Християнські скарби Константинового міста

10 жовтня 2018, 16:44 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

В’ячеслав Нестеров

світлини автора та з Інтернету

Стамбул — давнє місто, засноване у 330 р. римським імператором Константином на Босфорі, колишній Константинополь, Царгород з руських літописів, колиска, оплот та вікова трагедія світового православного християнства.

Нині Стамбул — 14-мільйонний сучасний мегаполіс, що об’єднує географічно, економічно, стратегічно і транспортно два континенти — Європу та Азію.

Вид на Стамбул

А також Стамбул — місто переможного ісламу. Мечеті, великі і малі, в кожному кварталі; звучання заклику муедзина чітко за розкладом, підсилене гучномовцями з різних боків, що створюють дивовижну стереогру; хамами, кальянні, маленькі чайні з незмінними своїми клієнтами, що проводять тут більшість свого часу. Цифра 1453, дата падіння Константинополя та заснування міста Ісламбул (тепер Істамбул) — дата гордості турків і приниження, краху надій, закінчення панування для всіх інших конфесій. Цифра ця тут трапляється на кожному кроці як застереження, девіз, нагадування. І все ж серед ісламського міста, якщо захотіти придивитись та пошукати, можна знайти як святині величного минулого Константинополя, так і сьогодні діючі християнські храми.

Свята Софія

Найбільшою святинею східного християнства був та залишається до сьогодні величний храм імені святої Софії, матері трьох великомучениць Віри, Надії та Любові. А ще ім'я «Софія» означає грецькою «Мудрість». Саме в такому значенні цього слова сприймаєш назву храму, відвідавши його.

Історичне зображення

Коли перепливаєш катером з азійського берега Стамбула на європейський, величезні мечеті з величавими мінаретами навколо них вражають та приголомшують. Але через деякий час приходить усвідомлення того, що насправді ці мечеті є численними спробами ще і ще раз переконати всіх, і в першу чергу самих себе, що іслам може створити таку ж, а бажано ще більшу, ще пишнішу, ще видатнішу споруду, ніж собор святої Софії. Створили. Перевершили за розмірами купола. Але через тисячоліття після створення цього чуда.

Свята Софія

Свята Софія — не просто найвідоміший храм Стамбула, його візитівка. Це — символ імперського Константинополя, храм, що приголомшував та переконував у правоті християнства безліч навколишніх народів. Недаремно іменем цього храму називали головні споруди новонавернені християни Болгарії, Грузії, Київської Русі.

Свята Софія

Вхід до собору

Коли стоїш на площі перед храмом, відчуваєш певне розчарування. Приземкуваті контрфорси та прибудови, а також добудовані до храму ісламські мінарети скрадають розмір споруди, зменшують її величавість. Але розчарування змінюється на цілковите захоплення, коли заходиш всередину храму. Простір купола, що ніби зависає у повітрі завдяки 181 прорізаному під куполом та під склепіннями віконцю вражає й дивує майстерністю архітекторів та інженерів. Творцями цього дива були математик Анфімій Траллський та знаменитий архітектор Ісидор Мілетський. Величні колони (їх аж 128) розширюють простір споруди і надають їй величавої грації. Чотири янголи із розкішними крилами на золотому полі між куполом та стовпами створюють враження відкритого перед людиною божественного Неба.

Інтер'єр собору

Висота склепіння собору становить 51 метр, а його діаметр – 31 метр. Впродовж 900 років храм був найбільшим у світі за висотою внутрішнього простору. Будівництво храму тривало 5 років (на ті часи рекордно короткий термін), щодня працювало близько 10 тисяч робітників. Штат священнослужителів собору при Юстиніані був розрахований на 525 осіб. В добу правління імператора Іраклія І (610-641) штат розрісся до 600 осіб.

Розписи Софії

Розписи Софії

Про мозаїки храму розповідати можна довго, як і про багаточисельні графіті, що накопичилися за часи існування храму на стінах, колонах та парапетах. Але про це розповідають екскурсії. Тут варто розповісти один сюжет з історії храму, що безпосередньо стосується нашої церковної історії. На одній з мармурових колон балюстради храму, біля так званих «Врат Раю та Пекла», — мармурових воріт, що відділяли від вірян священнослужителів та імператора, серед інших написів, нашкробаних під час довгих служб, зберігся напис, зроблений слов`янською мовою. Там видряпано: «(Господи, помози рабу своему Якову Григоровичу, писарю Герасима, митрополита Кіевського» та поряд зображення священика, можливо, саме того митрополита Герасима. Цей Герасим був тим самим митрополитом Смоленським, а потім і митрополитом Київським, якого Великий литовський князь Свидригайло в 1432 році відправив у Константинополь для затвердження його в цьому сані. Це була одна зі спроб розв'язати проблему Київської митрополії та повернути митрополита Київського на руські землі, з яких вони були переміщені, чи примусово, чи за матеріальну винагороду, до безпосередніх володінь Золотої Орди – у Володимир-на-Клязьмі, а потім до Москви. Через два роки після підтвердження сану митрополита у Константинополі Великий Литовський князь Свидригайло в ході боротьби за незалежність православних земель Руси із католицькою польсько-литовською унією за доведену зрадницьку переписку з московським князівством спалив митрополита Герасима у Вільно на аутодафе, звинувативши його, щоправда офіційно, в практикуванні алхімії та чорної магії. Ось так, зовсім несподівано, перетинаються історичні артефакти давніх пам'яток Стамбула з історією України. І таких випадків можна знайти тут декілька, якщо почати шукати.

Графіті

Графіті

З 1934 року собор-мечеть Айя-Софія стає музеєм, а у 1985 році Софія була внесена до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

У світі існує міжнародний фонд «Зібрання Айя-Софія», який у 2010 р. звертався до уряду Туреччини із пропозицією розпочати християнські богослужіння в храмі, але дозволу не отримав. Тим часом в одній із прибудов зі східного боку храму щоденно відбуваються ісламські служби.

Свята Софія

Церква святої Ірини

Горда Ірина, сувора Ірина. Коли заходиш у музей Топкапи, колишню резиденцію турецьких султанів, зліва від входу, затулена архітектурною громадою святої Софії, підноситься до неба храм святої Ірини, чиї обриси збереглись без будь-яких добудов із того, домусульманського християнського часу.

Храм св. Ірини

Храм був побудований в IV столітті за сприяння візантійського імператора Костянтина на руїнах грецького храму Афродіти. До побудови храму святої Софії церква Ірини була головним храмом Константинополя. Саме в ньому в 381 році відбувався Перший Константинопольський (Другий Вселенський) собор (381 р.) Як і собор святої Софії, храм постраждав під час повстання Ніка та був реставрований та оздоблений фресками заново. Але в епоху іконоборства VIII-IX ст. фрески та мозаїки в храмі були геть знищені і від того часу не відновлювались, тому храм виглядає дуже суворо з голими стінами та єдиним християнським символом в наві над вівтарем — мозаїчним великим чорним хрестом. Коли стоїш під цим одиноким символом величі та поразки іконоборців, мимоволі спливає в пам’яті історія боротьби за свою версію правди інших течій у християнстві, починаючи від аріян, закінчуючи сучасними суворо-протестантськими версіями західного християнства.

Храм св. Ірини

Храм св. Ірини

Після захоплення Константинополя 1453 року мусульманами церква Св. Ірини не була перетворена на мечеть. Поруйновану споруду відремонтували і перетворили на військовий арсенал корпусу яничарів. В 1869 році споруду церкви відвели під Археологічний музей Стамбула. Нещодавно церква Св. Ірини була реконструйована і періодично використовується як концертна зала. З минулого року в церкву пускають відвідувачів за окрему платню, як в музей.

Храм св. Ірини

Фанар та собор святого Георгія

Митрополича школа
Митрополича школа

Коли по набережній Золотого Рогу ідеш в бік району Фанар, турецькою Фенер, і шукаєш поглядом головний патріарший храм Вселенського Патріарха в Константинополі, в очі впадає велика червона будівля, що своєю архітектурою та величною поставою привертає до себе увагу та вводить в оману в передчутті незвичайної розкоші митрополії. Але насправді митрополиче подвір`я та храм святого Георгія розташовані не на горі, а під горою, недалеко від набережної. На горі ж, у великому червоному палаці розташована митрополича школа для дітей. Справа знову в турецькій владі. Наприкінці ХІХ століття православні греки-купці, які селилися на Фанарі і звалися «фанаріоти», побудували для патріархії цю розкішну будівлю, але турецький уряд заборонив переселятися туди православному патріархові.

Храм св. Георгія

Патріаршим храмом залишається до сьогодні храм святого Георгія, а резиденція митрополії розташована обабіч храму. Всі ці споруди побудовані навколо храму лише в ХІХ столітті.

Храм же святого Георгія спочатку був частиною православного жіночого монастиря, але в 1614 році реконструйований та стає резиденцією патріарха. В 1720 році храм майже повністю зруйнований під час великої пожежі, та перебудований і являє собою класичну базиліку. Ще одна велика пожежа сталася в 1738 році. Ця пожежа майже повністю знищила архіви Константинопольської патріархії. Були знищені і багато документів щодо взаємовідносин із східними митрополіями, і з Київською зокрема. Дуже вчасно. Як раз тоді, коли Російська імперія активно почала втручатися в балканські, грецькі та османські релігійні та світські справи.

У храмі св. Георгія

У храмі розміщені християнські реліквії: патріарший трон, що за переказами належав патріарху Константинопольському Йоанові Золотоустому (398-404), хоча напис на ньому датує його 1577 роком; мозаїчна ікона Пресвятої Богородиці Паммакарістос (Всеблаженна) ХІ століття; ікона Йоана Предтечі; чудотворна ікона Пресвятої Богородиці Фанеромени (Явлена). Мощі, що зберігаються в храмі, належать Отцям Церкви та найвидатнішим її святим жінкам. Це мощі святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого, великомучениці Євфимії, святої імператриці Феофанії та святої Соломонії, матері семи Макавейських мучеників. Після того, як хрестоносці захопили Константинополь у 1204 році, вони вивезли мощі Отців Церкви до Риму, і Ватикан повернув їх православним лише у 2004 році. Але найбільшою святинею храму та й всієї Константинопольської патріархії є Стовп Бичування Христа, що розташований у південно-східній частині храму, та є частиною колони, до якої був прив’язаний Господь під час Його Страстей перед розп’яттям. Дві інші частини цієї колони перебувають у Єрусалимі та у Римі.

У храмі св. Ірини

Під час нашого відвідування храму там перебувала група паломників із православної Грузії. Серед священиків храму виявився грузин. Після загальної служби із дозволу настоятеля ці віряни та священик під склепінням храму святого Георгія, святого покровителя Грузії, виконали молитву-пісню грузинською мовою. Вона звучала дуже урочисто та впевнено. Будемо сподіватись, що і українська молитва під куполом митрополичого храму буде так же гарно звучати.

Фанар

Фанар

Церква Діви Марії Влахернська

Якщо не знаєш, що розташоване за досить високим парканом із великими зеленими насадженнями та невеличкою одноповерховою будівлею, при схилі гори у звичайному кварталі Стамбула, то можна прийти до висновку, що тут просто приватна садиба. Але коли воротар відкриває хвіртку, то хрестоподібні вікна видають християнський храм. Саме тут, під останнім, сьомим пагорбом Константинополя, вже за стінами Старого міста, в місцевості, що зветься Влахерн, поблизу останнього імператорського Влахернського палацу, була розміщена одна з найвідоміших християнських церков світу – Церква Діви Марії Влахернської. Влахернський храм був побудований у 450 році. У 473 р. до цього храму привезли з Єрусалиму Ризу Богородиці. Задля розміщення цієї реліквії був збудований окремий будинок-каплиця при храмі. Православна Церква виокремила цю подію як щорічне свято назвою Покладення Чесної Ризи. Біля храму, до того ж, здавна існувало джерело з теплою (біля 40 градусів Цельсія) святою водою.

Храм Влахернської Богородиці

Історія величі та подальшого занедбання цього храму для східних слов’ян має особливе значення. Образ Божої Матері Влахернської, що тримає в руках свій покров, декілька разів рятував Константинополь від загарбників. Спочатку в 626 році авари відійшли, побачивши осяяну Захисницю на стінах міста, потім її образ рятував місто від арабів у 718 році, від русичів у 864 році, від болгар у 926 році. Останній раз Богородиця з Покровом явилась візантійцям під час захисту міста від сарацинів у 910 році, та простягла свій Покров над Константинополем. Ця подія відбулась 14 жовтня і святкується як Свято Покрови. Як відомо, для українців цей день і це свято також має особливе значення. Це день захисту Богородицею всієї України, День Козацтва та День УПА.

Храм занепав під час правління хрестоносних імператорів, що проживали поряд – у Влахернському палаці. У 1434 році у пожежі храм повністю згорів, та вже не відновлювався до ХІХ століття, коли у 1867 році над джерелом святої води постала невеличка каплиця, що існує донині. Капличка за огорожею високого паркана зараз є не дуже популярною серед туристів та паломників, хоча і надає можливість взяти із собою святої води з Влахернського джерела, спеціально розлитого у маленькі пластикові пляшечки.

Зважаючи на такий особливий зв’язок України з цим місцем хотілось би сподіватися, що саме сюди будуть в майбутньому приходити паломники канонічної Української Православної Церкви, що нарешті дасть можливість відродити колишню славу цього місця, а може й побудувати тут українська церкву Покрови Пресвятої Богородиці.

Хора (Кахріє Джамі)

Грецька назва церкви «Хора» перекладається з грецької мови як «поле за містом». Сьогодні це район Стамбула під назвою Едірнекапи в Старому місті, але дістатися туди пішки не так вже й легко. Треба доволі довго йти звичайними стамбульськими кварталами Старого міста, де бетонні офісні коробки межують із дерев'яними будівлями, а сучасні машини ділять дорогу із гарбами, запряженими віслюками. Зараз іззовні храм-мечеть реконструюється, тож над пам`ятником розміщена сучасна легка покрівля, а навколо стін – будівельне риштування. Але головне в цьому храмі не ззовні, а всередині. Точна дата будівництва церкви Хора невідома, але знаємо, що будувалась вона за правління імператора Юстиніана Першого, отже, у першій чверті VI століття. Близькість храму до Влахернського палацу, куди переїхали візантійські імператори, підвищувала значення цієї церкви для міста та імперії в цілому. В XIII столітті храм був капітально відреставрований, саме тоді тут з’явилися шедеври мозаїки та фрески, що прикрашали всю внутрішність собору. Після захоплення Константинополя османами церква ще понад 60 років залишалась православним храмом, поки в 1511 році її не перетворили на мечеть. Всі прикраси храму, що суперечили ісламському розумінню мистецтва, були забілені. Каріє ще 450 років залишалася мечеттю, поки в 1945 році не була перетворена на музей. У 1948-1958 роках тут працювали спеціалісти з американського інституту вивчення спадщини Візантії, які відновили величаві фрески та мозаїки храму.

Хора (Кахріє Джамі)

Про мозаїки та фрески храму можна розповідати дуже довго, але це робота екскурсоводів та мистецтвознавців, а тут ми можемо привести лише один сюжет, що побіжно стосується «східної теми» серед багатьох інших цікавинок храму.

Фреска Деісус

Серед багатьох чудових фресок храму на східній стіні нартекса є величезна фігура Деісуса та Богоматері, центральних персонажів всього цього комплексу зображень, перед якими у молитовних позах застигли два спонсори монастиря. Це сєвастократор (принц) Ісаак Комнін, представник імператорської династії Комнинів, та монахиня Меланія, Марія Палеологиня, незаконна дочка імператора Михаїла VIII. Ісаак Комнін так і не став імператором, хоча сподівався на це все своє життя, а доля Марії нам цікавіша тим, що її в 1265 році, у віці всього дванадцяти років, було відряджено до Персії, щоб видати заміж за Ільхана Хулагу, засновника монгольської держави Хулагуїдів. Але поки наречена їхала до хана, той вже помер, тож вона стала дружиною сина Хулагу Абага. Умовою цього шлюбу було хрещення чоловіка принцеси. Тож Абага прийняв християнство та ім’я Миколай. Цей типово візантійський дипломатично-шлюбний гамбіт дуже нагадує епізод із нашої історії з прийняттям християнства князем Володимиром та Руссю, але закінчилась ця історія дещо інакше. Абага був вбитий власним братом Ахметом, а Марія, що відтепер звалася Монгольською, та пишно, по-візантійськи іменувалась «царицею всього Сходу», повернулась додому, до Константинополя і стала монахинею Меланією. Так невдало завершилась спроба християнізації частини Монгольської імперії через шлюбні зв’язки візантійських принцес.

Латинські церкви Галати

Найбільш європейська і найбільш відома у туристів вулиця Стамбула – Істікляль. Вона розташована на протилежній стороні від Старого Стамбула через затоку Золотий Ріг, представляє собою довжелезний ряд магазинів, скляних вітрин, офісних та посольських химерних будинків, в яких життя вирує і вдень, і вночі. Такий собі Хрещатик, збільшений разів у десять. Тут можна побачити торгові будинки з архітектурою часів Італійського Високого Ренесансу і готичні споруди, класичні будівлі з колонами та сецесійні торгові палацики. Але на вулиці є і християнські церкви. Вони причаїлися у дворах і є чудовою протилежністю торгівельному сум’яттю та метушні, що вирує всього за кілька кроків від храмів.

Церква святої Марії Драперіс

Церква святої Марії Драперіс вперше згадується в 1584 році. Того року мешканка Стамбула Клара Марія Драперіс подарувала свій будинок францисканським монахам, що втратили свій монастир після пожежі. Будинок перейшов до монахів разом із іконою Діви Марії. З того часу і до сьогодні, не дивлячись на декілька нищівних пожеж, що вщент знищували храм, ікона була кожен раз врятована і продовжує бути головною святинею церкви. Будівля виконана у неокласичному стилі, та для того, аби зайти до храму, треба спуститися під аркою від Істіклялю по сходах. Цікавими реліквіями храму є вітражі на його апсидах, на яких зображені ікони святих Франциска та Клари Асизької.

Церква святої Марії Драперіс

Церква свв. Петра і Павла

Наступна церква на вулиці Істікляль присвячена святим Петрові та Павлу. Цей католицький храм у вигляді базиліки цікавий для нас тим, що тут розташована ікона Богоматері Одигітрії, що раніше зберігалася у домініканському монастирі в Кафі, в Криму. Храм перебував спочатку під протекцією королів Франції, потім Венеційської республіки, тому головна її ікона була перефарбована на французький стиль одягу, але обличчя та руки Богородиці залишилися оригінальними. Чисельні італійські надгробки на території храму та у склепі пов'язані з багатою історією венеційців у Галаті.

собор святого Антонія Падуанського

Найбільший та найбагатший з трьох католицьких храмів на Істіклялі – собор святого Антонія Падуанського, велика неоготична францисканська базиліка. Побудований цей храм на початку ХХ століття, в 1904 році, а взагалі храм з аналогічною назвою існував у Галаті з 1230 року. Костел є найбільшим католицьким храмом Стамбула, розташований в оточенні побудованих одночасно з ним будинків у неоготичному силі та утворює чудовий архітектурний ансамбль.

собор святого Антонія Падуанського

Пам'ятник папі Йоанну ХХІІІ

пам'ятник-розп'яття

Перед храмом, на честь десятилітнього служіння в ньому, стоїть пам'ятник римському папі Йоаннові ХХІІІ. З іншого боку від входу до храму привертає увагу пам'ятник-розп'яття, що викривлений по осі стовпа хреста. В самому храмі при виході розташована ікона-панно, що поєднує католицьку та ісламську традицію. Турецька феска та біла чалма (білу чалму, як відомо, можуть носити тільки правовірні, що здійснили паломництво, хадж, до Кааби в місті Мекка) на католицькій іконі — річ несподівана, але тим не менш цікава.

Ікона-панно

Храм на Таксимі

Таксим

Площа Таксим стала всесвітньовідомою після нещодавніх протестів проти політики турецького президента Ердогана. Ця величезна площа є головною площею Стамбула, як наш Майдан Незалежності. У центрі площі розташований величний багатофігурний пам’ятник засновникам сучасної Туреччини, центральне місце якого займає фігура Ататюрка. Обабіч площі вирує ринок, як логічне закінчення торгової вулиці Істикляль, а за парканом над ринком вивищується собор Святої Трійці. Це найбільший православний храм Стамбула. Як це завжди буває в Туреччині щодо неісламських, іншовірних храмів, для того, аби зайти та територію собору, треба заходити не з площі Таксим, а з другорядного провулка (хоча адреса будинку на площі). Велична базиліканська споруда з двома дзвіницями була побудована в 1880 році коштом багатих грецьких купців-фанаріотів і стала першим купольним храмом немінаретом, спорудженим після відміни у 1839 році відверто дискримінаційної заборони будувати купольні храми на території Османської імперії всім релігійним конфесіям, окрім мусульманських мечетей. На цьому прикладі ми знову повертаємося до феномену заздрості та заборон перед чудом купола святої Софії, що впродовж майже 400 років не давало спокою «воїнам ісламу».

собор Святої Трійці

Історія цього собору, незважаючи на її не таку велику тривалість, вже є досить цікавою та повчальною. Храм сильно постраждав під час останніх за часом погромів мусульманами грецького православного населення Стамбула та Ізміра 6-7 вересня 1955 року. Два священики цього храму загинули внаслідок погрому. Будинок собору остаточно відреставрований лише у 2003 році.

собор Святої Трійці

собор Святої Трійці

Сьогодні ні в храмі, ні навколо нього, здавалося б, нічого не нагадує ті ганебні для Стамбула події, хіба що могили двох священиків без опису обставин їх загибелі. Але високий паркан навколо всіх християнських та юдейських храмів та пам’яток та всілякі обмеження й заборони стосовно публічного виявлення неісламських віровчень нагадують нам про приховану боротьбу за вірних, що продовжується тут, на території Константинополя-Стамбула декілька останніх століть.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти