Василіанська обитель на граді княжих часів

3 березня 2012, 15:37 | Релігійне краєзнавство | view photo | 3 |   | Код для блогу |  | 

Володимир МОРОЗ

Підгірці: монастир Благовіщення Пречистої Діви Марії

Підгорецький монастир у наші дні

“А Святослав мутен сон бачив у Києві на горах…
“Уже дошки без стовпа в моїм теремі злотоверхім.
Всю ніч з вечора сірі ворони каркали
Близь Пліснеська на оболоні,
Були в дебрі вологій (в оригіналі – “кисани”)
І неслися до синього моря.”

Похід князя Ігоря Святославича на половцівТак описує сон великого київського князя Святослава Олеговича перед невдалим походом його сина, новгород-сіверського князя Ігоря, на половців “Слово о полку Ігоревім” – твір досі невстановленого староукраїнського автора, не виключено, що також князя. І от у сні Святослав бачить саме Пліснеськ – у ті часи невелике місто, укріплення якого, згідно з результатами археологічних досліджень, займали 2,8 га – дещицю у порівнянні зі стольним Києвом, удільними Черніговом, Володимиром чи центром якогось іншого князівства. Але йдеться саме про Пліснеськ…

Згадка “Слова…” переносить нас у події 1085 року, а подані у ній деталі наштовхнули вчених на думку, що його творець неодмінно мав знати Пліснеськ, бо ж “кисани”, то не просто “волога дебря” – а ще й сучасне урочище “Кицарки” поблизу віками покинутого вже городища. Поряд – хутір Пліснесько. Те, що автор мав на увазі саме це місце, я не якесь інше, довів М. Кучера.

Також у розпорядженні дослідників історії поселення здавна були два місця з літопису, зокрема за Іпатським списком. У першому з них йдеться про 1188 рік, коли володимирський князь Роман Мстиславович намагався засісти на княжому престолі у Галичі:

“Роман тим часом випросився у тестя свого у Рюрика [піти] на Галич, кажучи йому: «Ведуть мене галичани до себе на княжіння. Пусти-но зі мною сина свойого Ростислава». І Рюрик послав із ним сина свого і Славна Борисовича воєводу. Роман тоді вперед послав воїв до [города] Пліснеська”, щоб вони спершу напали на Пліснеськ. Але вони, [городяни], заперлися, а угри й галичани заскочили їх, [воїв Романових], коло Пліснеська, — тих захопили, а другі втекли”.

Наступна згадка – квітень 1233 року:

“А як з’явилась трава, то Данило пішов із братом і з Олександром [до города] Пліснеська. І прийшовши, він узяв його од [бояр] Ярбузовичів, велику здобич узяв, і вернувся у Володимир”.

У цитаті маємо фрагмент опису боротьби князя Данила Романовича за Галичину, де союзником його виступає белзький князь Олександр Всеволодович.

Загалом у літописах є різні варіанти написання назви поселення: Прѣсньскоу, Преснескъ, Пліснеск, Плісньскоу, оу Плінска. Зрештою, Підгорецький монастир – теж “здавна іменований Пліснецький”. І саме з чернечою обителлю пов’язаний текст на кам’яній таблиці, який можна побачити у стіні монастирського храму зліва від вівтаря:

Таблиця у стіні монастирської церкви зі згадкою про княжну Олену

“GELSISSIMA PRIMCIPISSA HELENA M DUCIS WSEWOLDI FILIA ANNO 1180 HOC MONASTERIUM PRIMO FUNDAVIT”.

У перекладі на українську цей напис означає: “Благодатна княжна Олена, дочка князя Всеволода, року 1180 цей монастир вперше заснувала”. Княжна – не хто інша, як сестра вище згаданого князя Олександра Всеволодовича.

План ПліснеськаЙмовірно, що основою для напису, виконаного у XVIII ст., слугував давніший, із попередньої церкви. Припущення після прочитання усіх цих джерел виникає одне: чи сучасний монастир – бува не спадкоємець княжих ще часів? Важливих доказів неперервності чернечого життя у Пліснеську і Підгірцях учені набули в останні роки – після особливо багатих знахідок експедицій Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича та Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка під керівництвом його директора Михайла Филипчука. Як виявляється, тільки на терені літописного Пліснеська в різні часи функціонували дві монастирські і чотири парафіяльні церкви. Навіть більше, релігійна історія у цьому місці розпочалася ще в часи язичництва – із кінця VII ст., коли на завершенні мисового підвищення виникло язичницьке культове місце. Його виявили у 2009 р. у нижній частині культурного шару на глибині 0,65-1,30 м від рівня сучасної поверхні. Тоді археологи відкрили лише незначну частину залишків язичницького храму, який у звітах зафіксували як “об’єкт №4”, наземних будинків-контин –“об’єкти №№2, 2а” – та “жертовного поясу” — закритого ритуально-поховального комплексу, “об’єкт №3”. Час їхнього функціонування припадав на останню чверть І тисячоліття н.е. У плані культове місце займало наближену до овалу форму. Сам язичницький храм мав розміри 9,6 на 9,6 м і входи-виходи у кожній зі стін. Його долівка була встелена дрібним і середнього розміру камінням. У цьому випадку вчені простежують аналогії із площадкою культового призначення у центральній частині городища ранньозалізного та слов’яно-руського часу у с. Підгородище Перемишлянського району на Львівщині, яке також досліджував М. Филипчук.

“Жертовний пояс діяв із кінця VII ст. і до кінця Х ст., тобто до часу, коли Володимир пішов походом на хорватів і, якщо вжити літописне слово, “посічі” їхні міста та поселення. Ми натрапили на той схрон, коли він вже був поруйнований розкопками Карела Гадачека. Працювати там довелося мало не з пінцетами, адже на відстані 40 метрів півколом простягається румовище людських костей, інколи товщиною до 75 сантиметрів. Це і чоловіки, і жінки, і діти. І все – розрізане… Кістки викладені у якісь системи. Дуже складно це зрозуміти – всі знахідки потрібно скласти в єдину велику систему,” — прокоментував для читачів РІСУ директор Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка.

За словами фахівця, “жертовний пояс” Пліснеського археологічного комплексу не має аналогій ані в Україні, ані в Центральній Європі. Показово, що у залишках будинків-котнин, вочевидь помешкань язичницьких жерців давніх слов’ян, під час розкопок теж знайшли рештки кісток людей, ніж для жертвоприношень – скамаракс, і череп коня. Усе це датоване VIII/IX-1 пол. ІХ ст.

“Під час походу Володимира на хорватів (992-993 рр.) городище було спалене. Про цілковите знищення Пліснеська в кінці Х ст. свідчать сліди пожежі всіх на сьогодні досліджених ліній захисту. Згодом, в ХІ ст. на його місці, у верхній частині на плато, постало давньоруське місто, площа якого є дискусійною. Безперечно, воно споруджувалося на місці не функціонуючих слов’янських ліній захисту. З того часу починається давньоруський період в історії літописного Пліснеська. Місто будується за бугрівським (замковим) зразком – дитинець – посад – окольний город…” — пише М. Филипчук у статті “Структура Плісненського археологічного комплексу в слов’янський та давньоруський час”.

Панорама місця літописного Пліснеська у наші дні

Учені виділяють у розвитку давньоруського Пліснеська два періоди: поч. ХІ – перша третина ХІІ ст. і друга третина ХІІ – середина ХІІІ ст. Причому обидва періоди різняться не тільки змінами у матеріальній культурі (вдосконалення виробництва кераміки, заміна заглиблених жител наземними, пічок-кам’янок – глинобитними, поява вуличної забудови тощо), але й духовній – переходом від язичництва до християнства. У середині ХІІ ст. в Пліснеську, як і в регіоні взагалі, за висновками археологів, відбулося масове впровадження християнства і перехід до поховань у ґрунтових могилах. І справді, зміни поховального обряду яскраво відображають поступове відмирання язичництва: ІХ-Х ст., слов’янські часи, – їх характеризує кремаційний ґрунтовий могильник; ХІ— поч. ХІІ ст. – курганний могильник в урочищі “Поруби” з кремаційними та інгумаційними похованнями (ще на поч. ХІХ ст. у ньому нараховували 300 курганів); середина ХІІ – середина ХІІІ ст. – інгумаційні поховання, які дослідники вважають похованнями християн.

“Згідно з письмовими джерелами, хрещення Русі відбулося 988/989 рр. Водночас матеріали археологічних досліджень дають підстави констатувати, що масова поява інгумаційних ґрунтових християнських поховань, яка свідчить про цілковите впровадження християнства, припадала лише на середину ХІІ ст.,” роблять висновок М. Филипчук та Н. Шуй.

Сучасний краєвид на на урочище “Оленин Парк” – місце, де виник монастир

При цьому дослідники вказують, — у 2000 році Б. Томенчук вже писав, що найраніше дерев’яні храми і прицерковні двори, тобто кладовища, з’явилися в українському Прикарпатті лише в середині ХІІ ст. Загалом до періоду ХІІ-ХІІІ ст. належать чотири ґрунтових могильники з обрядом трупопокладення: два у середгородді і по одному на дитинці княжих часів (урочище “Замчисько”) та в урочищі “Церквиська”. Цвинтарі у ті часи були при церквах. Сліди одного храму археолог Р. Багрій виявив в ур. “Церквиська”. Інша церква діяла в південно-західній частині кладовища на дитинці. Річ у тому, що вже наприкінці ХІІ ст. дитинець перенесли з “Олениного Парку” у середмістя Пліснеського городища (урочище “Замчисько”), а на старому місці збудували храм (і, ймовірно, монастир) – перший відомий. За монастирським переданням цю церкву назвали на честь Св. Спаса. Але місці давньослов’янського святилища до того часу вже встигли простояти житлові споруди.

“Спираючись на археологічні та топонімічні дані, можна вважати, що в кінці ХІІ ст. монастирська територія швидше за все була розміщена на території ур. “Оленин Парк”. Під час рекультиваційних робіт 2007 р. тут виявили фундаментні рови, заповнені вапняковим камінням, полив’яну керамічну плитку та бронзове окуття від вікон. Це ймовірні залишки давньоруської церкви,” констатує директор Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка.

Рятівні розкопки 2011 року

Залишки цього храму виявили у 2009 р. А під час розкопок 2009 р. археологи знайшли на городищі нові предмети релігійного вжитку кінця ХІІ ст.: хрестик-складень і медальйон, на якому з однієї сторони зображений св. Василій Великий, а з іншої – св. Миколай.

Рятівні розкопки 2011 рокуНа думку М. Филипчука, у ХІІІ ст. монастир із первісного місця в “Олениному Парку” перенесли у середгороддя Пліснеська, в урочище “Високе городиско”, де він проіснував до XIV ст. Звідти до сучасного монастиря — 300 м. Наприкінці XV— початку XVI ст. обитель перемістили знову, на цей раз у західну частину колишнього слов’янського городища. Відтак протягом XV-XVII ст. церква стояла уже на терені сучасного монастирського кладовища, за 150 м на північ від теперішньої. Зрештою, у 2007 р. під час рятівних археологічних робіт, які проводили під керівництвом Н. Білас, за теперішнім монастирським подвір’ям, неподалік дзвіниці, виявили фундаменти і підвали ще одного мурованого храму. Його західну частину дослідили у 2007 і 2008 рр.

“Дослідження, проведені у 2011 році, дозволили встановити, що храмів-попередників сучасного було декілька:три із них почергово стояли на одному і тому ж місці, біля дзвіниці. Згодом там же звели дзвіницю, що проіснувала із сучасною церквою до середини ХІХ століття,” розповідає директор Інституту археології ЛНУ.

Якщо детальніше, то археологи виявили цього року залишки трьох церков XVI-XVII століть, однієї церкви ХVІІІ століття і дзвіниці, зведеної у східній частині фундаментів цих храмів на початку ХІХ століття. До слова, саме ця дзвіниця є на кадастровій карті Підгорецького монастиря, зробленій у 1844 р. Одначе археологічні дані про релігійну історію старовинного Пліснеська, хоч і багаті, та не дозволяють дати відповіді на всі питання – передусім чітко співвіднести залишки храмів із відомими з писемних джерел їхніми назвами. Приміром, автор шематизму ЧСВВ, виданого у 1867 р., М. Коссак услід за літописом монастиря подав, що дерев’яна церква, закладена княжною Оленою в ХІІ ст., тобто Спаська, простояла до 1706 р.:

“Але як Батий укріплений город Пліснеськ, замок і монастир збурив і лише дерев’яна церква в лісі збереглася, тулилися при ній через недостаток фундушів лише часами мандрівні монахи”.

У літописі обителі згадані розміри храму “із дерева-модрини округлого ліктів на сім в довжину і на шість в ширину”. Наразі локалізувати цю церкву неможливо, особливо, якщо взяти до уваги те, що існувати вона мала із ХІІ до початку XVIII ст. Подає монастирський літопис також інформацію про печеру біля криниці, на місці сучасного монастиря, в якій із 1583 р. жив старець Зосима, уродженець міста Білий Камінь, який ще у молодості став ченцем на Афоні, але повернувся у Галичину.

“Був же монах простий… житло його було у землі викопане, у печері при криниці, бо ж через заздрість тодішніх мирських священиків села Підгірців заборонено йому при церкві самій жити…” читаємо у літописі.

Залишки храму XVI-XVII століть

У 1659 р., згідно з тим же літописом, на Пліснесько із Скиту Манявського прийшов законник Созонт Ломиковський, який спільно зі ще одним ченцем відродив тут монаше життя. За ігуменства Іллі Гостиславського, у 1661-1665, в монастирі звели церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці, трапезну, келії, господарські будівлі, оточили обитель оборонною стіною. Монастир у ті часи стояв на горі, поблизу і частково на сучасному кладовищі. Тож можна припустити, що саме залишки Благовіщенського храму знайшли у цьому місці. До слова, Ілля Гостиславський прийшов у ці краї також зі Скиту Манявського. Подвижників віри підтримав господар Підгірців та околиць Станіслав Конєцпольський, надавши кошти на будівництво і землю для господарки. За часів цього славного ігумена у монастирі перебували 20 ченців. Та вже у 1675 р., під час війни з турками, обитель пограбували. Учасників тодішньої оборони монастиря від орди поховали у церкві, напевно, у її підвалах. Ченці заховалися у Підгорецькому замку та у печерах, а згодом розбіглися. Тож пішла мова про нове заселення монастиря братами зі Скиту. У 1687 р. Ян ІІІ Собєський, а саме королівській родині С. Конєцпольський подарував Підгірці, дозволив брати дерево у своїх лісах для зведення нового монастиря і церкви під горою. Також король записав василіанам село Голубиця.

Таблиця у стіні храму зі згадкою про ігумена Парфенія Ломиковського

 

Ігуменом у 1686-1729 рр. був о. Парфеній Ломиковський, за якого монастир перенесли на терасу під горою, у місце біля криниці. Тоді в обителі перебували 24, а то й 30 монахів. У 1689 р. ігумен, будучи водночас архідияконом при львівському єпископі Йосифові Шумлянському, був у Москві – доставляв туди послання владики для царевичів Йоана і Петра Олексійовичів (останній – майбутній Петро І – ред.), їхньої сестри Софії Олексіївни та патріарха Йоакима. Мандрівка із поверненням тривала від 30 травня до 21 грудня за старим стилем.

Голубицька (Підгорецька) ікона Пресвятої Богородиці

Уже в 1691-1692 рр. на Пліснеську спорудили нові храми: Благовіщення Пресвятої Богородиці та Усікновення Чесної Глави святого Йоана Хрестителя. А 17 вересня 1694 р. у Підгорецький монастир перенесли чудотворну ікону Божої Матері із села Голубиці. Тоді її розмістили у Благовіщенській церкві.

У 1700 р. монастир увійшов до єдності з Апостольським Престолом, а 1739 р. був інкорпорований у ЧСВВ. У 1726 р. обитель постраждала у пожежі і протягом 1726-1750 рр. у ній збудували сучасну церкву св. Онуфрія. У стіні барокового храму зберігся напис на пам’ятній таблиці, створеній з цієї нагоди:

“Цю церкву, присвячену Христу Спасителю, Благовіщенню Пречистої Діви, під опікою святих – Йоана Хрестителя, пустинножителя Онуфрія, старанням мужа особливої побожності отця Парфенія Ломиковського Чину святого Василія Великого, архідиякона львівської катедри, ігумена цього монастиря, збудовано, облаштовано і прикрашено”.

Сучасна монастирська церква

Отець Патреній залишив братії капітал у розмірі 40 тисяч злотих під процент і ще 5000 злотих – на господарство. Монастирський літопис, написаний ієреєм Василем за ігумена П. Ломиковського і доведений згодом до кінця XVIII ст., зберігся до наших днів. Із 1710 р. отці також почали вести пом’янник. 7 квітня 1754 р. Апостольська столиця видала декрет про коронацію чудотворної ікони Підгорецького монастиря і надання головному вівтареві його церкви права повного повсякчасного відпусту. Коронацію ікони звершив 25 червня 1754 р., у день св. Онуфрія, єпископ Лев Шептицький. Протягом наступних чотирьох років тривала робота над іконостасом-вівтарем монастирської церкви. Його проект створив славетний архітектор Павло Гіжицький, а втілив різьбяр із Почаєва на ім’я Степан. Створили і два бічні вівтарі: Усікновення Чесної Глави святого Івана Хрестителя і Преображення Господнього. У 1754 р. в Підгірцях були дев’ятеро ченців на чолі з ігуменом о. Георгієм Юркевичем. У 1777 р. – стільки ж, але вже на чолі з ігуменом о. Вінцентієм Загоровським. У 1780 р. їх було восьмеро, у 1818 р. – п’ятеро.

Корпус келій Підгорецького монастиряУ 1780-ї рр., за ігумена о. Анатолія Водзинського, в обителі збудували новий монастирський будинок. Одним із благодійників у ті часи виступав подільський воєвода Вацлав Жевуський. Також протягом 1770-1780-х рр. при монастирі діяли філософсько-богословські студії для ченців, викладав відомий василіанський богослов, автор “Тез із загальної філософії” о. Іларіон Тарасівський.

За часів австрійського імператора Йосифа ІІ, у 1785 р., Підгорецький монастир хотіли ліквідувати, але від цього його врятувала душпастирська робота ченців у селі Голубиця.

Із подій ХІХ ст. вирізняється те, що у 1810 р. настоятель Підгорецького монастиря Варлаам Компаневич та чиновник на прізвище Гейслер організували перші археологічні розкопки на терені Пліснеська. Вони обстежили городище і розкопали три кургани в його північній частині.

Інтер’єр монастирської церкви

У 1859 р. о. Іриней Яворський знайшов серед старих паперів рукопис із житієм о. Іова – засновника Скиту Манявського. Швидше всього, цей твір написав один із ченців, які принаймні двічі переселялися на Пліснесько зі Скиту. Документ опублікували у “Зорі Галицькій”. А в монастирському пом’яннику у березні 1861 р. є запис про вшанування отцями пам’яті Тараса Шевченка – у Підгірцях це зробили чи не першими в Україні.

У 1867 р. у Підгорецькому монастирі було четверо ченців на чолі з ігуменом о. Юліаном Телішевським. Обитель мала багату бібліотеку, з якої у свій час користав також Іван Франко. Серед інших цінностей у книгозбірні були збірник писань Івана Вишенського та аж сім писаних від руки ірмолоїв. Згодом вказані рукописи передали у бібліотеку Святоонуфріївського монастиря, що у Львові.

Бароковий вівтар монастирської церкви

У 1900 р. Підгорецький монастир перейняли зреформовані василіани. Упродовж двох міжвоєнних десятиліть обитель була центром численних відпустів. Із нею була пов’язана діяльність засновника “Записок Чину св. Василія Великого” о. Йосафата Скрутеня. Протягом недовгого часу у монастирі діяв новіціят Згромадження Сестер Мироносиць на чолі з о. Ю. Дацієм, ЧСВВ.

Казальниця у Світоонуфріївській церкві, прикрашена скульптурами і різьбоюПам’ятка сильно постраждала під час боїв між вояками Української дивізії “Галичина” та радянськими військами у 1944 р. Монастир декілька разів переходив із рук в руки. У 1946 р. окупанти арештували ченців, у тому числі останнього довоєнного ігумена о. Мартиніяна Луціва. До 1960 р. у монастирській церкві ще проводили богослужіння, але і її закрили за “добровільної згоди на те віруючих”. Храм почали використовувати як склад, монастир же – як туберкульозний диспансер. Та душпастирі служили в Підгірцях і околицях підпільно. Першу привселюдну Службу Божу на подвір’ї обителі 24 грудня 1989 р. відслужив о. Володимир Палчинський, ЧСВВ. У храмі Служба Божа пройшла вже 7 січня 1990 р.

Монастир повернули справжнім господарям і першим ігуменом став о. Павло Яхимець ЧСВВ. Зберегли віруючі і чудотворну ікону – її в роки атеїстичних переслідувань врятувала родина Михайла Пігана, зокрема його донька Софія Гіщинська. Ікону реставрували у 1998-1999 рр. Уже у 2000-х рр. Підгорецький монастир хотіли захопити члени секти Догнала, але це їм не вдалося.

Відпусти в обителі відбуваються на свята Благовіщення Пресвятої Богородиці, святого Онуфрія, Преображення Господнього, Усікновення Чесної Глави святого Івана Хрестителя, Воздвиження Чесного Хреста Господнього та Покрова Пресвятої Богородиці.

 

Хронологія Пліснеська

кін VII-X ст. — Культове місце — уроч. “Оленин Парк”.

ІХ-Х ст. — слов’янське городище полісного типу — уроч. “Побіч”, “Поділ”, “Кецарки”, “Оленин Парк”, “Замчисько”, “Високе городиско”, “Поруби”.

ХІ-ХІІІ ст. — городище літописного Пліснеська — уроч. “Оленин Парк”, “Замчисько”, “Високе городиско”.

ХІ— поч. ХІІ ст. — курганний могильник — уроч. “Поруби”.

ХІІ-ХVІІІ ст. — Підгорецький “Пліснеський” монастир — уроч. “Оленин Парк”, “Високе городиско”.

За результатами досліджень експедиції Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка

Джерела і література

  1. Ваврик М. Нарис розвитку і стану василіанського чина XVII-XX ст. Топографічно-статистична розвідка. / Михайло М. Ваврик ЧСВВ / Записки ЧСВВ. — Серія ІІ. — Т. XL. — Рим : PP Basiliani — Via S. Giosafat 8 (Aventino), 1979. — 217 с.
  2. Ваврик М. По василіанських монастирях / о. Михайло Ваврик ЧСВВ. — Торонто : видавництво й друкарня оо. василіан.— 1958. — 286 с.
  3. Гіщинський Володимир. Підгорецький Василіянський монастир. – Львів : Місіонер, 2009. – 10 с.
  4. Звагельський В. Б. Путивль та його округа в епоху “Слова о полку Ігоревім” // Література та культура Полісся. Зб. Наук. Праць. – 2011. – № 62.
  5. Коссак М. Шематизмъ провинціи Св. Спасителя Чина св. Василія Великого въ Галиціи и короткій поглядъ на монастыри и на монашество руске. — Львовъ: В типографіи Института Ставропигіанского, 1867. — 354 с.
  6. Кучера М. П. “Плеснеск” “Слова о полку Игореве” и древнерусский город Плеснеск // М. П. Кучера / Краткие сообщения Института археологии АН УССР. – К. 1960. – Вып. 9.
  7. Лтопись Подгорецкого монастыря // Киевская старина. – 1890. – Т. 30. – Июль. – С. 121-128.
  8. Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. Ред. О. В. Мишанич. К. : Дніпро, 1989, — XVI+591 с.
  9. Слово о полку Ігоревім / Упорядн. Та приміт. О. Мишанича; Іл., макет та худож. Оформл. В. Лопати. – К. : Радянська школа, 1989. – 310 с. іл. – Текст давньорус., укр. та рос. мовами.
  10. Филипчук М. А. Дослідження Пліснеського археологічного комплексу у 2007 р. / Михайло Андрійович Филипчук // Вісник Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка. – Випуск 4. – Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2009. – С. 130-176.
  11. Филипчук Михайло. Інформаційний звіт про результати пам’яткоохоронних робіт (археологічного нагляду). Виконання археологічного нагляду під час проведення земляних та будівельно-монтажних робіт по проекту “Підгорецький василіанський монастир Благовіщення” (охоронний №414) в с. Підгірці Бродівського району Львівської області – Львів : Інститут археології НАН України, науково-дослідний центр “Рятівна археологічна служба”. – 2011. – 69 с. (На правах рукопису. Архів ІА ЛНУ).
  12. Филипчук Михайло. Основні підсумки археологічних досліджень слов’яно-руських пам’яток у Верхньому Подністров’ї протягом 2000-2007 рр. – Львів. : Фонд ІА ЛНУ ім. І. Франка. – 45 с. (На правах рукопису. Архів ІА ЛНУ).
  13. Филипчук М. А. Попередні результати дослідження культового місця слов’янського часу на території Плісненського археологічного комплексу в 2009 р. // Вісник Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка. – Випуск 5. – Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2010. – С.135-169.
  14. Филипчук М. А. Структура Пліснеського археологічного комплексу в слов’янський та давньоруський час / Михайло Андрійович Филипчук // Вісник Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка. – Випуск 4. – Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2009. – С. 3-21.
  15. Филипчук Михайло, Шуй Наталія. Могильники Пліснеського археологічного комплексу як джерело до вивчення етнокультурних взаємовпливів на мікрорегіональному рівні // Вісник Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка. – Випуск 1. – Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2006. – С.71-85.
  16. Pamiąntki Historzcyne krajowe przez Karola Milenskiego. – Warszawa : Nakład i druk J. Orgelbanda, 1848. – S. 159-167.
Система Orphus
Рейтинг
0
1
3коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • нанашко | 23 березня 2012, 00:07
    Коментувати коментар

    Як кажуть в народі:"Сім верст до небес - та все лісом". Таки чоботи мають робити чоботарі, а історію писати історики. Зверну увагу лише на важливіші помилки. У Х ст. Пліснеськ займав площу 160 га, тим самим будучи найбільшим городом у слов'ян. Тоді Київ мав бл.20, Краків - 7 га. А в часи створення українського шедевру - "Слова о полку Ігоревім"- город займав 300 га. Авторові невідомо, що в 920-х рр. він був столицею нашого Підгір'я, і що князював в ній літописний Олег. І саме головне - автор не чув і не відав, що тут у його дружини (доньки cлов'янського правителя Будимира) народилась Свята Ольга.

    • Moroz | 27 березня 2012, 16:37
      Коментувати коментар

      Шановний "нанашко", вочевидь, у Вас дуже є цікаві і досі неопубліковані автентичні джерела, які непідтверджені гіпотези роблять доконаними фактами? Можете поділитися. Про історію й істориків багато не буду - текст перед публікацією вичитав директор Інституту археології ЛНУ пан Михайло Филипчук, який роками досліджує ту справді унікальну пам'ятку. Я також історик, а от про історика "нанашка" я не чув. Але то вже питання етики... Зрештою, серйозно критикувати можна, спершу називаючи себе.

  • Komunikator | 4 березня 2012, 21:22
    Коментувати коментар

    грунтовна розвідка. Тепер читачі РІСУ зможуть більше знати про справжніх підгірецьких василіан та їхню обитель, а то медійний контент більше репрезентує самосвятів з костелу біля підгорецького замку.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти