Храм Небесного Архистратига з міста неподоланих стереотипів

10 травня 2017, 13:44 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Уляна ПАНЬО

Калуш – районний центр Івано-Франківської області — має підозрілу славу колишнього хімічного велетня, дехто називає його пір'я "майже батьківщиною Степана Бандери", але мало хто розглядає це місто через мистецьку призму. Для мистців тут – лише більшою чи меншою мірою мальовничі руїни різного стилю і різних періодів: від зруйнованої сецесійної ратуші ХІХ ст. до гігантських "сталкерівських" руїн радянських хімічних виробництв. „Хімічний гігант прикарпатської промисловості" та "зона екологічного лиха" – ось і всі визначення, які найчастіше можна почути про сучасний Калуш.

Типове галицьке містечко, життя якого визначили поклади солі та калійних руд, відоме з XV століття. Офіційна письмова згадка поки що датується 1437 роком. 1549 року місто, власність великого коронного гетьмана Миколи Сенявського, отримало Маґдебурзьке право від польського короля Сиґізмунда ІІ Августа. Найбільше інформації про ті давні часи віднаходимо в польських люстраційних книгах. Саме вони через детальний огляд господарського життя міста допомагають зрозуміти, як розвивався Калуш.

Як і більшість містечок цього регіону, Калуш у XVI-XVII ст. зазнав лиха від численних татарських набігів, під час яких місто разом з невеликим замком було зруйноване. Тут кілька разів бував Ян Собеський, староста Калуський, який пізніше став королем. 16 жовтня 1672 року війська Собєського, у складі яких були й калушани, розгромили великий загін татар під командуванням хана Селім Ґірея. Тоді визволили з полону велику кількість людей, серед них — понад 1000 дітей, для яких король Собеський побудував у місті сирітський будинок.

1675 року під Калушем були вдруге розгромлені татарські орди  — польськими військами під проводом Андрія Потоцького, засновника міста Станіславова.

До початку XVII століття належать перші згадки про єврейську спільноту Калуша. Тобто етнічний склад міста до Другої світової війни був типовий для таких поселень: поляки, українці і євреї з нечисленними представниками інших спільнот (у Калуші зокрема це німці, угорці, караїми і зукраїнізовані нащадки полонених кримських татар).

Після поділу Польщі Калуш відійшов до монархії Габсбургів. Так вже склалося, що саме в ХІХ – на поч. ХХ ст. у місті інтенсивно розвивалася промисловість. Розпочала роботу дзвоноливарня Фельчинського, масштабне виробництво калійних добрив, а від 1870 — паровий бровар, який і сьогодні тішить своєю продукцією любителів цього напою.

Церква Архистратига Михаїла в Калуші

Мабуть, найперше, що впадає в око кожного, хто наближається до центральної частини Калуша, – це куполи церкви Архистратига Михаїла. Зростання української громади Калуша наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. зумовило необхідність будівництва нової мурованої церкви. Проектування від 1906 року вів архітектор Василь Нагірний. За основу взяли проект церкви Преображення Господнього у Львові. Архітектурний нагляд за будовою здійснював Теодор Мельничук (1910-13). Храм Архистратига Михаїла освятили 21 листопада 1913 року.

Схожі варіанти п'ятибанних церков, збудованих за проектами Василя Нагірного, є в багатьох галицьких містечках: Яворові, Копичинцях, Тухлі та. ін.

Церква Архистратига Михаїла в Калуші, архівне фото

Ініціаторами та подвижниками будівництва нової церкви у Калуші були о. Володимир Петрушевич та місцевий мешканець Тимофій Пітулей за сприяння Митрополита Андрея Шептицького. Слід згадати про ще одну цікаву особу, яка стала одним з фундаторів і членом церковного комітету. Це Іван Куровець – видатний медик, громадський і політичний діяч, державний секретар охорони здоров'я при уряді ЗУНР, який майже двадцять років практикував медицину у Калуші.

Під час Першої світової війни церква, як і весь Калуш, зазнала руйнувань. У церковній інвентарній книзі та шематизмі є записи про вибухи біля дверей храму 1915 року та пошкодження бані, даху, вікон і цоколю 1917 року під час наступу російських військ. Відновлено головну баню та бічні куполи за кошти місцевої громади 1938 р.

Панорама майдану Шептицького

Отже, орієнтуючись на куполи храму або на його адресу – майдан Шептицього,9, підходимо до церковної огорожі. Характерним є розташування церкви на підвищенні: аби зайти до храму, доведеться здолати чималий підйом сходами.

Церква збудована в традиційному неовізантійському стилі з 3 навами та малим притвором, дах увінчаний 5 банями на восьмигранних підбанниках з однією апсидою. Фасад будівлі прикрашений різноманітними декоративними формами. Цікавим є портал храму, з обох сторін якого знаходяться 2 колони, увінчані вежами у формі малих куполів.

Інтер'єр церкви відзначається багатством просторових рішень. Центральна нава веде від притвору до іконостасу, перед яким розташована солея, відділена від основного простору храму балюстрадою. Обабіч головної нави простягаються 2 бічні, відділені від центральної стінами, прикрашеними розписами та по кутах— пілястрами. Бічні нави закінчуються вівтарями і престолами — Господа Ісуса Христа та Пречистої Діви Марії, який ще називають вівтарем св.Параскевії П'ятниці (за центральним образом — зображення святої). Вівтарний простір — це півкругла апсида, в центрі якої розміщений престіл. За престолом є горне місце і вівтар, за формою традиційний для греко-католицьких храмів. Обабіч престолу — проскомидійник. У центрі — великий настінний образ св. Арх. Михаїла, по боках від нього— образи ангелів.

Бічний вівтар

Ліворуч від вівтаря — вхід в ризницю, праворуч — в захристію. Як малярські роботи, так і різьба іконостасу і бічних вівтарів, виконані у стилі класицизму, хоча вловлюються стильові елементи бароко (акантовий лист), рококо. У різьбленні зберігаються також суто канонічні елементи.

Іконостас

Іконостас має повну кількість ярусів – п'ять. Він створений у формі арки, починаючи від святкового ряду. Образи іконостасу і бічних вівтарів, намальовані олійними фарбами на полотні, відносяться до більш пізнього періоду.

Бічні вівтарі складаються з 3-х вертикальних частин, увінчаних арками. Вівтарі оздоблені образами подій з життя Господа Ісуса Христа та Пречистої Діви Марії. На обох вівтарях знаходяться кивоти зі скульптурними образами ангелів. Увінчують бічні вівтарі скульптурні ікони "Усікновення голови Івана Хрестителя" та "Діва Марія з Ісусом на руках".

Бічний вівтар св. Параскеви

За центральним образом бічного вівтаря Ісуса Христа є поворотна скульптурна ікона Ісуса, який несе хрест на Голготу. Традиційно її можна побачити в часі Великого посту. Ікона дуже сугестивна і має цікаву історію. Її офірували два вояки-побратими з Калуша за порятунок від смерті у часи Першої світової війни. Прикметно, що один з них був українець, а другий – поляк.

Дещо іншим є вівтар Різдва Христового, що знаходиться у захристії. Він виготовлений у XVIII ст. у стилі західного бароко і, ймовірно, перенесений сюди з однієї з давніших калуських церков. На вівтарі знаходяться образи "Різдво Христове" та "Жертвоприношення Авраама". Увінчують вівтар різьблені скульптури Святих Кирила і Методія, ангела та Бога — Творця Всесвіту.

Інтер'єр церкви Архистратига Михаїла формувався від 1913 до 1938 року, тому помітна відмінність у стилях розпису вівтарів, іконостасу, стін. 1913 року у храмі встановили вівтарі та образи, автором яких є Михайло Хацевич з м. Ярослав (нині територія Польщі). П'ятиярусний іконостас виготовив 1927 року болехівський різьбяр Іван Леніл.

Поліхромія центрального купола

Але особливу увагу варто звернути на поліхромію церковних стін. Її 1936-38 рр. виконала група художників під керівництвом знаменитих мистців Павла Ковжуна та Михайла Осінчука. Це високохудожні твори, написані у стилі модерну, хоча окремі мотиви взяті з попередніх стилів — бароко, класицизму та інших. Разом з Михайлом Осінчуком Павло Ковжун створив своєрідний тип поліхромії з монументально-декоративними формами на візантійській та бароковій основі. Характеризують той стиль великі сильно забарвлені площі, обрамлені складним орнаментом, рівновага кольорових мас, декоративно-площинно трактовані постаті, що, загалом, самі стали наче частиною орнаменту.

Поліхромія бічних стін

Настінні розписи калуської Церкви Михаїла є свідченням короткого, але бурхливого розвитку українського іконопису у період між двома світовими війнами. Тут колористика Осінчука поєднується з надзвичайною графікою Ковжуна, тому фігури можна назвати сюрреалістичними, і, власне, цей сюрреалістичний колорит надає іконам вигляду "не від світу цього". Такий підхід до іконопису дозволяв художникам створювати піднесений настрій та святкову атмосферу, долати земне і підносити глядача до небес.

Поліхромія бічних стін

Декоративні композиції виконані у яскравих тонах різноманітної рослинної та тваринної орнаментики. Також у розписах використано багато елементів символізму. Склепіння храму розмальоване у формі зоряного неба із образами ангелів на цьому фоні. Внутрішня сторона центральної бані розписана у традиційному візантійському стилі. Увінчується зображенням голуба — Святого Духа та хрестом, на чотирьох сторонах — зображення звірів-символів святих Євангелистів, на підбаннику— образи Ангелів-Шестикрилів. Нижче — ікони "Різдво Пречистої Діви Марії", "Різдво Господа Ісуса Христа", "Хрещення Ісуса Христа", "Розп'яття", образи Святих Євангелистів Матвія, Марка, Луки, Івана, текст молитви "Отче наш" старослов'янською мовою, образи-символи (всебачаче око, всечуюче вухо і ін.). На стінах храму намальовані ікони, в центрі — Св.Катерини, Св.Олени, Св.Дмитрія, Св.Юрія. Зліва — Св.Ірини, Св.Йосафата, Св.Йосифа-Обручника, справа — Св.Івана-Хрестителя, Св.Кирила, Св.Методія.

Розпис хорів

Про труднощі роботи із поліхромією в Калуші Павло Ковжун щиро зізнався в розмові із Олесем Бабієм: "Нелегко було малювати ту церкву i лазити по драбинах. Все ж ми провели не один милий вечiр у домi отця Тисовського дуже весело".

У процесі своєї праці над поліхромією Ковжун із захопленням цікавився подібними українськими і світовими творами мистецтва. Ще 1931 р. художник з метою побачити згадані розписи їздив до Італії, був у Венеції, Равенні, Флоренції, Римі, Неаполі, Палермо. Він також захоплювався старими мозаїками ранньохристиянської доби і привіз чимало фотографій творів мозаїки.

Михайло Осінчук у своїй творчості прагнув насамперед продовжити давню традицію українського іконопису, яку реалісти ХІХ століття перервали своїм баченням сакрального мистецтва. Його не влаштовував шлях простого наслідування та копіювання старих взірців. Художник намагався творити нові форми іконопису, які б опиралися на традиційний для українського народного мистецтва ґрунт. Він не зупинився на отриманому в Краківській академії рівні, а продовжував займатися самоосвітою – чимало часу проводив у музеях та фондах, студіював пам’ятки українського монументального малярства.

Відчувши в певний момент, що фундаментальних знань усе ще не вистачає, Осінчук вирушає в мандрівку до Греції, де знайомиться з технікою малювання ікон темперою. Подорожує Туреччиною, Італією, Францією, вивчає старі зразки іконопису. Набутий досвід і нові враження допомогли йому створити нове, свіже українське декоративне мистецтво. На щастя, схожих поглядів дотримувався і Павло Ковжун – знакова постать українського мистецтва в період між двома війнами. Разом ці художники виконали майже два десятки церковних поліхромій.

Можна списати чимало аркушів аналізом розписів цих чудових і добре забутих художників. Але маємо саме той випадок, коли краще один раз побачити. Найточнішим визначенням для поліхромії калуського храму можна вважати фразу Осінчука "Ікона – мальована молитва".

Пропам'ятна дошка

На фасаді церкви Святого Михаїла, праворуч від центрального входу, є меморіальна дошка з цікавою історією. У 1920 роках вона була виготовлена з чорного базальту, на якому вигравірувано: "БОРЦЯМ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ 1914-1920". Цей напис на тильній стороні пам'яткоохоронної таблиці виявили під час реставрації церкви, що відбувалася з нагоди 1000-ліття Хрещення України-Руси 1988 року. За припущеннями експертів, меморіальна дошка могла бути встановлена в 1930-х рр, та за більшовицького тоталітарного режиму перетворена на пам'яткоохоронну таблицю – розвернута оригінальним написом до стіни.

Дзвіниця храму функціонувала, ймовірно, від 1913 року. Під час Першої світової зазнала пошкоджень, заново перебудована 1927 року. У перші роки своєї діяльності церква володіла 4-ма меншими і одним великим дзвонами, виготовленими в Калуші у знаменитій ливарні братів Фельчинських (від 1945 року і досі дзвоноливарня функціонує в Перемишлі). У деяких письмових джерелах написано, що 5 серпня 1916 року дзвони були конфісковані російськими військовими. 1919 року з пожертв парафіян майстри Фельчинські виготовили нові дзвони. Під час Другої світової дзвони калуського деканального храму знову постраждали. За однією з версій, восени 1943 року окупаційна німецька влада конфіскувала всі дзвони в Калуші. Інша версія говорить про те, що дзвони в липні 1941 року закопали в землю парафіяни церкви, але з невідомих причин інформація про це місце втрачена.

Місійний хрест на подвір'ї церкви встановлений 1993 року на знак виходу греко-католицької церкви з підпілля. До хреста прикріплена металева таблиця, на якій вигравірувано: "Пам'ятка Місії в Калуші року Божого 1993 21-25 липня ", а на поперечині прикріплено металеві букви "З НАМИ БОГ". Святу місію проводив легендарний місіонер ЧСВВ з Бразилії о. Августин Діткун. Завершував місію правлячий єпископ Софрон Дмитерко, один з символів стійкості УГКЦ у підпіллі.

До відзначення 100-річчя Церкви Архистратига Михаїла 2013 року розпочалась часткова реставрація та консервація розписів, тоді ж замінили також вхідні двері та вікна. Тоді ж на частині церковного подвір'я створили невеликий ландшафтний парк.

Панорама з храмами

Мандрівник, який вміє уважно дивитися, віднайде у Калуші ще чимало цікавого і незвичайного, відчує комфорт невеликого міста, не розбалуваного увагою туристів, зможе швидко дістатися до масиву Горгани, який видніється з калуських пагорбів як обіцянка гір.

Система Orphus
Рейтинг
0
0