Кам’яні бузьки: цікавими місцями і закапелками Кам’янко-Бузького району

1 вересня 2015, 13:06 | Мандри Ніни Поліщук | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ніна Поліщук

Кам’янеччина на Львівщині – це Мале Полісся. Колись цю територію вкривали численні болота та річки – своєрідний оазис між Поліссям і Галичиною. Рельєф тут рівнинний і, ніби мурами, обнесений Волинською і Подільською височинами та Розточчям.

Якщо пам’ятки сакральної архітектури тут вдалося зберегти, то зазвичай церковці чи костели величаво випинаються з-поміж дерев на пагорбах. Якщо ж храми забуті, то вони однооко позирають крізь хащі і мохи на дахівках, нагадуючи про поліські чари з «Лісової пісні».

Цього разу Кам’янець-Бузький район ми пізнавали разом із туроператором Відвідай.

Велике Колодно, арт-нуво і Швейк

Село Велике Колодно відоме з 1550 року і знаходиться в Кам’янко-Бузькому районі на Львівщині. Про це поселення згадував навіть чеський письменник Ярослав Гашек у відомому романі «Пригоди бравого вояка Швейка». Щоправда, у творі Велике Колодно було під назвою Климонтів. Ось цей уривок:

«Хоч село було велике, там виявився лише один пристойний будинок – велика сільська школа, яку в цьому суто українському краю вибудувало галицьке крайове управління з метою посилення полонізації села.

Під час війни ця школа пройшла кілька етапів. Тут розміщувалися російські і австрійські штаби, а під час великих боїв, які вирішували долю Львова, гімнастичний зал було перетворено на операційну. Тут відрізали руки і ноги, здійснювали трепанацію черепів. Позаду школи, у шкільному саду, від вибуху крупнокаліберного снаряда залишилася велика вирва. В кутку саду стояла міцна груша, на одній з її гілок теліпався шматок перерізаної вірьовки, на якій ще недавно гойдався місцевий греко-католицький священик.

Його було повішено за доносом директора місцевої школи (поляка) і звинувачено в тому, що був членом партії старорусів і під час російської окупації відправляв у церкві службу божу за перемогу зброї російського православного царя. Це була неправда, бо у той час обвинуваченого тут не було взагалі. Він перебував тоді на невеликому курорті, якого взагалі не торкнулася війна, – у Бохні Замурованій, де лікувався від каменів у жовчному міхурі.

У повішенні греко-католицького священика відіграли роль декілька факторів: національність, релігійна ворожнеча і курка. Річ у тім, що нещасний священик перед самою війною вбив у своєму городі одну з директорових курок, які видзьобували посіяне ним насіння дині.

Дім покійного греко-католицького священика стояв пусткою, і, можна сказати, кожен взяв собі що-небудь на пам'ять про отця духовного. Один селянин-поляк забрав додому навіть старий рояль, кришку якого використав для ремонту дверцят свинячого хліва. Частину меблів, як водиться, солдати порубали на дрова, і тільки випадково в кухні залишилася цілою велика піч зі знаменитою плитою, бо греко-католицький священик нічим не відрізнявся від своїх римо-католицьких колег, любив попоїсти і любив, щоби на плиті і в духовці стояло багато горшків і пателень. Стало традицією готувати в цій кухні для офіцерів всіх частин, які приходили. Нагорі, у великій кімнаті, влаштовували щось на кшталт офіцерського зібрання, столи і стільці збирали по всьому селу».

Та у творі нічого не згадано про сучасну окрасу села – костел Воздвиження Чесного Хреста. Це не дивно, адже храм був побудований у 1932 році, після Першої світової війни.

Костел Воздвиження в Колодно

До костелу на цьому місці була мурована капличка 1860 року, а будівництво нової святині фондувала Северина Сапєжина, вочевидь, представниця давнього литовського княжого роду Сапєг. Новий костел спроектував архітектор Альфред Броневський, учень відомого галицького архітектора Юліана Захаревича. Храм виконаний у стилі необароко, а інтер’єр розписаний у неординарному модерному стилі арт-нуво або сецесії. Цікаво, що під костелом є підвали на 70 м. вниз, тому взимку підлога храму не холодна, адже знизу піднімається тепло.

Інтер'єр костелу

За призначенням храм слугував всього лиш 10 років. Із наступом радянських військ у 1939 році поляки, які були парафіянами костелу, тікають, забираючи із собою усі цінності та святині. У радянські часи тут, як звично у такого роду будівлях, розташовувався склад сільгосппродукції. Потім тут виготовляли чіпси та кулькові ручки. За час незалежності склад з костелу прибрали.

Парох нинішньої громади розповів, що за радянських часів на вежі храму невідомі вивісили вночі український прапор. Ніхто не захотів лізти на вежу і знімати стяг, бо це надто високо. Тоді вирішили прострілити дерев’яну палицю, на якій був прапор. Та дарма – після наступної ночі прапор вже майорів на залізній арматурі.

І хоч зараз у напіваварійному костелі служать літургію у неділю та свята, та досі залишається відкритим питання відновлення стінописів храму і самої споруди. У місцевої громади коштів немає, а поляки, яких запросили взяти участь у відновленні колишнього польського костелу, сказали, що вони не зможуть допомогти, бо зараз храм належить греко-католицькій громаді.

Дернів і церква св. Микити

Назва села пішла, ймовірно, від того, що тут багато дерну. Оскільки Дернів стоїть на головному вододілі Європи Розточчя, усі водойми течуть до Балтійського моря. Перші згадки про поселення на цій місцевості датовані ХV століттям. У Географічному словнику Польського Королівства 1880-1914 рр. написано, що Дернів – це село у повіті Кам’янки-Струмилової (так до 1945 називалася Кам’янка-Бузька), на річці Сосновець (притоці Бугу), у лісовій піщаній та болотистій місцевості. Населення села: 86 римо-католиків, 625 греко-католиків, 12 євреїв. Є однокласова школа і позичкова каса з фондом 1159 злотих. Власник села граф Кароль Мієр, який, до речі, був депутатом Галицького сейму. Родина Мієрів володіла Дерновом з початку ХІХ ст.

Дернів, церква св. Микити

Дарма, що в цій книзі не згадано про церкву св. Микити (1666 р.), яка є гарним зразком галицької школи дерев’яних храмів. Споруда належить до пам’яток архітектури національного значення, останній раз храм реставрували у 1977 році під керівництвом архітектора Богдана Кіндзельського, та зараз під час дощу деякі частини даху церкви виступають у ролі друшляку. Храм дуже компактний за розмірами — 13,5 м. на 6,3 м. Дзвіниця відсутня. За радянських часів з церкви зробили склад, а потім – музей і дитячий садочок. Згодом поруч побудували дитсадок з цегли, а храм й тепер стоїть пусткою, відданий на поталу природним стихіям і гризунам.

Дернів, церква св. Микити

Також перед в’їздом у село є костел (1930 р.) у стилі конструктивізму – рідкісне явище для української сакральної архітектури. Зараз костел виконує функції складу. Кажуть, що храм навіть не встигли освятити, бо почалася Друга світова війна.

Костел у Дернові

Існує цікава байка, що два села – Велике Колодно і Дернів – завжди ворогували між собою, бо ворогували їхні власники. Певний час у Великому Колодному старостою був чоловік, згадуваний у народі як «Вовчик», а Дернів входив до володінь відомого галицького шляхтича Юрія Струмила.

Батятичі та Батий

Наступна наша зупинка — Батятичі. Археологічні розкопки свідчать, що території села перші поселення були ще в добу бронзи. А перша писемна згадка у 1406 році повідомляє: щороку Батятичі здавали польському королю по 4 бочки воску. У 1565 р. тут було 79 пасік, а місцевий мед знали не лише у Жовкві і Львові, а й у Варшаві та Гданську. Свідченням давнього бджолярства Батятич є частина села, яку так і називають – «Пасіки».

Через Батятичі тече колись повноводна річка, а тепер — струмок Батючка. За переказами, місцеві ставки на Звіриному куті викопали полонені татари, та й назва, а однією з версій, походить від виразу «там, де Батий». Адже на цю місцевість у ХVІ-ХVІІ століттях часто нападали татари, яких тут інколи називали воїнами давнього хана Батия. До речі, на сільській Липовій горі у ті ж часи викопували льохи-схованки, де можна було перечекати набіги ворога.

З 1659 р. Батятичі та навколишні села належали львів'янину і греку за походженням Юрію Папарі. Родина Папарі володіла селом майже 300 років. У ХІХ ст. в селі було зведено ґуральню, миловарню, млин і вуглярню на деревне вугілля. З 1848 р. в день скасування панщини на батятицькій церкві на знак свята щороку вивішували білий прапор. У ХІХ ст. в село прибули не лише польські, а й німецькі колоністи. Останні мешкали в західній частині села, яку називали Найдорф (від «Neu dorf» — «нове село») і Фаленти. У цій частині було поліцейське відділення.

У 1914 р. в село вступили російські війська, влаштувавши за Батятичами стрільбище «Шайби». Під час військових дій в 1915 р. велика частина села була знищена.

У 1927-1928 роках у Батятичах були так звані «картопляні бунти» — селяни конфліктували з поміщиком Лончинським.

Собор Пресвятої Богородиці

У селі є дерев'яна триверха церква Собору Пресвятої Богородиці (1788) та дерев’яна дзвіниця. На цьому місці стояв попередній храм ще у 1564 р. Богородицьку церкву в радянський час використовували як колгоспний склад, потім як музей. Повернули святиню громаді у 1989 р. Храм розписував маляр Теофіль Копистинський.

Дзвіниця церкви Собору Пресвятої Богородиці

Батятичі мають другу дерев’яну церкву, яка є старшою — церква св. Юра (1759 р.). Святиню побудували на кошти Костянтина Папарі. Ймовірно, що храм Собору Богородиці зводили за зразком цієї церкви, бо обидві споруди дуже схожі. Храм св. Юрія покрили бляшаним дахом у 1900 році. Тут збережені стінописи з ХVІІІ і ХІХ століть, які теж належать руці Теофіля Копистинського. Цей храм у 1974 році реставрували І, Могитич і Л. Дмитрович.

церква св. Юра в Батятичах

Оскільки Батятичі витягнулися на 3 км. вздовж дороги Кам`янка — Жовква, то в селі збудували три церкви: на західній, східній околицях і в центральній частині. Отже, про дві споруди ми вже згадали, а третя — костел св. Ядвіги (1903 р.). Храм зведений польськими колоністами, які жили в цій частині села, що зараз називають Липниками та Паперівкою. Відомо, що кошти на побудову костелу дали родини Лончинських та Романовських. Зараз костел стоїть закритий.

Костел у Батятичах

Кам’янка-Бузька: храм св Миколая, костел Тальовського і діяльність о. Михайла Цегельського

Кам’янка-Бузька, а за попередньою назвою – Кам’янка-Струмилова, стоїть якраз на шляху «з варяг у греки». Тут річка Камінка впадає у Західний Буг – звідси і сучасна назва. «Струмиловою» Кам’янка була, коли належала вже згадуваному шляхтичу Юрію Струмилу. Існує також версія, що місто і річка стали «Кам’янкою» через величезні кам’яні брили, які приніс сюди із Скандинавії льодовик. Кам’яні останці і досі можна зустріти на околицях міста. Археологи стверджують, що цю місцевість заселяли ще в епоху бронзи – воно й не дивно – все ж таки потужний економічний шлях. Перша писемна задка пише у 1411 році про поселення Димошин на цьому місці.

Кам’янка-Струмилова мала магдебурзьке право. У ХV і ХVІ століттях була майже зруйнована татарськими набігами. Перші постання автохтонного населення тут почалися незадовго до Хмельниччини – у 1636 році селяни відмовилися відбувати панщину. За часи національно-визвольної війни місто знову постраждало і було напівруїною. Згодом його відбудовують, Кам’янка стає потужним ремісничим центром, де був навіть рибальський цех. У 1880 році місто мало цегельний завод, винокурню, паровий млин і лісопильний завод, де виготовляли смолу, деревне вугілля і навіть паркет.

Ратуша

Наприкінці ХІХ століття духовним отцем Кам’янки-Струмилової став відомий український греко-католицький священик Михайло Цегельський. Він відкрив у місті «Просвіту», «Народний дім». До речі, саме в цьому «Народному домі» вперше поставили драму І. Франка «Украдене щастя», режисером був Лесь Курбас.

Народний дім Кам'янки

Зараз пам’ятник отцю Михайлу Цегельському встановлений на подвір’ї найдавнішої збереженої міської церкви – храму святого Миколая (1667 р.). Церковця відреставрована і є гарним зразком дерев’яної сакральної архітектури з п’ятиярусним іконостасом та дзвіницею (1762 р.), тризрубна і триверха. Іконостас датований ХVІІ століттям, та, на жаль, деякі автентичні його ікони втрачені. Натомість, на звороті намісної ікони Христа вказаний 1618 рік. Зараз храм стоїть на 50 см. нижче рівня землі.

Церква св. Миколая у Кам'янці Бузькій

При Миколаївській церкві навіть діяло церковне братство, яке у 1738 році затвердив митрополит Атанасій Шептицький. Святиню багато разів реставрували, вона постраждала у часи Першої світової війни, та й у радянські часи не обійшлося без музею в храмі.

До слова, У Кам’янці-Струмиловій знайшли перше слов’янське паперове Євангеліє, яке написав Тимофій Павлович у 1411 році. Одна з версій каже, що цей рукопис знайшли саме в Миколаївській церкві. Сьогодні так зване Кам’янко-Струмиловське Євангеліє зберігають у відділі рукописів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського у м. Києві.

неоготичний костел Успіння Богородиці

У місті також є сакральна споруда, спроектована відомим архітектором початку ХХ століття, автором львівського храму святих Єлизавети та Ольги Теодором Тальовським. Це неоготичний костел Успіння Богородиці (1910 р.). Новий величезний храм будували завдяки праці і коштам вірян. Та не встигли 1913 року остаточно завершити роботи, шойно поставили вітражі, які замовляли на краківській фірмі Зеленського, як у 1914 році з Першою світовою війною приходять росіяни. Ксьондза вивозять до Києва, а дзвони забирають собі на боєприпаси. Влітку 1915 російська артилерія сильно пошкодила фасад новозбудованого костелу. Цікаво, що вже у 1916 році церковні дзвони вже перейшли до австрійської влади. Австріяки знехтували тільки одним дзвоником вагою у 20 кілограм.

Інтер'єр костелу

У міжвоєнний період згадувана вже краківська фірма виготовляє нові вітражі для костелу, а у 1928 році встановлюють вівтар авторства Яна Войтовича.

Під час Другої світової костел, на диво, не постраждав. Мабуть для того, щоб потім стати зерносховищем, меблевим магазином і пунктом наповнення сифонів водою. Тільки-от у 1969 році згоріла вежа храму. Зрештою, у 1989 році костел передали у володіння римо-католицької громади.

костелик Святого Духа

До речі, у місті зберігся маленький мурований костелик Святого Духа, в якому збиралися католики, поки будували головний храм. Але ця споруда зовсім втратила свій сакральний вигляд. Спочатку – Перша світова, потім невдалі реконструкції, згодом тут був склад, підприємство тощо. Тепер колишній храм належить місцевому підприємцю, який, вочевидь, не має на меті відновлення святині. Тим більше, що й місцева римо-католицька громада на нього не претендує.

Церква Різдва Богородиці

У місті є і православна громада, яка збирається у церкві Різдва Богородиці (1882 р.). Поява цього храму пов’язана із легендою, що на цьому місці колись стояло дерево, на якому з’явилася чудотворна ікона Божої Матері. Якось староста Струмило проїжджав повз образ і не вклонився йому, аж раптом коні вклякли, щоб пан все ж вшанував ікону. Тоді, мовляв, він і наказав заснувати тут храм. Дуже типова і поширена розповідь «про чудотворну ікону на дереві».

Опікувався будівництвом нової мурованої церкви о. Михайло Цегельський, а освятив храм тогочасний митрополит Сильвестр Сембратович. Тож спочатку храм був греко-католицьким, але після 1946 року його передали Московському Патріархату, а тепер належить до УПЦ Київського Патріархату. Коли у 1991 році греко-католики хотіли повернути собі храм, то їх не допустили до нього. Тому до 1994 року богослужіння відбувалися на площі відразу навпроти храму. Тоді ж вирішили побудувати новий храм Преображення Господнього. Будівництво тривало 9 років, а у 2005 році храм освятили. Наразі це найбільша за площею сакральна споруда Кам’янки-Бузької.

храм Преображення Господнього

У місті до Другої світової війни була давня синагога з дерева, датована 1627 роком. У старих путівниках написано, що молитовний дім славився великими бронзовими підсвічниками та пергаментною книгою, якій було понад 300 років.

Тадані: давня фортеця і найстарший дерев’яний костел

В цьому селі знаходиться найдавніший з небагатьох збережених дерев’яних костелів України – костел Відвідування Єлизавети Дівою Марією і Святої Теклі (1734 р.), оригінальний вівтар якого зараз знаходиться в костелі в Бібрці (біля Львова). Історія поселення, яке раніше було своєрідним маленьким містечком із своїм замком, тягнеться з 1440-х років. Уже на той час на цю місцевість активно нападали татари. Залишилися відомості, що у 1453 році польський воєвода тримав у Таданівському замку полонених під Теребовлею татар. А у 1621 році місцева шляхта розбила військо мурзи Кантемира і звільнила 2000 бранців. Оборонний замок у Тадані існував до першої половини ХVІІІ століття. На той самий час припадає занепад містечка, жителі якого настільки збіднили, що влада звільнила їх від сплати податків.

Костел в Тадані

Зараз ситуація в селі не з найкращих – населення маленьке (менше 500 людей, переважно старші люди), один з найдавніших костелів руйнується, хоч в ньому і проводять богослужіння для двох римо-католицьких родин. А біля села видніється тоненька вежка із флюгером, де вирізано «1908». Це залишки від фільварку пана Йозефа Бартманського. Коли до села у 1939 році прийшла радянська влада, то старого пана запроторили у в’язницю, де над чоловіком так знущалися, що той перерізав собі вени. На місці фільварку швиденько зробили колгосп, ферми, які теж тепер стоять пусткою.

Етимологію назви села відшукати виявилося не дуже просто. Місцеві пояснюють, що це від виразу «туда-ні!». Мовляв, на ці землі краще не ходити, бо тут були постійні набіги татар.

Неслухів і Дідушицькі

Коли точно з’явилося це поселення — невідомо. Під час археологічних розкопок нібито натрапляли тут на докази існування полісу до нашої ери. Так само невідомо достеменно, чому саме така назва села.

Палац Дідушицьких

Зараз тут зберігся палац Дідушицьких, у якому проживали представники роду до 1939 року. Відомо, що в головній вітальні палацу підлога була викладена паркетом, який створював орнамент зірок. А малу вітальню освітлювали менорою (єврейський семисвічник). За радянських часів тут робили народний дім, клуб. Тепер тут можна оглянути експозицію історико-краєзнавчого етнографічного музею «Скарби Галичини» ім. Івана Сологуба. Експозиція зібрана за ініціативи місцевого дідуся-бандуриста, який залюбки усім відкриває «скарби», а на додачу ще й веснянки співає на бандурі чи гітарі.

У музеї Дідушицьких

У селі є ще одна згадка про Дідушицьких – дерев’яна церква св. архистратига Михаїла (1897 р.). Представники цього роду дуже часто меценували будівництво сакральних споруд. Цей храм був побудований відомим на той час галицьким архітектором Василем Нагірним. Храм традиційно триверхий і тризрубний, по периметру ідуть галереї, які також мають практичне застосування – захищають фундамент будівлі від дощу. Під такими галереями рідко фарбували дерев’яний ґонт, бо він найменше нищився. Тому у неслухівській церкві є нагода доторкнутися до дерева, якому понад сто років.

Церква у Неслухові

* * *

Після такої насиченої прогулянки ми поверталися додому, коли стрімко вечоріло. У вікні автобуса мелькнуло ще одне забуте, старезне і похилене село. Можливо, воно теж колись мало магдебурзьке право і фортифікації. Біля високого придорожнього хреста стояв хлопчина. Він схилив голову на дерево – не молився, просто стояв прихилившись. Напевно, він теж повертався додому, відпочиваючи біля хреста…

Кам’янеччина – справді Мале Полісся. «Мале», бо тут все поруч, затишно і тихо. «Полісся», бо тут багато річок, болотистих місцевостей. Не обходиться без давніх легенд, ворожих набігів та святинь, які пережили імперії та руїни, витерпіли склади у своїх нутрах і зараз знову кличуть людей до молитви. Тільки цей клич часто розвіюється у дірявих дахах, розбитих вікнах, губиться у понищених стінописах, і все ж доходить до людських вух, поволі.

Дернів, церква св. Микити

Джерела корисної інформації:

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти