Королівський тракт Жовківщини. Частина 4. Вікно в Європу

13 листопада 2012, 16:15 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ

Жовква стоїть на роздоріжжі старовинних важливих доріг і протягом століть була місцем перепочинку (і витрати грошей!) мандрівників з Галичини до Волині, а також з України-Русі до „бабці-Європи”. А дорога — це годівниця купців, ремісників, а також розбійників і тих, хто їх ловить. Як наслідок, крім відомих і „розкручених” Жовкви і Крехова, в цих краях є на що подивитись. Теперішня наша розповідь — про дорогу з Жовкви до Рави-Руської, до речі, нещодавно відремонтовану турками.

Найкраща панорама Жовкви

Панорама Жовкви з кільцевої

Діставшись зі Львова до жовківської об’їзної дороги та проїхавши поворот на Червоноград, не забудьте уважно подивитись наліво — на вас чекає дивовижна панорама Жовкви. Справа в тому, що в місті нечасто зводили будинки вище двох поверхів. До приходу радянської влади такі споруди можна було перелічити на пальцях однієї руки — школа, один житловий будинок, військовий шпиталь. Абсолютна більшість жовківчан того часу жила в одноповерхових будиночках. За „совєтів” у місті виріс один мікрорайон з п’ятиповерхівками (не рахуючи трьох „хрущоб” в різних куточках Жовкви), але, на щастя, знаходиться він далеко від центру, отже, головної краси міста не зачіпає, і з траси можна вдосталь помилуватися величними храмами і дзвіницями, що височіють над смарагдовим морем дерев і дахами затишних кам’яничок. Немов кораблі, пливуть поруч костел св. Лаврентія і церква Серця Христового (із траси видно, що церква вища за костел), трохи поодаль виглядає величний домініканський монастир (зараз — церква св. Йосафата), ще далі — новий храм УПЦ (МП), критий булатом (здалека булатне покриття дивиться не так жахливо, як зблизька). Проїхавши по об’їзній трохи далі, легко побачите на самій околиці міста і дерев'яну церкву Різдва Богородиці. Далі по дорозі — чудовий краєвид розточанських пагорбів Гараю, під яким притулилося затишне село Глинсько. А невдовзі дорога приведе до відносно невеличкого села Воля Висоцька.

Воля Висоцька

Слово „Воля” в назві вказує на те, що село було вільним і мешканці його не відробляли панщини — лише платили податі. А „Висоцька” вказує на прізвище землевласників, які володіли цими краями п’ять століть тому. Саме Андрій Висоцький подарував родині Жолкевських містечко Винники, на місці якого постала славетна Жовква.

Колись тут був і костел, і церква, принаймні „Словник королівства Польського” вказував, що в селі є 535 греко-католиків і 172 римо-католики, 44 ізраеліти; при тому 678 русинів, 26 поляків, 47 німців, і обидві парафії — в селі. Костел до наших днів не зберігся, а от церква собору Архистратига Михаїла (побудована у 1598 році) стоїть, як і стояла.

Церква у Волі Висоцькій

Церква ця — головний туристичний об’єкт та історична принада села. Це не тільки одна з найстаріших церков Жовківщини, що має нестандартну будову храму (замість шоломоподібного куполу —  прямий дах з балочним перекриттям), тут знаходиться ще й знаменитий іконостас.

Іконостас у Волі Висоцькій, франмент

Ікона собор архангелів та ангелівЙого виконав відомий жовківський майстер Іван Руткович з помічниками у 1665 році, і незважаючи на те, що це мало не найперший твір митця, майбутній метр українського іконопису постарався тут добряче. Іконостас вражає і незвичною побудовою (він має лише одну дияконську браму — зате широку, мабуть з огляду на грубого диякона), і красою малюнка, і шляхетністю постатей, і змістовною композицією намісного ряду. Особливо вражає образ Преображення: такий собі невеличкий комікс: посередині власне сцена Преображення, зліва від основної композиції Ісус з учнями йде на гору, справа — спускається з гори. Цікава також храмова ікона собору архистратига Михаїла авторства Даміяна Роєвича (скоріш за все).

Ікона

Майстерно виписані на іконостасі й образи апостолів з Деісусного чину, і старозавітні пророки. А у вівтарі за іконостасом висить образ Спаса в силах, написаний ще за давньоруськими канонами без жодного ренесансного чи барокового впливу. А над нею — типовий жовківсько-бароковий Спас нерукотворний. Кілька цікавих ікон — від „народної творчості” до бароко і класицизму — зберігаються і в самому храмі, на стінах і в бічних вівтарях. Пані Леся, що живе неподалік від церкви, за пожертву може відкрити храм для туристів.

На разі в селі будується нова церква — то ж старий храм має всі шанси перетворитись на музей. Цікаво те, що неподалік, у Крехові, в дерев’яній  церкві також зберігся й іконостас Рутковича, і народні ікони раніших часів, і барокові вівтарі. Отже, дві подібні церкви, кожна з котрих дасть фори багатьом музеям, знаходяться поруч.

Старий цвинтар у Волі Висоцькій

А ще в селі за радянських часів існувала чимала військова частина, від якої залишилися величні руїни та кілька багатоповерхівок. Чому в селі заснували військову частину? Адже поруч Жовква і Великі Мости, які також були воєнізованими містами, а далі по дорозі — прикордонна і також ледь не повністю воєнізована Рава-Руська. Звісно, мілітаристичний культ в СРСР був на висоті, але Воля Висоцька була місцем для російсько-радянського культу символічним, а пояснення цьому турист знайде за кількасот метрів від села, зліва від траси.

Страхітливий пам’ятник лицарю неба

Інакше, ніж страхіттям, важко назвати огидний кількадесятметровий стовп з реактивним винищувачем, вихлопні гази якого загнуті у вигляді мертвої петлі. Біля стовпа з винищувачем — руїни не менш страшенної споруди, яка колись була музеєм, а точніше — пантеоном радянської авіації.

Петро НестеровСправа в тому, що пам’ятник цей був зведений на місці, де 26 серпня 1914 року загинув 27-річний штабс-капітан російської армії Петро Нестеров — видатний авіатор та авіаконструктор, засновник вищого пілотажу, що вперше виконав і круті віражі, і так звану „мертву петлю”. Звісно, за усі ці „нововведення” він частенько отримував «по шапці» від керівництва. Постійні пояснення що „мертва петля” — не загибель для авіатора, а навпаки — принциповий крок уперед, надихнуло піонера авіації (не схильного до римування), на поетичні рядки:

Виконуючи цю петлю,
Одного можу лиш бажати:
Щоби не мертвою — живою
Для всіх змогла б в повітрі стати.
Не задля слави чи пошани
Здіймаю я літак свій вгору,
А хочу лиш переконати
Що в небі є завжди опора.

„В небі є завжди опора” — цей закон був основою усіх ідей та нововведень молодого авіатора. Отже, коли почалася Перша Світова війна, і Нестеров став військовим пілотом, для його випробувань відкрився новий простір.

Військове життя Нестерова було насиченим — вистачало місця і для пригод (одного разу збитого авіатора переховували в себе українські селяни), і для авіаційних модернізацій. Справа в тому, що в перші роки війни мало кому могло прийти в голову, що аероплан може бути бойовою машиною — отже, єдиною зброєю авіаторів були браунінги, від яких навіть на низьких швидкостях було небагато користі. Нестеров вірив, що від літака може бути більше користі, а тому встановив в хвостовій частині аероплана «ніж-пилу» щоб пробивати оболонки дирижаблів, а для поразки повітряного гвинта літака ворога — довгий трос з якорем-кішкою на кінці. Також Нестеров доводив, що аероплан здатний протаранити ворожу машину, розбивши колесами крила (адже літаки тодішні були з рейок та брезенту, а шасі робили міцними).

Отже, коли над Жовквою, де розташувався штаб 3-ї російської армії, почав літати аероплан-розвідник „Альбатрос” барона Фрідріха фон Розенталя, і генерал-квартирмейстер М.Бонч-Бруєвич (брат відомого більшовика і майбутній червоний генерал) став докоряти групі льотчиків за безкарні польоти ворожого розвідника, Нестеров отримав чудову можливість довести на практиці правильність своїх проектів. Він дав слово честі, що припинить польоти австрійця, і наступного ранку, коли „Альбатрос” знов з'явився в небі над Жовквою, штабс-капітан з другої спроби піднявся у повітря на легкому „Ньюпорі”, зайшов у хвіст ворогу і протаранив „Альбатрос”, але не колесами, а мотором. Від сильного удару загинули усі учасники цього першого в історію повітряного тарану — і Нестеров, і Розенталь, і пілот останнього Франц Маліна.

Цікаво, коли лікарі прибули на місце падіння літаків, невідомі мародери встигли вкрасти в Нестерова гроші та цінності. А через сім місяців після загибелі Петра Нестерова, в березні 1915 р., його подвиг повторив поручик А. А. Козаков. На щастя, після вдалого тарану пілот благополучно посалив машину на аеродромі.

Пам'ятний знак НестероваЗа радянських часів, коли українська історія за винятком „зручних” моментів підлягала забуття, Жовкві потрібен був „правильний” герой — і його зліпили з Петра Нестерова. На його честь перейменували Жовкву, погруддя авіатора в найгірших традиціях соцреалізму „прикрашали” собою центральну площу міста (там, де раніше стояв пам’ятник Сталіну), а на місці падіння поставили стирчати отой фалічний стовбур з реактивним літаком та мертвою петлею — хоча Нестеров на реактивному аероплані не літав і мертву петлю виконав не тут, а в Києві (де герою стоїть досить пристойний романтичний пам’ятник). Та й музей, що поставили біля «стовбура», був не стільки музеєм Нестерова, скільки пантеоном радянської авіації — з Каловим та іншими „сталінськими соколами”. На урочистості до «стовбура», а за компанію — і в музей, звозили піонерів протягом усіх радянських часів.

Коли прийшла Незалежність, стало зрозумілим, що з Нестеровим влада перестаралася — про піонера авіації, примусового головного героя Жовкви забули, місту повернули історичну назву, титанову обшивку «стовбура» розікрали на металобрухт, а музей розтрощили. Щоправда, усі експонати збережені, і в планах району є відкрити експозицію про Нестерова в якомусь краєзнавчому музеї та встановити якийсь невеличкий пам’ятний знак у Жовкві чи на місті загибелі літаків. Адже все таки лицар неба на це заслуговує ...

Далі по дорозі — село Пили, а ще далі — Добросин. Через таку кумедну послідовність (Добросин-Пили-Воля-Жовква) в місцевих батярів є вислів — „Добрі сини пили доволі, поки не пожовкли”!

Добрий син чи боярин Доброс?

Мати і добрий синНаступна зупинка на дорозі — якраз те саме село Добросин. Перше, що кидається в очі — це великий доглянутий сільський цвинтар з красивою еклектичною капличкою, один із найкрасивіших цвинтарів західноукраїнської периферії. Сама назва села також привертає увагу — їй навіть пам’ятник поставили при дорозі — мати з сином, під ними напис „добрий син” і бажання Божого благословення. Пам’ятник досить душевний — мати по-сільському затуркана і добра, а син чемний і веселий. Хоча деякі дослідники мають сумніви щодо походження назви села від слів „добрий син” — мовлять, нібито правив тут колись боярин Доброс. Важко сказати яка з версій більш правдива, але в будь-якому випадку скульптура є водночас і молитвою за село й тих, хто повз нього проїжджає. Існування такої „фігури” — все ж таки значно краще за будь-яку політику!

Тему благочестивих і кумедних пам’ятників продовжує хрест на честь борців за волю України та радянський солдат у „кращих” традиціях соцреалізму — здоровезний, грубо витесаний. За спиною в нього — стовп з іменами мешканців села, що загинули в лавах червоної армії і напис „Слава односельчанам, які загинули за Радянську Батьківщину”. Маються на увазі ті, кого забирали у 1944 році в якості гарматного м'яса — приймати на себе кулі німецьких кулеметників, адже тактика на кшталт „завалити ворога трупами” була улюбленою серед радянських генералів.

Радянсько-націоналістичний пам'ятник у Добросині

Так чи інакше, як би не ненавиділи тут червоні прапори і словосполучення „радянська батьківщина”, але імена загиблих у цій проклятій війні не підлягають забуттю. Отже, коли прийшла Незалежність, пам’ятник трохи переробили на новий лад. Підмалювали напівстерті слова, підштукатурили облізлого солдата, а стовп за ним розмалювали у вигляді українського і повстанського прапорів (останній чомусь дороги ногами). Ну і звісно, в словосполученні „за радянську батьківщину” затерли слово „радянську”. Цікаво, все ж таки, у нас переплітаються повага до минулого і ненависть до окупантів! Що ж, у країні, де різні і навіть протилежні культури сплітались і формували одна одну з часів Середньовіччя, інакше й бути не може.

Бруківка в Добросині однозначно не сучаснаЗ Добросина одна дорога (брукована, між іншим) веде на Кунин, Цитулю і Крехів, друга — на Бесіди, третя — на Магерів. Оскільки про Бесіди та Крехів ми розповіли у минулих нарисах, оберемо напрямок на Магерів. Проїжджаючи через село, не можна не помітити церкву Воздвиження (освячена у 1899), зведену в дусі Василя Нагірного: в неокласичних формах, зі спокійними, виваженими лініями, які не змогли зіпсувати ані сучасний ремонт, ані фреска зі сценою того самого Воздвиження.

Церква в Добросині

Табличка на церквіБіля входу до церкви — табличка з часу освячення храму, написи — москвофільським „язичієм”, а назва села подана на польський зразок — „Добрусин”. А на подвір’ї храму, де поховані місцеві священики, — нагробок о. Теодора Зради з датою смерті 23 червня 1941 року і підписом: „поляг трагічно”, перед яким від руки вишкрябано „у війну”. Як поліг цей священик, від чиєї руки? Убитий шаленим гарматним снарядом? Став жертвою знущань з боку радянських солдат? Важко сказати — принаймні, в селі про це не знають. З одного боку, великих боїв у цих краях у червні 1941-го не було, з іншого — масові страти радянська влада вчиняла починаючи переважно з 26 червня...

Прямуємо далі, і при дорозі, там, де колись закінчувалося село, бачимо два традиційні хрести. На одному вказано, хто і коли спорудив цей хрест „на хвалу Богу”.

По дорозі до Магерова крім соснових перелісків око милують дві дерев'яні церкви в селах Городжів і Лавриків. Обидві — з XVIII століття, при чому Городжівська церква була перенесена сюди з недалекого вже Магерова.

“А по цьому бувай здорова. Бо я спішу до Магерова!”

Саме так згадував про це містечко Іван Франко в казці „Лис Микита” — талановитій переробці середньовічного „Рейнарда-Лиса”. Точніше „знамените місто”, як назвав його великий письменник. Що ж, колись Магерів дійсно знав кращі часи. Найдавніші звістки про нього сягають XVI століття (принаймні, „Словник королівства польського” приписує заснування містечка шляхтичу Магеру). Проте мало хто будував міста на порожньому місці, і поселення це (первісна назва якого не збереглася) було закладене, скоріше за все, за часів Галицько-Волинського князівства, а саме у 1591 році йому було надано статус міста, і через чотири роки король підтвердив цей привілей:

„Багато нам і Речі Посполитій на тому залежить, щоб в цілому королівстві, а особливо в руських землях, які піддаються майже щоденним нападам, було закладено якнайбільше осад, міст, містечок і замків, і завдяки росту чисельності населення сила і потужність проти ворогів християнства росла”

Цікаво, що якраз в той час постала і Жовква, і Жолкевський, закладаючи місто, також дбав про оборону краю, зважаючи на зростаючу небезпеку.

Щоправда, власникам Магерова не була притаманна толерантність Жолкевського — католики мали тут значно більше прав, ніж православні чи вірмени, яким заборонялось займати посаду бургомістра, а євреям у місті не дозволено було навіть селитись.

Хто читав „Потоп” Сенкевича, той, може згадати, що „під Магеровом від угорців поранений” був Андрій Кмітіц, головний герой роману. Битва там дійсно була — 11 липня 1657 року на полях села Липина (того, що зараз є присілком Волі Висоцької) біля Магерова воєвода Стефан Чернецький розбив війська семигородського воєводи Дьордя (Юрія) Ракоці. Брав участь у тій битві і молодий Ян Собеський — майбутній власник Жовкви і меценат навколишніх церков. Щоправда, чи брав участь у тій битві реальний Кмітіц — невідомо.

Церква УГКЦ в МагеровіАле перейдемо з сивої давнини до того, що залишилося тут сьогодні. Залишилося тут чимало, але крім церкви, сільради, шкіл та частини приватних будинків, майже все воно захаращене і закинуте. Якби не місцеві нащадки Дерсу Узала, автор цих рядків ніколи б не помітив, що закинутий кінотеатр — це колишня синагога (все ж таки, просочилися сюди євреї попри всі заборони, коли австрійці скасували Магдебурзьке право і запровадили тут австрійське законодавство, за яким усі нації мали рівні права).

Але не будемо забігати вперед. У сучасному Магерові, який постраждав і від воєн, і від совєтів, і від диких 90-х, збереглось середньовічне планування — ринкова площа у формі майже правильного чотирикутника, навколо якої зосереджені головні будівлі містечка. Зараз цій площі далеко до ринків Жовкви чи Рогатина, але все ж, це ніяким чином не сільський майдан (як, наприклад, в Олиці). Тут все як у справжньому місті — посередині площі колишня ратуша, з боків — крамниці, трохи осторонь — храми. Із храмів у найкращому стані греко-католицька церква св. Юрія (1914) — приємний неокласицизм а-ля Василь Нагірний із трьома куполами (реверанс у бік народних архітектурних традицій).

Церква УПЦ КП в МагеровіПоруч церкви св. Юрія — щойно зведена велика нова православна церква Київського Патріархату, в архітектурі якої поєднались риси еклектики Нагірного і мазепинського бароко. Загалом церква, незважаючи на відносно грубі форми, чудово вписується в міський краєвид.

Трохи далі, з іншого боку від площі — костел Пресвятої Трійці, один із найстаріших храмів Жовківщини. Найбільш імовірна дата початку його будови — 1591 рік. Принаймні, про це красномовно свідчать архаїчність форм, стіни півтораметрової товщини та бойовий ярус, який легко впізнати, незважаючи на накладені-заштукатурені бійниці. Костел зведений із мінімумом декоративних рис — простий хрест у плані, прямокутні вікна, трансепт з простою сигнатуркою, з максимально скошеними рогами (для кращого прострілу „мертвих зон”). Надовго закарбовуються в пам’яті спартанські лінії костелу-твердині, але особливо впадає в око захаращеність святині: за радянських часів тут був склад одного з місцевих заводів. У 2005 році римо-католики заявили претензії на костел, і завод звільнив приміщення. Але нові господарі не поспішають з ремонтом, храм стоїть пусткою і служить притулком від дощу місцевим алкоголікам. Біля костелу добре простежуються вали міста, а ще — добряче понатикано радянських пам’ятників воїнам-визволителям, облізлим, зате з вінками, що лежать тут від 9 травня.

Колишній костел в Магерові

Довершує загальну картину колишня синагога, перероблена „совєтами” під кінотеатр — мабуть, з подачі німців. Приємну та скромну еклектичну будівлю настільки спотворили, що лише уважно розглядаючи місця, де злізла штукатурка, можна побачити закладені цеглою напівкруглі вікна...

Колишня синагога в Магерові

Посередині „площі” — колишня ратуша, пізніше перероблена на школу, а ще пізніше (коли нещодавно збудували нову велику школу) — на магазин. На жаль, нові господарі не квапляться приводити будівлю в належний стан... Трохи краще виглядає нова „ратуша”, а точніше — сільрада, з різьбленим дерев'яним ведмедем. Доброзичливий господар лісів тримає в руках герб, на якому його брат-близнюк красується в компанії двох жолудів. Що ж, мальовничих лісів — і дубових, і соснових — у цих краях не бракує, і любителям зеленого туризму тут буде де погуляти. Фанати ж історії зможуть пошукати тут і залишки Траянового валу, і рештки укріпленого табору часів битви з Ракоці.

Залишаючи Магерів з його блиском і жебрацтвом, вертаємось на трасу і чимчикуємо до самої Рави-Руської, шляхетного містечка, трохи спотвореного радянським мілітаризмом.

Місто на кордоні

Своєрідний кордон тут був завжди, адже сама топоніміка міста обмежувала претензії поляків на нашу землю: незручно назвати етнічно польською територію „руськість” якої закріплена в назві тутешніх міст! Недаремно саме тут пролягла лінія Керзона, яка згодом перетворилася на державний кордон.

Міська ратуша в Раві РуськійВідоме місто Рава Руська з 1455 року, коли князь Белза і Мазовії Владислав начебто дав йому привілеї і влаштував тут переправу (або привласнив вже існуючу) через річку Рату. Польсько-руський князь назвав місто Равою по аналогії з Равою Мазовецькою, однією з резиденцій Владислава. Щоправда, саме слово „Рава” походить, можливо, від феодальної династії Равітів (принаймні, про це свідчить „Словник королівства Польського”). Так чи інакше, князь Владислав мав на нову Раву наполеонівські плани. Проте нічого в князя з розвитком містечка не вийшло, статус міста воно отримало лише у 1604 році, а в 1622-му — привілей на ярмарки. Справа в тому, що після заснування в другій половині XVI століття Жовкви і Замостя, рух на тракті посилився і мандрівникам, що прямували на Люблін, Краків, Варшаву стало зручніше і швидше переправлятись через річку Рату саме тут. Отже, давнє село стало важливим транзитним переходом — тут можна було і торгувати, і збирати податки з подорожуючих (майже як зараз).

Щоправда, в цьому містечку при дорозі не було ані гетьмана, ані короля, ані потужного культурного центру, отже, протягом усієї своєї історії Рава так і залишилася містом при дорозі та містом на кордоні. Тут зустрічалися в битві Ян Собеський з татарами у 1672 році, а на переговорах — цар Петро І з королем Августом Сильним (1698) та король Карл ХІІ з конкурентом Августа, королем Станіславом Лещинським (1704).

Монастир домініканок в Раві Руській

Лише у XVIII столітті, коли нарешті стихли війни, в Раві почалося муроване будівництво — забудова Ринкової площі, костел св. Йосифа (1770-1776) і церква св. Юрія (1846 р.), монастир реформатів на передмісті (1726-1737). У ХІХ столітті в західній частині міста був зведений монастир феліціянок (за іншими звістками — домініканок), будуються численні вілли і громадські споруди в стилі модерн.

Костел св. Йосифа у Раві Руській 

Майже всі вони збереглися — і храми, і чудова ратуша, і колишнє староство поруч, і пошта, і жіночий монастир (зараз там школа). Лише два винятки не роблять честі місту — спотворена радянською забудовою ринкова площа і занедбаний реформатський монастир, який стоїть при дорозі і лякає туристів...

Зате неподалік Рави — старовинне село Потелич, яке колись було гоноровим містечком, відомим гончарними виробами і фаянсом. До розвитку Рави саме через нього вів головний шлях на Європу. Зараз від славетного минулого тут залишилась лише дерев'яна церква Св. Духа (1502) — одна з найдавніших дерев’яних церков України, споруджена коштом потелицьких міщан. Церква відома не лише своєю давністю та красивими формами, не лише кількома відомими іконами (наприклад, „Моління” Рутковича) але й старовинним розписом, який хоч і постраждав трохи від ремонтів у XVIII столітті, але зберігся досить добре.

Старовинна церква в Потеличі

Герої кордону

Крім споглядання архітектурних пам’яток, у Раву-Руську й околиці варто навідатись ще тим, хто цікавиться війнами ХХ століття — адже це лихоліття залишило тут досить виразні сліди.

Костел в ГійчеРава-Руська, хоча і не була стратегічно важливим пунктом, все ж таки ставала місцем битв за часів Першої Світової війни (про що красномовно свідчить військовий меморіал в с. Гійче), а також Польсько-української війни за незалежність ЗУНР.

Проте найбільш вражаюча військова драма розігралася тут 22 червня 1941 року. Скільки не готувався Радянський Союз до війни, почалася вона все одно несподівано, і ті червневі дні були для червоної армії і всієї радянської верхівки днями паніки. Німці просувалися в той час зі швидкістю, яка майже дорівнювала швидкості пішохода, сотні тисяч „червоних” потрапляли в котли і здавалися у полон. Ледь не єдиним прикладом мужності та відваги могли служити прикордонники і залоги укріпрайонів, які вчинили подвиг, який можна порівняти хіба що з обороною Брестської фортеці. Адже прикордонна застава на чолі з лейтенантом Ф.В. Моріним і залога Рава-Руського укріпрайону на чолі з генерал-майором М.Г. Мікушевим стримували наступ німців упродовж п’яти діб, відбиваючи атаки переважаючих сил ворога. Отже, лише 26 червня вермахт увійшов до Рави. І за іронією історії, саме в той час, коли прикордонники героїчно тримали оборону ДОТів, за їхніми спинами НКВС проводив масові страти мешканців західноукраїнських сіл та містечок...

Але з часом мудрість допомагає відділити мужність солдат і злочини влади, яку ці солдати охороняли. Зараз про подвиг прикордонників нагадує і прикордонна застава біля Рави, яка носить ім'я Моріна, і ДОТи укріпрайону (найкраще збереглися в селі Річки біля Рави), і братські могили, і військові меморіали. І лежать тут не лише радянські солдати. У 2002 році в місті реконструювали кладовище французьких військовополонених, що загинули в концтаборі в Раві у 1943-1944 рр. Біля Потелич — цвинтар, на якому ще й досі ховають німецьких солдат, чиї рештки знаходять пошуковики. Посередині цього цвинтаря — обеліск із написом „тут на цвинтарі спочивають німецькі солдати. Пам’ятайте про них і про жертви усіх воєн. Їхні долі закликають нас до примирення”. Що ж, якщо такі цвинтарі і пам’ятники стоять, то про якесь примирення говорити вже можна! В сучасній Україні, дяка Богові, є місце і повага для всіх, хто по волі чи проти волі став жертвою чи співучасником жахливих подій ХХ століття.

Адже наша історія, на відміну від радянських підручників, не була чорно-білою. Протягом століть українці воювали в різних арміях (часто один проти одного), будували і прикрашали храми різних конфесій (в яких і молилися). Наша архітектурна і мистецька спадщина склалася на перехресті багатьох впливів і культур (як, в принципі, і в багатьох інших народів). Отже, мандрівки нашими просторами вчать нас більше розуміти, хто ми такі, на якому ґрунті ми виросли, наскільки тісно переплелися тут наші долі з долями наших сусідів і яке справжнє золото лежить у нас під ногами — якщо ми не занедбаємо його остаточно, не руйнуватимемо його власними руками, а навпаки — ставитимемось до усього, що відбулося на нашій землі з повагою, турботою і любов’ю. Все ж таки, це наша земля, і ніхто крім нас про неї не подбає.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти