Бучацький монастир отців-василіян: 300 років історії

14 грудня 2012, 10:57 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Володимир МОРОЗ

Загальний вигляд монастиря у Бучачі

Бучацький монастир розміщений на горі Федір, що майже в історичному центрі містечка. Обитель заснував 7 грудня 1712 р. Стефан Потоцький, видавши відповідну грамоту у Любліні. Магнат запросив шістьох василіан із Литовської провінції і призначив, аби в містечку викладали догматичне і пасторальне богослов’я для кандидатів у священики, які збираються служити подільських і покутських маєтностях Потоцьких. У 1713 р. обитель була інкорпорована у Чин святого Василія Великого.

Уже через два роки після заснування монастиря василіяни отримали від Львівської римо-католицької архиєпархії у тимчасове користування, для Богослужінь, костел Св. Хреста. Власниками храму отці стали у 1747 р., а з 1724 р. вони служили також у монастирі в Жизномирі. Обителі у Задарові та Рукомиші підпорядковувалися бучацькій із 1754 р.

Панорама Бучача з видом на обитель у 1865 році

При монастирі у 1712-1754 діяла богословська семінарія. Також ченці здавна утримували школу-інтернат для дітей із незаможних родин. У 1754 р. вони відкрили гімназію, що діяла тридцять років. Привілей на утворення закладу видав син Степана Потоцького, канівський староста і власник Бучача Микола Василь Потоцький. Він же збільшив кількість ченців до восьми і фундував при гімназії конвікт, тобто школу-інтернат, для 12 сиріт шляхетського роду (діяв у 1754-1911 рр.). Потоцький записав монастиреві села Звенигород і Зелена, що у 1764 р. затвердив сейм. Із 1773 до 1784 рр. при обителі діяли вищі філософські курси, у 1784 р. там відкрили чотирикласну школу. А в 1856-65 рр. у монастирі діяла препандія – дворічні курси, на яких готували вчителів народних шкіл.

Також з ініціативи Миколи Василя Потоцького почали будувати новий монастирський комплекс, у тому числі церкву Чесного і Животворящого Хреста, яку завершили у 1771 р. Архітектором був Готфрід Гофман, автор проекту Успенського собору в Почаєві. Зразком для бучацького храму могли слугувати церкви Білорусі й Литві, споруджені у стилі школи “віленського бароко”, засновник якої – Як Кшиштоф Гляубітц. Розпис у Бучачі здійснили в 1774-1796 рр.

Краєвид на монастир Чесного Хреста Господнього та Бучацьку ратушу

“Невидана в інших монастирях стрункість церковної будови, свіжина її барокових форм, гармонія обох монастирських крил, що від середнього храму розходяться двома лентами попід вічнозелений гай на горі, а долом – невгавний шум прудкої Стрипи на тлі могутніх стін старого замку Потоцьких та розкопаних передісторичних стоянок на Федорі, надавали цьому монастиреві просто величавого вигляду… била від нього постійна молодість, немов би в його мурах постійно гриміла з повних грудей щораз то нових сотень юнацтва, що тут століттями виховувалося, знана пісня одного з найсвітліших тутешніх ігуменів о. Юліяна Добриловського: “Дай же, Боже, добрий час…” — згадував про свою alma mater славний василіанин та історик Церкви о. Михайло Ваврик.

Згаданий о. Добриловський жив у 1760–1825 рр. Він – автор церковних і світських пісень, а дехто з істориків літератури вважав його ще й попередником о. Маркіяна Шашкевича.

Цікаво, що до 1782 р. розташований у Галичині Бучацький монастир перебував у підпорядкуванні протоігумена ЧСВВ “литовської” провінції Св. Трійці, а не “руської” провінції Св. Покрови. Він і монастир у Городку над Західним Бугом – єдині “литовські”, що опинилися під Австрією після першого поділу Речі Посполитої у 1772 р. Згідно з урядовим донесенням папського нунція від 1774 р. у Бучачі перебували семеро єромонахів і двоє кліриків. Із 1782 р. Бучацький монастир належав до утвореної два роки до того галицької провінції ЧСВВ Св. Спаса. У 1788 р. він став місцем прихистку для ченців зі скасованої обителі у Струсові і відтак у 1818 р. в Бучачі перебували вже 10 єромонахів, троє кліриків та один брат.

Стара поштівка з видом монастиря

У 1805 р. існування шестикласної гімназії при монастирі в Бучачі (заклад відновили у 1804 р. і він діяв до 1870 р.) стало однією з причин того, що отцям-василіанам австрійська влада відмовила у намірах взяти під свою опіку ще й гімназію у Перемишлі. До слова, саме у 1805 р. влада запевнила, що не скасовуватиме бучацьку гімназію.

У 1816-1818 рр. в обителі звели підпірну стіну тераси, заклали штучні печери та створили фігури Непорочного Зачаття Богородиці й св. Онуфрія. Їх автор досі залишається невідомим.

Інтер’єр монастирського храмуПід час однієї з поїздок австрійського імператора Франца І в Галичину, у 1818 р., протоігумен василіан о. Голдаєвич подав йому прохання щодо скасування монастирів св. Михаїла в Угорниках, св. Покрови в Сокільці та св. Параскеви у Задарові і прилучення їх маєтків до монастиря у Бучачі. Річ у тім, що Бучацький монастир австрійська влада визнала одним із тих, які потрібні для освіти і виховання молоді. Недостачу коштів на потреби обителі, а це було 2761 флоринів 33 корони річно, мали виділяти зі спеціальної релігійної фундації. Три згадані монастирі, навпаки, не мали такого утримання, а їх приєднання до Бучацького покращувало фінансовий стан справ у ньому. Тож влада бажанню протоігумена не перечила.

Але вже в часі наполеонівських війн над монастирем нависла загроза закриття. Річ у тому, що у 1810-1815 рр. частина Галичини на схід від умовної лінії “Залізці–Зборів–Стрипа” перебувала у складі Російської імперії. Австрія втрачала їх згідно з умовами Шенбрунського договору. Відтак і постало питання, що обитель можуть скасувати, бо ж її маєтки опиняться за кордоном. Одначе під російське урядування не потрапило село Зелена, хоч воно й лежить на схід від Стрипи. Зберіг монастир і фільварок у Задарові. Через це, а також з огляду на успіхи гімназії, обитель вистояла. Уже у 1840 р. ігумен і водночас префект навчального закладу о. Еміліян Коссак, який відзначався особливою дієвістю та моральністю, звернувся до влади за позикою у розмірі 1000 флоринів. Гроші він хотів використати на розширення монастирського будинку для утримання хлопців-гімназистів:

4.jpg“Львівська губернія підтримала ту просьбу педагогічними мотивами. Гімназія у Бучачі нараховувала понад 300 учнів, а в містечку було тільки приблизно 678 домів, в яких мешкали2469 християн… для міщан утримання студентів було головним джерелом прибутків…” писав автор розвідки про масові закриття василіанських монастирів в імперії Габсбургів Владислав Хотковський.

Позику видали та й згадані 300 учнів для гімназії не були межею – їх бувало і 1000. До речі, випускниками саме бучацької гімназії були отець-єзуїт і провідник Добромильської реформи ЧСВВ Каспар Щепковський, редактор “Місіонаря” протягом майже 20 років і прихильник впровадження фонетичного (сучасного) правопису у релігійних виданнях УГКЦ о. Лазар Березовський, протоігумен Марко Галущинський та його брат Теодосій – вихователь священичої молоді, біблеїст та історик Церкви.

У 1849-1854 р. в обителі звели триярусну дзвіницю. Кошти на неї пристарався ігумен і водночас парох містечка о. Модест Мацієвський. Уже 29 липня 1865 р. усе місто, а з ним і монастир, постраждали від великої пожежі. Горіли шкільні кабінети, старі документи і книги, музей, були знищені дзвони. Утім, якщо високий шпиль бучацької ратуші не відновили, то обитель відродилася. Відомо, що у 1867 р. в ній було 12 ченців на чолі з о. Яковом Загайським, що був консультором провінції ЧСВВ, ректором обителі та директором гімназії. У 1881 р. сталася нова пожежа, відчувався і брак учителів. Гімназія із 1870 р. вже мала статус не шести-, а чотирикласної. У 1893 р. її змушені були закрити. Того ж року у Бучач прийшли реформовані василіани. Вони заопікувалися гімназійним конвіктом, який у 1911 р. перетворили у “Місійний Інститут ім. св. Йосафата”. Заклад виховував місіонерів як для Галичини, так і для інших країв розселення українців. Він діяв у 1911-1914, 1918-1940, 1943-44 рр.

Сучасний шлях на гору Федір, де стоїть монастир

Монастир реставрували у 1900 р. Під час Першої світової війни ігумен о. Микола Лиско прихистив 60 воєнних сиріт. Також у ті часи в обителі зупинялися президент ЗУНР Євген Петрушевич і князь Вільгельм Габсбург, відомий також як Василь Вишиваний.

“Прийшов день Першого Листопада 1918. Д-р Іларіон Боцюрків прийшов до монастиря і приніс нам вістку, що Східна Галичина здобула свободу. Ми всі зраділи. Мої учні самі стали робити військові вправи і співали бучацький гимн “Дай нам Боже добрий час”, що його скомпонував ігумен бучацького монастиря о. Юліян Добриловський ЧСВВ ще в 1797 р.,” читаємо про події тих часів у чудовому в своїй простоті та щирості щоденнику префекта Місійного Інституту отця Йосафата Жана, француза за національністю.

Зачепили обитель і події в Наддніпрянській Україні, бо саме сюди спрямували арештованих урядом Директорії антиукраїнськи налаштованих владик РПЦ Антонія Храповицького, Євлогія Ґеорґієвського, Никодима Короткова та кількох монахів із їхнього супроводу.

Шпилі монастирської церкви: вид із бійниць замку родини Бучацьких

“Український старшина, доручуючи о. ігуменові листа від Української Влади, сказав: “Отче ігумене, ці три — це найгірші вороги нашої держави. Директорія арештувала їх у Києві й просить вас тримати їх у тюрмі”. Отець ігумен відповів: “Наш монастир ніколи не був тюрмою й нею не може бути”. На це український старшина сказав: “Отче ігумене! Якщо не хочете їх прийняти, то я онтам, у сусіднім лісі, усіх їх вистріляю”. Отець ігумен, побачивши, що тут не переливки, підписав українському старшині посвідку одержання листа, прийняв трьох єпископів і старшині сказав: “Прошу повідомити нашу Владу, що мій монастир не є тюрмою”. А звернувшись до владик, сказав: “Прошу ласкаво, заходьте до василіянського монастиря”, записав о. Йосафат Жан.

Про ту розмову єпископи не знали – вони чекали біля воріт. У монастирі кожен владика дістав гідну кімнату і спільну велику залу, щоб у ній могли служити свої Богослужіння. Усе потрібне арештантам прислали з Києво-Печерської лаври, а продукти щотижня доставляли возом із Почаєва. Відтак “гості” не бідували. Вони, як свідчать спогади єпископа Євлогія Георгієвського, ходили на відправи УГКЦ і навіть задавалися питанням про те, чи можна їм хреститися в “уніатському” храмі. Дійшли ствердної відповіді.

Єрархи та духовенство РПЦ у Бучацькому монастирі в 1919 році

“Вдень ми гуляли садом. На прогулянках почав зустрічатися нам якийсь незнайомець у військовій формі із собакою. Монахи ставилися до нього з великою повагою; вони казали нам, що цей поважний добродій “величезна фігура, як ваш Ніколай Ніколаєвич”. Зустрічаючись із незнайомцем ми здалеку розкланювались. Хтось із ченців потім обмовився, що це один із Габсбургів, внучатий племінник імператора Франца Йосифа, який назвав себе Василем Вишиваним; що він готується на український престол і заради майбутньої корони прийняв унію. Якось раз він з нами заговорив поганою українською мовою. Ми сказали, що українською не володіємо. Він здивувався: “Як же ви – українські єпископи – і не розмовляєте,” занотував владика Євлогій.

Зрештою Бучач окупували поляки і “гостей” відправили у Львів. Потім митрополит Антоній Храповицький відзначився тим, що очолював акцію із “навернення” українців Боснії у православ’я й отримав прізвисько “україножера”.

Колишня панорама обителі зі сторони ратуші

Щодо перебування у Бучацькому монастирі Євгена Петрушевича, то досі маловідомим залишається те, що саме в приміщеннях обителі Українська Національна Рада надала своєму президентові диктаторські права, тобто дозволила бути водночас президентом і головою уряду ЗУНР. Сталося це у червні 1919 р., хоч в історико-мемуарному збірнику “Бучаччина” йдеться про травень 1919 р.

“Диктатор просив настоятелів Чина, щоб відпустити йому тодішнього монаха бучацького монастиря — о. Йосафата Жана — на працю при уряді ЗОУНР (Західної Обласні Української Народної Республіки – прим. ред.). Отець Жан до такої праці надавався, бо добре володів чужими мовами й був зручний у різних дипломатичних потягненнях. Настоятелі Чина згодилися на це й о. Жан виконував важні функції при Петрушевичі та Костеві Левицькім; напр., був секретарем Уряду для справ закордонних перед Союзом Народів. Свою працю о. Жан описав ув окремій брошурі п. н. “Моє служіння Україні”…” подав о. Іриней Назарко ЧСВВ у “Бучаччині”.

Сучасний іконостас у монастирській церкві

Вже після війни під містом згорів монастирський маєток у Зеленій, а в 1920 р. місто й обитель постраждали ще й під час короткочасної більшовицької окупації. Але у міжвоєнний час відродився Місійний Інститут. Він діявдо нового приходу “совітів”. За наслідками Другої світової ігумен о. Микола Лиско опинився аж у Бразилії. Ще один бучацький василіянин о. Порфир Сивак після заслання у Заполяр’я став опікуном українців в польській армії Андерса. Він через Ірак, Палестину та Італію виїхав у США. А місіонер у Югославії о. Інокентій Тимко, родом із бачванської Куцури, загинув у Загребі навесні 1945 р., в часи терору Йосипа Броза Тіто.

У 1946-1950 рр. бучацьку обитель нові окупанти використовували для господарських потреб, у 1950-1986 в ній діяло СПТУ №26. Реставрувати приміщення почали у 1989 р., а вже у 1990-му їх передали УГКЦ. Василіани повернулися у Бучач 17 березня 1991 р., а монастир їм віддали 28 квітня 1993 р. Почався новий період відновлення. Спершу при монастирі запрацював ліцей ім. св. Йосафата, який у 1995 р. переріс у колегіум.

Отож традиція освітянської діяльності монастиря продовжується. Натомість втраченою є колись надзвичайно багата бібліотека. Відомий письменник і публіцист Михайло Павлик, який на початку ХХ ст. об’їздив обителі із завданням від Наукового Товариства ім. Шевченка виявити особливо цінні книги, відніс бучацьку книгозбірню до найбагатших разом із добромильською та лаврівською. І це при тому, що вже наприкінці XVIII ст. австрійська влада забрала з монастиря 282 особливо вартісні книги в утворену у 1784 р. бібліотеку Львівського університету. Значну частину того, що залишилося, вже у ХХ ст. знищили представники радянської влади. І тільки приблизно 300 стародруків збереглися у Тернопільському обласному державному архіві.

Відпусти і празники у Бучацькому монастирі відбуваються на свята Воздвиження Чесного Хреста 27 вересня і Пресвятого Серця Ісусового, яке відзначають у третю п’ятницю по Зісланні Святого Духа (П’ятидесятниці).

Джерела та література

  1. Бучаччина. Історико-мемуарний збірник / Гол. ред. Михайло Островерха. – Український архів. – Т.XVII. – Ню-Йорк, Лондон, Париж, Сидней, Торонто : З друкарні Української Видавничої Спілки в Лондоні, 1972. – 944 с.
  2. Ваврик М. По василіанських монастирях / о. Михайло Ваврик ЧСВВ. — Торонто : видавництво й друкарня оо. василіан.— 1958. — 286 с.
  3. Кольбух М. М. Історія формування збірки кириличних рукописних книг відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. в. Стефаника / М. М. Кольбух // Рукописна та книжкова спадщина України. – К., 2005. – Вип. 10. – C. 263–276.
  4. Коссак М. Шематизмъ провинціи Св. Спасителя Чина св. Василія Великого въ Галиціи и короткій поглядъ на монастыри и на монашество руске. — Львовъ: В типографіи Института Ставропигіанского, 1867. — 354 с.
  5. Стоцький Я. Монастир Отців Василіан Чесного Хреста Господнього в Бучачі 1712-1996 р. / Ярослав Стоцький. – Львів : В-во отців Василіан “Місіонер”, 1997. – 145 с.
  6. Шкраб’юк П. Монаший Чин отців василіян у національному житті України / Петро Шкраб’юк. — Львів: ВВП “Місіонер”, 2005. — 496 с.
  7. Чень Л. Ансамбль василіанського монастиря в Бучачі / Леся Чень // Вісник Прикарпатського університету. – Серія Мистецтвознавство. – 2009. – Вип. 15–16. – С. 41–45.
  8. Barwiński E. Katalog inkunabułów biblioteki uniwersyteckiej we Lwowie / Opracował dr. Eugeniusz Barwiński // Teka konserwatorska. Rocznik koła C. K. Konserwatorów staroźytnych pomników Galicyi Wschodniej. — T. 3. — Zeszyt 4. — Lwow : z drukarni W. A. Szyjkowskiego, 1912. — 25 (+2)+VII s.
  9. Chotkowski Wł. Redukcje monasterów bazyljańskich w Galicji / Władysław Chotkowski, ks. — Kraków : Nakładem Polskiej akademji umiejęntności, 1922. — 79 s.
  10. Бучацький монастир отців Василіян [Електронний ресурс] // Код доступу: http://osbm-buchach.org.ua/
  11. Бучацький монастир Чесного Хреста Господнього [Електронний ресурс] // Код доступу: http://www.irp.te.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=294:2009-11-02-11-06-49&catid=87:2009-10-29-10-04-09
  12. Митрополит Евлогий (Георгиевский). Путь моей жизни [Електронний ресурс] // Код доступу: http://www.ubrus.org/data/library/pages/155/Main.htm
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти