Ужгород єврейський: три синагоги, або Понівечені перлини

Археолог, етнограф, фольклорист з Мукачева Тиводар Легоцький (1830-1915) наводить дані, які підтверджують, що євреї в околицях Ужгорода (Унгвару) проживали вже у XIII столітті, коли Львів заснували. Перші ж офіційні згадки про євреїв в Ужгороді датуються аж 1575 роком. У той час громада почала досить швидко розвиватися, і в кінці 1720-х років у місті вже проживало близько 30 єврейських родин. Написаний на івриті документ, знайдений істориком Мором Горовіцем, свідчить про те, що невелика єврейська громада була створена в Ужгороді в 1724 році. А в 1730 році юдеї запросили зі Львова рабина Лейбуша Бодек-Райзмана, який і став першим керівником громади.

На межі XIX-XX століть єврейська громада Ужгорода та околиць стала збільшуватися за рахунок іммігрантів і за даними перепису 1921 (вже в рамках новоствореної Чехословацької республіки), в Підкарпатській Русі (так у Чехословаччині називався даний край) проживали 93 023 єврея, близько 15% всього населення.

Ортодоксальна синагога

Корінні ужгородські гебреї відкрили у 1792 році в місті школу для дітей та побудували у 1794 році першу синагогу (вона стояла на місці корчми і згоріла у 1907 р.). Втім у 1904 році община ортодоксальних євреїв-ашкеназів вже звела у місті новий величезний молитовний дім. Для цього, як пише Петро Сова у книзі «Прошлое Ужгорода», міська управа віддала общині "цінну прибережну ділянку" на Новій площі. До початку зведення єврейська община за власний кошт продовжила укріплення берегів Ужа кам'яною стіною вздовж того місця, де мала знаходитися майбутня синагога.

Проект синагоги розробили архітектори Дюла Папп (угор. Papp Gyula) та Ференц Саболч (угор. Szabolcs Ferenc). Збереглися також імена тих, хто проводив оздоблювальні роботи: працював із керамікою, вітражами тощо. Зовнішні стіни будівлі оздобили жовтою та червоною клінкерною цеглою і це в поєднанні з багатою архітектурою та живописним розташування синагоги зробило її однією з визначальних архітектурних пам’яток міста.

У середині куполоподібний дах підтримують у мавританському стилі підковоподібні і мережеві арки із білого мармуру. Стиль будівлі визначають як неомавританський, а все через неймовірну ажурність кожної лінії будівлі. Найяскравішим елементом фасаду будівлі був центральний балкон із зображенням Зірки Давида, вписаної у велике коло. Один з написів на будівлі свідчив «Побудовано в 5694 за єврейським календарем».

Офіційне відкриття відбулося 27 липня 1904 році, коли з молитовного дому на вул. Волошина (будівля колишнього кінотеатру «Ужгород») перенесли в новозведену синагогу священні книги тори. Історик Йосип Кобаль у книзі «Ужгород відомий та невідомий» пише, що відкриття відбулося «без будь-яких пишностей: надвечір, о 7-й годині, з молитовного дому на нинішній вул.Волошина у нову синагогу перенесли священні книги іудеїв – тори, після чого відбулися молебень і освячення будівлі».

Шматочок скрижалей

Під час Другої світової війни саме тут, в ортодоксальній синагозі, було місце збору ужгородських євреїв для відправки в гетто і згодом – у концтабори...

Після війни синагога втратила своє первісне призначення. Ужгородське єврейство було знищено, з одного тільки Ужгорода було вивезено до Аушвіцу близько 14 тисяч євреїв. Синагогу зачинили, а під час окупації перетворили на склад.

Пізніше радянська влада передала її під філармонію і провела там так звану реконструкцію «для потреб сучасності». Всередині будівлю розбили на два поверхи (на рівні балкону, де молилися жінки), а купол закрили бляшаною черепицею. До цього «переобладнання» у зал синагоги через вітражі на вікнах потрапляло світло, яке «розмальовувало» інтер’єр різними кольорами. А ще всередині приміщення одразу можна було побачити центральну частину синагоги. Там була шафа, в якій зберігали сувої Тори. Нині ж тут сходи, що ведуть на другий поверх, а обабіч… туалети. Зазвичай же у синагогах на цих місцях стоять стільчики, на яких сидять найбільш поважні представники громади. Також радянська влада знищила і всю релігійну символіку на будівлі: до прикладу, балкончик над входом у глибині якого було велике вітражне вікно-розетка, що більш характерне для готичної архітектури, як на соборі Нотр-дам де Парі. У 50-х роках радянська влада передала будівлю новоствореній обласній філармонії.

Про те, як синагогу перетворювали в «заклад культури», розповіла представниця Закарпатської обласної громадської організації «Життя» Вікторія Кохан: «Наприкінці 40-х років радянська влада взяла це приміщення для облаштування обласної філармонії. На даху синагоги стояли скрижалі, на яких були виписані 10 заповідей Мойсея, ці скрижалі скинули на землю, це все робилося під наглядом працівників КДБ. Розповідають нам уже зараз старші люди, які були свідками цієї події, що багато євреїв стояли і, дивлячись на це, плакали. Свідок тих подій розповів, як старенький єврей попросив маленького хлопчика принести йому шматочок від тих скрижалей…»

Юдейську символіку та елементи, зрозуміло, прибрали – Маген Давид закрили стіною з круглим вікном посередині. Кажуть, кілька сміливців таки спробували захистити свою синагогу, прийшли до її стін з вимогою не забирати від общини молитовний дім. Однак їх, звісно, ніхто не послухав. У 1947 році найкрасивіша будівля Ужгорода, синагога, розрахована на 900 людей, перейшла у підпорядкування Міністерства культури УРСР. Та це й зрозуміло, адже всередині синагога теж зазнала дуже серйозних втручань. Колись це було одне величезне приміщення з балкончиками обабіч, де молилися жінки. Натомість у 50-х його переобладнали на двоповерхове з вестибюлем на першому поверсі та концертною залою на другому. Незмінним тут лишилися хіба неймовірна акустика та розкішне оздоблення під стелею. Якщо підняти голову догори, можна навіть побачити старовинний мозаїчний купол, банально закритий зверху бляхою.

З історією – без музею

2016 року в Ужгороді вперше пройшов фестиваль єврейської культури “Heymish Ungvar”, в рамках якого пройшов круглий стіл “Збереження пам’яті”. Головною темою зустрічі стала ідея створення в Ужгороді музею історії та культури євреїв Закарпаття. Директор благодійного фонду “Хесед Шпіра” Михайло Галін розповів, що єврейська громада дуже хотіла би зробити музей у підвалі колишньої синагоги. Там, мовляв, є просторі приміщення, які не використовуються, а просто завалені сміттям.

Відповідне прохання направили до ОДА, там створили робочу групу, однак на першій же зустрічі цієї групи чиновники, за словами пана Галіна, відверто сказали: музей потрібен, але у філармонії він працювати не може. Більше того, директор “Хесед Шпіра” заявив, що хтось уже встиг налаштував проти ідеї створення музею всіх працівників філармонії, котрі чомусь бояться, що євреї заберуть у них концертну залу і всі вони втратять роботу.

По цеглинці – в Ізраїль

Нині будівля синагоги-філармонії перебуває у вкрай плачевному стані. За всю історію її двічі «косметично» рихтували, однак ситуацію це практично не врятувало. Будівля гостро потребує грамотних робіт з укріплення стін та фундаменту, який підмивають грунтові води Ужа. Поступово розсипається й фасад пам’ятки, оголюючи старовинну цеглу. Грошей же на таку масштабну реконструкцію в бюджеті області немає.

Не мають таких коштів і ужгородські євреї. Про одну цікаву спробу врятувати синагогу розповіла Вікторія Кохан: «Насправді ця будівля в аварійному стані і єврейська община в нашому місті не здатна утримувати цю синагогу. Здається, це було в 2000-му році, приїжджали з Ізраїлю євреї й пропонували розібрати цю синагогу по цеглині й вивезти до Ізраїлю, там збудувати, відновити і так зберегти. Але наша влада відмовилася, бо це насправді найгарніша будівля в місті».

Три синагоги

Саме стільки їх було колись в Ужгороді. Окрім ортодоксальної була ще синагога євреїв-неологів та хасидська синагога, поряд з нею – баня-міква. Нині про їх походження яскраво говорить лише архітектура цих будівель – строгі риси, арочні вікна, кругла будівля мікви, яка згодом стала шкільною їдальнею...

Колишня синагога неологів – добротна триповерхова будівля в історичному центрі, пам’ятка архітектури 1870 року, з середини 2000-х років стоїть пусткою. Цінна історична нерухомість з часом була продана у приватні руки, поза єврейської общини.

«Ми не могли брати участь в аукціоні і претендувати на цю будівлю, бо треба мати гроші, а наша община таких грошей немає, – зазначив директор обласного благодійного центру «Хесед Шпіра» Михайло Галін. – В місті є багато будинків, які належали єврейським общинам, але нам їх не повертають, немає законодавчої бази. Ми судилися за ту будівлю, але програли суд, бо не мали усіх документів».

Але ужгородські гіди-екскурсоводи або закарпатські історики знають, що на дашку найстарішоі синагоги Ужгорода, синагоги неологів, побіля димоходу сусідньої будови, є дерев'яна Зірка Давида (на фото). Вона вінчає собою вентиляційну віддушину горища. Подейкували, що там, за «зіркою», є комірчина для покарань. Туди відправляли замолювати гріхи підлітків, що провинилися. Вони повинні були читати молитви, дивлячись на місто крізь це маленьке «зоряне віконце».

Колишня хасидська синагога — перша бетонна будівля в Ужгороді. Поряд із нею будинок, спочатку побудований у формі ротонди, цілком може називатися історичною архітектурною пам’яткою Ужгорода – тут у далекому 1908 місцева хасидська громада збудувала на тодішній набережній Рошковича мікву – ритуальну єврейську баню. Тоді кожну п’ятницю, напередодні шаббату, сюди сходилося єврейське чоловіче товариство міста, щоб зануритися в басейн.

Сама ж синагога пізніше стала переговорним пунктом, а тепер – звичайне приміщення “Укртелекому”. У ті роки набережна виглядала так:

Нині ж, як розповів екскурсовод, викладач кафедри туризму УжНУ Ігор Радомисельський, єдиною діючою синагогою в Ужгороді є будівля, що на вул. Руській. Тут у дворику знаходиться стара будівля, побудована у 1934 році рабином Роном Фальберманом. Невеличку синагогу він звів для себе і туди приходили євреї із сусідніх вулиць. Проте не багатьом ужгородцям відомо, що ще одна святиня знаходилася і в мікрорайоні «Радванка» (вул. Українська, 16). Ігор розповів, що існувала вона до 1947 року, а потім перейшла деревообробному заводу. А відтак і більш детальних згадок про неї не збереглося.

Варто прочитати:

Світлини: Олександра Богданова та з мережі Інтернет