Музей просто неба, який починався з монастиря

11 серпня 2017, 10:50 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Підготувала Аліна ФАТЄЄВА

Світлини автора, РІСУ, зі сайту музею та інших сайтів

Сьогодні у світі нараховують кілька тисяч музеїв просто неба. Лише у Європі їх понад дві тисячі. Ідея створити музей архітектури просто неба належить шведам, які у 1891 році відкрили музей-скансен у Стокгольмі. З того часу термін «скансен», що означає «місцевість, зрита окопами, пристосована до будівництва музею», почали вживати як синонім до «музей просто неба». В Україні є багато локальних музеїв та шість великих скансенів – у Києві, Львові, Переяслав-Хмельницькому, Ужгороді, Чернівцях та в селі Крилос на Івано-Франківщині.

Музей народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького – це етнографічний комплекс, у якому просто неба зібрано зразки народної дерев’яної архітектури та побуту різних етнографічних регіонів Західної України кінця XIX – початку XX століття. Музей розташований недалеко від центра міста у живописній місцині, яку львів’яни називають Кайзервальд.

Музей народної архітектури та побуту ім. блаж. Климента Шептицького. Мапа

Скансен відомий як «Шевченківський гай», хоча ця назва ніколи не була офіційною. Цікаво, що сам Тарас Григорович ніколи не бував у цих краях, а парк просто назвали в його честь. На початку минулого століття студенти Львівської Політехніки провели акцію зі збору коштів для створення парку. Цю акцію присвятили річниці з дня народження Кобзаря. За зібрані кошти придбали та висадили дерева в парку.

У 1992 році біля воріт музею встановили пам’ятник Тарасові Шевченку – дарунок львів’янам від Товариства Живої Етики «Дозір» ім. Реріхів та Львівської спілки художників.

Пам'ятник Тарасу Шевченку

Лавра, з якої все почалося

Створення музею просто неба розпочалося ще у 30-тих роках XX століття зусиллями братів Андрея та Климентія Шептицьких. Вони започаткували лавру, з якої і розпочався музей народної архітектури.

Стара лавра Святого Антонія Печерського раніше розташовувалася на околиці Львова на Скнилові, але вона згоріла у 1918 році в часі польсько-української війни 1918-1919 років. Тож Митрополит Андрей Шептицький змушений був шукати нове місце для лаври. Він викупив землі на Знесінні, і у 1927 році заснував там нову Свято-Іванівську лавру. Про це свідчить митрополича грамота, збережена до сьогодні.

До творення скансену також прилучилися відомий дослідник народної архітектури Михайло Драган та директор Національного музею Іларіон Свєнціцький. За їхньою порадою нового центрального храму для лаври не будували, а перевезли дерев’яну церкву Св. Миколая з села Кривки на Львівщині. Церкву освятили 7 липня 1931 року як храм Премудрості Божої. Так стара бойківська церква, яку селяни хотіли зруйнувати, стала головним храмом та найпершим експонатом музею просто неба.

Лавра у 30-х рр. Фото зі сайту

Андрей Шептицький мріяв, щоб до лаври перевезли й інші українські дерев’яні церкви і заснували музей народної архітектури. Однак плани Митрополита перервали події Другої світової війни та ліквідація УГКЦ у 1946 році.

Мрія Митрополита почала втілюватись лише через два десятиліття, у 1966 році, коли вирішили організувати скансен на базі львівського Музею етнографії та художнього промислу (тепер Інститут народознавства НАН України). Офіційне відкриття музею відбулося у квітні 1971 році, тоді відділ народного будівництва Музею етнографії та художнього промислу став окремою установою і отримав назву «Музей народної архітектури та побуту».

1 грудня 2016 року Музей народної архітектури та побуту отримав ім’я Климентія Шептицького.

Сьогодні у скансені, як і мріяли колись Митрополит Андрей Шептицький та Іларіон Свєнціцький, представлені пам’ятки української народної дерев’яної архітектури кінця XIX – початку XX століття та елементи побуту усіх історико-етнографічних регіонів Західної України. Тож музей умовно розділено на вісім відповідних етнографічних секторів: Бойківщина, Львівщина, Лемківщина, Рівнинне Закарпаття, Покуття та Буковина, Гуцульщина, Поділля, Волинь та Полісся.

Експозиція музею є доволі численною і налічує більш ніж сотню пам’яток народної архітектури, також у музейних сховищах зберігається понад 20 тисяч найрізноманітніших етнографічних експонатів.

В музеї не лише зберігають пам’ятки архітектури. Шевченківський гай – популярне місце відпочинку львів’ян та туристів, де кожен може прилучитися до атмосфери минулого. Адже у Гаю доволі часто відбуваються етнографічні фестивалі, фольклорні ярмарки, ярмарки ремесел, а також там відзначають народні свята і гуляння. Найчисельніші святкування відбуваються на Великдень. Лише впродовж минулого року Музей народної архітектури та побуту відвідали 152 тисячі людей.

У Шевченківському гаю зібрана найбільша кількість старовинних церков з-поміж усіх світових скансенів – шість. А загалом в українських скансенах зберігається 16 церков – три у Переяслав-Хмельницькому, по одній в Ужгороді та Чернівцях, п’ять у Києві (скоро буде ще одна) та шість у Львові.

Найпершою пам’яткою не лише серед храмів, а й з-поміж усіх експонатів музею є Миколаївська церква (тепер храм Премудрості Божої) з села Кривка. До скансену її перевезли ще за часів Польщі, інші експонати звозили до музею із західних регіонів України у 70-80-х роках ХХ століття. У 2013 році колекція культових споруд скансену поповнилася костелом 1936 року із села Язлівчик Бродівського району Львівської області.

Бойківщина

Зайшовши до музею, відразу потрапляєш до справжньої архітектурної казки, де з-поміж старих хат та інших господарських будівель, відразу зауважуєш два дивовижних храми – церкву Святого Миколая з села Кривки та храм св. Архистратига Михаїла з села Тисовець.

Церква Святого Миколая 1763 року із села Кривки Турківського району Львівської області

Церкву в ім’я святого Миколая в селі Кривки споруджували невідомі бойківські майстри, тож будівля має яскраво виражені риси храмів бойківської школи.

Церква св. Миколая із с. Кривки

Церква у плані складається з трьох частин (бабинець – нава – вівтар), що є типовим для українських церков.

Церква св. Миколая із с. Кривки

Іконостас датується кінцем XVII – початком XVIII століття. Він складається з ікон із села Воля Жовтанецька та села Боянець. Раніше іконостас зберігався у Національному музеї.

Фігурно прорізаний прохід з бабинця до нави. Над бабинцем – арочна галерея. Маленькі віконця освітлюють тільки наву, створюють контраст із затемненим бабинцем.

Прохід з бабинця до центральної нави

Кожен зруб перекритий верхом із кількома заломами – ярусами. Верхи та верхня частина зрубу обшиті ґонтою. Дах багатоступінчастий, багатоярусний, з гострими шпилями, які вінчають три вежі-куполи.

Церква св. Миколая із с. Кривки

У часі Першої світової війни у Кривках проходила лінія фронту, тож село горіло не раз, а церква все ж залишилась майже неушкодженою. У 1928 році у Кривках почали зводити нову церкву, оскільки чисельність жителів села постійно зростала і стара церква вже не могла вмістити всіх парафіян.

Тож коли потреби у старій церкві більше не було, селяни хотіли її розібрати. Зберегти храм вдалося завдяки о. Маркелію Куновському, який був настоятелем церкви св. Миколая з 1891 по 1926 рік. Саме він звернувся до мистецтвознавця Михайла Драгана з проханням врятувати храм. Так склалося, що саме в той час, у 1927 році, Митрополит Андрей Шептицький заснував у Львові Свято-Іванівську лавру, тож потрібен був храм. Влітку 1930 року церкву св. Миколая розібрали, перевезли возами і зібрали у Львові на Кайзервальді. Реставрували Миколаївську церкву народні майстри Тома Джурин та Прокіп Демків із села Ценява Івано-Франківської області.

Фото 1931 року церкви з села Кривки Джерело photo-lviv.in.ua

7 липня 1931 року дерев’яну церкву св. Миколая освятили як греко-католицький храм Премудрості Божої – головний храм Свято-Іванівської лаври.

Грамота про заснування Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ Митрополитом Андреєм Шептицьким, Львів 1927 р. Джерело: http://www.studion-lviv.org/charter/Грамота про заснування Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ Митрополитом Андреєм Шептицьким, Львів 1927 р. Джерело: http://www.studion-lviv.org/charter/

Також Андрей Шептицький створив при лаврі сиротинець, де проживали хлопці-сироти. Щоб їх навчали ремеслу, зокрема іконопису, там діяла іконописна майстерня.

Монахи-студити побудували господарські приміщення та двохповерховий монастирський будинок, в якому сьогодні розміщена адміністрація музею народної архітектури та побуту. Саме там була каплиця, яку розписали фресками монахи студитської іконописної майстерні Рафаїл Хомин та Філoтей Коць у 20-х роках ХХ століття. У радянські часи фрески зафарбували, і лише нещодавно вдалося їх знайти та реставрувати.

Грамота про заснування чернечого монастиря. Джерело: http://www.studion-lviv.org/charter/

Постраждала не лише капиця, а й монастирський цвинтар, який заснував Андрей Шептицький митрополичою грамотою. У 1990-х роках могили монахів намагалися знищити і закидали сміттям. Пізніше отці-студити Свято-Іванівської лаври віднайшли могили і перепоховали тіла біля храму Премудрості Божої. Зараз монахи та працівники музею розпочали відновлення старого кладовища.

Вхід до храму

У 1946 році з ліквідацією УГКЦ, Свято-Іванівську Лавру закрили і вона стояла пусткою кілька десятиліть. Навесні 1990 року храм Премудрості Божої повернули монахам-студитам УГКЦ. Тут регулярно відбувається Служба Божа. 7 липня 2013 року відбулося урочисте святкування з нагоди 250-ліття від будівництва церкви. На честь цієї дати встановили пам’ятний знак.

Пам'ятний знак

Дзвіниця 1895 року з села Хоросно Пустомитівського району Львівської області

Позаду храму Премудрості Божої стоїть дерев’яна дзвіниця 1895 року з села Хоросно Пустомитівського району Львівської області. До музею дзвіницю перевезли у 2014 році.

Дзвінниця з с. Хоросно

Дзвіниця до 1999 році сповіщала про початок Літургії у місцевій церкві Преображення. У травні 1999 року ця церква, яка теж була дерев’яною, згоріла. Під час пожежі дзвіницю вдалося врятувати. Згодом селяни збудували собі сучасний храм і дзвіницю, а стару дзвіницю подарували скансену.

Дзвінниця з с. Хоросно

В музеї дзвіницю встановили на кам’яному фундаменті. Автентичною залишилася дерев’яна конструкція, а старе покриття довелося замінити новим ґонтом. Тепер дзвіниця сповіщає про початок Літургії у храмі Премудрості Божої.

Храм св. Архистратига Михаїла з дзвіницею з села Тисовець Сколівського району Львівської області

Церкву перевезли до музею у 1972 році, і з того часу вона залишається другим найстарішим сакральним об’єктом після церкви із села Кривки.

Храм св. Архистратига Михаїла

Храм є типово бойківським – тризрубним, триверхим (чотиригранні верхи виведені за допомогою архітектурного прийому «заломів», характерного лише для української архітектури).

Будівля охоплена піддашшям, яке захищає від дощів нижні вінці зрубу. Перед входом до церкви опасання розширюється, і разом із різьбленими стовпчиками, що підтримують його, утворює відкриту галерейку.

Храм св. Архистратига Михаїла

Автором іконостасу 1889 року є маляр Василь Чайка з села Головецьке Львівської області. Ікони кінця ХVІІ століття «Благовіщення» та «Розп’яття Ісуса Христа» на стінах бабинця збереглися від попередньої церкви.

Храм св. Архистратига Михаїла

Складовою частиною ансамблю Михайлівської церкви є дзвіниця. Побудували її наприкінці ХІХ століття. Дзвіниця дерев’яна, триярусна. В її основі квадратний зруб, на нього покладено восьмигранник з шатровим пірамідальним завершенням.

Дзвіниця храму св. Архистратига Михаїла

Давніше дзвіниця була надбрамною, тому на нижньому поверсі розташовані наскрізні двері, через які люди потрапляли на церковне подвір’я. Дзвіницю перевезли до музею разом з церквою у 1972 році.

Сьогодні Михайлівською церквою опікуються студити Свято-Іванівської Лаври УГКЦ. Тож монастир запропонував допомогу музею у відновленні Михайлівської церкви. 4 березня 2017 року в приміщенні гостинного дому «Архистратиг» митці та монахи-студити Свято-Іванівської лаври організували благодійний аукціон «Молитва до Митрополита. Таємниці Старої Лаври». На аукціоні було виручено більш ніж 80 тисяч гривень, за які закупили 30 тисяч штук ґонту для перекриття даху церкви св. Архистратига Михаїла. Також монахи власним коштом виготовили проектно-кошторисну документацію для реставрації храму.

Львівщина

Дерев’яне зодчество північної Львівщини репрезентують церква св. Параскеви 1822 року із села Стоянів Радехівського району та костел 1936 року зі села Язлівчик Бродівського району.

Церква св. Параскеви із села Стоянів Радехівського району

Церкву св. Параскеви побудували у 1822 році народні майстри. Розповідають, що вона стояла біля стоянівського цвинтаря, де колись був василіанський монастир. А після розпаду монастиря її перенесли до центру села, але й там вона залишилась ненадовго. Мандрівка стоянівської церкви до музею розпочалася у 1970 році. Тоді, напередодні виборів до Верховної Ради УРСР, кандидат у депутати І. Грушецький приїхав до Стоянова. Йому не сподобалося, що стара церква стояла біля нового будинку культури. На його думку церква була там зайвою, тож її хотіли знищити. Тільки згодом, у 1975 році, завдяки втручанню обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, церкву розібрали і перевезли до Музею народної архітектури та побуту.

Церква св. Параскеви із села Стоянів

Церква належить до галицького типу дерев’яних культових споруд. Триверха, у плані складається з трьох квадратів, до центрального зрубу нави прилягають з двох боків бабинець і вівтар. Кожен зруб завершується витягнутими догори банями, що маківками та хрестами.

Церква св. Параскеви із села Стоянів

Внизу церква оперезана піддашшям на кронштейнах. Стіни бані, окрім нижньої частини, обшиті ґонтом. Біля вхідних дверей до церкви збереглися оригінальні різьблені написи.

Церква св. Параскеви із села Стоянів

Церква св. Параскеви із села Стоянів

Неподалік від церкви стоїть дерев’яна дзвіниця. Вона квадратна в плані, завершується пірамідальним дахом. Має три яруси – два нижні зрубні, третій – каркасний. На висоті другого ярусу дзвіниця оперезана піддашшям, а зверху, як і сама церква, покрита ґонтом.

Дзвіниця храму св. Параскеви

Костел із села Язлівчик – єдиний в Україні зразок застосування стилю модерн у деревяній архітектурі

Римо-католицька каплиця в Язлівчику, яку ще називають «костеликом», є одним з найяскравіших зразків малочисленної нині групи дерев’яних костелів Львівщини першої половини ХХ століття та єдина дерев’яна сакральна споруда в Україні в стилі модерн.

Костел з с. Язлівчик

Варто зазначити, що ця споруда, всупереч поширеній думці, не є костелом. Формально, це капличка, яка належала колись до бродівського костелу.

Римо-католицьку каплицю у селі Язлівчик побудували на замовлення та за рахунок римо-католицької громади Бродівської парафії у 1936 році. Згідно з матеріалами Архіву Механічної Документації у Варшаві, автором проекту був Стефан Зассовський. На думку дослідниці дерев’яних костелів Ольги Мер’є, архітектором храму був Конрад Мужинський.

Старе фото костелу з сайту Музею

Римо-католицька громада села Язлівчик налічувала понад 70 осіб. Їх доля після Другої світової невідома. Тож у повоєнний час костел більше не використовували за призначенням. У ньому відкрили магазин, потім колгоспний склад, архів.

У 2002 році під час сільськогосподарських робіт неподалік трактор зачепив нижню частину дроту громовідводу і потягнув разом із ним шатрову вежу, звалив її на землю.

Тож ще донедавна костел стояв пусткою і поступово руйнувався, адже костел не мав і досі не має статусу пам’ятки архітектури. Однак попри десятиліття занепаду, він зберігся в автентичному вигляді, без перебудов.

Храм являє собою однонавну зрубну дерев’яну споруду з двома відсіками – один для сходів на хори, інший – для службового приміщення, та вітар, біля якого є два відсіки для захристій.

Костел з с. Язлівчик. Інтер'єр

У вівтарній частині збережений дерев’яний вівтар у формі порталу з колонами коринфського ордеру. Портал увінчує образ «Всевидючого Ока Господнього» у сонячному промінні. Внизу вівтаря зазначено ім’я фундатора Павла Голіновського та дату «1936» (ймовірно, рік остаточного завершення будівництва).

Фото з сайту http://www.shukach.com/uk/node/7330

Сьогодні споруда відновлена у первісному вигляді, а ще 10 років тому про існування костелика в Язлівчику знали лише архітектори та краєзнавці. У 2007 році Олена Крушинська внесла костел до одного з маршрутів свого путівника «Сорок чотири дерев’яні храми Львівщини». Наступного року у газеті «Галицька Брама» було опубліковано статтю Андрія Корчака «Дерев’яний костел у селі Язлівчик».

Можливо костел остаточно зруйнувався ще тоді, якби не зусилля Олени Крушинської, яка зініційовано порятунок костелу. У 2009 році концерн Akzo-Nobel спільно з громадським партнером, проектом «Дерев’яні храми України» www.derev.org.ua, повністю взяв на себе порятунок храму. Виконали консерваційні роботи на зимовий період.

Фото із сайту

Навесні 2010 року повинен був розпочатись перший етап реставрації. Однак дослідження реставраторів виявили грибок, реставрації суттєво здорожчала, на відновлення костелу потрібно було 1 млн. гривень, тому концерн Akzo-Nobel відмовився фінансувати відновлювальні роботи.

У 2012 році львівський скансен, Національний інститут спадщини та Гданська Політехніка затвердили та реалізували спільний польсько-український проект переміщення дерев’яного костелу з Язлівчика до Музею народної архітектури та побуту у Львові, за фінансування Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща.

У 2012 році реалізували перший етап проекту – демонтаж костелу, і навесні 2013 року, після низки скандалів, пов’язаних з переміщенням пам’ятки до Музею народної архітектури та побуту, костел таки туди потрапив. Влітку цього ж року польські реставратори зібрали пам’ятку. Частину дерева довелося замінити. 28 вересня 2013 року відбулося відкриття відновленого у первісному вигляді костелу із села Язлівчик.

Костел з с. Язлівчик

Лемківщина

Сектор «Лемківщина» у скансені представлений трьома садибами та церквою, і репрезентує історико-етнографічний район проживання лемків – частини українців, які населяли Карпати між річками Сяном і Дунайцем на сході та Ужом і Попрадом на заході. Сьогодні територія поселень лемків розташована у межах трьох держав – України, Польщі та Словаччини.

Храм Святих Ольги та Володимира

У часи розпаду СРСР громадське товариство «Лемківщина», потім «Фундація дослідження Лемківщини» вирішили відтворити лемківську церкву на території музею народної архітектури та побуту. Оскільки в Україні не вдалося знайти потрібну лемківську церкву, вирішили побудувати нову церкву на зразок храму 1831 року з села Котань Кросненського повіту, Підкарпатського воєводства (Польща).

Храм Святих Ольги та Володимира

На думку відомого етнолога, краєзнавця Архипа Данилюка, «світовий досвід створення музеїв просто неба не заперечує реконструкції з нових матеріалів, якщо оригінальна пам’ятка знищена або якщо немає можливості її придбати». А перевезти експонат з Польщі в ті часи було неможливо.

Храм Святих Ольги та Володимира

7 квітня 1991 року на Великдень Патріарх УГКЦ кардинал Мирослав Іван Любачівський та архиєпископ Володимир Стернюк освятили місце під лемківську церкву.

Храм побудували впродовж 1991-1992 років. Архітектор – Марія Матвіїв.

Лемківська церква

Кошти на будівництво пожертвували Божена і Олег Іванусіви (автори книги «Церква в руїні»), Організація оборони Лемківщини у США, Об’єднання лемків Канади, Музей народної архітектури і побуту у Львові, громадські діячі та окремі громадяни, про це свідчить пам’ятна таблиця на стіні церкви.

Таблиця

6 вересня 1992 року у новозбудованій церкві відбулася Служба Божа, яку провели отці Муха з Криниці (Польща) та Дуда з Монастирища (Тернопільська область). Через тиждень, 13 вересня церкву освятив єпископ УГКЦ Филимон Курчаба в ім’я святих Володимира й Ольги, на честь тисячоліття об’єднання земель Лемківщини з Київською державою.

11 серпня 1995 року під час архиєрейської Літургії освячено новий іконостас.

Лемківська церква. Інтер'єр

Покуття і Буковина

Буковина – історико-етнографічний район, розташований між Дністром та Карпатами, на півдні його межа проходить по кордону з Румунією і Молдовою. Сакральна архітектура цього регіону представлена церквою Святої Трійці.

Церква Святої Трійці з села Клокучка (передмістя Чернівців).

Церква Святої Трійці є однією з найяскравіших пам’яток народного дерев’яного сакрального зодчества Буковини.

Церква з с. Клокучки

Побудували храм у 1774 році на околиці міста Чернівці, в районі Магала, з нагоди надання поселенню статусу міста, коштом єпископа Буковинського Доситея Херескула. На честь храму вулиця згодом отримала назву Святотроїцької (сьогодні вулиця Богдана Хмельницького).

Фото з сайту Музею

З 1781 по 1864 роки вона була єпископським собором міста Чернівці. Тож її багате художнє оформлення та убранство іконостасу відповідало цьому. На жаль, оригінальний іконостас не зберігся, тому зараз в храмі встановлено інший. Натомість інтер’єр храму виконаний в стриманих тонах. У церкві панує напівтемрява, адже маленькі вікна розташовані під самим дахом, тому на них завжди лягає тінь і вони пропускають дуже мало світла.

Фото з сайту Музею

 

У плані церква тризрубна, тридільна, тобто складається з трьох дубових зрубів різної величини і конфігурації, які не виділяються у зовнішніх формах будівлі, а заховані під одним загальним високим ґонтовим дахом.

Троїцька церква належить до найпростішого, так званого хатнього типу культових споруд в Україні. Своїм силуетом церква нагадує звичайну сільську хату. Тільки хрест на горі її надає їй сакрального вигляду. tserkvа Klokuchka

У книзі «По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки» Григорій Логвин пояснює своєрідну форму церкви тим, що у 1514 році Молдавію разом з Буковиною захопили турки, які встановили там режим жорсткого терору й утисків, заборонили будувати високі бані, тому буковинські теслі споруджували храми «хатнього типу», які є традиційними для Буковини. Також існує думку, що церкви хатнього типу існували ще за часів Київської Русі одночасно з відомими багатоярусними храмами. Однак цей варіант храмів існував ще за часів Київської Русі, тому автор припускає, що храми хатнього типу будували ще з давніх часів, а їх архаїчні риси найкраще зберегло буковинське зодчество.

Через 100 років після її побудови і через 10 після того як висвятили новий єпископський собор, у 1874 року її розібрано і перевезено в село Клокучку (тепер передмістя Чернівців). До музею церкву перевезли у 1968 році. Церква є пам’яткою архітектури.

Дзвіниця з села Клокучка (передмістя Чернівців)

Поряд із церквою розташована двоярусна дерев’яна дзвіниця, побудована в кінці ХІХ століття.

Дзвіниця з с. Клокучки

Вона має форму двох чотиригранних призм, покладених одна на одну і обшитих дошками. А тому вона більше нагадує двоповерхову оборонну вежу фортець чи монастирів, ніж церковну дзвіницю.

Дах пірамідальний. завершується чотирисхилим дахом, вкритий ґонтом.

Подібні дзвіниці можна зустріти не тільки на Буковині, а й в багатьох місцях на Прикарпатті, Закарпатті та в центральних районах України.
Дзвіниця стала музейним експонатом у 1969 році.

Дзвіниця з с. Клокучки

Поділля

На особливу увагу в секторі «Поділля» заслуговують дві пам’ятки сакральної архітектури з Тернопільщини: Миколаївська церква зі села Соколів 1773 року та дзвіниця другої половини ХІХ століття зі селища Монастириська.

Миколаївська церква 1773 року із села Соколів Бучацького району Тернопільської області

Церква діяла до 1963 року, а у 1970 році її перевезли до скансену, де її реставрували у 1972 році. На жаль, дізнатися більше про історію цього храму не вдалося.

Миколаївська церква з с. Соколів

Церква невелика, зрубна, збудована з дубових балок. В плані – тридільна (бабинець – нава – захриситія). Середній зруб широкий і вищий, тому споруда має традиційну форму хреста.

Миколаївська церква з с. Соколів

Настінні розписи в церкві відсутні.

Миколаївська церква з с. Соколів. Інтер'єр

Миколаївська церква з с. Соколів. Інтер'єр

Церква оперезана піддашшям на кронштейнах. За простотою конструкцій і розмірами подібна до народного житла. Дах двосхилий, каркасної конструкції, покритий ґонтом. Над дахом центральної частини церкви невисока вежа з маківкою та хрестом ковальської роботи.

Вежа з маківкою на храмі з с. Соколів

Церковна дзвіниця давно згоріла, тож в Музеї біля церкви св. Миколая відтворили іншу дзвіницю.

Дзвінниця коло церкви

Дзвіниця з-під Монастириська Тернопільської області

Дзвінниця коло церкви

Дзвіниця другої половини ХІХ століття зберегла свій первісний вигляд: має форму приземистої пірамідально-ступеневої вежі. Нижній поверх її, над яким влаштоване піддашшя, відкритий. Другий, вже вужчий, має стіни обшиті ґонтом. Верхній ярус ще вужчий і вищий, в кожній стіні має зверху по чотири аркоподібні отвори, які виконують функції голосників, а знизу – невисокі огорожі. dzvinytsya Sokoliv

До музею її перевезли у 1980 році.

Запрошуємо особисто познайомитися з храмами львівського скансену.

Література

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти