Кримські нариси. Партеніт — храм Діви і Свята гора

Квітуче містечко Партеніт

Топонім «Партеніт» походить від грецького слова parthenos — «діва». Тож не дивно, що романтично налаштовані мандрівники на межі XVIII-XIX століть шукали в його околицях оспіваний давньогрецьким поетом Евріпідом храм Артеміди, де кровожерливі таври приносили людські жертви.

Відповідно до античних географічних описів десь тут дійсно мало знаходитись легендарне капище, проте жодних слідів його існування виявити не вдалося. Більш того, дані археологічних розкопок вказують на те, що поселення в Партенітській улоговині виникло не раніше VI-VII ст., коли південно-західний Крим перебував в орбіті Візантійської імперії, і тому його назва цілком може бути пов'язана з іншою — більш мирною дівою — Богородицею.

Мешканці долини жили, займалися підсобним господарством, городами, ловили рибу, але запорукою їх процвітання стали виноградники. Кожна садиба була як окремий винзавод, обладнаний домашньою давильнею винограду, стоками, відстійними ваннами, кам'яними пресами. У підвалах знаходили піфоси — великі ємності для зберігання вина, об'ємом до 650 літрів. Їх кількість в одному домі могла наближатися до десятка. Зрозуміло, що одна сім'я, навіть дуже велика, стільки випити не змогла б, тому вино, очевидно, йшло на продаж.

Берегові вигини гірського масиву Аю-Даг, який видається далеко в море на захід від Партеніта, є безпечним для стоянки суден. Завдяки цьому природному фактору до VIII століття він перетворився на успішне торгове селище — емпорій.

З «торговицею Партенітів» нерозривно пов'язане життя святого Йоана Готського. Майбутній ісповідник народився близько 720 року, у відносно молодому віці прийняв чернечий стан і вів подвижницький спосіб життя в Партенітському монастирі св. апостолів Петра і Павла. Вибраний близько 754 року главою Готської єпархії в Криму, він прославився широкою просвітницькою діяльністю: створенням парафій, облаштуванням монастирів, заснуванням церковних шкіл. Йоан був прихильником культу ікон, який зазнав переслідувань у роки правління візантійських імператорів Льва III (717-741) і Костянтина V (741-775). Він їздив до Єрусалима, Грузії, Константинополя, зустрічався з церковними єрархами і світськими владиками, брав активну участь в підготовці VII Вселенського собору, який реабілітував іконопочитання.

У 785/786 рр. хозари, які до того часу перебували в мирних стосунках з Візантією, напали на гірські околиці Кримського півострова. Хозарський гарнізон розташувався в столиці кримської Готії — фортеці Доріс (Мангуп). Полум'яний проповідник надихав свою паству на боротьбу із загарбниками. У цьому його підтримала частина місцевої провізантійськи налаштованої знаті, яка не бажала, як свідчить «Житіє Йоана Готського», щоб «їх країна опинилася під владою ... хозарів». Повстанці на чолі з Йоаном вигнали хозарів з Дороса і зайняли укріплення в гірських долинах — клісури. Але, як незабаром з'ясувалося, вони переоцінили свої сили. В Константинополі не були готові до відкритої конфронтації з могутнім Хозарським каганатом, чий правитель скерував у Готію каральний експедиційний корпус. Організаторів та активних учасників повстання схопили і стратили, а Йоана запроторили до в'язниці, звідки йому незабаром вдалося втекти. Після смерті його зарахували до лику святих під ім'ям Йоана Ісповідника і почали вважати небесним покровителем Готської церкви.

Партеніт досяг свого розквіту в X-XII століттях. Про це свідчать численні знахідки монет і печаток візантійських чиновників, які вказують на тісні комерційні зв'язки містечка з різними регіонами Причорномор'я і Середземномор'я. Серед тих, хто надсилав сюди кореспонденцію, був Йоан Контостефан Комнін — представник родовитої імперської знаті, онук імператора Йоана II Комніна.

Про існування Партеніта знав арабський географ Ідрісі, який працював на Сицилії. У своєму географічному трактаті «Втіха того, хто палко бажає перетнути світ» (+1154) Ідрісі називає його «квітучим містом» і розповідає, що тут міститься суднобудівна верф.

Унаслідок розгрому Візантії хрестоносцями в 1204 році колись могутня імперія втратила контроль над Босфором, і Чорне море виявилося відкритим для суден західних держав, що дало стимул для розвитку морської торгівлі і картографії. Партеніт присутній на більшості європейських карт-портоланів XIII-XVII століть, і це дозволяє зробити висновок, що місто зберегло своє торгове значення в період італійської колонізації. До 1374 року на південному березі Криму осіли генуезці, які почали призначати в Партеніті свого чиновника — консула. Відомо, що при вступі на посаду він виплачував податок — 4 срібних сомма — стільки ж, як перші особи генуезької адміністрації Гурзуфа і Керчі і вдвічі більше, ніж консули Ялти й Алушти.

Резиденція консула на пагорбі Кале-Поті в центральній частині міста. Тут в XIV-XV століттях був мініатюрний, майже іграшковий замок, розміром 25 на 37 метрів. Фортечна стіна довжиною 102 метри була підсилена двома невеликими баштами. Зрозуміло, це мініатюрне укріплення не могло протистояти професійній турецькій армії, яка вторглася в 1475 році в Крим, і Партеніт здався завойовникам без бою.

Деякий час він ще залишався великим і заможним селищем. Відповідно до турецької податкової відомості, в 1529 році Партеніт був дев'ятим за чисельністю населеним пунктом османської частини Криму. Тут проживали близько 600 греків. Але поступово, позбувшись свого статусу торгового центру, він занепав, його жителі-християни розбрелися в інші куточки півострова, а колись квітуче містечко перетворилося на маленьке татарське сільце.

«Укріпрайон» Аю-Даг

Незважаючи на всі зусилля, археологам так і не вдалося виявити в Партеніті слідів оборонних стін, які захищали місто. Де ж шукали притулку його мешканці у випадку військової небезпеки?

На захід від селища височить діабазовий купол гори Аю-Даг, висота якого у верхній точці становить 565 метрів над рівнем моря. Із заходу і сходу він завершується скельними урвищами, що досягають десятків, а іноді й сотень метрів. Південна частина мису врізається в море неприступним бастіоном на відстань до 2.5 км. Доступ на вершину можливий лише за кількома стежками з півночі і північного сходу. Тут в середньовіччі існував справжній укріплений район, який дозволяв сховатися від ворогів сотням жителів Партеніта і навколишніх сіл.

Аю-Даг добре відомий з давніх часів. Античні автори описували, що в Скіфії, недалеко від Псевдоартаки (мис Плака на захід від Партеніта) була розташована «Свята (agio) гора», яка служила місцем поклоніння богові лікування Асклепію. Згодом топонім був переосмислений як поєднання двох кримськотатарських слів ayu — ведмідь і dağ — гора. В італійських моряків побутувала ще одна назва цього «горбатого» мису — La Camila («верблюд»).

Стара дорога, що веде від околиці Партеніта на північно-східне плече і далі на вершину Аю-Дага, в декількох місцях була перегороджена оборонними стінами. Перший рубіж був розташований на висоті 125 метрів над рівнем моря на захід від рівнини з невеликим середньовічним поселенням і церквою. З одного боку стіна впиралася в урвище над пляжем військового санаторію, а з іншого — в урвище над східним яром. На відстані ста метрів вище по схилу проходила друга лінія оборони, протяжністю 1350 метрів і висотою до 5-6 метрів, складена з необроблених діабазових брил. Це одне з найбільших укріплень в Гірському Криму. Стіна повністю перекривала доступ на основну територію мису з найбільш пологого північно-східного боку. При розкопках археологи виявили тут скупчення дрібної гальки («куль» для пращі) і ядер для невеликих катапульт.

Ближче до вершини простежуються залишки ще двох стін, споруджених на легкодоступних ділянках. Врешті, останнім бастіоном цієї багатоярусної оборонної системи було кругове укріплення на вершині Аю-Дага, добре відоме мандрівникам ще з XVIII століття. Його розміри 180 на 230 метрів, а довжина стін по периметру 693 метри. Вони були підсилені квадратними і круглими баштовими виступами, загальна кількість яких досягала 18.

Усередині фортифікації немає жодного культурного шару — ні уламків кераміки, ні монет, ні інших цінностей, якими могли б користуватися в облозі. Немає й слідів пожеж і руйнувань. Судячи з усього, протягом всієї своєї історії укріплення було безлюдним і так жодного разу й не стало в нагоді мешканцям Партеніта, яким вдавалося відсидітися зі своїм нехитрим скарбом і худобою в резервних поселеннях за першим і другим оборонними рубежами. Площа вкритого лісом гірського купола Аю-Дага близько 400 гектарів і в разі небезпеки тут було легко сховатися.

Вважається, що система укріплень на Аю-Дазі була побудована в VIIΙ столітті і проіснувала до другої чверті X століття, коли внаслідок військового конфлікту Візантії і Хозарського каганату багато сільських поселень південно-західного Криму припинили своє існування. Утім, не виключено, що упадок «Святої гори» пов'язаний із природними факторами. Використання фортифікації в ролі притулку для великих мас людей і худоби вимагало наявності джерел води. Ймовірно, під час створення «укріпрайону» вони там існували, але потім зміна гідрогеологічної ситуації призвела до того, що велика частина Аю-Дага стала непридатною навіть для тимчасового проживання. Оборонні споруди, залишившись без нагляду, з часом старіли, ставали непридатними і тепер являють собою камінні румовища заввишки подекуди до 1,5-2 метрів. Щоб уявити їх колишню міць, доводиться спиратися на реконструкції археологів і скупі звіти мандрівників XIX століття, які ще бачили тут «частки фортеці і бійниць».

Храм-привид

У науковій літературі можна натрапити на твердження, що в VIII-Χ століттях Аю-Даг являв собою церковно-феодальний комплекс з монастирськими угіддями, церквами, господарськими та житловими будівлями за зразком абатства чи навіть церковного князівства. Але це скоріше данина радянських істориків марксистській ідеології, яка змушувала їх шукати на кримській землі аналоги до західноєвропейських укріплених монастирів. Більш вірогідною видається думка, що великий прихисток на Аю-Дазі — результат спільної роботи декількох сільських громад, до яких належала і громада Партеніта.

Правда, якщо вірити П. І. Палласу, монастир на «Святій горі» дійсно існував. Німецький вчений навіть пригадує руїни його головного храму, названого на честь Святих Костянтина і Олени, який був прикрашений колись мармуровими колонами. Бачили їх і інші мандрівники. Дві колони з зеленого мармуру за наказом князя Потьомкіна були вивезені до Херсона для будівництва церкви. Ще одну колону з білого мармуру з висіченим на ній хрестом новоросійський губернатор М.С. Воронцов забрав для свого палацу в Алупці.

У минулому столітті храм Костянтина і Олени вабив до себе археологів, так само як у попередні століття легендарне святилище Діви надихало мандрівників і поетів. Нераз організовувалися його пошуки. У 1907 році археолог Н.П. Рєпніков виявив рештки невеличкої каплиці на галявині за нижньою оборонною стіною, яку він назвав «Ай-Констант» — Святий Костянтин. Іншу каплицю розкопали в 1969 році в поселенні біля другого рубежу оборони. В її камені-престолі знайшли капсулу з часткою мощей. Як виявили подальші дослідження, це були типові маленькі храмики, які за часом належать до XIV-XV століть і зведені на фундаментах більших будівель. Обидва вони остаточно занепали до кінця XVI століття. Жоден з них ніяк не нагадує великий монастирський храм, про багатство якого можна здогадуватися з вартості привізних мармурових колон.

Пізніше Л.В. Фірсов стверджував, що виявив залишки триапсидної базиліки великого розміру за другою оборонною стіною і запропонував уважати її втраченим храмом Костянтина і Олени. Однак автор розкопок, що проводилися на цій ділянці, авторитетний кримський археолог О. І. Домбровський інтерпретував цю споруду як донжон замку, що існував у період з VIII по X століття.

Таким чином, церква Костянтина і Олени досі залишається храмом-примарою, однією з таємниць, які приховує Ведмежа гора. Трохи більше пощастило іншій середньовічній святині — базиліці Петра і Павла, розташованій біля підніжжя Аю-Дага.

Базиліка Петра і Павла

У середу, 10 вересня 1427 року, в Партеніті відбулося святкове богослужіння з нагоди відновлення базиліки апостолів Петра і Павла. Митрополит Готії Даміан, мабуть, не випадково вибрав саме цей день, коли в Константинополі виносилося для поклоніння Хресне Древо, віднайдене за часів імператора Костянтина і його матері Олени — небесних покровителів мангупського правлячого дому, на честь яких у ті дні завершувалося будівництво храму в цитаделі столиці князівства Феодоро (Мангуп).

Про цю подію дізнаємося з напису-присвяти, виявленого під час розкопок базиліки в 1871 році: «Ісус Христос перемагає. Всечесний і божественний храм святих славних, всехвальних і первоверховних апостолів [Петра] і Павла був споруджений від основи багато років тому во святих отцем нашим і архиєпископом міста Феодоро і всієї Готії Йоаном Ісповідником, а нині оновлений в теперішньому вигляді Преосвященнішим митрополитoм міста Феодорo і всієї Готії кир Даміаном в шість тисяч дев'ятсот тридцять шостому році, шостого індикту, десятого вересня " (Переклад А. Виноградова).

Урочистий, навіть певною мірою помпезний стиль напису, переповнений прикметниками, звертає на себе увагу. Тут є і апеляція до стародавніх часів, і наполеглива згадка «всієї Готії», і чотириразове вихваляння апостолів з наголосом на їхню церковну першість. Не без політичного підтексту кир Даміан підніс свого далекого попередника Йоана Готського в архиєпископи, тоді як насправді той носив більш скромний єпископський сан. Поруч була розташована ще одна плита округлої форми з монограмою і лаконічним написом: «Даміан, митрополит міста Феодоро». Вона наче ще раз наполегливо вказувала на приналежність храму Готській митрополії в особі її предстоятеля.

Митрополит Даміан був яскравою особистістю і мав чималий авторитет у Криму. На роки його управління Готською церквою припадає масштабне церковне будівництво (храм св. Костянтина і Олени на Мангупі, базиліка св. Петра і Павла в Партеніті та ін). Судячи з усього, саме він двічі (у 1424 і 1428 рр.) згадується в массарії Кафи як «єпископ Феодоро». Це дозволяє припускати, що впливовий пастир міг виступати посередником у мирних переговорах між князем Мангупа Олексієм, який претендував на території Південного берега Криму, і генуезькою адміністрацією Кафи. Йому вдалося остаточно вирішити конфлікт тривалістю кілька десятиліть між Готською і Херсонською митрополіями за право володіння містечками південного берега, включаючи Партеніт. Закріпившись тут у 70-х роках XIV століття, генуезці сприяли передачі їх під юрисдикцію церкви Херсона (середньовічна назва Херсонеса — авт.), оскільки митрополія Готії була тісно пов'язана з правителями «богохранимого міста Феодоро», а їхнього політичного впливу на своїх православних підданих справедливо побоювалася колоніальна влада. Повернення цих парафій Готській церкві було одночасно і дипломатичною перемогою князя Олексія.

Напис на честь освячення базиліки Петра і Павла наполегливо підкреслює цей факт. Вона не тільки нагадує, що Партеніт уже в VIII столітті був частиною Готської єпархії, а й встановлює зв'язок між її кафедральним центром — стародавньою готською фортецею Доріс і княжою столицею, містом Феодоро, що виникло на її руїнах.

Одна з версій «Житія Йоана Готського» називає монастир Святих Апостолів «власним» монастирем святого. Інша уточнює, що він звів тут «упорядковані будівлі», забезпечив священним начинням і різноманітними книгами, населив безліччю ченців. Після того, як близько 791 року єпископ-вигнанець помер в Амастріді на північному узбережжі Малої Азії, його тіло поклали на корабель і відправили в Партеніт, де поклали в особливу раку. Під час розкопок в південній частині базиліки Петра і Павла була виявлена ​​порожня гробниця з мозаїчною підлогою, облицьована плитами білого мармуру. Можливо, тут і знаходилося місце останнього спочинку святого.

Археологічні дослідження, що проводилися в базиліці в 1871, 1907 і 1998-2001 рр. виявили, що це була велика (17, 9 метрів в довжину і 12,5 в ширину) будівля, складена з тесаного каменю. Вапнякові плити для будівництва привозили з каменярні в околицях Інкермана на території сучасного Севастополя. Базиліка мала три апсиди і три нави. Бічні нави відокремлювалися від центральної квадратними стовпами. Храм прикрашала мозаїчна підлога з червоних і жовтих плиток пісковика, мармуру і кальциту. Незважаючи на аскетичність оздоблення, середньовічні майстри підійшли до його оформлення з неабиякою часткою фантазії і великим мистецтвом. Маючи в своєму розпорядженні плитки кількох кольорів і простих геометричних форм (прямокутники, трикутники) вони розташували їх таким чином, щоб створити кілька «шахових» панно, які перегукуються між собою, але ніде не повторюють один одного.

Точний час заснування базиліки невідомий. Можливо, вона була зведена ще в VI-VII століттях і з того часу неодноразово перебудовувалася, в тому числі завдяки працям Йоана Готського, чиє ім'я виявилося на століття пов'язане з храмом монастиря Святих апостолів. Відомо, що на початку X століття його настоятелем був авва Микита, який постригся в ченці ще в молодому віці і прославився своєю гостинністю і любов’ю до вбогості. З нагоди смерті в 906 році цього «богоносного отця», його учень Микола, пресвітер з Боспора (Керч) встановив на його могилі надгробний камінь з поетичною епітафією, в якій звеличував заслуги свого наставника і порівнював його з ангелом.

Через кілька років після цієї події монастир загинув у страшній пожежі і протягом майже п'яти століть на його попелищі залишалися одні руїни. Так тривало до 1427 року, коли митрополит Даміан, дізнавшись про ймовірне місце поховання небесного покровителя Готської єпархії, звелів відновити святиню. Повторне руйнування храму відносять до 1475 року і пов'язують з турецьким завоюванням Криму, але через деякий час на його руїнах виникла невелика капличка, яка проіснувала аж до XVIII століття.

На початку 70-х років минулого століття при будівництві біля підніжжя Аю-Дага санаторію Міністерства оборони СРСР залишки археологічної пам'ятки засипали, а на її місці влаштували майданчик для відпочинку. У 2001 році було зроблено спробу музеєфікації об'єкту. Навколо південної нави, де колись перебували мощі Йоана Готського, звели охоронний павільйон з інформаційними стендами. Втім, від стін храму, які після перших розкопок досягали декількох метрів у висоту, до початку XXI століття майже нічого не залишилося. Зараз в кращому випадку вони виступають над землею на 50 сантиметрів, а подекуди кладка збереглася лише на рівні фундаменту. Усе інше, судячи з усього, було використано для будівельних потреб радянськими військовими. У 2015 році в зв'язку з тим, що санаторій, на території якого знаходиться базиліка, був знову перетворений на режимний об'єкт — ФГБУ «Військовий санаторій «Крим» міністерства оборони РФ — вільний доступ віруючих до храму припинений.

Андрій Васильєв