Імстичово: монастир святого архистратига Михаїла

22 серпня 2012, 10:24 | Релігійне краєзнавство | view photo | 3 |   | Код для блогу |  | 

Володимир МОРОЗ

Старовинний василіанський монастир стоїть в Імстичовому на горі Бокочовиця. Цей осередок молитовного життя і духовного подвигу над мальовничою долиною річки Боржава на Закарпатті — Срібній землі — століттями розділяє долю українського народу.

Краєвид на Імстичівський монастир

Село Імстичово теперішнього Іршавського району відоме у писемних джерелах із 1351 р., коли було уперше згадане як Мстичово — Misztice. Із часів великого князя київського Володимира Святославовича ці слов’янські землі перебували у складі Київської Русі. Згодом протягом століть вони входили до Берегівського комітату або жупанії Угорського королівства, а також недовго до складу Галицько-Волинського князівства. Утім, незважаючи на давність самого поселення, згадки про осередок чернечого життя у ньому з’явилися тільки у XVII ст. І першою інформацією про монастир є дарча грамота селянина Улашина, датована 16 липня 1654 р.:

“Я, на ім’я Улашин, який живе у селі Мстичеві зі своїми синами Ільком і Томою, знаючи, що мої сини після моєї смерті невелику пам’ять за мною вчинять і пам’ятаючи про кінець життя мого, віддаю під монастир гору свою, яка моя власна. І так на вічні часи даю владиці Йоаникію та інокам, які будуть у тому монастирі Мстичівському, за свою душу та за відпущення гріхів моїх, родичів моїх, дідів і прадідів…”

Обитель і село Імстичово у долині Боржави

З документа невідомо, чи існував монастир до даровизни Улашина, а підстав для ствердної відповіді на це питання інші джерела не дають. Натомість, привертає увагу зв’язок з обителлю уродженця Імстичева Йоаникія Зейканя, якого окрім грамоти Улашина згадує також “Жалоба мстичевскаго немеша (шляхтича - авт.) пана Зейкана” від 1656 р. Спершу він, шляхтич за походженням, був місцевим парохом, а в 1651-1687 рр. — православним мукачівським єпископом. А ще із запису Улашина відомо, що ігуменом обителі був син цього владики.

“По смерті жінки заснував у Імстичеві монастир, де й сам жив з монашою братією. Княгиня (Сузанна Лорантфі, дружина Юрія І Ракоці — прим. ред), проти волі духовенства, займенувала його мукачівським єпископом, щоб тільки не допустити до Мукачева єп. Партенія Петровича (1651-1665), який 1646 р. прийняв унію. Зейкань у рр. 1661-1664 розбудував монастирську церкву на Чернечій Горі, де знаходилася тоді єпископська резиденція,” — подає о. А. Пекар у першому томі “Нарису історії Церкви Закарпаття”.

Як свідчив напис на кам’яній таблиці, розміщеній справа від входу у цей храм, що простояв у Мукачевому до 1826 р., за будівельними роботами єрарх стежив зі своєї резиденції в Імстичеві. Але сталися кардинальні зміни: княгиня-вдова по Юрію ІІ Ракоці Софія з роду Баторій навернулася у католицтво і вже у 1664 р. впустила до Мукачева з’єдиненого єпископа Партенія Петровича, а єпископа Зейканя змусила остаточно перебратися до Імстичівської обителі. Про наступні події у джерелах немає єдності, а тому виникло декілька версій їх перебігу. Так, о. А. Пекар зазначав, що на своїй малій батьківщині єпископ Зейкань затримався ненадовго і перебрався до Углянського монастиря, звідки урядував українськими парафіями Марамороської єпархії. На користь цього має свідчити знайдена о. Михайло Вавриком інформація про те, що у 1665 р. Імстичівський монастир став унійним. Але цьому перечить запис у пом’янику чернечої обителі, вірніше його збереженій копії від 1880 р. У документі йдеться про те, що 8 листопада 1686 р. владика Зейкань помер в Імстичовому і після його смерті ігуменом монастиря обрали єромонаха Доротея.

Старовинний монастир — пам’ятка архітектури національного значення

“З грамоти від 19 лютого 1687 р. довідуємось, що ігумен Імстичівського монастиря єромонах Доротей відправляє до тих, що не визнали єдність з Апостольським престолом… єромонахів Дософея і Єфрема сповістити їх про те, що обкрадають володіння монастиря, котрий, до того ж, варто було б заново перекрити, і тому просить у них допомоги,” — читаємо у рукописі “Історії Імстичівського монастиря святого Архистратига Михаїла Чину Святого Василія Великого УГКЦ” теперішнього ігумена обителі о. Михаїла Станка.

Відомо, що у рік смерті Й. Зейканя в Імстичовому було четверо ченців. На перший погляд обидві версії суперечать одна іншій, але їх може узгодити припущення, що 1665 р. — формальна дата переходу обителі до єдності з Апостольським Престолом у Римі. Справді, оскільки мукачівська катедра тоді вже стала унійною, то відповідного статусу мали набути усі її парафії та монастирі. Насправді ж в Імстичовому жили численні родичі владики Зейканя — власники значних маєтностей, які його підтримували.

Показово, що долю владики Йоаникія Зейканя повторив його послідовник і ставленик вороже налаштованих до католицизму угорських магнатів-кальвіністів — єромонах Методій Раковецький. Його у 1686 р. настановили православним єпископом у Мукачеві з дозволу керівників повстання під проводом Імре Текелі, які захопили Мукачево. Коли ж австрійські війська перемогли і на мукачівську катедру з Риму за порадою київського з’єдиненого митрополита Кипріяна Жоховського (1674-1693) призначили єпископом Йосифа де Камілеса (1690-1704/1706), Раковецький також утікав на Мараморощину через Імстичівський монастир.

“Щойно з упадком Ракоціїв 1708 р. не стало головної опори закарпатського православ’я, що зосереджувалося біля осідку нез’єдинених мармароських владик у мстичівському манастирі”, — зазначав про ті часи на Закарпатті о. М. Ваврик.

Щодо Зейканів, то вони згадувані у документах аж до ХІХ ст. Причому 3 лютого 1727 р. під актом відновлення унії у Великому Севлюші (Виноградовому — прим. ред.) серед 49 священиків підписався також імстичівський парох Іоанн Зейкань. Того ж року ченці Імстичівського монастиря підпорядкувалися з’єдиненому єпископові Юрію Бізанцію, який 8 травня 1727 р. прийняв і підписав фундаційну грамоту обителі.

У XVIII ст. до монастиря в Імстичовому приєднали обителі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Бороняві та святого Миколая у Заріччі (у 1750 р.). І якщо перший знову став незалежним, то на місці другого згодом залишилася тільки капличка. У 1733 р. ігумени Малоберезнянського Імстичівського, Зарічанського та Краснобрідського монастирів зобов’язалися підпорядковуватися настоятелеві монастиря в Мукачевому. Таким чином була започаткована єдина у краї василіанська провінція. Станом на 1767 р. Імстичівська обитель належала до восьми найбільших василіанських чернечих осередків у Закарпатті, окрім яких існувало ще 13 менших. У 1756 р. в монастирі перебували п’ятеро ченців на чолі з о. Боніфацієм Грецулою, у 1775 — дев’ятеро, 1795 — семеро.

“У червні 1756 р. Манасій Пукач та Йоанікій Скрипка провели канонічну візитацію монастирів Мароморощини, між якими фігурує й Імстичівський монастир. Зокрема, вони зазначили, що в монастрі є три старі келії та трапезна. Всі вони в занедбаному стані і потребують капітального ремонту. Натомість дерев’яна церква в значно кращому стані і не викликає занепокоєння. Також дзвіниця, на якій знаходяться чотири дзвони, перебуває в доброму стані,” — подає о. М. Станко.

Монастир утримував значне господарство і мав наділи у чотирьох селах, 33 селянських господарства. Розвитку його сприяли численні пожертвування. Так, 6 липня 1765 р. Гриць Попович-Зейкань подарував обителі дві ниви у “Волосій долині”, а в 1781 р. великий землевласник граф Шенборн визнав право монастиря на ділянку землі згідно з угодою, укладеною із єпископом Андрієм Бачинським. У той час ченці вже перебралися до нових келій, збудованих знову таки з ініціативи щойно названого владики у 1772-1773 рр. Обитель пережила йосифінську касату, а протягом 1797-1798 рр. у ній тривала реконструкція церкви, започатковані відпусти на свята св. Архистратига Михаїла та Різдва Пресвятої Богородиці, до яких у 1892 р. завдяки єпископу Юрію Фірцаку додано ще один — у празник Вознесіння Господнього.

Храм св. Архистратига Михаїла є і монастирським, і парафіяльним

У ХІХ ст. Імстичівський монастир увійшов з початковою школою, в якій навчалися вихідці з простолюду і з якої вийшли викладачі Йоаникій Зейкан та Арсеній Коцак ЧСВВ. Останній також був наставником новиків у Краснобрідському монастирі, автором правил для монахів у поетичній формі, слов’яно-руської граматики та опису скасованих монастирів Мараморощини. Загалом в обителі у 1816 р. перебували семеро монахів, у 1821 — п’ятеро, 1837 — шестеро, 1856 — четверо, 1866 — п’ятеро і 1870 — шестеро.

Довоєнні імстичівські василіяниНастоятелем Імстичівського монастиря у 1915-1939 рр. був єромонах-василіянин Петро Котович — активний учасник місійного руху, автор повчань на теми тверезості “На здоров’я”, “П’яницям на закуску”, “Погарчик для тверезих” (усі 1925 р.), “Мукачівського паломника” (1931 р.) та, імовірно, “Молитовника Руського народу”. Оновлення чернечого життя — реформа Василіянського чину — прийшло в Імстичово у 1931 р. Василіяни оновили монастирську церкву. Розписи у синьо-жовтих тонах у ній виконав професор Василь Королів-Старий. Відбувалися людні відпусти: тільки на празник Різдва Пречистої Діви Марії у монастирі зібралися вісім тисяч паломників. Але реалізувати всі задуми не вдалося: 2 листопада 1938 р. відбувся “Віденський арбітраж”, на якому Німеччина та Італія прийняли рішення про передачу частини Карпатської України — найродючіші низинні землі з містами Ужгород, Мукачево та Берегово — зі складу Чехословаччини Угорщині. Уже 12 листопада угорській війська зайняли ці терени і Мукачівська греко-католицька єпархія виявилася розділеною новим кордоном. У складі автономної Карпатської України залишилися монаші обителі на Чернечій Горі біля Мукачевого, у Малому Березному, Імстичовому та Бороняві. Та уже в ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорські війська за підтримки нацистів розпочали війну проти Карпатської України.

“Після донесення на ігумена Імстичівського монастиря єромонаха Петра Котовича ЧСВВ місцевого жителя “Дуута” у відділення жандармерії міста Мукачева, мовляв він переховує в монастирі Січових стрільців — захисників Карпатської України, 17-19 березня 1939 року угорські війська напали на Імстичівський монастир. Зокрема, розпочали обстріл ще від річки… тоді один танк разом зі стрільцями угорського війська виїхав на гору, заїхав на подвір’я монастиря і, обертаючись, по черзі обстрілював усі вікна, а угорські солдати кидали гранати у келії,” — пише о. М. Станко.

Ікона Пречистої Діви Марії ІмстичівськоїМадярські вояки прострелили також запрестольну ікону Матері Божої Імстичівської, яка збереглася до наших днів. Насправді січовиків у чернечому осередку не було і все ж настоятеля та двох ченців окупанти ув’язнили, а потім його зобов’язали перебувати у Мукачівському монастирі. Зрештою, згідно з рішенням угорського військового коменданта, усі ченці, які не є уродженцями Закарпаття, повинні були покинути край. Ігумен Петро Котович 20 квітня 1939 р. виїхав у Югославію. Багатьох інших василіан ув’язнили до концтабору Варю-Лопош. Деякий час настоятелем в Імстичовому був о. М. Кралецький ЧСВВ, після нього — єромонах В. Жаткович, а з 28 травня 1943 р. — єромонах Іван (Теодор) Сідей.

На час приходу радянської влади монастир володів 50 га землі, чотирма парами коней, коровами, козами, реманентом та великим садом. Усе це забрали у 1945 р., а через два роки обитель перетворили у в’язницю для василіан з усієї провінції Святого Миколая. Першими сюди у березні 1947 р. перемістили 32 ченців із Чернечої Гори, а згодом — із Малого Березного, Бороняви та Середнього.

“І так повезли їх через місто до маленького й найбіднішого манастирця в Імстичеві коло Білок, де вони мусіли спати по коридорах на підлозі в очікуванні дальшої депортації. Та бідні мешканці Імстичева, навіть православні, з плачем приносили нашим вигнанцям матеріальну допомогу, щоб забезпечити їм можливий прожиток, поки наступного року не вивезено їх на схід, де за ними пропав усякий слід…” — писав о. М. Ваврик.

У серпні того ж року імстичівському настоятелеві Івану (Теодору) Сідею та єромонаху Борису Краснобродському пропонували закрили монастир. Після відмови зробити це на території обителі почали будувати школу для неповносправних дітей, а храм і корпуси келій передали для господарських потреб. Ігумен змушений був жити у місцевого жителя М. І. Зейканя. Зрештою, у квітні 1950 р. обитель закрили, а ченців відправили у тюрми. Настоятеля “засудили” до трьох років ув’язнення з конфіскацією майна нібито за самогоноваріння. Спершу єромонах Іван (Теодор) Сідей був на каменоломнях, а потім — на залізниці, де потяг відрізав йому ногу. У 1951 р. він повернувся на Закарпаття, де до 1980-х рр. продовжив служити підпільно.

В Імстичовому на монастирській церкві в радянські часи замість хреста почепили п’ятикутну зірку. Доступ для віруючих туди був закритий, але у селі поселився колишній ігумен Мукачівського монастиря єромонах-василіянин Іван Сатмарій.

Радянська наруга над святинею: зірка на шпилі монастирської церкви

На монастирському кладовищі“Він живе у сестри і є 12 членом її сім’ї (у сім’ї 8 дітей). Ця сім’я живе добре. Православний священик говорить: “У церкву ходять усі, але за рік жодної людини я не похоронив, жодної дитини не хрестив, жодної пари не вінчав, а були похорони, весілля, народження. Усі ці треби таємно здійснює Сотмарі” — повідомляв 10 грудня 1956 р. уповноважений Ради у справах РПЦ в УРСР Г. Корчовий.

Також у сусідніх з Імстичовим Білках служив єромонах Павло (Петро) Мадяр. Релігійне життя греко-католиків продовжувалося, незважаючи на заборони, і вже з 1985 р. жителі Імстичева почали звертатися до влади щодо відновлення монастиря. У 1986 р. віруючі на чолі з о. Іваном Сідеєм та о. Павлом Мадярем почали збиратися на монастирському кладовищі для богослужінь. На тому ж цвинтарі у 1989 р. похоронили останнього передвоєнного ігумена Івана Сідея, який відійшов у вічність 7 листопада цього року. Його наступником став Микола Шепа, який перейняв монастирську церкву у 1990 р., помер 11 серпня 1992 р. і також похований біля обителі. У 1992-1994 рр. настоятелем в Імстичовому був о. Павло Мадяр, у 1996-1994 рр. — о. Софрон Попадюк, 2001-2004 рр. — о. Мелетій Рішко, 2004-2006 рр. — о. Віктор Батіг, 2006-2012 — о. Климентій Рішко, а з 18 березня 2012 р. — Михаїл Станко.

Усередині монастирської церквиІз 21 липня 1994 р. василіанський монастир в Імстичовому — у переліку пам’яток архітектури та містобудування України національного значення. Та частину пам’ятки досі займає школа-інтернат. При обителі діє загін скаутів, започаткований єромонахом Софроном Попадюком за зразком католицького скаутського руху Європи.

Відпусти у монастирі відбуваються на празники святого Архистратига Михаїла — 21 листопада, Різдва Пречистої Діви Марії — 21 вересня та Вознесіння Христового — на сороковий день після Пасхи. Ікону Пресвятої Богородиці, ту саму яку пошкодили угорці у 1939 р., місцеві жителі вважають чудотворною.

Обитель відроджується

Джерела та література

  1. Ваврик М. Нарис розвитку і стану василіанського чина XVII-XX ст. Топографічно-статистична розвідка. / Михайло М. Ваврик ЧСВВ / Записки ЧСВВ. — Серія ІІ. — Т. XL. — Рим : PP Basiliani — Via S. Giosafat 8 (Aventino), 1979. — 217 с.
  2. Ваврик М. По василіанських монастирях / о. Михайло Ваврик ЧСВВ. — Торонто : видавництво й друкарня оо. василіан.— 1958. — 286 с.
  3. Кічера В. В. Заснування і діяльність монастирів Чину святого Василія Великого на Закарпатті (1733-1950 роки). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук / Василь Вікторович Кічера. — Ужгород, 2008. — 20 с.
  4. О. В. Объ уніи венгерскихъ русиновъ // Русская бесъда. — Москва, 1859 . — №IV. — 50 с.
  5. Пекар А. Нариси історії Церкви Закарпаття / о. Анатанасій Пекар ЧСВВ. — Т. 1. — Ієрархічне оформлення // Наукові записки ЧСВВ. — Серія ІІ. —Секція І. — Т. 22. — Рим, 1967. — 241 с.
  6. Петровъ А. “Старая вѣра” и унія въ XVII-XVIII вв. — Матеріалы для исторіи Угорской Руси. — Пояснительная записка А Петрова. — СПб: Типографія императорской академіи наукъ, 1906. — 88 с.
  7. Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 годъ // Литературный сборникъ издаваемый Галицко-русскою Матимею. 1972 и 1873. – Львовъ : изъ типографіи Ставропигійского Института, 1874. – 700 с.
  8. Повідомлення уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви при раді міністрів СРСР по УРСР Корчового про настрої та діяльність уніатського духовенства, яке не перейшло в православну віру // Український історичний журнал. — 1999. — № 1. — С. 120-123.
  9. Сабов Евменій. Христоматія церковно-славянскихъ и угро-русскихъ литературныхъ памятниковъ съ прибавленіемъ угро-русскихъ народныхъ сказокъ на подлиниыхъ нарѣчіяхъ. — Унгваръ : Келетъ, 1893. — 235 с.
  10. Станко М. Історія Імстичівського монастиря святого Архистратига Михаїла Чину Святого Василія Великого УГКЦ / ієромонах Михаїл Станко ЧСВВ. — Імстичово : На правах рукопису — 40 с.
  11. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. Репринтне видання / о. Юрій Федорів. — Львів : Свічадо, 2001. — 364 с.
  12. Basilovits Joannicio. Brevis notitia fundationis Theodori Koriatovits olim ducis de Munkacs, pro religiosis rithenis ordinis sancti Basilii Magni in monte Csernek ad munkacs anno MCCCLX Factae. —Pars Prima. — Cassoviae : Typographia Ellingeriana, 1799. — 104 p.
Система Orphus
Рейтинг
0
2
3коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Moroz | 22 серпня 2012, 22:37
    Коментувати коментар

    До слова, на РІСУ також є змістовна стаття Ігоря Скленара про монастир у Бороняві на Закарпатті: http://risu.org.ua/ua/relig_tourism/religious_region/18217/

  • Moroz | 22 серпня 2012, 22:34
    Коментувати коментар

    Слава Ісусу Христу! Дуже дякую о. Михайлові Станку - настоятелеві Імстичівського монастиря ЧСВВ, та о. Степану Романику - настоятелеві Краснопущанського монастиря ЧСВВ, за допомогу у роботі над статтею.

  • Komunikator | 22 серпня 2012, 14:34
    Коментувати коментар

    василіани на Закарпатті, як показує історія тутешніх монастирів, були вогнищем і оборонцем всього українського. Подяка автору за науково-популярний виклад

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти