Стрийська «божа рілля» у Львові

6 липня 2015, 16:57 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ігор Чорновол

Історія сучасного Стрийського парку відома передовсім завдяки Галицькій крайовій виставі 1894 р. – величезній імпрезі досягнень у цивілізаційній сфері, що мала великий розголос. І хоча павільйони виставки здебільшого розташувалися на верхній терасі (вони стоять там досі), з цієї оказії був впорядкований також увесь парк (офіційна назва – парк Яна Кілінського; Я.Кілінський – варшавський крамар, очолював повстання варшавських міщан проти російської окупаційної влади 1794 р.).

Пам’ятник Янові Кілінському. Поставлений на кілька метрів від межі колишнього цвинтаря. Фото І.ЧорноволаОстаннім часом про Галицьку крайову виставу 1894 р. писав неодноразово [1]. Зрештою, не лише автор цих рядків [2]. Менше відома історія Стрийського цвинтаря, що знаходився поруч.

Однією з основних реформ австрійського йозефінського уряду кінця XVIII ст. була секуляризаційна, себто ліквідація зайвих, на погляд віденських просвітників, костелів, церков і монастирів та конфіскація їхнього майна на користь державної скарбниці. А водночас з санітарних міркувань уряд наказав ліквідувати майже всі міські прицерковні цвинтарі, а також очистити від решток покійників крипти підземель святинь (імператорські укази 11 грудня 1783р і 9 вересня 1784р.). Замість них Львівський магістрат 1788 р. облаштував чотири громадських цвинтарі, відповідно до кількості міських дільниць – Городоцький, Жовківський (більше відомий під назвою «Папарівка»), Личаківський, Стрийський. З них до наших часів зберігся лише Личаківський. Папарівку закрили 1857 р. у зв’язку з будівництвом залізниці (це район станції Підзамче), а Городоцький – 1875 р. (територія заводу телеграфної апаратури). 1888 р. Львівський магістрат відкрив Янівський цвинтар, у зв’язку з чим закрили також Стрийське кладовище. Нині від нього не залишилося ані сліду, а частина Парку культури ім. Б.Хмельницького між вул Стрийською та Лижвярською (де раніше знаходився той цвинтар) вражає своїм запустінням і ступенем здичавіння.

Тож за допомогою брошури Йосифа Бялині-Холодецького «Стрийський цвинтар у Львові» (1913) [3] спробуймо відтворити історію Стрийської «божої ріллі». «Божа рілля» — так спочатку в Галичині називали громадські кладовища.

Перший цвинтар обабіч австрійського нового гостинця на Стрий знаходився на парцелях між сучасними вулицями Паркова – І.Рутковича – Стрийська і алеєю біля пам’ятника Янові Кілінському, яка закінчується брамою на Стрийській. 1823р. цей цвинтар закрили в зв’язку з браком вільної землі для нових поховань (з поміж усіх міських дільниць найбільшою була саме Стрийська, до того ж могили не мали жодного плану) і заклали новий нагорі, вздовж шляху на Стрий справа (подалі від житлових кварталів міста, що швидко розросталося). Натомість старий цвинтар поступово перетворився в непролазні хащі. Лише 1879 р. магістрат звернув увагу на занедбане кладовище й ухвалив рішення облаштувати на його місці парк. Під час Галицької крайової вистави 1894 р. від нього не лишилося й сліду, а на його колишньому південному краю за проектом архітектора Івана Левинського збудували український павільйон [4].

Павільйон руських народних товариств знаходився поруч, за пам’ятником Я.Кілінському Провідник по виставі краєвій у Львові з особливим поглядом на відділ етнографічний і на павільйон руських народних товариств. Львів, 1894.

Новий Стрийський цвинтар спочатку був невеликий – всього 8 моргів поля, тому в зв’язку із швидкими темпами зростання населення міста магістрат змушений був поклопотати про розширення його території всього через 7 років. Справу пришвидшили й численні епідемії: холера 1831 р. забрала життя 2622 львів’ян; холера знову лютувала у Львові в 1848, 1849, 1855 (друга епідемія за кількістю жертв, всього тоді передчасно пішло з життя 2544 особи), 1866, 1867; 1873р. на холеру померло 413 львів’ян, 534 особи – на віспу, 100 – брюшний тиф. Відтак магістрат був вимушений регулярно дбати про розширення всіх міських цвинтарів.

Патріотичний похорон революціонера Едварда Морґенбессера на Стрийський цвинтар 24 травня 1848р. Ймовірно, похоронна процесія знаходиться саме на Стрийській рогатці. Автор гравюри невідомий

Проблему Стрийського кладовища вирішили в той спосіб, що мешканцям центральної частини міста призначили на поховання Личаків. Оскільки центр Львова традиційно заселяли найзаможніші міщани, а біднота тулилася на передмістях, таке рішення визначило подальшу долю всіх чотирьох цвинтарів. Личаків досі вважається місцем почесних поховань, музеєм під відкритим небом, решта три з численними похованнями убогих, сирот, жертв епідемій, пожеж і інших катастроф, самогубств, мертовонароджених були приреченні на запустіння, а відтак ліквідацію. До того ж про Стрийський цвинтар пліткували, що там ґрунтові води підходять ледь не до самої поверхні, і труни іноді плавали. Тут також ховали вояків російського експедиційного корпусу генерала Івана Паскевича, які померли на холеру під час походу на революційну Угорщину 1849 р. За легендами, поширеними серед околичної людності, військові капелани російської армії обіцяли солдатам, нібито під землею вони знову повернуться на лоно «матушки Росії» – що, зрозуміло, додатково відлякувало львів’ян від цього цвинтаря. Від того часу до 1875 р. там поховали значно менше народу, ніж на всіх інших. Наприклад, з 1 листопада 1853 р. до кінця червня 1854 р. на Личаківському цвинтарі спочило 1087 осіб, на Городоцьому – 437, Жовківському – 181, Стрийському – 139; 1861 р. – 1365 на Личакові, 329 – Городоцькому, 233 – Стрийському.

Гробівець Теодора Сембратовича. Фото Ф.Яворського1875 р. Львівська міська рада вирішила закрити Городоцький цвинтар, а мешканцям цього мікрорайону призначено на поховання Личаків. Проти такої ухвали, однак, запротестувала митрополича консисторія Греко-Католицької Церкви. 9 вересня 1876р. крилошани скерували в магістрат листа, в якому просили призначити їм на поховання Стрийський цвинтар. Своє прохання вони обґрунтували тим, що мають за рік всього близько 75 похоронів, це переважно убогі, а оскільки убога людність має звичай супроводжувати покійника походом, то це може створити незручності для центральної частини міста. До того ж Стрийський цвинтар від парафії св. Юра – вдвічі ближче, ніж Личаків. Міська рада пішла назустріч цьому проханню українських крилошан і, крім митрополичої парафії, призначила на поховання Стрийський цвинтар також парафіянам римо-католицької парафії св. Магдалени. Відтак Стрийський цвинтар знову почав швидко розростатися, що спонукало магістрат до купівлі від державного скарбу прилеглої парцелі (лан «Przymiarki») площею 20 моргів (1881). З них 3 морги приєднано до цвинтаря, решта призначено на військовий полігон. Невдовзі міські райці поділили населення Львова приблизно навпіл щодо поховань; Стрийський цвинтар призначено південно-західній частині міста, Личаківський – північно-західній. Щоб заохотити міщан до поховань саме на Стрийському цвинтарі, магістрат встановив значно менші оплати, ніж на Личакові: за звичайне поховання відповідно 3 і 5 золотих ринських, малий пам’ятник або гробівець – 6 і 12 злр., мурований гробівець – 18 і 12 злр. Поховання з громадських і церковних шпиталів взагалі звільнено від оплат саме на Стрийському кладовищі. Цікаво зауважити, що саме 1881 р. туди перенесли вельможні рештки похованих у костелі тринітаріїв на Краківській, на руїнах якого українці якраз тоді збудували Преображенську церкву та Народний дім.

Гробівець Павла та Марії Рибаків. Знаходився напроти головної брами. Фото Ф.Яворського

Тож впродовж 1880-х років Стрийський цвинтар нарешті впорядкували. Це – заслуга його енергійного директора Карла Гольмана, який зумів перешкодити первісному планові закрити цей цвинтар. Завдяки його клопотанням магістрат також виділив кошти на огорожу. Пам’ятник на могилі графині Елеонори Мнішек з Цетнерів. Фото Ф.ЯворськогоПроте 1891 р. К.Гольман помер, новий директор виявився не таким енергійним, і міська рада ухвалила закрити цвинтар 26 жовтня 1893 р. Останнє окреме поховання – чотирилітнього сироти Владзя Емлера – відбулося 31 жовтня того ж року. Згодом міська рада дозволила поховання виключно в родинних гробівцях водночас у двох трунах (дерев’яній і оцинкованій), та заохотила їх власників у той спосіб, що запропонувала їм звільнення від усіх оплат, якщо перенесуть свої гробівці на Янівське кладовище до 1906 р. Відтак Стрийський цвинтар занепав остаточно.

Щоб у читача не склалося хибне враження, що на Стрийському цвинтарі ховали виключно пролетаріат, зауважу, що тут знайшли свій спочинок знаменитий львівський скульптор іспанського походження Павло Ейтеле, персональний секретар прем’єра угорської частини монархії графа Дюли Андрашого Владислав Ґолембєрський, представники графських родин Конопків, Ґолєєвських, Комарницьких і Цетнерів, депутат австрійського парламенту, почесний громадянин Сянока Фелікс Ґораздовський, ціле гроно революціонерів і повстанців, один генерал і численні представники вищого офіцерського корпусу австрійської армії, депутати Львівської міської ради, родовите львівське міщанство (між іншим, представники заслуженої родини Сіґніо), крилошани обох обрядів, власник фабрики шоколаду Генрик Треттер та інші видатні або просто заможні львів’яни.

Пам’ятник Марії з Зауерів Сембратович. Епітафія українською. Сембратовичі – лемківська шляхта, з її середовища вийшли два митрополити греко-католицької церкви – Йосиф (1870-1882) і кардинал Сильвестр (1883-1898). Фото Ф.ЯворськогоА цей уривок з вказаної брошури Й.Бялині-Холодецького про довгожителів видався мені настільки цікавим, що я вирішив його зацитувати дослівно: «Серед багатьох тисяч, які лежать на Стрийському цвинтарі, не бракує людей, що дожили до незвичайно сивого віку, років сто, або й більше. Рекорд встановила Магдалена Відавська, вдова… Вона народилася ще за часів Августа ІІІ (1696-1763 рр. — ред.), прожила 108 років, отже була свідком найтяжчих часів народу нашого. Померла 1844 р., похована о. Олександром Дідушицьким з ордену єзуїтів, який тоді керував р.-кат. парафією св. Миколая. За Відавською йдуть: Ксенія Мізеракова 105 років, Анна Постемпська 103 років, Томаш Сорувка 103 років, Анна Скарбковська 102 літ, Анна Бучковська 100 літ і Йосиф Тит Мірка, родом з Кам’янки-Струмилової 100 років. Попередньо він був надлісничим, мешкав під кінець життя у Львові, в забудові оо. бернардинів, і помер не на старечий маразм, а запалення кишок. До 99 віку дожили: Михайло Борецький, Андрій Гелчиновський та Анна Квятковська, 98 років – Аґнєшка Кжешевська й Тереза Неймер, 97 – Катерина Чернецька, Уршуля Ковалєц, Антоній Робель, Текля Стецько, Вікторія Велькер і Аґнєшка Вєжбіцька, 96 – Марія Хоміцька, Василь Демко, Яків Ґроховський, Леопольд Голяшек, Анна Яворська і Мартин Келлєр, 95 – Йосиф Брилинський, Розалія Гладик, Ян Камінський, Аполонія Мюллер і Мар’яна Стжелецька. За деяким винятком були то люди з бідніших, робітничих верст та жебраки. Життя без турботи і думки про завтрашній день, брак вражень, що тріпають нерви, за умови міцної тілобудови приносили користь. Пам’ятник Андрієві та Мар’яні Конарським. Фото Ф.ЯворськогоЗ двадцяти осіб, які дожили до віку 91-94, троє було власниками нерухомості (Вінсент Мільський, Миколай Сич і Катерина Юркевич), один громадянин міста Львова (Казимир Калінський), дві приватні власниці (Анна Міхалевич і Софія Жулвінська), одна монашка (Марія Холоневська), одна вдова по реміснику (Анна Мальчевська) і одна вдова по купцеві (Розалія Ґурська); решта – самі люди убогі. З 24 осіб, які дожили віку 90,5 належало до ремісничих сфер, 2 – приватних власників, решта – зарібники. Осіб віку 80-89 налічили ми 385, з них інтелігентів – 54» [5].

Всього Й.Бялиня-Холодецький нарахував на Стрийському цвинтарі 116 пам’ятників і 26 гробівців, здебільшого – в стані руїни. 1911 р. кладовище знову привернуло увагу громадськості лише тому, що на його околицях почастішали розбійні напади на перехожих. Невдовзі поліція з’ясувала, що бандити переобладнали один з гробівців під схрон. Їх так і не вдалося впіймати. Цей факт вказує на ступінь запустіння цвинтаря: раз бандити почувалися там у безпеці довший час, ніхто там не ходив. Очевидно, тоді львів’яни вже встигли призабути не лише про старий – вже здебільшого забудований – Стрийський цвинтар, а й новий.

Залишається додати, що на місці Стрийського цвинтаря радянська влада облаштувала Парк культури, Монумент Слави радянським переможцям фашизму [6] та музей Прикарпатського військового округу [7].

Ця алея Стрийського парку сьогодні символізує колишній південний край цвинтаря. Фото І.Чорновола


[1] Чорновол І. 110 років Галицькій крайовій виставі // Львівська газета. – 4 червня 2004; 110 років Галицькій крайовій виставі. Панорама битви під Рацлавіцами // Там само. – 18 червня 2004; Цісар Франц Йосиф I на Галицькій крайовій виставі 1894р. // Там само. – 25 червня 2004; http://history.org.ua/?termin=Gblycka_vystavka.

[2] https://uk.wikipedia.org/wiki/Галицька_крайова_виставка

[3] Józef Białynia-Chołodecki. Cmentarz Stryjski we Lwowie. Z 15 rycinami w tekscie (Biblioteka Lwowska, t.XXI). – We Lwowie: Nakładem Towarzystwa Miłosników Przeszłości Lwowa, 1913.

[4] Провідник по виставі краєвій у Львові з особливим поглядом на відділ етнографічний і на павільйон руських народних товариств. Львів, 1894. За моїх студентських часів на його місці функціонував популярний гриль-бар. Тепер там збудовано новий ресторан, який досі не відкрився.

[5] Там само. – С. 64-65.

[6] http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/?ci_objectid=125

[7] https://uk.wikipedia.org/wiki/Музей_історії_військ_Прикарпатського_військового_округу

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти