Коростишів. Уламки славетного минулого

9 квітня 2014, 13:30 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ

Мало хто з проїжджаючих трасою Київ-Житомир звертає увагу на Коростишів – невеличке містечко, що немовби приліпилося до дороги. Більшість подорожуючих оминає його об’їзною дорогою, і навіть з маршрутки що проходить через місто видно лише кілька хрущовок, спотворену перебудовами цікаву неоготичну автостанцію з кінця ХІХ століття та будиночки приватного сектору. Лише з мосту на в’їзді в місто можна побачити мальовничі кручі та скелі, стрімкий Тетерів, залишки колись розкішного парку та барокові бані костелу, залишки парку, руїни палацу, підземні ходи під Замковою горою і красивий пізньобароковий костел... Власне, це майже все, що збереглось від старого Коростишева – міста з довгою та цікавою історією.

Скелі над річкою Тетерів біля Коростишева

Бояри з сохою і селяни з шаблями

Вперше Коростишів згадується в грамоті великого князя литовсько-руського Олександра, яку він писав у Вільно 26 березня 1499 року.

"Бив нам чолом пан Кмита Олександрович і просив у нас села в Житомирському повіті на ім’я Коростешово і данників наших: Гуріна і Василя і їх товаришів і повідав перед нами, що тії данникі дають нам дані тільки пів третя відра меду і осьм відер полуддя. Уж ми теє село Коростешово, і тих данників і їх товаришів йому дали зо всіма їх землями, із данню, і зо всіма тим, що здавна до того села належало".

Кажучи простіше, на прохання місцевого українського феодала боярина Кмити князь Олександр у 1499 році дарував йому село Коростишів та кілька дрібних бояр в якості васалів. Раніше вони платили данину князеві, тепер платитимуть Кміті. Такі собі типові середньовічні феодальні відносини між дрібними лицарями та багатими лордами.

Кмити володіли Коростишевом з 1499 по 1565 рік. Як і належить лицарству, вони служили своїм князям, захищали свої села від нападів, ходили в походи проти турків, татар, Москви. Наприклад, у 1524 році Христофор Кмита, староста Овруцький і намісник Чорнобильський разом з державцем Київським Семеном Полозовичем після чергового татарського нападу зібрали невеликий озброєний загін козаків, дісталися Дніпром до самої Тавані. На цьому місці татари переправлялись додому, везучи з собою награбовані скарби та бранців, на котрих чекала неволя. Що Кмита і Полозович зробили з татарами – описує король Сигізмунд Старий:

"Там вчинили вони нам немалу послугу. Всіх тих ворогів-татар, що були в державі нашій, вони цілий тиждень не пропускали. Кожного дня зчиняли з ними битву, багатьох побили, інших потопили. І ми за цю послугу їм дуже вдячні".

Подвиги Кмити з товаришами були викликані не стільки пошуком слави, скільки необхідністю – адже Коростишів завжди був містом при дорозі з Києва до Львова, і по дорозі цій ходили не лише купці, але й вороженьки. Отже, заможні мешканці Коростишева та навколишніх сіл мусили чергувати  "в повній сторожі" від Юрія до Покрови – тобто, від 6 травня до 14 жовтня. Саме в цей час – з кінця весни до середини осені – небезпека від візиту небажаних гостей була найбільшою. Такі вояки-селяни, найдрібніша шляхта, отримали назву землян. Вони були вільні від кріпацьких обов’язків, але мусили нести воїнську службу на заставах і фортецях, ходити в походи разом з коростишівськими Кмитами. За службу вони отримували землю – котру й обробляли у вільний від служби час. Такими шляхтичами-„землянами” були населені села-містечка Вілля (тепер Вільня), Войташівка (тепер Квітневе), Здвижень (тепер Здвижка), Олешпіль (тепер Онишпіль). Саме тому навколо Коростишева збереглось стільки земляних фортець-застав, деякі з яких можна помітити навіть з житомирської траси. Найцікавіша з таких фортець – це Круглий Вал неподалік села Грубське. В цьому міні замку несли варту коростишівські земляни, а після них – козаки. Щоправда, археологи знаходили в Круглому Валі артефакти доби Київської Русі і навіть скіфів. Отже, цю фортецю використали мешканці наших земель за багато століть від нас, а хто саме з наших пращурів звів там перші укріплення – сказати важко.

Троє Олізарів

Але повертаємось до нашого міста. Після героїчного Христофора Кмити ним володів його брат Семен, а після нього – син Філон (1530-1587), воєвода Смоленський, староста Чорнобильський, славний своєю відвагою та бойовою вдачею. 15 грудня 1565 року Філон Кмита за 400 литовських кіп продає Коростишів з прилеглими до нього селами своєму родичеві Івану Олізару-Вовчкевичу (1520-1577). Іван Олізар був таким самим українським боярином-шляхтичем і так само все життя провів в сідлі та під кольчугою, в обороні краю від татар, в походах проти Криму та Москви. Шанований за заслуги перед батьківщиною, він обирається делегатом на люблінський сейм 1569 року, на якому була створена нова держава – Річ Посполита, в межах якої були об’єднані усі українські землі. І саме Іван Олізар будує в Коростишеві перший замок і церкву.

У 1577 році Іван Олізар гине в битві з татарами – гідна смерть для гідного лицаря. Усі володіння Івана успадковує його син Адам (1572-1624). В той час Адаму було лише три роки, і володіннями Олізарів займались опікуни – головним чином міські війти. Було не без проблем – то коростишівський війт пограбує єврея, то сусідний пан завітає з наїздом та попалить сіно коростишівських міщан, то опікуни спробують привласнити спадщину Олізарів. Отже, коли Адам Олізар сягає повноліття та бере в свої руки керування батьківським спадком, він змушений був довго боротись з опікунами та сусідами, котрі встигли за десять з гаком років захопити та привласнити багато з його володінь. Боротись доводилося і цивільними методами (в суді), і по-лицарськи – шляхом збройного наїзду та захоплення своїх володінь. Як би там не було, своїми землями Адам Олізар керував добре, і часто сусідські селяни тікали на його землі. Своїм нащадкам він залишив 7 містечок і 33 села, і перлиною міні-держави Олізарів став Коростишів.

В своїй столиці 20-річний Адам Олізар з дружиною Анною будують новий замок, а також дерев’яний костел. Володар Коростишева перейшов з православ’я на католицтво – мабуть під впливом привабливої європейської культури і грамотних священиків. Православних християн він не утискав, церков не рухав, але для себе й інших місцевих католиків зводить у 1602 році католицький храм. Стоячи на крутому схилі над рікою та східній околиці Коростишева, костел напевно входив в оборонну систему міста.

Але Олізар не завжди мав час сидіти вдома. Лицар з лицарів, він брав участь в багатьох походах та війнах. У серпні 1610 році зустрічаємо його ім’я серед тих хто разом з гетьманом Станіславом Жолкевським приймав присягу від московітів. Адам Олізар в чині ротмістру брав участь у відомій битві під Клушино, де п’ятитисячний загін Жолкевського завдяки відвазі та дисципліні розбив п’ятидесятитисячне московське військо, після чого Жолкевський увійшов до Москви та повністю підкорив Московське царство.

У 1624 році Адам Олізар помирає, і Коростишів отримує в спадок його син Людвік. Людвік Олізар, як і його батько, зробив непогану військову кар’єру – дослужився до королівського ротмістру. Власним коштом він утримує 150 кінних воїнів (скоріш за все, панцерників), з котрими зжився настільки що їх в народі називали «олізарчуками». «Олізарчуки» не відрізнялись добрим правом і частенько любили поглузувати з подорожуючих. Доходили справи і до грабунків. Не наслідував батьківським чеснотам і сам Людвіг Олізар – він любив встрявати в різні авантюри та пригоди, вліз в великі борги, і через це змушений закладати та передавати орендарям своє маєтки – в тому числі і Коростишів. Орендар – не господар, він не жаліє селян і дере з них три шкіри, отже, селяни тікають до сусідів – як колись тікали до Олізарів. Людвік у відповідь чинить напади на маєтки сусідів та вертає своїх селян додому.

Зате за часи Людвіка Олізара в місті було зведено міст через Тетерів. Тепер купцям та мандрівникам не треба було шукати броду чи переправи. Міст економив подорожуючим і час, і сили – і звісно, не безкоштовно. Купець з возом за проїзд через міст мав сплатити 2 гроша, подорожуючий – 1 гріш, а місцевий перехожий – пів гроша. Гроші йшли до Олізарової кишені, але користало з того все місто – адже більшість подорожніх з Києва і до Києва йшло тепер через Коростишів. А подорожували тоді пішки або кіньми, не надто поспішаючи і зупиняючись в містечках при дорозі щоб поїсти, перепочити, щось купити чи продати. Це пожвавлювало торгівлю в Коростишеві і збільшували приємний тягар в кишенях його мешканців.

Новий палац і новий костел

Веселий феодал-розбишака, купецькі каравани, земляни з сохою та мечем, дерев’яний костел над рікою, мирне співіснування католиків та православних – всьому цьому приходить кінець у 1648 році, коли починається Хмельниччина. Немає страшнішої війни, ніж громадянська – і Коростишів разом з його храмами в повній мірі відчув на себе цю давню істину. Людвік Олізар, шляхтич і католик, підтримує старий лад. Більшість його селян, котрим свій господар осточортів (на відміну від його батька) долучаються до козаків. Приєднуються до запорожців і коростишівські земляни. Спочатку запорожці грабують і руйнують костел і замок, будинки заможних міщан, потім татари руйнують те, що залишилось, уводять людей в ясир. Потім королівське військо, наздоганяючи відступаючих козаків, винищують села покозачених землян, потім приходять турки... За п’ятдесят років постійних війн Коростишів і навколишні села спустіли і знов заселятись почали лише з початку 18 століття. Саме тоді вертаються до спустілого маєтку і Олізари.

Відроджувати замок вони вже не мали ані можливості, ані потреби: після перемог над турками Яна Собеського, Петра Першого і Івана Мазепи татарські набіги припинились, а проти регулярної армії з гарматами невеличка мурована фортеця не простояла б і дня. Отже, власники Коростишева перебираються до міста і будують новий палац на новому місті. Тоді ж, у 1702 році, був відновлений костел – знов з дерева і знов на старому місці. І лише у 1779 році на місці дерев’яної святині постає нова – мурована.

Костел в Коростишеві

Новий костел будували в стилі пізнього бароко, в традиціях Людовіка XVI. До просторої головної нави притулилися дві невеличкі дзвіниці. Фасад прикрашений вікнами з декоративною колонадою. Стіни були укріплені контрфорсами – і не з міркувань оборони, а з метою укріплення стін. В костьолі знаходилась чудотворна ікона Божої Матері, а з 1794 року – орган. Біля костелу розташувалась плебанія, дещо схожа на російські дворянські маєтки – портик з колонами, в один поверх.

У 1802 році Філіп Олізар (вже граф) добудовує до костелу каплицю. Тут розташувалась родинна усипальня і пам’ятник коханій дружині графа. Напис над входом до каплиці зберігся донині. Кожної середи, п'ятниці та суботи відправлялась Меса за душі померлих Олізарів. Слід зазначити, що власники Коростишева, нащадки давньоруських бояр хоча і спольщились остаточно, проте не забували дбати про місцеве населення: в кінці XVIII століття вони відкрили в місті лікарню та школу і виділяли непогані кошти на їхнє утримання. За рахунок графських пожертв аж до революції утримувались і дві православні церкви в місті, і лютеранська кірха зі школою.

Найбільш відомим з Олізарів був Густав Олізар – поет, масон, близький друг генерала Раєвського і О.С. Пушкіна. Великий російський поет присвятив Олізарові кілька поезій на тему дружби народів. Під час повстання декабристів він допомагає повстанцям – за що майже рік відсидів у Петропавлівській фортеці. Зазнав він арешту і за співчуття польським повстанцям 1831 року.

Повернувшись з заслання, Густав Олізар починає активно дбати про Коростишів – зводить тут кілька нових будинків, прикрашає свій палац полотнами старовинних і сучасних художників, збирає бібліотеку, пише спогади і ліричні поезії. Саме його старанням в місті з’являється розкішний парк – один з найкращих для свого часу, і пансіонат „на водах”. Тоді ж був знайдений і поставлений на одній з скель біля міста давньословянський ідол, відомий як кам’яна жаба. Помер Густав Олізар в Дрездені, куди поїхав на лікування.

Пам'ятник Густаву Олізару

До речі, завдяки пожертвам Олізарів були зведені київські костели святого Олександра і святого Миколая. А в самому Коростишеві у 1913 році римо-католицька парафія нараховувала 3100 вірних.

Руйнація і відродження

Володіли Олізари Коростишевом до самої радянської окупації. Після приходу більшовиків останній з них втік до Польщі. Костел простояв аж до 1936 року, коли був закритий радянською владою. Комуністи розібрали дзвіниці, дах, вивезли орган та ікони. В храм було зерносховище, а в плебанії – відділ НКВС. За німців тут було відкрито православну церкву, а після повернення червоних визволителів – кінотеатр, котрий з часом занепав. В колишньому маєтку Олізарів влаштували архів. В інших палацових спорудах розмістились інші громадські будівлі. На жаль, через безграмотне користування палацом, будівля перетворилася у руїни. Зберігся лише портик з колонами.

Залишки палацу

Зате до храму провидіння було більш милостиве. В кінці 1980-х почалася боротьба за повернення храму – точніше, спотворених руїн. У 1989 році вдалося зареєструвати парафію, а у 1991 році почалась реконструкція костелу. На відновлення храму жертвував і Ян Олізар, останній з роду, котрий зараз живе в Польщі. Верхня частина будівлі була втрачена назавжди, але за старими фотографіями вдалося з точністю відтворити і фасад, і дзвіниці. Не вдалося лише відновити інтер’єр – адже фотографій не збереглось, а старі бабусі, котрі пам’ятали костел до руйнації, могли сказати лише, що було „красиво”. Тому всередині храм прикрасили ліпниною в дусі класицизму. 9 листопада 1997 року, єпископ-помічник Станіслав Широкорадюк урочисто переосвятив храм.

Інтер'єр костелу

Зараз костелом опікують монахи салезіани. Старанням молодого настоятеля був заснований новий молодіжний центр, названий на честь дона Боско, засновника зромадження. Костел веде активну роботу з молоддю, і парафія зростає. Та й все місто користає з того – адже відновлений костел став справжнім духовним і культурним серцем цього надзвичайно красивого і романтичного міста.

Вітраж, подарований Яном Олізаром

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти