати, чи Миколі Костомарову подали спотворену інформацію, чи то він сам перекрутив її. Так, чудесний порятунок Богоматір’ю Почаївської обителі відносять не до 1672 р., а до 1675 р. У той час ігуменом монастиря не міг бути Йов Желізо, оскільки, як уже зазначалося, задовго перед тим він помер і навіть був канонізований.

Однак наведені спогади достатньо інформативні й відображують реалії Почаївської лаври середини ХІХ ст. Отже, із цих спогадів випливало, що монастир, попри свою приналежність до Російської Православної Церкви, й далі користувався пошаною в греко-католиків та римо-католиків, які й далі відвідували його, приходячи, зокрема, з теренів Австрії. Миколі Костомарову кинулося в око, що в облаштуванні Успенського собору лаври є чимало "неправославного", залишків колишнього уніатства. Навіть піснеспіви під час богослужінь є радісними, а не такими понурими, як у російських православних церквах.

Зі свідчень Миколи Костомарова випливало, що ні архимандрит, ні його братія не дотримувалися суворих аскетичних правил. Навіть самі вони визнавали, що ведуть спосіб життя, який не зовсім відповідає монастирським приписам. Це пояснювалося «складністю» місцевих умов, де ще зберігалися унійні впливи. І, очевидно, щоб їх «надійно протистояти», до Почаївської лаври присилали ченців із великоросійських губерній, власне Московії. Досить вільно поводилися ченці з водою, яка витікала зі стопи Божої Матері й вважалася священною. Вони розчиняли її у звичайній воді й давали богомольцям.

Микола Костомаров, який загалом позитивно ставився до російського православ’я, що в той час утвердилося на більшій частині українських земель, толерантно сприймав такі «вільності» монахів Почаївського лаври й не робив із цього проблем.

Цікаво також подивитися, як тодішній архимандрит лаври подавав Миколі Костомарову історію Почаївської обителі. Основну увагу акцентував на особі Миколи Потоцького, який виділив значні кошти на розбудову монастиря. Наводив легенду, що духовне «пробудження» цього магната відбулося тоді, коли він не зміг застрелити свого візника, який звернувся до Почаївської Богоматері. Але тут же наводиться ще одна легенда, нібито Микола Потоцький прикинувся жебраком і ходив по різних монастирях, випрошуючи милостиню. Тим самим начебто хотів довідатися, який монастир є кращим і «праведнішим». Вибір його був зроблений на користь Почаївського монастиря, де його добре прийняли й нагодували. При цьому архимандрит спеціально підкреслював, що монастир тоді був буцімто бідним. Насправді, як ми знаємо, обитель була непогано забезпечена в плані матеріальному.

Зараз, як правило, в Почаївській лаврі не розповідають легенду про «жебрацьке паломництво» Миколи Потоцького. Як і не говорять, що він став ченцем лаври й виконував «чорну» роботу. Насправді, Микола Потоцький став ченцем безпосередньо перед своєю кончиною й сумнівно, що займався підмітанням келій. Ймовірно, ці легенди з’явилися ще в унійний період. І мали на меті представити цього мецената в плані позитивному. Потім, відповідно, ці легенди «забулися».

Щодо чудес, пов’язаних із культом Почаївської Богоматері, то про них розповідалося доволі прозаїчно. Принаймні набагато «приземленіше», ніж це ми зараз можемо почути під час екскурсій у Почаївській лаврі чи прочитати в її виданнях.

До того ж у легенді про спасіння Почаївського монастиря під час «Збаразької війни» архимандрит вказав на одну деталь, які зараз також «забули» – що начебто в монастирі сховалися місцеві шляхтичі, які його й обороняли. Таке цілком могло бути. Монастир мав на той час певні укріплення, за його мурами можна було сховатися. Цим і скористалася місцева шляхта. Вона мала зброю, бойовий досвід і могла відносно ефективно обороняти обитель. Отже, тут татари могли зустріти опір й відступити.

Микола Костомаров, який спілкувався з Тарасом Шевченком (обоє вони входили в Кирило-Мефодіївське братство), міг розповісти своєму товаришу про подорож південною Волинню і заохотити його поїхати в ці краї. І справді, незадовго, через півтора року, після південноволинської поїздки Миколи Костомарова, майже по цих самих теренах подорожує Тарас Шевченка. Власне, його волинська поїздка припала на осінь 1846 р. Здійснювалася вона в рамках роботи Київської археографічної комісії. 21 вересня того року київський генерал-губернатор Дмитро Бібіков видав розпорядження за номером 7247, у якому доручалося Тарасу Шевченку відправитися в різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній і спробувати зібрати матеріали (переважно етнографічного й історичного характеру). Спеціально в цьому розпорядженні зазначалося: «…отправиться в Почаевскую Лавру и там списать а) общий наружный вид Лавры; б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы» [2].

Ще до поїздки Тараса Шевченка на Волинь в його творах зустрічаємо згадки про цей край, зокрема про Почаїв.

Так, про Почаївську лавру йдеться в російськомовній поемі «Слепая» (1842), куди її героїня, незряча покритка, йде молитися за свою дочку Оксану:

«Слепая? Бедная? Не знала
Недоли дочери своей?
С чужим вожатым спотыкалась
Меж неприязненных людей
Ходила в Киев и Почаев
Святых угодников молить
И душу страстную? Рыдая?
Молитвой думала смирить» [3]

Героїня поеми виросла й жила в Подніпров’ї. Про це говориться в творі на самому початку. Однак вона йде молитися в далекий волинський Почаїв. Із контексту поеми випливає, що для неї в цьому містечку знаходиться релігійна святиня, яка майже рівнозначна святиням близького їй центральноукраїнського Києва.

Приблизно в такому ж контексті згадується Почаїв і в поемі «Сліпий» (1845). Її героїня здійснює паломництво по святим місцям України, молячись за свого коханого Степана:

«У Києві великому
Всіх святих благала;
У Межигорського Спаса
Тричі причащалась.
У Почаєві святому
Ридала, молилась,
Щоб Степан той, тая доля
Їй хоча приснилась!..» [4].

Пізніше, уже після заслання, Тарас Шевченко переінакшує цю поему, надавши їй назву «Невольник». Тут згадка про Почаїв подана в такому ж ключі:

«Одужала Яриночка,
Ідуть люде в Київ
Та в Почаїв помолитись, –
І вона йде з ними.
У Києві великому
Всіх святих благала;
У Межигорського Спаса
Тричі причащалась;
У Почаєві святому
Ридала-молилась,
Щоб Степан той, доля тая
Їй хоча приснилась» [5].

І ось, працюючи в Київській археографічній комісії, Тарас Шевченко отримав змогу побувати на теренах Волині, передусім у Почаєві. Прибув він сюди не пізніше 20 жовтня. Принаймні цим числом були датовані записи в його робочому альбомі народних пісень, зроблених у Почаєві [6].

Існує версія, ніби Тараса Шевченка поселили в архиєрейському будинку, де розміщували найповажніших гостей. Цей будинок зображений на двох акварелях, намальованих Тарасом Шевченком у Почаєві.

Але більш вірогідною видається думка, що Кобзар поселився в новому, відкритому в липні 1846 р. будинку для прочан. Він розміщувався біля підніжжя пагорба при в’їзді до лаври. У ньому, окрім загальних номерів, були й окремі кімнати, одну із яких могли відвести Тарасу Шевченку. Очевидно, з цього будинку він виконував акварель «Почаївська лавра зі сходу».

Як свідчить колишній столяр Почаївської лаври Іван Сидорович Станкевич, він ніби бачив у книзі для почесних гостей цього будинку власноручний підпис Тараса Шевченка і дописку «На храм 3 рубля серебром подаю» [7]. Певно, в Тараса Шевченка все-таки був вибір – поселитися в архиєрейському будинку чи будинку для прочан. Він вибрав друге. Можливо, щоб відчувати себе більш незалежно.

Тарас Шевченко мав зробити для Археографічної комісії малюнки Почаївської лаври – передусім її зовнішній та внутрішній вигляд, а також вигляд з тераси на околиці. Для нього це не було складним завданням. Подібні роботи він неодноразово виконував.

У Почаєві Тарас Шевченко намалював чотири акварелі, два ескізи і зробив начерк олівцем. Незважаючи на те, що це були нібито «технічні роботи», вони ще раз продемонстрували великий талант Тараса Шевченка, а також засвідчили, що наступив новий етап у його творчості як живописця. Зараз усі чотири акварелі зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.

На акварелі «Почаївська лавра із півдня» дуже добре показані привабливі архітектурні риси лаврського комплексу. На тлі погожого осіннього неба чітко вималювані Успенський собор та споруди, що примикають до нього. Пожовклі каштани й рівна стрічка огорожі ніби зв’язують у єдине ціле цей величний ансамбль. Як разючий контраст йому постають дві убогі хатинки-мазанки на передньому плані. Кількома вмілими штрихами художник створює відчуття запустіння, бідності чи навіть біди – похилений тин, розчинені ворота, опустіле подвір’я, засохле дерево. Здається, тут життя завмерло.

Це ніби підтверджує одинока фігура прочанина в довгому одязі на передньому плані. Він йде повз занедбані хати стежкою до лаври. Доповненням до такого «соціального контрасту» є контраст кольорів. Яскраве й «легке» світло осіннього сонця контрастує з довгими холодними тінями.

Зовнішній вигляд монастирських приміщень також зображений на акварелі «Почаївська лавра зі сходу». Ця робота – щось середнє між пейзажом та жанровим малюнком. На цьому малюнку лаврський ансамбль не є домінуючим, він розміщується на задньому плані, слугує таким собі фоном при зображенні містечкової вулички. На передньому плані, посеред вулиці на горбку, видніється дерев’яний хрест із зображенням розіп’ятого Ісуса Христа. Хрест обнесений ажурною огорожею. Зліва ще один хрест. Але вже кам’яний, зі скісними кінцями, загрузлий у землю. Майже паралельно біля хреста дві велетенські тополі, що похилилися під подувом сильного вітру. Вони разом із багряницею на хресті, що тріпотить, створюють відчуття неспокою. Якась малопомітна суєтність відчувається в рухах кількох перехожих, що знаходяться на вулиці. Чим далі углиб картини, тим, здавалося б, цей неспокій потроху зникає. Там на тлі блакитного неба видніються шпилі Успенського собору, які творять відчуття стабільності. Одначе ця стабільність якась оманлива. Здається, ще трошки і ці високі вежі опиняться в загальному коловороті. Зберігся також ескіз цієї акварелі (на топ-фото), де бачимо зображення основних частин ансамблю лаври. Щодо дерев’яного хреста й тополь, то, на відміну від акварелі, вони тут не затуляють лаврських приміщень. Певно, у Тараса Шевченка було спочатку бажання відтворити цілісне зображення ансамблю лаври, а дерев’яний хрест на передньому плані посилив би релігійні акценти картини. Проте в ході роботи художник змінив свій задум. На першому плані опинилися хрест і тополі, які частково затулили величні лаврські споруди.

Надзвичайно цікавою аквареллю є робота «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври». На передньому плані художник зобразив частину тераси перед Успенським собором з фрагментом цього храму. Тут же дві масивні фігури ченців у високих клобуках, з рудими бородами. Однак передній план у картині «губиться». Погляд глядача ніби «примагнічений» до силуету гори на задньому плані. Це галицький Підкамінь із домініканським католицьким монастирем. За горизонт «втікають» лінії горбистого рельєфу. Рух вглибину, десь у напрямку Підкаменя, підкреслено жестом руки одного із ченців, а також різким перспективним скороченням парапету тераси з низкою декоративних ліхтареподібних ваз. Цей рух посилюється чергуванням світлих і темних плям у зображенні ландшафту. Описувана акварель помітно відрізняється від інших пейзажів, написаних Тарасом Шевченком у 1845–1846 рр. У «Вигляді на околиці...» посилюється інтенсивність кольорів, розширюється гама фарб. Завдячуючи зіставленню теплих та холодних тонів переходи між планами стають все більш складними.

Тарас Шевченко також намалював внутрішній вигляд Успенського собору Почаївської лаври. На цій акварелі м’яке сонячне світло падає згори вниз, зі сходу. Права стіна затемнена. Очевидно, цей малюнок Тарас Шевченко робив до обіду, коли собор був зачинений для прочан. Храм майже безлюдний. Лише на передньому плані бачимо постать жінки, яка навколішки молиться до ікони Богородиці. Біля стін кілька фігур ченців. Також їхня невелика групка зображені біля іконостасу. Всі вони, за винятком хіба що жінки, губляться у просторовій величі храму.

Зображення інтер’єру собору виконане у золотистих теплих тонах. Щоб зберегти цілісність цього зображення, Тарас Шевченко зробив стіни й арки чистими від розписів та орнаментів. Виділяються тільки ікони в різьблених рамах і капітелі пілястр. Як і на інших акварелях почаївського циклу, художник використовував холодний темно-синій колір, який контрастував із теплим золотим кольором. Зберігся ескіз малюнка внутрішньої частини Успенського собору. Там лише накреслені основні елементи цього приміщення. Зображення жінки й ченців на ескізі відсутні.

Тарас Шевченко часто намагався оживити свої пейзажі присутністю людей. Їхні зображення мали не лише декоративний характер. З їхньою допомогою художник виражав своє ставлення до зображуваних на картині об’єктів. Як і на багатьох своїх полотнах, Тарас Шевченко в акварелях почаївського циклу вміло використовує світлотіні. У цьому випадку відчувається вплив Рембрандта, творами якого живописець захоплювався й певним чином наслідував їх. Але «український Рембрандт» пішов далі свого геніального попередника. Якщо для великого фламандця світлотінь могла існувати самостійно, ніби поза реальністю, то в Тараса Шевченка вона завжди мала реальну основу.

Діяльність Кобзаря в Почаєві не звелася лише до малювання Почаївської лаври. Тут він, як зазначалося, записав низку народних пісень. Вони мали жартівливий, жартівливо-ліричний і навіть сороміцький характер.

Перша «повнометражна» з них пісня була занотована в такій формі:

«Гиля-гиля, селезень,
Гиля-гиля, білокрилий,
Ох ти, мой милий чорнобривий
Прибудь з ради аж до хати,
Щоб не чули отець, мати.
Селезню...
Ой на тому селезню
Жупан куций,
І сам селезень
Чорноусий.
Гиля-гиля, селезню.
Ой на тому селезню
Та панчішки,
Ой пристав селезень
Та до душечки.
Ой на тім селезню
Та черевички
І сам селезень
Та невеличкий.
Ой на тому селезню
Ковпак сивий,
Ой сам селезень
Чорнобривий» [8].

У первісному варіанті третій рядок цієї пісні був записаний як «Ох мой милий чорнобривий». Але потім Шевченко виправив його.

Після «Селезня» йшов запис, який, радше, був куплетом якоїсь більш великої жартівливої пісні:

«Ой, пила, вихилила,
Сама себе похвалила.
А я доброго роду.
П’ю горілку як воду» [9].

Ще одна пісня, записана Шевченком у Почаєві, звучала так:

«Ой у саду, саду
Гуляла кокошка,
Чорнявая, білявая,
Дзюбатая трошки,
Хотя я й дзюбата,
Таки ж бо я пишна.
Сватай мене, серце моє,
Я б за тебе вийшла.
Я б за тебе вийшла,
Я б тебе любила,
Ой я б тобі щосуботи
Кучерики змила...
Ой змила б я, змила.
Та ще й б розчісала,
Ой я б тебе, серце моє,
Ще й поцілувала» [10].

У первинному варіанті пісні, записаного Шевченком, окремі її місця виглядали дещо інакше. Однак вони не змінювали змісту твору. Не важко помітити, що первинний варіант видається більш волинським, а отже, й автентичним.

Можливо, інтерес Тараса Шевченка до народних пісень, які побутували на Волині й, зокрема, були записані ним у Почаєві, певною мірою стосуються видатного польського композитора й скрипаля Кароля Липинського (1790–1861). Останній відомий своєю обробкою народних пісень із волинського краю. Рід Липинських володів маєтностями на південній Волині. А сам Кароль останні роки свого життя провів у маєтку Урлі (Вірлі) біля Почаєва. Шевченко згадує про цього композитора в повісті «Близнюки». Один із героїв твору «вынул из ящика скрипку, попробовал струны и, выйдя в большую светлицу, заиграл – сначала мелодию, а потом вариации Лепинского на известную червонорусскую песню:

Чи я така уродылась,
Чи без доли охрестилась» [11].

Проте цілком можливо, що з творчістю цього композитора Кобзар міг ознайомитися пізніше, на засланні, коли зійшовся з представниками польського революційного руху. Останні високо цінували творчість Кароля Липинського і могли звернути на неї увагу Тараса Шевченка.

Почаїв, без сумніву, справив значне враження на Кобзаря. Це містечко й далі фігурує в його творах «післяпочаївського періоду». Так, героїня поеми «Петрусь» (1850) їде молитися Почаївській Богоматері. Сюди ж прямує й герой повісті «Варнак» (1855–56).

Але тут постає питання, а яким це було враження – позитивне чи негативне. На жаль, аналіз діяльності Тараса Шевченка в Почаєві, а також післяпочаєвських його творів схиляє до думки, що воно було негативним.

Для Тараса Шевченка Почаїв був символом української релігійної традиції. Попри певне релігійне (точніше – конфесійне) вільнодумство, Кобзар належав до людей, які шанували традицію, вбачаючи в ній важливу цінність. Те, що Кобзар з повагою ставився до релігійних традицій як українського, так і інших народів, засвідчують не лише його поезії, а й картини та малюнки.

Проте, з іншого боку, в особі Тараса Шевченка маємо яскраво вираженого антиклерикала, який негативно оцінював діяльність Російської православної церкви. Це, наприклад, чітко простежується у поемі «Кавказ», яка була написана менше ніж за рік перед його волинською подорожжю.

Кобзар бачив у православ’ї знаряддя в руках російського самодержавства. Не міг він не помітити, що основним завданням Почаївської лаври є насадження російського православ’я й, відповідно, русифікація волинського краю. Тарас Шевченко не міг не бачити, що ченці лаври ведуть далеко не аскетичний спосіб життя. А то й займаються обманом.

Певний негативізм до духовенства Почаївської лаври прочитується в його акварелях митця. Так, на акварелі «Почаївська лавра із півдня» художник, як уже говорилося, на передньому плані малює дві убогі хатинки, які різко контрастують із пишнотою монастирських приміщень на задньому плані. Сумнівів немає: симпатизує людям, які живуть у цих хатинках, а не в розкішних лаврських келіях.

Ще чіткіше цей негативізм виражений у акварелі «Почаївська лавра зі сходу». Тут багатим лаврським приміщенням ніби протиставляється намальований на передньому плані простий дерев’яний хрест із розп’яттям Ісуса Христа. Треба мати на увазі, що для Тараса Шевченка Ісус Христос – символ справедливості, правди, істини. Цей символ у своїх творах він постійно протиставляє офіційній церкві, яка «забула» про «євангельську простоту». Подібне протиставлення на образному рівні якраз і маємо в акварелі «Почаївська лавра зі сходу».

А композиція акварелі «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври» побудована так, що глядач не концентрує увагу на зображеннях ченців. Самі ж їхні фігури не виражають смирення й аскетизму, а в їхніх жестах прочитується самовдоволеність, а то й владність.

Зображення ченців бачимо на акварелі «Собор Почаївської лаври». Тут вони подані в ролі таких собі бездіяльних статистів. Погляд глядача зупиняється не на цих фігурах, а на жінці, яка гаряче молиться перед іконою Божої Матері. Можна говорити про певну контрастність між зображеннями цієї жінки й ченців. Якщо перша є втіленням щирої релігійності, то другі ніби демонструють релігійність удавану, нещиру.

Про байдужість Кобзаря до тогочасної лаври, а то й про її неприйняття, засвідчують фольклорні студії Тараса Шевченка в Почаєві. Перед ним, працівником Київської археографічної комісії, ставилося завдання збирати народні оповіді, місцеві повісті, сказання та пісні. У Почаєві, звісно, мали поширення різні легенди про чудеса Почаївської Божої Матері, пісні про неї, також інші зразки релігійної лірики. Проте Тарас Шевченко на них не звернув уваги. Принаймні ні в його робочому альбомі, ні в післяпочаєвських творах не знаходимо жодних відголосків такого релігійного фольклору. Натомість, Тарас Шевченко в Почаєві записує жартівливі пісні, в яких присутня любовна тематика і які мають світський характер.

Згадку про Почаїв зустрічаємо в поемі «Петрусь», яка була написана на засланні десь у 1850 р. Там є такий сюжет, що героїня, молода панянка, вийшовши заміж за старого генерала, їде по святих місцях молитися, просить, щоб помер її чоловік, а вона могла зійтися з молодим хлопцем Петрусем. Цими святими місцями є Київ та Почаїв. У першому варіанті поеми згаданий уривок звучав так:

«У Києв їздила, молилась,
Аж у Почаєві була!..
Не помогла святая сила!
В село небога привезла
Свою змію ще гірше люту
І капельку на щось отрути» [12].

У другому, значно відредагованому варіанті, цей уривок звучав дещо інакше:

«У Київ їздила, молилась,
Аж у Почаєві була.
Чудовная не помогла,
Не помогла святая сила.
А ти аж плакала, молилась –
Та й занехаяла. Везла
Назад гадюку в серці люту
Та трошки в пляшечці отрути» [13].

Як бачимо, в другому варіанті Шевченко спеціально згадує «чудовную», тобто ікону Почаївської Божої Матері. У своїх згадках про Почаїв до волинської подорожі він цього не робив. У першому варіанті поеми Почаїв фігурував абстрактно як одна із найбільших святинь для українців. У другому варіанті вже бачимо певну конкретику, викликану враженнями від подорожі. До конкретики можна й зарахувати слова «аж у Почаєві була». Використовуючи слово «аж», поет вказував, що Почаїв розташовується далеко. Принаймні далеко від Подніпров’я, де нібито жила героїня поеми. Також, очевидно, в це емоційне «аж» Кобзар вклав своє враження від довгої дороги, яку йому довелося здолати до цього містечка.

Водночас контекст згадки про Почаїв в поемі «Петрусь» різниться від контексту подібних згадок у попередніх творах. Так, у поемах «Слепая», «Сліпий» та «Невольник» ходіння на богомілля в Київ і Почаїв сприймається автором загалом позитивно. У поемі «Петрусь» ситуація є дещо інакшою. Генеральша у цих місцях просить, аби їхні святині допомогли їй звести з цього світу її чоловіка. Однак це не сталося. Й вона приносить у пляшечці отруту, від якої її чоловік помирає. Тобто про Почаївську лавру та її чудотворну ікону говориться в негативному контексті. І це може бути ще одним непрямим свідченням того, що враження Тараса Шевченка від Почаївської лаври були не найкращими.

Примітки:

1. Костомаров Н. Автобиография. Бунт Стеньки Разина. Киев, 1992. С. 122-125.
2. Дубина М. Шевченко і Західна Україна. Київ, 1969. С. 11-1
3. Шевченко Т. Зібрання творів: У шести томах. Київ, 200 Т. 1. С. 225.
4. Там само. С. 306.
5. Шевченко Т. Зібрання творів: У шести томах. Київ, 2003. Т. 2. С. 295-296.
6. Шевченко Т. Зібрання творів: У шести томах. Київ, 2003. Т. 5. С. 270-271.
7. Дубина М. Шевченко і Західна Україна. С. 23-24.
8. Шевченко Т. Зібрання творів: У шести томах. Т. 5. С. 270.
9. Там само. С. 271.
10. Там само.
11. Шевченко Т. Шевченко Т. Зібрання творів: У шести томах. Київ, 2003. Т. 4. С. 70.
12. Шевченко Т. Шевченко Т. Зібрання творів: У шести томах. Т. 2. С. 473.
13. Там само. С. 218.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".