Дрогобич: монастир св. апостолів Петра і Павла
В історичній ретроспективі монастир у Дрогобичі є набагато молодшим порівняно з іншими василіанськими обителями у львівському регіоні. До середини XVIII ст. на території теперішнього Дрогобицького району діяли чернечі василіанські осередки у селах Дережичі, Лішня, Летня, Унятичах, Лужку Долішньому та ін., які, за твердженням дослідника о.Михайла Ваврика, в тісному сусідстві з самбірськими монастирями «густою мережею вкривали ввесь наддністрянський пояс». Монастир у Дережичах виник на початку XVI ст. і мав титул архимандрії та й був помітним центром для місцевої шляхти, яка впродовж XVII ст. боролася за греко-католицьку катедру в Перемишлі. Інша обитель в Дережичах отримала право від короля Івана Собєського варити сіль на ґрунтах під самим Дрогобичем. Більшість з них нова австрійська влада після першого поділу Польщі 1772 року ліквідувала («йосифінська касата»), але невдовзі за її дозволом була заснована наймолодша василіанська обитель на задвірнянському передмісті в Дрогобичі.
Про заснування Дрогобицького монастиря о.М.Ваврик у своєму дослідженні «По василіянських манастирях» пише: «Якраз тоді, коли в урядових канцеляріях списувано смертельні присуди на найславніші наші манастирі новозанятої Галичини без огляду на їх найсвітлішу діяльність та багатовікову традицію, надворний декрет із 31 грудня 1774 року відкрив у Дрогобичі новий василіянський осередок на пропозицію тодішнього протоігумена Онуфрія Братковського в заміну за касату трьох сусідніх манастирців у Ліпші, Летні й Дережичах.».
Проте австрійська імператриця Марія-Терезія висунула вимогу, що загальну кількість ченців не будуть збільшувати, а келії монахи мають споруджувати за свої кошти. Прийнявши таку вимогу, василіани купили в передміщанина Василя Ортинського великий шмат поля і взялися до праці, а всіма роботами керував перший ігумен монастиря о. Гликерій Дубицький.
В 1777 році постали монастир та церква св. верховних апостолів Петра і Павла, але, за твердженнями дослідників, сьогодні невідомо, як виглядала тодішня дрогобицька святиня.
В 1790 році монахам-василіанам віддали в користування теперішню церкву св. Тройці у Дрогобичі, яка була призначена для міщан із ліквідованого римо-католицького монастиря ченців-кармелітів. Окрім цього, всі довколишні церкви біля Дрогобича та Лішнянський Монастирок відійшли в духовну юрисдикцію місцевих василіан. Екс-кармелітський монастирський дім при Святотроїцькій церкві, де до початку XIX ст. діяв магістрат, став своєрідним тимчасовим прибіжищем для ченців славетного міста, які втратили свою первісну споруду.
Дерев’яні приміщення монастиря з 1777 року могли б зберегтися, якщо би в 1825 році двоє хлопців, які харчувалися в трапезній, не підпалили будівлі, які згоріли дощенту. Вціліли лише вівтар та декілька ікон. Завдяки зусиллям ігумена о. Йосафата Качановського австрійська влада дозволила спорудити новий кам`яний храм й монастир. Надкупольний хрест з 1828 року свідчить про те, що ця справа не затягнулася на довгі роки. Церква була посвячена в день св. свщмуч. Йосафата в 1831 році.
Для збереження пам’яті про цю подію храм cв. верховних апостолів Петра і Павла має ще додаткову назву «священномученика Йосафата».
Окремою сторінкою в історії Дрогобицької василіанської обителі в кінці XVIII-першої половини XIX ст. є шкільництво. Поруч із новопосталим монастирем засновано гімназію зі студіями з філософії і початкову школу та, внаслідок урядової реформи, вона була ліквідована. Проте саму школу підвищили до рівня «головної окружної» з мовою навчання – німецькою, а поряд діяла «руська шкілка» до першої третини XIX ст. Головна школа займала нижній поверх колишнього «кармелітського будинку», а всі видатки на її утримання йшли частково з казни міста і монастирського бюджету, незважаючи на те, що частина посілостей у ліквідованих монаших осередках Дрогобиччини була відібрана у ченців, в тому числі монахи вже не варили сіль у Лужках. Навіть при появі інших шкіл в Дрогобичі василіанська школа була заповнена учнями, а їх кількість сягала трьохсот осіб, більшість з яких становили українці.
Дослідник П.Шкраб’юк зазначає, що між освітніми осередками ЧСВВ у Дрогобичі та Лаврові існував взаємообмін, наприклад, кваліфікований вчитель Мар’ян Максимович викладав одночасно в обох школах при монастирях, а лаврівська завдяки його старанням була піднесена до вищого рівня викладання. Окрім подібності програм, у дрогобицькій та лаврівській школах були й однакові методи виховання, про що й написав один з найвизначніших мислителів України.
Єдиний монастир у Галичині – дрогобицький – має літературну історію, адже тут в 1865-1867 рр. в початкових класах навчався відомий український письменник, громадський діяч Іван Франко, який, до речі, був відзначений найвищою похвалою в т. зв. Золотій Книзі найкращих учнів. Саме він став автором оповідання «Малий Мирон», де описав драматичні сюжети свого шкільного життя. Самих дрогобицьких ченців стосується лише обширний нарис «Отець-гуморист», в якому описана різкими фарбами несимпатична особа учителя о. Телесницького, а вже тільки невеликими штрихами накидано портрет улюбленого катехита о. Красицького. Михайло Ваврик вважає цей нарис щодо дрогобицьких василіан однобоким, що пов’язано із дитячими Франковими переживаннями.
П.Шкраб’юк з цього приводу наголошує: «Безперечно, випадки вкрай нелюдяного ставлення до беззахисних дітей-школярів були рідкісні, тим більше у василіянських школах. І три оповідання («Олівець», «Schoenschreiben», “Отець-гуморист»), уточнював Франко 1912 року, мають «попри автобіографічну основу все-таки переважно психологічне та літературне, а не історичне та автобіографічне значення.».
У своїх «Причинках до автобіографії» І.Франко звертає увагу на те, що окрім неприємних епізодів перших шкільних років у василіанській школі були й радісні юнацькі літа і з приємністю згадує о. Крушельницького, ігумена о. Барусевича, старенького вчителя Чернигевича, який, як єдина світська особа у школі, працював там до смерті. Взагалі галицький Мойсей в інших працях наголошував, що деякі письменники, зокрема, й С.Єфремов, неправильно потрактували його дитячі спомини, бо показали малого Франка як безборонну жертву у василіанській гімназії…
Окрім І.Франка, учнями василіанської школи у Дрогобичі були перший греко-католицький єпископ у Канаді Сотер Ортинський, ЧСВВ, ще один владика УГКЦ в цій же країні Василь Ладика, ЧСВВ, довголітній ігумен Крехівського монастиря Еміліян Коссак, ЧСВВ.
Вони навчалися вже після Добромильської реформи кінця XIX ст., коли дрогобицькі василіани опинилися в центрі суспільних та економічних змін краю. Як пише М.Ваврик, змінився «тутешній тихий прикарпатський краєвид… сплелися всевладним вужем-давуном на душі заробітчанської маси.». В недалекому місті Бориславі з’явилися перші копальні, на ці території хлинула різнорідна маса заробітчан. Українці стали дешевою робочою силою і тяжко працювали на власників-іноземців, про що й писав І.Франко.
Не полишаючи керівництво у монастирській школі до Першої світової війни, зреформовані василіани на початку XX ст. пожвавили діяльність на душпастирській ділянці і спробували оживити релігійне життя своєї 10-тисячної парафії з допомогою місій, духовних вправ (реколекцій), засновуючи церковні організації, поширюючи релігійну літературу жовківської василіанської друкарні.
Дрогобицький монастир для інших великих обителей Галичини (до першого приходу комуністів в 1939 р.) став зразком модерної парафіяльної праці та й мав під чернечою управою рекордне на той час число церков: сім в самому Дрогобичі і ще одну в Лішнянському Монастирку. Це три дерев’яні храми – св. Юрія, який й по сьогодні вважається сакральною перлиною Дрогобича (початок XVII ст.); Чесного Хреста Господнього (1671 р.) та св. Параскеви П’ятниці, а також три муровані церкви – Спаська (мала статус парафіяльної у стрийському напрямку), свв.Петра і Павла (монастирська, в 30-их роках XX ст. призначена в основному для шкільної молоді) та Різдва Богородиці (служила для духовної праці з жителями лішнянського передмістя). М.Ваврик поетично описує їх місцезнаходження: «Всі ті церкви разом гарним віночком окружали святотроїцький манастир, що своїм центральним положенням в осередку міста надавав тон релігійно-церковному життю українського Дрогобича, та чинно вкладалися в розлогу працю дрогобицьких василіян.». Святотроїцька святиня у центрі міста мала двоярусний іконостас, розмальований митцем М. Сосенком (він творив іконостас теж у львівській церкві св.Онуфрія), високу проповідальницю та необхідне устаткування, включно з газовим опаленням взимку.
Церковна ризниця славилася дорогоцінними чашами й золототканими фелонами (один з них вартував на той час чотири тисячі золотих). Ззовні церковний будинок в 1930-роках був гарно вибілений, а монастир у внутрішньому ракурсі – в основному перебудований та помальований. Монастир св. Трійці мав ще у своїй власності й сад, який давніше був місцем для розваг місцевої дітвори, і обведений високим муром. По суті весь цілий комплекс становив, за свідченням о.М.Ваврика, «правдиву українську твердиню в самому польсько-жидівському центрі Дрогобича.». Особливо це було помітно під час великих релігійних свят та відпустів, коли площі міста наповнювали тисячі людей...
У зв’язку з ремонтно-реставраційними роботами приміщення монастиря свв. апостолів Петра і Павла орендувала платна міська лікарня для міщан та прибулих з інших міст. Пізніше монастирський дім винаймали з метою проживання приватні особи, зокрема серед них був політичний і громадський діяч, голова Дрогобицької «Просвіти», майбутній президент УНР в екзилі Степан Витвицький. На стіні монастиря на його честь відкрили пам’ятну таблицю.
Оновлена Петропавлівська церква була посвячена 4 грудня 1934 року перемиським владикою Йосафатом Коциловським, ЧСВВ, майбутнім блаженним УГКЦ. Згідно з деякими дослідниками, ченці наново відновленого монастиря верховних апостолів займалися «господаркою»: землеробством, скотарством, і навіть варили пиво. Попри це не забували й про місійну та культурно-освітню працю. Очевидно, що «нова влада», яка прийшла у вересні 1939 року, основний удар спрямувала проти цього духовного та патріотичного осередку. Деяких монахів репресували, а декого з ченців замордували у катівні НКВС, яка знаходилася поряд із храмом. У цей період загинули ієромонахи Северіян Бараник, Яким Сеньківський, Віталій Байрак, ЧСВВ, проголошені блаж. папою Іваном-Павлом ІІ блаженними під час його візиту в Україну 27 червня 2001 року. Отець Северіян був призначений на становище дрогобицького ігумена в 1932 році після його плідної душпастирсько-катехитичної та редакторської праці у Жовкві. Наприкінці червня 1941р. серед тіл закатованих людей впізнали мертве тіло о.С.Бараника, яке було по-варварськи понівечене. Місце захоронення цього ієромонаха остаточно невідоме, але за деякими свідченнями він був похований у спільній могилі на дрогобицькому цвинтарі по вул. Грушевського. Отець Яким Сеньківський, доктор богослов’я, реалізував себе в освітній ділянці ЧСВВ, заснував «Євхаристійне Лицарство» у Львові, мав великий проповідницький хист, а з 1939 року обіймав посаду дрогобицького ігумена. Після арешту його тіла, на жаль, не знайшли. Досвідчений в місійному служінні о.Віталій Байрак у червні 1941 р. замінив на ігуменському становищі о.Я.Сеньківського, активно продовжуючи душпастирську діяльність. Заарештований після другого приходу совєтів у вересні 1945 року, йому приписали «антирадянську агітацію». Після важких побоїв помер перед Великоднем в 1946 році. Похований на сумнозвісному цвинтарі «Бригідки».
Преподобномученики Дрогобицькі стали особливо близькими для жителів краю. Їхня мученицька смерть ще більше укріпила подальшу підпільну діяльність греко-католиків. Єромонах М.Ваврик з приводу цих подій зазначає: «І з хвилиною їх арешту одиноким німим свідком їхньої невідомої долі остався по них священничий молитвословець у в'язничній одиночці, а з-поміж його розкритих сторінок випав на долівку дрібненький образочок. І стояло на ньому написане тремтячою рукою о. Платоніда Філяса, що в Дрогобичі закінчив своє велике життя (16. VI. 1930): “Прикро подумати, що нас мали б забути ті, котрих ми найбільше любили”...».
У 1944 році монастирська церква була облаштована під катівню НКВС і пересильну в`язницю для репресованих осіб. До 1959 року на карті УРСР була Дрогобицька область, а після її ліквідації Петропавлівський храм влада надала у користування місцевому педагогічному університету. Катівня замінилася на студентський клуб для танців та інших розваг. У приміщенні монастиря були розташовані наукові лабораторії.
22 лютого 1990 року дрогобицьку святиню врешті повернули монахам-василіанам. Першим ігуменом монастиря був о. Лаврентій Івасечко, ЧСВВ. Всередині і довкола храму активно велися реставраційні роботи, тоді було зроблено розпис храму митцем Всеволодом Луцівим та ще п`ятьма львівськими художниками.
12 липня того ж року в день храмового свята вперше після насильного закриття на подвір`ї храму відслужена св. Літургія, а в 1991 році відновилися регулярні богослужіння. Офіційне посвячення храму здійснив 12 липня 1993 року єпископ Івано-Франківський Софрон Дмитерко, ЧСВВ, активний діяч підпільної Церкви.
Наприкінці 2004 року ігуменом василіанського монастиря в Дрогобичі призначено о.Якова Яремчука, ЧСВВ. Він продовжує духовну віднову та реставраційні роботи в монастирському комплексі, започатковані попереднім ігуменом, надає дрогобицькій обителі релігійно-мистецького забарвлення. У храмове свято, 12 липня 2006 року, була посвячена фігура-фонтан «Хрещення Ісуса в Йордані», «Голгофа» (скульптор – Б. Гретчак), мозаїка блаж. преподобномучеників Северіяна, Якима та Віталія (митці – В. Змієвець і Т. Гавриш) та гробниця Ісуса Христа. Наступного року в той же день посвячено мозаїку верховних апостолів Петра і Павла, а також фігури Христа й Богородиці на відновленій дзвіниці.
При монастирі діє парафія свв. верховних апостолів Петра і Павла, яка налічує біля 600 родин. Співають чотири церковних хори, а також марійська та вівтарна дружини. Ченці Дрогобицького василіанського монастиря намагаються, окрім щоденної душпастирської праці, відповідати на духовні запити місцевих мешканців та гостей міста. Оскільки тут навчається чимало студентів, багато з них задовольняють свої релігійні потреби у монастирському храмі, це роботи доволі зручно, тому що він розташований поблизу навчальних корпусів і поряд з університетською бібліотекою. Молоді люди мають змогу не тільки молитися, але й брати участь у різноманітних духовних заходах, прощах тощо.
Для тих подорожніх, які втомилися з дороги чи для тих, хто знесилений життєвою суєтою, в теплі пори року стане приємним відпочинок на території монастиря, де на зручній лавці можна споглядати релігійні скульптури, мозаїку, милуватися зеленими насадженнями довкола храму. Особливо гарно тут ввечері, коли монастир, освітлений ліхтарями, привертає погляди перехожих і стає немовби символом вічного євангельського світла.
Джерела та література:
1. Ваврик М. По василіянських манастирях. – Торонто, 1957.
2. Шкрабюк П. Монаший Чин отців василіян в національному житті України. – Львів: ВВП «Місіонер», 2005. - С.174-179.
3. Франко І. Причинки до автобіографії // Франко І. - Зібр. творів у 50 томах. - Т.39. – К., 1983. – С. 38.
4. Василіянський монастир святих верховних апостолів Петра і Павла, м. Дрогобич [Електронний ресурс] // Сайт «Ез-реклама». – Режим доступу до статті: http://stattitablohy.ezreklama.com/pub/articles/istoriia/vasiliians-kii-monastir-sviatikh-vierkhovnikh-apostoliv-pietra-i-pavla-m-droghobich-16.htm.
Світлини з архіву Юлії Гнатів
