Святиня Замарстинова. Історія одного львівського храму

14 жовтня 2015, 19:03 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Роман Карвацький, брат Назар Ланько

світлини авторів та з Інтернету (архівні)

Як відомо, усі великі міста розвиваючись та розростаючись починають поглинати менші населені пункти, що лежать поблизу них. Не винятком із цього правила став і Львів, у склад якого з часом ввійшло багато приміських сіл. Згадками про них сьогодні можуть слугувати хіба що історичні назви на карті міста, а також кілька цікавих старих споруд, своєрідних «реліктів», які в основному представлені давніми храмами. Саме про одну із таких святинь хотілося б зараз і поговорити більш детально.

Надзвичайно цікавий храм, який сьогодні відомий як греко-католицька церква святого Йосафата, зручно примістився поміж типової післявоєнної міської забудови, у північній частині міста, на території колишнього села Замарстинів, і був заснований як монаша обитель римо-католицького чернечого ордену капуцинів.

Замарстинівська святиня

Монахи у габітах кольору капучіно

Історія храму пов’язана із подіями далекого XVI ст., на початку якого, в Італії, від потужного католицького монашого ордену францисканців відгалужується нова спільнота прибічників особливо убогого життя, яка через свій особливий стиль чернечої одежі отримує в народі прізвисько «капуцини», яке прижившись, невдовзі стає їхнім офіційним найменуванням. Первинно, як то часто буває, ця гілка послідовників святого Франциска була зустріта із великою підозрою, проте показавши глибоке християнське життя своїм власним прикладом, отці швидко набувають великої підтримки, та починають відкривати свої монастирі по багатьох містах Європи, у тому числі і Львові, який на той час входив до складу Польщі.

Отже, на початку XVIII ст. капуцини вперше прибувають до Львова, де на Личакові, за фінансової підтримки Єлизавети Сенявської, на місці старих бастіонних укріплень лінії Беренса починають зводити свій монастир. Роботи із зведення святині тривали з 1708-го по 1730-тий рік, коли і постав їхній кляштор, що складався з барокового костелу Зачаття Пресвятої Богородиці, монастирських келій, та пізніше прибудованого муру. Тут отці капуцини і провадили свої Богослужіння аж до кінця XVIII ст., коли невдовзі після розподілу Речі Посполитої, нова австрійська влада згідно з так званою Йосифінською касатою, у 1785-му році, у числі багатьох інших святинь закриває і львівський монастир капуцинів, а ченців змушує покинути Львів. Щодо їхнього храму, то імперська влада передає його старшим братам капуцинів – францисканцям (сьогодні ж храм, що знаходиться по вулиці Короленка 1, використовує у своїх релігійних цілях громада Церкви Адвентистів Сьомого Дня). Виселені капуцини, залишаючи Львів, глибоко у своєму серці ніяк не втрачали надії на швидке повернення назад.

Колишній костел і монастир капуцинів на вул. Короленка, 1

І у кінці ХІХ ст. такий шанс дійсно випадає. Основним ініціатором повернення капуцинів до Львова виступив настоятель костьолу святого Мартина отець Едуард Подольський. Крім нього, прибічниками такої ідеї також стали єпископ-помічник Юзеф Вебер та настоятелька монастиря францисканок Марія Моравська. Запрошення капуцини звичайно прийняли радо, і тепер постало питання вибору місця під спорудження їхнього храму. За первинною ідеєю планувалося передати в користування ченців костел святого Войцеха на Знесінні, проте по якійсь причині цю ідею так і не змогли втілити у життя. Провалився і задум щодо спорудження нового храму по вулиці Зеленій. Тоді за стараннями львівського римо-католицького архиєпископа Юзефа Більчевського, капуцинам було запропоновано оселитися в одному з великих підльвівських сіл Замарстинові, де з метою спорудження нового кляштору радою замарстинівської гміни їм і було подаровано ділянку землі площею у півтора морги, яка на ділі виявилася далеко не найвищої якості, так як вирізнялася значною заболоченістю. Тим не менш, отці капуцини з великим завзяттям беруться за освоєння нової території. Не останню роль у цьому відіграла значна підтримка місцевих мешканців, адже з більш ніж восьми тисяч тогочасних жителів Замарстинова, більше половини населення складали поляки. Відчували підтримку капуцини і від священиків з уже згаданого костьолу святого Мартина з Підзамча, до парафії якого належало це село.

Так у 1904 році гвардіаном Рудольфом Фіцовським було освячено наріжний камінь під зведення келій, а першим дефінтором Брониславом Степеком — під храм. Того ж року за проектом архітектора Зигмунта Крикевича, на кошти капуцинської провінції, монахи і зводять першу дерев’яну однонавну каплицю, яку урочисто освячують під титулом свого небесного заступника, дуже шанованого у католицькій церкві святого Франциска Ассизького. Відомо, що після свого зведення дана святиня характеризувалася наявністю трьох вівтарів, а більшість іншого релігійного начиння храму було подароване капуцинам простими жителями Замарстинова. Наступного року також завершили спорудження невеликого шестиосьового глинобитного будиночка, який і почав слугувати цій чернечій спільноті у якості монастирських келій.

І хоча тутешні капуцини своїми статками сильно поступалися іншим католицьким орденам, і часто терпіли від нестачі фінансування (Замарстинів у ті часи вважався одним із найбідніших підльвівських поселень), проте у 1909 році починає підніматися питання розширення монастирського комплексу, та його перебудову у мурованому вигляді. І уже з 1910-го року розпочинається проведення збору коштів на побудову нової святині. Але справа ця виявилася зовсім не легкою. Зібраних коштів катастрофічно не вистарчало, плюс далися у знаки і фінансові труднощі самого ордену, і заболоченість місцевості. Одним словом, ситуація, яка склалася на той момент, була вкрай несприятливою для початку проведення нових будівельних робіт. Тож по причині вище описаних факторів зведення мурованого храму весь час відкладалося.

Проте були і певні досягнення. Так у 1912 році на основі частини Замарстинова, а також сіл Голоско Великого і Голоско Малого утворюється окрема римо-католицька експозитура. А потім прийшов 1914 рік, а із ним і Перша світова війна, в часи якої про жодні розпочинання звичайно не могло бути і мови. А станом на 1918 рік фінансові труднощі ордена досягнули такого масштабу, що отці капуцини всерйоз задумалися над закриттям своєї галицької місії та переселенням на територію етнічної Польщі. Проте якось із Божою поміччю ситуація для ченців трішки покращилася, і на початку 1920-тих років навіть починає повторно підніматися питання зведення нового мурованого храму. І цього разу всерйоз.

Капуцинська обитель на околиці Львова

Для розроблення проекту святині було запрошено відомого тогочасного архітектора, без перебільшення істинного генія, Яна Кароля Саса-Зубрицького, людину яка знала свою справу. Випускник Львівської Політехніки Зубрицький був не лише талановитим архітектором, але і великим мистецтвознавцем, завідувачем кафедри архітектури і естетики того ж Політехнічного інституту, автором багаточислених книг та зодчим декількох десятків костелів по усій Польщі та Західній Україні, а також творцем ще більше десятка перебудов уже існуючих храмів (чого варті лише такі його визначні роботи, як зведення Михайлівської церкви у рідному містечку митця Товстому, та проект перебудови чортківського костьолу святого Станіслава на Тернопільщині (правда за іншою версією проект перебудови чортківського костелу виконав інший талановитий архітектор Теодор Тальовський)). Присвятивши своєму дітищу багато праці, Зубрицький завершує роботу над проектом костелу у 1921 році. Як прибічник так званого «зигмунтовського архітектурного стилю», в своїй праці він оригінально поєднав бароко, готику, маньйоризм, польський ренесанс часів короля Зигмунта ІІ Августа та ще масу елементів інших стилів, внаслідок чого розробив унікальний, ні на що не схожий храм. І хоча сьогодні ми знаємо, що з вибором архітектора капуцини не прогадали, та тоді на жаль робота Зубрицького припала до душі не усім братам цього ордену. Причини були різними. Частина отців вважала вище згадані архітектурні стилі застарілими і уже більше не актуальними, тому бажала звести храм у модному тоді стилі функціоналізму. Інша ж частина навпаки, розуміючи величність споруди, вважала зведення такого витонченого храму не припустимим для харизми самого ордену, особлива ставка у якій робилася на простоту та убогість. Проте авторитет Яна Зубрицького теж важив не мало, і розроблений ним проект (хоча за вимогою капуцинів і в дещо зміненому вигляді) все ж таки було офіційно затверджено. Того ж року відбулася і інша важлива подія у житті замарстинівської спільноти, адже саме тоді вище згадану експозитуру нарешті підносять до рівня окремої парафії. А далі розпочинається підготовка до нових будівельних робіт, для чого у 1924 році утворюють спеціальний комітет, главою якого стає президент Замарстинівської гміни Мартин Войнарович.

Так, уже наступного 1925-го року, із закладки фундаменту та освячення наріжного каменя, яке відбулося 19 липня, нарешті розпочинаються довгоочікувані роботи по зведенню мурованого костелу. Тоді ж, Замарстинівська гміна подарувала капуцинам на потреби майбутнього монастиря ще одну ділянку землі, що для монахів звичайно виявилося доволі корисним надбанням. Проте уже невдовзі ченці знову зіштовхнулися із чи не головною перешкодою у подібних справах, — відсутністю достатньої кількості коштів для подальших робіт, після чого над багаторічними стараннями знову нависла небезпека призупинення. З метою не допустити такого небажаного результату, до братів-капуцинів звідусіль починають стікатися пожертви. Крім самих парафіян, вагому фінансову допомогу монахи також отримали від отця Чеслава Шуберта, що на той час провадив реколекції та місії у США, пожертвування з яких щедро відправляв замарстинівським капуцинам. А також від Львівського магістрату, Львівської латинської митрополичої курії, дріжджевої фабрики в Лисиничах та багатьох інших організацій, що не поскупилися на святу справу. Саме дякуючи усім цим благодійникам і вдалося провести наступні будівельні роботи.

У 1927 році, за проектом того ж самого Яна Кароля Сас-Зубрицького з південного боку костелу починають прибудовувати монастирські келії. Проте все ще не задоволені проектом, капуцини попросили внести свої корективи і сюди, що і зробив керівник будівельних робіт Франциск Квецінський (після смерті якого у 1929 році будівельні роботи продовжує уже Станіслав Кондера).

І от 5 листопада 1930-го року нарешті наступає довгожданна мить, коли Львівський латинський архиєпископ Болеслав Твардовський освятив новозбудований храм під тим же титулом костелу святого Франциска Ассизького. Після освячення святині, у головному вівтарі храму було урочисто розміщено ікону цього великого святого. Щодо самого вівтаря, то первинно його проект був також розроблений Яном Зубрицьким, проте так і не втілений у життя. Тому замість нього тут було встановлено одноярусний необароковий вівтар, виготовлений із темного дерева майстром Яном Войтовичем. У костелі було також три дзвони, названі цікавими іменами: Александер, Чеслав і Юзеф, і які були створені львівською фірмою Рудольфа Матейсера та освячені на Зелені Свята того ж самого 1930-того року.

Урочистості відкриття костелу св. Франциска

У 1930-му році відбувається і ще одна цікава подія, так як частина підльвівських сіл у наслідок тереторіальних змін Львова ввійшла у склад міста. У тому числі був і Замарстинів. Так ченці-капуцини самі для себе не очікувано вдруге стають львів’янами.

Проте із освяченням костелу будівельні роботи не завершується. Так у 1932-1933 рр. на північний-схід від храму, за проектом ще одного дуже відомого тоді архітектора Вавжинця Дайчака, було зведено також і парафіяльний будинок. Тут і збулася давня мрія капуцинів, адже дана споруда була врешті збудована у такому їм бажаному стилі функіоналізму. Цікаво що будівля також вирізнялася не тинькованим виглядом (простіше кажучи не поштукатуреними стінами). У цьому будинку парох капуцинів відкрив бібліотеку, створив позичкову касу та організував аматорський театр. Після цієї добудови форма монастирського комплексу набула вигляду літери П.

Так і постав цей сучасний прекрасний храм, який ми можемо бачити і сьогодні.

З боку капуцинів на Замарстинові також була започаткована хороша традиція 60-кілометрової пішої прощі до села Милятин, де зберігалася відома чудотворна ікона Розіп’ятого Ісуса Христа, і яка відбувалася щорічно на свято Воздвиження Чесного Хреста.

Під опікою отців капуцинів замарстинівська спільнота розвивалася, і у 1937 році до її парафії було також додано гміну Збоїща, яка раніше належала до малехівської парафії.

Ось так непомітно і прийшов фатально-переломний 1939 рік, а з ним і Друга світова війна. Після приєднання Західної України до Радянського Союзу, розпочалася епоха страшних гонінь на християн та масових репресій проти мирних жителів. Проте не дивлячись ні на що, капуцини далі провадять свої Богослужіння, більше того, навіть продовжують свої прощі до Милятина, які для них тепер стають небезпечними, адже їх часто зупиняють з метою обшуку.

У 1939 році нова влада конфісковує парафіяльний будинок капуцинів, і перетворює його на притулок для біженців та постраждалих у наслідок військових дій. А з 1940 по 1941 рік, його уже починають використовувати як гуртожиток для учнів школи садівників. У 1941-1944 рр. при монастирі також діяла кухня для убогих. У 1943 році німці конфісковують уже згадані монастирські дзвони.

отець Серафим КашубаПісля завершення Другої світової війни справи для капуцинів пішли особливо кепсько. На весні 1946-го року комуністична влада остаточно зачиняє монастир. Так отці капуцини були змушені у друге покинути Львів. Виїжджаючи на Захід, ченці забрали із собою більшу частину храмового майна, і лише один із них, уродженець Замарстинова отець Серафим Кашуба, залишається у СРСР на території якого і стає нелегальним настоятелем багатьох католицьких спільнот, якими ревно опікується аж до своєї смерті у 1976 році. У 2001 році за свої великі заслуги отець Серафим був оголошений Слугою Божим, і зараз триває процес його канонізації.

Що ж до подальшої долі монашої обителі капуцинів, то костел святого Франциска Ассизького був переоблаштований на фільмосховище обласного управління кінофіксації, внаслідок чого у майбутньому було втрачено частину фресок у інтер’єрі святині, а головний вхід був перетворений на вікно. Келії монастиря пристосували під житлові споруди, а в парафіяльному будинку відкрили філію Центральної міської бібліотеки імені Лесі Українки.

Сусіди-спадкоємці

Подібна доля спіткала і сусідів капуцинів – редемптористів. Ще у 1913 році митрополит Андрей Шептицький запросив в Україну представників могутнього Чину Найсвятішого Ізбавителя, відомих ще як редемптористи. Тут запрошені ченці переходять у східний обряд та починають займатися плідною місійною працею. З метою подальшого розвитку цього чернечого ордену владика Андрей спонсорує зведення їхніх святинь, в числі яких у 1923 році, у селі Голоско Велике, по сусідству із уже добре нам знайомими замарстинівськими капуцинами, зводиться один із монастирів редемптористів, який ті також освячують під титулом свого великого засновника, – святого Альфонса Ліґуорі. На самому Замарстинові редемптористи певний час служили (не були власниками) у церковці св. Йосафата Кунцевича (була за адресою: вул. Замарстинівська, 100). Серед інших редемптористів тут священнодіяв майбутній владика Филимон Курчаба. Останнім парохом цієї церкви був відомий священик о. Артемій Цегельський. У 1946 р. після Львівського псевдособору священика з родиною вивезли в Сибір, а капличку зруйнували і на її місці побудували житловий будинок.

І хоча б здавалося що ця подія не має ніякого особливого відношення до уже вище описаної інформації, тим не менше саме редемптористам через кілька десятиліть випаде доля зайняти своє ключове місце у подальшій історії існування костелу капуцинів. Але про це тоді звичайно ніхто і не здогадувався, як і про те, що з-за горизонту історії холодні вітри змін уже безжально несуть темні хмари не далеких тепер нацистських та більшовицьких вторгнень.

Блаж. свмуч. Миколай ЧарнецькийКомуністична влада конфіскувала всі монастирі цього згромадження, а братів ЧНІ та й інших чернечих спльнот весною 1946 року зібрала у стінах монастиря святого Альфонса. Восени 1948 року ченців вигнали і звідси, після чого на довгий час монастир було перетворено на туберкульозну лікарню. Багато ченців були піддані репресіям, в числі яких були єпископи Василь Величковський, Миколай Чарнецький, які у 2001 році за свої великі заслуги у святій праці та страждання за Христову віру були оголошені блаженними. Також редемптористи були серед тих, хто виводив УГКЦ з підпілля.

З 1990 р. редемптористи поступово починають повертати свої давні обителі. Тоді ж з метою створення своєї парафії отці постають перед вибором храму для служіння. Оскільки у церкві св. Анни, яка за 50 метрів від монастиря, створилася православна громада. Тому вибір редемптористів випав на костел святого Франциска, який перейшовши у власність Чину. Цією справою займався саме владика-помічник Львівський Филимон Курчаба. І на згадку про свою стару капличку, яка вже на той час не існувала, храм був переосвячений під титулом св. Йосафата. Так і розпочалася нова історія храму.

Запрестольна ікона

Нове життя замарстинівського храму

Подія ця по-своєму стала доволі символічною, бо доля храму дуже сильно нагадує історію самого Чину Найсвятішого Ізбавителя. Адже як і редемптористи, що засновувалися як римо-католицький орден, так і костел капуцинів зводився як римо-католицький храм.

У 1990 році, 14 жовтня, на свято Покрови, у старому капуцинському костелі розпочалися відновлювальні роботи. Першу літургію відслужив довголітній ісповідник віри о. Михайло Винницький разом з отцями Василем Іванівим та Олексієм Хілінським. Первинно громада вірних була не великою, проте дякуючи плідній праці редемптористи уже невдовзі зосередили довкола себе багатьох послідовників, що всяко допомагали ченцям у їх благих починанням як щирими молитвами, так і фінансовими пожертвами. Роботи з відродження святині тривали понад 10 років.

Церква св. Йосафата - вигляд з вул. Лінкольна

Якщо розглядати цю святиню з архітектурної точки зору, то збудований із цегли та каменю храм, що орієнований по осі схід-захід (поміж вулиць Замарстинівської та вулиці Авраама Лінкольна) має тринавний план із нехарактерно видовженим святилищем. Воно дещо нижче за головну наву, перекриту двома квадратними пряслами склепінь і яка, в свою чергу, відділена від двох інших, теж нижчих нав, двома рядами колон та філярів. Із північного боку до храму прибудована невелика квадратна каплиця, що колись носила титул ще одного величного послідовника Франциска Ассизького — святого Антонія Падуанського (зараз каплиця використовується у якості захристії). Із північно-західного боку храму стоїть невисока восьмигранна вежа, у середині якої знаходяться гвинтові сходи, які ведуть на хори. Не тиньковані зовнішні стіни храму відкривають для огляду червону цеглу, яка дуже гармонійно контрастує із червоною метало-черепицею, якою редемптористи покрили дах святині. Заслуговує також на увагу і збережена невелика кам’яна фігурка монаха капуцина на фасаді.

Замарстинівський капуцин

Значні роботи з упорядженню храму отці провели і у його середині. Так було встановлено іконостас, та виконано нові розписи, автором яких був професор Любомир Медвідь. Кілька років тому частину фресок було перемальовано у дещо іншому стилі (старі розписи через протікання даху були суттєво пошкоджені). Крім того у храмі з’являються три нові дзвони, що отримують імена: Андрій, Гавриїл та Йосафат.

Нові розписи

Після проголошення у 2001 році блаженним єпископа Миколая Чернецького, у 2002 році монахи редемптористи забирають мощі цього свого великого співбрата із Личаківського кладовища (де він тоді був похований) та з усіма почестями переносять їх до свого храму, де зберігаючись до сьогоднішнього дня. Таким чином храм св. йосафата став одним з центрів сучасного паломництва в УГКЦ.

Мощі блаж. Миколая Чарнецького у храмі

Згодом виникає ідея збудувати окремий духовно-реколекційний центр на честь цього новомученика. Першою спорудою на місці комплексу стала дерев'яна церква блаж. Миколая Чарнецького, збудована у гуцульському хрестоподібному стилі.

У 2011 році розпочалася перебудова старого парафіяльного будинку. А щодо колишній келій, то вони і досі залишаються простими житловими спорудами.

Колишні монастирські келії

Цікава подія також сталася у житті спільноти у 2014 році, коли відвідуючи свої давні обителі, із Любліна до Львова завітало 27 капуцинів. Не оминули вони увагою і Замарстинів, де їх радо зустріли редемптористи, спільно з якими було організовано участь у східнообрядному молебені, присвяченому душам колись померлих львівських капуцинів. А пізніше, у вівтарі, за іконостасом, вперше із 1946 року у храмі святого Йосафата знову була звершена Євхаристія у західному обряді. Повністю задоволені прийомом, брати капуцини визнали, що редемптористи гідно продовжують колись розпочату ними справу.

Прострілена ікона

У лівій наві храму є ікона Матері Божої Неустанної Помочі, яку ще називають «Прострілена». Це копія з ікони, яка зберігається у редемптористському храмі у Римі. Її принесли в Україну редемптористи з Бельгії, які заснували українську гілку Чину. Ікона від самого початку містилася у каплиці при монастирі на Збоїськах у Львові.

Прострілена іконаНа початку війни, восени 1939 року, до цього храму зайшов радянський військовий і, відчувши злість, вистрелив в образ. Куля пробила дошку, але ликів не пошкодила. День був тихий, не було ні боїв, ні пострілів. Однак коли військовик, повертаючись, приготувався перестрибнути рів чи потічок, його наздогнала куля, і він упав без духу. Хто вистрелив – залишилося таємницею...

Після закриття монастиря брат Іриней забрав ікону із собою. Зберігав її у власній квартирі на пл. Возз’єднання. Перед цією іконою молився блаженний владика Василь Величковський, прохаючи опіки для переслідуваної Церкви, поради й сили вистояти. Образ у чудесний спосіб оберігав цю квартиру, що була під постійним наглядом КГБ.

Після відновлення обителі брати-редемптористи розмістили ікону в коридорі монастиря св. Альфонса, навпроти сходів. Старші отці розповідають: «Богородиця споглядала на нас із тієї ікони й скріпляла нас своїм милосердним материнським поглядом. Вона була серед нас, підтримувала нас, і ми відчували її опіку».

На свято Матері Божої Неустанної Помочі її прикрашали квітами, запалювали свічки й служили акафіст, який написав на її честь о. Роман Бахталовський.

7 квітня 2009 року, у день свята Благовіщення, ікону було перенесено до храму свщмч. Йосафата. Поруч з мощами блаж. Миколая Чарнецького вона є постійним об’єктом паломництв.

Престол Пресвятої Богородиці

* * *

Так помаленько наступив 2015 рік, а разом із ним наблизилася і 25-та річниця дня відновлення богослужінь у цьому прекрасному храмі. Сьогодні це не лише місце паломництва, а в першу чергу дійсно жива парафія. Тут діє катехитична школа ім. блаж. Зеновія Ковалика, різноманітні мирянські спільноти (особливо активна молодіжна "Світло Христа"), два хори. І мало яка парафія має вівтарну дружину — на свята бувало понад 50 хлопців прислуговують на Літургії. А на свято св. Йосафата (25 листопада) 2014 р. поруч з церквою у скверику було освячено мистецьки виконану хресну дорогу. А сам скверик міська влада передала під опіку отцям-редемптористам і тепер це затишне місце для відпочинку мешканців мікрорайону. Загалом, на великі свята парафія збирає понад 10 тис. вірних. 

Свято 25-ліття відновлення парафії св. Йосафата

Фотогалерея зі святкування 25-ліття відновлення парафії

Виклористана література:

  1. Grzegorz Rąkowski. Przerwodnik po Ukrainie Zachodniej. Czesc IV. Lwow. Oficyna Wydawnicza "Rewasz", 2008.
  2. Бучек М., Седельник Є. Львівська архідієзація латинського обряду. Ілюстрована розповідь. Том 2. Парафії, костели та каплиці (Івано-Франківська, Тернопільська і Чернівецька область). Львів "Кольорове небо", 2006.
  3. Оксана Пасіцька. Поляки підльвівських сіл у 20-ті роки ХХ ст. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 17/2008.
  4. Cracovia Leopolis. Lucjan Wulecki, Kosciol Kapucynow we Lwowie.
  5. Via Est Vita. Дорогами України (і не тільки…). Львів Непопсовий. Капуцини.  
  6. Via Est Vita. Дорогами України (і не тільки…). Львів Непопсовий. Капуцини з Замарстинова
  7. Вікіпедія. Вільна енциклопедія. Церква святого Йосафата (Львів)
  8. Енциклопедія сучасної України. Кашуба Серафим
  9. Замки та храми України. Монастир капуцинів – церква св. Йосафата.
  10. Ікона Матері Божої Неустанної Помочі, сайт
  11. Редемптористи. Монастир св. Альфонса (м. Львів).
  12. Редемптористи. Церква св. Йосафата у Львові.
  13. Римо-католицький душпастирський осередок святого Івана Павла ІІ. Братнє, католицьке й екуменічне прийняття монахів-капуцинів після багатьох років у Львові. 
  14. Римсько-католицька церква в Україні. Київсько-Житомирська Дієцезія. Орден братів менших капуцинів
  15. Україна Інкогніта. Подорожі, невідомі та заповідні місця України. Львів. Монастир капуцинів. Церква Йосафата
  16. Богдан Хованець. Душпастирська діяльність ЧНІ у м. Львові у період з 1990-2010 роки. Магістеська робота. Львів, 2011.
  17. Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Інтерактивний Львів. Вул. Замарстинівська, 134 – Церква св. Йосафата (кол. костел  св. Франциска Ассизького)
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти