Алушта: бастіон Помор'я

І.К. Айвазовський. Алушта. 1878 - фото 1
І.К. Айвазовський. Алушта. 1878
Сьогодні лишень руїни двох веж, загублені серед будівель готельного типу нагадують про давній Алустон.

Про давню історію Алушти свідчить дискусія про походження її назви. Відомий філолог О.М. Трубачов, який шукав сліди індоаріїв у Північному Причорномор'ї, вважав, що назва походить з часів таврів — найдавніших мешканців Криму, відомих за письмовими джерелами. Дослідник виокремлював у назві індоєвропейську основу sal-, що означає «вода, що тече» і корінь -ostha — «уста». Отримане тлумачення «гірське гирло» вдало відображає характер місця розташування Алушти, від якої починаються дороги, що ведуть через гірські перевали до внутрішніх районів півострова.

Своєю чергою прихильники готської теорії запевняють, що назва міста походить від німецького слова alusta («вільхова»). Обґрунтовуючи свою думку, вони посилаються не тільки на велику кількість вільхових дерев, які тут ростуть, але також на перебування давніх германців на Південному березі Криму в епоху пізньої античності і раннього середньовіччя, про що свідчать археологічні дослідження.

У VI столітті за часів імператора Юстиніана I (527-565) на невисокому пагорбі, за 200 метрів від моря, тут побудували невеликий сторожовий форт. Юстиніан мріяв про відновлення Римської імперії у всьому її блиску, могутності і в територіальних межах від Гібралтару до Ірану. Серед інших регіонів, на які він задивлявся, був і Кримський півострів. За його правління візантійці анексували залишки колись могутнього Босфорського царства, включивши до складу імперії всю берегову смугу півострова від сучасної Керчі до Севастополя. На Південному березі Криму імператор наказав побудувати укріплення Алустон (Алушта) і Горзувіти (Гурзуф). Разом зі системою маяків вони повинні були подбати про безпеку морського шляху вздовж узбережжя.

Протягом наступних століть фортеця в цьому важливому стратегічному пункті кілька разів повністю руйнувалася і відроджувалася з попелу, а з часом навколо неї виросло жваве приморське селище. В XI столітті про нього згадував арабський географ Ідрісі. «Це гарне велике місто, [розташоване] на морі», — стверджував він, будучи, як і кожен східний автор, щедрим на яскраві перебільшення. Мешканці міста вважали себе ромеями, тобто «римлянами», «візантійцями», хоч етнічно були нащадками різних народів — греків, готів, аланів. Їх об'єднували підданство Візантійської імперії, грецька мова і православне віровизнання. Для захисту мешканців виникла потреба в будівництві ще однієї — зовнішньої оборонної лінії, а старий юстиніанівський форт перетворився на міську цитадель.

Вважається, що в X столітті Алушту спалили війська «високоповажного Песаха», хазарського полководця, який спустошив Крим у відповідь на релігійні гоніння проти юдеїв у Візантії. У XIII столітті місто дуже постраждало від монголів, які завоювали півострів. Але кожного разу воно таки поверталося до життя.

З початку XIV століття назва lusta / lustra неодноразово трапляється на європейських морських картах-портоланах. Це був час, коли в Криму великого впливу набули генуезці, які заснували за договором з золотоординськими ханами факторію в Кафі, яка згодом перетворилася на найважливіший комерційний порт. Скориставшись ослабленням Візантії, вони прагнули встановити повну монополію у Чорноморській торгівлі. Найважливішим завданням для італійських колоністів, як свого часу для візантійського уряду, було гарантування безпеки каботажного плавання вздовж ПБК, що передбачало контроль над місцями якірних стоянок, маяками і приморськими укріпленнями. Досягти цього їм вдалося завдяки «великому замішанню» — запеклій громадянській війні в Золотій Орді між кандидатами на ханський престол. До 1374 року не без допомоги могутнього темника Мамая, який потребував фінансової підтримки генуезців, вони утвердилися на Південному березі Криму. Військово-адміністративний округ, створений ними, отримав назву «Капітанство Готія». Алушта, як і Партеніт, Ялта і Гурзуф, стала резиденцією генуезького консула.

Фундаменти будівель на території фортеці Алустон - фото 70188
Фундаменти будівель на території фортеці Алустон

 

Спершу генуезці обмежилися в Алушті ремонтом і відновленням старого візантійського укріплення Юстиніанівського періоду. На обгородженій стінами вершині пагорба площею 25 соток жили консул, колоніальні чиновники, а також заможні люди з аборигенів. Один з них, «раб Божий Георгій», побудував тут у 1403 році триапсидну церкву. Про це свідчить плита з грецьким написом, яка зараз зберігається у міському музеї Алушти. Мешканці цитаделі, яка перетворилася на подобу феодального замку, схоже, відчували себе у відносній безпеці, оскільки не робили спроб відновити зовнішній міський периметр, який до того часу був уже повністю зруйнований. Але незабаром ситуація змінилася.

На початку XV століття набуло могутності князівство Феодоро з осередком у неприступній фортеці на плато Мангуп. Його правитель Олексій, який уклав династичні шлюби своїх нащадків з імператорськими династіями Візантії і Трапезунда, проголосив себе єдиним законним спадкоємцем усіх колишніх візантійських володінь у південно-західному і південному Криму, прийнявши титул «владики Феодоро і Помор'я». Він збудував укріплений табір у поселенні Фуна біля підніжжя гори Демереджа. Звідси феодорити будь-якої хвилини могли атакувати крихітну генуезьку цитадель в Алушті.

Саме на цей час, вважається, припадає початок будівництва нової зовнішньої лінії оборони міста. Робота велася в великому поспіху, нашвидкуруч: стіни складалися на основі грязьового розчину без інженерної підготовки схилу і фундаментів. Втім, і цього виявилося досить. Хоч Олексій двічі воював з генуезцями (1422-24 рр. і 1432-41 рр.), йому так і не вдалося реалізувати свій честолюбний задум. У вирішальний момент на допомогу своїм чорноморським колоніям прийшла Генуя, спорядивши масштабну військову експедицію проти князя Феодоро, якому довелося перейти до глухої оборони своїх володінь.

Войовничому Олексієві так і не вдалося забрати у генуезців «Помор'я». Але в цьому, принаймні частково, досягли успіху його спадкоємці. Причому, судячи з усього, домоглися вони цього без військових дій, використавши сприятливу зовнішньополітичну кон'юнктуру. Після захоплення Константинополя османами в 1453 році генуезькі колонії на Чорному морі опинилися під дамокловим мечем постійної військової загрози. Укупі з економічними збитками це змусило владу Лігурійської республіки передати їх під управління приватній організації — Банку св. Георгія. Бажаючи скоротити витрати, його акціонери могли добровільно відмовитися від деяких територій, адже підтримка в бойовій готовності фортифікацій, як і витрати на платню найманим воякам у віддалених гарнізонах, вимагали великих коштів. Можливо, свою роль у долі Алушти зіграли добрі стосунки князів Феодоро з кримським ханом Хаджі-Гіреєм, який, будучи спадкоємцем правителів Золотої Орди, вважався верховним сувереном «Помор'я» і мав право видавати ярлики на володіння розташованими на його території землями.

Згідно зі «Статутом для генуезьких колоній» 1449 року Алушта все ще входила до їхнього складу, і туди призначався консул. Однак уже з 1460 року в джерелах фігурують «володарі Лусти» — представники мангупського княжого дому. Для князів Феодоро це було важливе надбання. Як свідчать дані османського податкового перепису 1529 року, Алушта була шостим за чисельністю населеним пунктом в турецькому Криму, поступаючись лише Кафі, Судаку, Інкерману, Балаклаві і Мангупу. Ймовірно, так було і в період, що передував османському завоюванню.

У 1460 році в Алушті правив Бердибек, який доводився рідним братом «володареві Готії», тобто, князеві Феодоро. Як і багато інших представників феодоритської знаті, він відомий під татарським ім'ям, що походить від тюркського «берді» — «дарує» та «бек» — «володар», «князь», що можна перекласти як «[Бог] дав володаря». Як випливає з генуезького документа, «володар Лусти» накликав на себе гнів Хаджі Гірея, який вважав того винним у зриві переговорів з правителем кубанського князівства Кремух. За це хан наказав скарати Бердибека на смерть.

Після Бердибека згадується ще один правитель Алушти на ім’я Дербиберді – скоріш за все син Бердибека, якому місто належало за правом спадкування. Йому вдалося істотно округлити сімейні володіння, приєднавши до них 10 навколишніх селищ, які раніше, ймовірно, підпорядковувалися Кафі. Цей неспокійний князь висував претензії і на село Скуто (нині с. Привітне Великої Алушти), яке належало генуезьким нобелям — братам Гуаско. Їхня феодальна війна, що супроводжувалася взаємними набігами на землі один одного, мало не спричинила війну між князівствами Феодоро і Каффа в критичний момент підготовки османської експедиції в Крим.

На роки правління Дербиберді (1460-1475) припадають масштабні будівельні роботи в Алуштинській фортеці. Замість напівзруйнованих оборонних споруд, які були халтурно нашвидкуруч збудовані під час підготовки до війни з князем Олексієм, територія міста площею 1.18 га була обнесена з усіх боків капітальними стінами. Їхня висота досягала 11-11.5 метрів при товщині до 1.7 метрів, і цього разу вони були добротно складені з бутового каменю на піщано-вапняному розчині.

Вежа Ашага-куле, вид з території фортеці - фото 70190
Вежа Ашага-куле, вид з території фортеці

 

Додатково стіни посилили трьома вежами. Руїни двох із них дожили до наших днів. Кругла вежа Ашага-куле (Нижня), яка замикала південний фланг оборони, збереглася в висоту до 16 метрів. З напольного боку немає жодних натяків на амбразури. Судячи з усього, захисники вели обстріл обложників з розташованого на верхівці вежі відкритого бойового майданчика, обладнаного зубчастим парапетом. Вважається, що, крім звичайних бійниць в зубцях парапета, були влаштовані ще й додаткові — навісного або косого бою. Звідти захисники могли не лише стріляти вниз, але й поливати штурмовиків гарячою смолою та окропом. Реконструйована загальна висота вежі складає 20-22 метри. Така ж споруда з зубцями і бійницями колись увінчувала й північну вежу, повністю розібрану в XIX столітті. Звідси її назва — Чатал-куле ( «Рогата»).

Мечеть Юхарі-Джамі, за нею колись була розташована вежа Чатал-куле - фото 70191
Мечеть Юхарі-Джамі, за нею колись була розташована вежа Чатал-куле

 

Від Орта-куле («Середньої вежі») сьогодні залишився лише південно-східний ріг. Колись вона була квадратної форми розміром 11 на 11 метрів і була триповерховою з відкритим бойовим майданчиком на 20-метровій висоті. Нижній закритий ярус, в якому була влаштована амбразура підніжного бою, використовувався і як місце відпочинку для солдатів гарнізону. Два інші поверхи були відкритими з тилу, на кожному з них було по три бійниці. Всього для захисту вежі було потрібно 20-25 осіб. Крім луків і арбалетів воїни були озброєні станковими самострілами — їхні кам'яні ядра були виявлені при розкопках. Додатково Орта-куле була посилена протитаранним скосом, від якого в разі облоги на штурмовиків рикошетом летіло каміння і ядра, що скидалися зверху.

Загальний обсяг робіт при будівництві склав 11-12 тисяч кубометрів каменю. За місцевими мірками Алушта була добре укріпленим містечком. Але, незважаючи на всі зусилля, її стіни й башти могли виглядати загрозливими хіба для сусідів на кшталт горезвісних братів Гуаско. Коли в 1475 році на півострові висадився османський десантний корпус, Алушта розділила долю інших населених пунктів приморської Готії. Місто було захоплене османами і спалене, а його укріплення частково розібрані.

З того моменту і аж до наших днів територія фортеці використовується для житла. Частково зруйновані стіни відігравали роль крепід, камінь використовувався для зведення будинків і господарських потреб. Сьогодні лишень руїни двох веж, загублені серед будівель готельного типу нагадують про давній Алустон.

Вежа Ашага-куле, вид знизу - фото 70189
Вежа Ашага-куле, вид знизу

 

Андрій Васильєв,

фото автора

Теги: #Алушта