Костел в Правдине як свідчення історії волелюбивого народу

Про римо-католицьку громаду в Правдине читачі РІСУ вже могли прочитати у матеріалі про херсонську парафію Святого Серця Ісуса, священик якої паралельно опікується віруючими в с. Правдине. Як мінімум раз на місяць у сільській школі проходять богослужіння, діти, які виявляють цікавість до польської культури, можуть вивчати польську мову за допомогою сестер-монахинь з херсонської парафії. І тільки інколи, на великі церковні свята, паства може збиратися в старому костелі, який реставрують вже близько 7 років.

Історія

У першій половині ХІХ століття поляки за наказом російського царя, який придусив польське національно-визвольне повстання 1830-1831 років, змушені були переселятися з території сучасної Білорусі (Віленська, Гродненська та Подільська губернії) у Дике Поле і Таврію. Цар Микола І підписує 19 жовтня 1931 року Указ «О разборе шляхты в Западных губерниях и об устройстве сего рода людей». Витяг з документу: «Последние события в возвращенных от Польши губерниях доказали, что люди сии (дрібна шляхта) по недостатку оседлости и собственности и по образу жизни наиболее склонны к восстанию».

Так, у 1846 році переселенці засновують Цареводар або Царев-Дар (сучасне Правдине). І на отримані для розвитку господарства гроші казенні селяни-однодворці, як їх називали, починають будівництво костелу – кожен віддавав чверть заощаджень. Точної дати будівництва храму невідомо, а в документах міського відділу архітектури лише коротка згадка: «У селі Цареводарі є будівля (костел). Стиль – готика. Будівля кам’яна. Різнокольорове скло на вікнах. Рік будівлі невідомий». Тим не менш вже у 1858 р. у селі проживало близько 600 чоловік, з яких більшість були католиками. Отже, можна припустити, що костел на честь Тіла Господнього звели між 1846 та 1850 роками, адже стіни храму можуть вмістити близько 300 людей.

«І все було мирно і добре, доки не прийшла радянська влада, — пригадує перекази діда Микола Сосунович, житель села і один із ініціаторів реставрації костелу. – У 1937 році храм вирішили остаточно закрити, але ж наші діди були норовливим народом – прийшли й відкрили костел на другий день, хотіли продовжувати богослужіння. От їх комуністи й розстріляли за непослух».

Інформація з архівних даних НКВС про одного з десятків засуджених нащадків перших поляків-переселенців: «Казимирчак Іван Михайлович – колишній великий скотопромисловець. Господарство мав заможне. У 1920 році активно виступав у кулацькому контрреволюційному повстанні проти радянської влади, до 1930 року був головою католицької громади та ради костелу, де під маркою релігійної пропаганди проводив контрреволюційну роботу проти вступу до колгоспу та інших заходів радянської влади. В 1930 році був керівником контрреволюційного жіночого повстання за відкриття костелу, і в тому ж році брав активну участь у розграбуванні кулаками колгоспного майна». Засідання «особой тройки» при УНКВС Миколаївської області постановило розстріляти І. Казимирчака з подальшою конфіскацією його майна… Подібних операцій у селі було ще проведено близько десяти. Так з 25 серпня 1937 по 11 листопада 1938 було розстріляно 75 людей – постраждала кожна четверта родина.

А тим часом сакральну будівлю перепланували під зерносховище (під’їзди для вантажівок з вікон – див. фото). Злаки обробляли хімічними речовинами, від чого запах й досі стоїть відповідний, припускають, що в підлозі можуть бути залишки ртуті. Потім зі вже складського приміщення зробили сільський клуб. З початком незалежності України колишній храм передали громаді. Досить довгий час будівля залишалася покинутою пусткою, та невдовзі нащадки перших поляків-переселенців вирішили відновити святиню.

Сучасність

Реставраційні роботи в костелі ведуть головно за кошти місцевих фермерів-меценатів, народних депутатів. Так півтора роки тому один із благодійників повністю покрив дах костелу, а нещодавно інший місцевий меценат допоміг у встановленні нових вікон, що виявилося не так просто, адже деякі були «замуровані» цеглою, або перелаштовані у ворота. Наразі ж сільрада допомагає віднайти і підготувати проект з електрифікації будівлі. Місцеві жителі теж не лишаються осторонь – охоче дають пожертви на храм, хоч і не всі з них є католикам чи віруючими людьми взагалі. На питання що їх спонукає до такого вчинку, відповідають, що хочуть, аби в селі був храм, аби відновили колись забуте і втрачене. Хоч для повної реставрації потрібно ще приблизно півмільйона гривень, та віруючі й отець Даріуш Баля, який опікується і херсонською, і правдинською католицькими громадами, не втрачають надії.

«Можливо, нам вдасться отримати допомогу від польської влади, діаспори, адже тут були розстріляні поляки, тут може бути місце пам’яті жертв польського народу, — ділиться роздумами отець Даріуш. – Але тим не менш добре, що люди тут згуртовані, що не чекають допомоги, яка «впаде з неба», а власноруч докладають зусиль. Шкода тільки, що в Україні немає такої практики, як в Польщі, до прикладу, де сучасна влада взяла на себе відповідальність за вчинене в комуністичному минулому. Це безпосередньо б стосувалося таких храмів, як в Правдине, як в багатьох селах і містах Південної України».

Використані джерела і література:

• матеріали Державного архіву Херсонської області,
• Т. Дергачова «Правда в Царев-Дарі» // газета «Новий час», №18 (153), 6 травня 2010 року

Світлини з мережі Інтернет та автора