Кримські нариси. Сюйреньська фортеця — останній оплот кримських готів

17 жовтня 2017, 14:14 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Андрій Васильєв

фото автора

Якщо дорогою з Бахчисарая до Ялти в напрямку гори Ай-Петрі поглянути направо, то на одному зі скельних мисів можна помітити силует круглої вежі. Мандрівникові Дюбуа де Монпере, який відвідав цей край у першій половині XIX століття, цей ландшафт нагадав гори рідної Швейцарії, прикрашені стародавніми руїнами на вершинах. Незвичні для Криму романські обрисі будівлі справді викликають асоціації з замками Середньовічної Європи зі сторінок романів Вальтера Скотта.

Вид на Бельбекську долину з мисом Кулл-бурун

Ближче оглянути пам'ятник можна, піднявшись стежкою від села Мале Садове на мис Кулле-Бурун (кримсько-тат. "Баштовий мис"). Походження назви "Сюйреньська фортеця" зазвичай виводять від тюркського слова "сюйрю" — "гострий". Є й інше, екзотичніше, хоча й менш достовірне, тлумачення: від готського слова skivaro, що означає «уламок скелі, каменю».

Незважаючи на те, що фортифікація досить помітна й відносно легко доступна, мало хто з мандрівників і вчених XIX століття навідувався сюди. Винятком став П.І. Кеппен, який і запропонував ототожнити її з однією з двох твердинь кримських готів — містом Шіварін, відомого з листа німецького посла в Константинополі Бусбека.

Залишки оборонної стіни.

Перед нами — одна з німих фортець Середньовічного Криму. Про неї марно шукати згадки в історичних хроніках, тут немає закладних плит з іменами її засновників, і навіть археологічні розкопки дали мізерний улов у вигляді невиразних уламків черепиці, кераміки і металевих виробів незрозумілого датування.

Сюйреньська вежа.

Головна визначна пам'ятка Сюйреньського укріплення — кругла двоповерхова вежа з купольним склепінням, заввишки 10 метрів. До неї під тупим кутом сходяться дві фортечні стіни загальною протяжністю близько 100 метрів, які перегороджують доступ на скелястий виступ мису Кулле-Бурун, з трьох інших боків оточений стрімкими урвищами. На захід від башти в мурі знаходиться хвіртка. З північного боку були ворота, на місці яких тепер пролом — наслідок обвалу.

Амбразура на першому поверсі вежі.

У нижньому поверсі вежі видніються амбразури для стрільби з луків. У товщі стіни другого поверху були обладнані три бойові майданчики з арковими склепіннями над прямокутними бійницями, з яких на сьогодні збереглася лише одна. Їх розмір до 1,70 м у висоту і 1,5 м в ширину. Можливо, на них встановлювалися невеликі балісти, що дозволяли прямою наводкою обстрілювати дорогу перед вежею. Цю здогадку підтверджують близько 500 кам'яних ядер малого калібру діаметром 6-10 сантиметрів, віднайдених у ході розкопок 1978 року. Згодом широкі вікна-бійниці другого поверху були закладені зовні, так що від них залишилися вузькі амбразури, такі ж, як і внизу. З протилежного боку вежі від західної стіни на другий поверх вели сходи, тепер повністю зруйновані. Зсередини поверхи розділяло дерев'яне перекриття.

Куртини фортець увінчував зубчастий парапет із блоків вапняка. На верхівці вежі, можливо, був відкритий бойовий майданчик з парапетом і мерлонами, що збільшувало її висоту до 12 метрів.

Вежа. Вигляд зсередини.

Стіни і вежа складені з великих, добре обтесаних кам'яних квадрів на міцному вапняному розчині. Таку високу якість робіт могли гарантувати лише візантійські інженери золотого століття, коли в Константинополі будувалися пам'ятки рівня Святої Софії, а імперські легіони наганяли страху на половину відомого тоді світу від Іспанії до Ірану. На підставі особливостей техніки кладки було запропоновано датувати споруду VI-VII століттями. Проте археологічні дослідження, що проводилися тут протягом останніх кількох десятиліть, не дали матеріалів настільки раннього часу. Як наслідок, з'явилася думка, що укріплення набагато молодше і може належати до ΧΙ-XII століть.

Візантійці побудували твердиню як прикордонну та сторожову фортецю, служити в якій, судячи з усього, повинні були місцеві громадяни — союзники імперії готи й алани. У воєнний час вона могла бути притулком для мешканців навколишніх сіл Бельбекської долини.

У XIII-XV століттях Сюйреньське укріплення набуває рис резиденції місцевого феодала з невеликим містечком-бургом навколо. Більшість археологічних знахідок, зроблених на його території, належать саме до того періоду, коли в південно-західному Криму існувала православна держава Феодоро зі столицею, що розташовувалася на плато Мангуп. Одним із її удільних князьків-беїв і був правитель нашої фортеці. До його володінь могла належати найближча частина Бельбекської долини, відомої своїми родючими садами і виноградниками.

Фрагменти фресок.

Про перетворення фортеці на феодальний замок свідчить облаштування на верхньому поверсі каплиці, розписаної фресками, в якій можна розпізнати княже місце для молитви. Сьогодні від розписів залишилися лише невиразні фрагменти. Велика частина була знищена під час обвалу північно-східної частині вежі зі склепінням між 1867-1885 роками і повторного обвалу в 1949 році. Дощі, вітер і вологість довершили знищення фресок. Тому вивчати їх сьогодні можна лише за замальовками, які робив у 1848 році М. Вебель для альбому графа Уварова та звіту Ескі-Керменської археологічної експедиції (1935).

Розпис складали декілька композицій, розділених широкими кіноварними рамками. Зліва направо йшли зображення двох пророків, один з яких тримав розгорнутий сувій. Далі сцена Різдва Христового на тлі гірського пейзажу.

У печері зображена Богородиця на ложі біля ясел. На передньому плані біля купелі дві фігури служниць; з правого краю схилена фігура сидячого Йосипа (?). Далі направо на момент складання опису в окремому обрамленні збереглася лише частина зображеної в фас фігури в пишному, прикрашеному орнаментом убранні. Праворуч, імовірно, була зображена сцена Благовіщення з Архангелом і Богородицею в повен зріст. Залишки фресок збереглися також у нішах вікон. В одній із них було видно ангелів з ріпідами, а на замковому камені арки — восьмикутний хрест.

Сьогодні, якщо придивитися, можна помітити лише обриси фігури Богородиці з повністю втраченим ликом і купіль. Від зображень служниць і схиленого Йосипа майже нічого не залишилося. Дуже постраждала і композиція Благовіщення, від якої збереглася лише нижня частина.

Територія мису Кулле-бурун площею 1,7 га, відгороджена від основного гірського масиву куртинами з вежею, була відносно щільно забудована в XII-XV століттях, але в археологічному аспекті досі майже не досліджена. Відомо, що до стіни примикала будівля казарменого типу, а на захід від в'їзної брами розташовувалася невелика каплиця. На території фортеці працювала мідноливарна майстерня. Під північно-східним урвищем мису виявлені винодавильні-тарапани, а також природні ґроти, використовувані в господарській діяльності.

Поруч із вежею можна зауважити висічені в скелі гробниці й усипальниці місцевої знаті і духівництва. Тут були поховані пресвітер Климент, а також «раба Божа Ірина», наречена якогось Іоанна. Надгробні написи з їх іменами датуються XIV-XV століттями.

Під час небезпеки і ворожих нападів мешканці навколишніх сіл, як і раніше, шукали прихистку в фортеці. Довгий час вважалося, що вона могла бути лише короткочасним і ненадійним притулком, оскільки на її території немає джерел води або криниць. Але в ході розкопок 1978 року археологи таки виявили фрагменти керамічних труб водопроводу, хоч ці окремі знахідки виявилися недостатніми, щоб розгадати спосіб водопостачання містечка.

На відстані 300 метрів на південний схід від башти є ще одна стіна, викладена з дрібного нетесаного каміння. Її довжина 155 метрів, товщина 2,2 метра, висота, що збереглася досі — до 1,5 метрів. Можливо, вона була споруджена за часів князівства Феодоро і служила передовою лінією оборони, хоча іноді в ній бачать звичайну загороду для худоби.

Само собою зрозуміло, що невелика фортеця не могла врятувати своїх мешканців від професійних армій монголів і турків-османів. У вежі помітні ознаки як мінімум двох пожеж. Другу з них пов'язують з подіями 1475 року, коли яничари султана Мехмеда Фатіха вогнем і мечем пройшлися землями князівства Феодоро. Ще півтора століття тому при вході у вежу можна було побачити сліди великої пробоїни, що утворилася, як стверджували провідники-татари, при штурмі укріплення.

Археологи вважають, що містечко на мисі Кулле-Бурун, знищене пожежами під час турецького завоювання, так ніколи і не відродилося. Хоча на його території виявлені ознаки пізніших змін у будівлях і фрагменти посуду, які можуть датуватися XVI століттям, вважається, що в той час мис використовувався лише для тимчасового проживання.

Християни, які пережили турецьку облогу, спустилися в Бельбекську долину. Згідно з даними податкового перепису 1529 року, найближче село Сюйрень було повністю християнським, і в ньому налічувалося 63 двори і близько 300 жителів. У фортеці тепер не було потреби, тому що в обмін на сплату підвищених податків закони Османської імперії гарантували християнам життя і охорону майна. Але вони ще довго зберігали пам'ять про славні часи князівства Феодоро ...

У 1560 році німецький посол у Стамбулі Бусбек зустрів двох кримських готів, які приїхала туди з якоюсь скаргою до свого володаря — турецького султана. Ті розповіли йому про свій народ і про те, як він живе під владою мусульманських правителів зберігаючи віру. Серед своїх головних міст вони згадали Мангуп і Шіварін (Sciuarin). Більшість вчених погоджуються з тим, що друга назва є спотвореним Сюйрень (на європейських картах XVIII століття: Szuren / Schuren). Саме ж це свідчення могло бути спогадом про ті давні часи, коли вежа, що досі височіє над Бельбекською долиною, була надійним захистом для мирних хліборобів.

Сюйрень на німецькій карті Криму (1787).

В оповіданні Ґустава Майрінка "Козлова закваска" добродушний і округлий, як куля, падре Окаріц з гірського монастиря Алькацаба володіє секретом виготовлення вина з чудовим смаком і стає постачальником королівського двору. Можливо, брати з монастиря Челтер-Коба, недалеко від Сюйреньської фортеці, теж постачали вино до двору мангупських князів.

Монастир розташований біля підніжжя скелі мису Ай-Тодор, що вказує на його посвячення на честь одного з шанованих святих Теодорів Грецької Церкви — Тирона, Стратилата або Гавраса. Назва Челтер-Коба з'явилася пізніше і означає в перекладі з кримськотатарської мови "Печера з ґратами". Здалеку вхідні отвори висічених у скелі чернечих келій, трапезної, кухні і господарських приміщень, розташовані один над одним в два яруси, дійсно нагадують ґрати.

Печерний монастир Челтер-Коба.

Ченці облаштували головний храм обителі у великому штучному ґроті, до якого ведуть висічені в скелі сходи. Його загальна площа 15,2 на 7,5 метрів, а висота близько 3,8 метрів. При вході до храму в його західній частині висічені гробниці, в тому числі одна дитяча розміром 20 на 60 сантиметрів. Це означає, що тут ховали не тільки ченців, але також, можливо, мешканців і захисників Сюйреньської фортеці, розташованої неподалік.

В.Н. Даниленко, який займався археологічними дослідженнями в монастирі, датував його створення VIII-IX століттями — періодом, коли візантійська влада провадила політику іконоборства, що спричинило еміграцію монахів-шанувальників ікон на околиці імперії. З критикою цієї теорії виступив інший дослідник Ю.М. Могаричев, на думку якого монастир виник в XIV-XV століттях і тяжів до Сюйреньської фортеці, що захищала північні кордони князівства Феодоро.

Свою оригінальну версію заснування печерного храму озвучив незадовго до смерті фахівець з церковних старожитностей Ю.Ю. Шевченко. Він звернув увагу на архаїчне оформлення вівтарного простору, де жертовник сусідить з престолом, прилягаючи до вівтарної стіни. Така композиція могла виникнути лише в ті часи, коли літургія Василя Великого, загальноприйнята в православних церквах, ще не сформувалася. Чин освячення Святих дарів у храмі св. Теодора виглядав таким чином: диякон або дияконеса переливали вино з кам'яної чаші жертовника в чашу, висічену в престолі. Апостол, єпископ або пресвітер простягав над вином руки, промовляючи при цьому молитву Господню. Мощі святого в кісниці, розташованій впритул до жертовника, освячували вівтар, і це ілюструвало слова з «Одкровення» (6: 9): "Під жертовником душі убитих за слово Боже". Ці особливості облаштування вівтаря, як і розміщення в його просторі баптистерія, в якому хрестили як чоловіків, так і жінок, дозволили дослідникові припустити, що храм належить до ранньохристиянського періоду (друга половина ΙΙΙ століття) і може вважатися найдавнішим у східній Європі.

Згодом тут з'явився монастир на 14-16 ченців. До нього примикає найбільший скельний навіс в гірському Криму, завдовжки більше сотні метрів, який, судячи з усього, міг використовуватися для розміщення худоби. Крім скотарства монахи Ай-Тодорської обителі займалися виноробством. На сусідньому мисі Дженіче-бурун і в його околицях розташований великий виноробний комплекс з 21 висіченого в скелі тарапана (винодавильні). За розрахунками вчених, один такий тарапан міг обслуговувати виноградник площею 3 гектари. Отже, в монастирській виноробні тиснули виноград, зібраний з площі 63 гектари, що могло на виході давати 26460 декалітрів вина. Очевидно, що лише частина цього обсягу задовольняла потреби монастиря, решта йшла на продаж у міста Криму, а можливо, і за його межі...

Усі дослідники сходяться на думці, що монастир загинув одночасно з Сюйреньською фортецею в 1475 році під час турецького завоювання півострова.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти