Королівський тракт Жовківщини. Частина 3
Навколо Жовкви
Взагалі це коло можна розтягнути на цілий день (воно того варте), а можна, поєднавши цю подорож з коротким (2-3 години) рейдом по Жовкві, втиснути все в один день.
Виїжджаючи з Жовкви
Отже, з Вічевої площі Жовкви виїжджаємо через пролом в стіні на вулицю Воїнів УПА (колишня Червоноармійська, попередня Ланікевіча) і завертаємо направо на вулицю Дорошенка. По дорозі можна оглянути кілька адміністративних будинків австрійських часів, будинок польського „Сокола” з непоганим стадіоном і драгунські казарми тієї ж доби. За радянських часів тут влаштували ракетну частину, звівши на плацу нові казарми. Незалежна Україна не збиралася витрачати третину бюджету на військо, тому в 1990-х її розформували, радянські казарми пристосували під школу, а австрійські будинки – під офіси та крамниці. А от у стайнях місцевий бізнесмен влаштував спорткомплекс з найкращим в Україні (і одним з найкращих у Східній Європі) залом для настільного тенісу. Тепер тут регулярно проходять всеукраїнські і міжнародні змагання послідовників Форреста Гампа.
Завернувши на Дорошенка, проїжджаємо через річку під назвою Свиня. Зліва від нас піцерія, а за нею – електростанція польських часів. Головна окраса будівлі – старий герб Жовкви (половина щита – герб Собеських, половина – герб Радзивиллів), стилізований під жарівку. Власне, герб грає роль патрона, а в самій жарівці – святий Лаврентій, на честь якого був освячений головний костел міста.
Вулиця Дорошенка виводить нас із Жовкви. По дорозі можемо насолодитись панорамою гори Гарай (мальовничий шматочок Розточчя) та затишним залізничним вокзалом (приємний австрійський модерн). Виїхавши з міста, за кілька хвилин потрапляємо до села Стара Скварява.
Між двома горами
Це село виникло на берегах потічка, який біля Сопошина впадає в річку Свиня, у мальовничій долині між двома довгими пагорбами, один з яких (з північного боку) – той самий Гарай, який височіє над Жовквою.
Справа в тому що від Жовкви до самого Львова тягнеться низька довгих гребенів, подібних до Гарая. Найбільш імовірна версія походження такого незвичного ландшафту – льодовик, який зупинився біля Жовкви під час льодовикового періоду. Там де льодовик пройшов – ландшафт плаский, як дорога після катка, а перед ним земля пішла складками. Отож якщо подивитися з Гарая на південь (якраз на пагорбі є непоганий оглядовий майданчик, облаштований мешканцями Скваряви і Жовкви), то враження таке, ніби стоїш на березі бурхливого моря, яке раптом завмерло, перетворивши хвилі на зелені схили.
На цей майданчик можна заїхати машиною з села (чи зайти пішки з Жовкви) й насолодитись чудовими розточанськими краєвидами, розшукати на горі модринову алею, яку насадив ще король Ян Собеський (адже в нього був тут мисливський замочок). Гуляти тут можна днями – незліченні лісові стежки приведуть вас до безлічі мальовничих куточків. З південного боку – ще один довгий пагорб, розділений навпіл дорогою. Отже, на схід від дороги – лани, на захід – сосновий гай. Навесні та восени в Старій Скваряві – справжня казка, очей не відірвеш.
Але спустімося з зелених схилів у долину. Село Стара Скварява – невеличке, на дві вулиці. На перехресті цих вулиць – крамниці, школа і нова церква, архітектор якої, напевно, хотів створити копію василіанського храму в Жовкві. Великі вікна храму додають йому чарівності зимовими вечорами під час вечірніх відправ, особливо, коли дивишся на церкву з Гараю.
Проте головний об’єкт села – це невеличка дерев'яна церква, що стоїть обіч нової. У ХІХ столітті її перенесли сюди з сусіднього села Глинсько (конструкція церкви дозволяла легко розібрати будівлю та перенести в інше місце), сам же храм датується 1507 роком – під час одного з ремонтів цю дату знайшли на церковній балці. Отже, ця церква – одна з найстаріших дерев'яних церков не тільки на Жовківщині, але й в Україні.
Церква невеличка, однобанна, і на сьогоднішній день перебуває в стані реконструкції. Справа в тому що в церкві зберігся досить цікавий (навіть для Жовківщини з ї багатою мистецькою спадщиною) іконостас. Розписи його верхніх ярусів припадають на 15-16 століття – тут ще зберігаються давньоруські іконописні канони в написанні постатей, облич, в кольоровій гамі. Притому, писав ці ікони явно не богомаз-самоучка – мистецькі якості образів вражають сучасних дослідників. А намісний ярус – це вже витвір доби українського бароко, причому, далеко не найгірший. Імовірно, ці образи писали майстри зі школи Івана Рутковича – про це свідчать і риси обличчя, і пози святих, і багата колористика. Таке поєднання високомистецьких образів кількох епох зустрічається нечасто, тому цей іконостас вважається унікальним серед багатьох істориків та мистецтвознавців.
Зараз цей іконостас, відреставрований і досліджений, – перлина експозиції львівського Музею історії релігій. Його обіцяють повернути до староскварявської церкви, коли храм буде відреставровано і в ньому будуть встановлені всі необхідні охоронні системи. Щоправда, мешканці села не дуже вірять гарантіям музейників і обіцяють боротись за повернення свого іконостасу до переможного кінця. Але для цього їм спочатку треба завершити відновлення церкви. Процес відновлення триває, хоча і повільно – майже завершено дах, наново зроблений бабинець, вівтар, доробляється обхідна галерея.
Недалеко від церкви (якщо завернути направо) – джерело з дуже смачною водою. Над джерелом – капличка (такі вже в нас традиції, і непогані традиції!) По дорозі до джерела зверніть увагу на кілька старих кам’яниць – такі нечасто зустрінеш у селах.
Якщо від церкви завернути наліво – виїдете на мокротинську дорогу. Справа від від вас буде оригінальний міст, зроблений з кузова самоскиду, а зліва – красивий неоготичний костельчик святого Людовіка. Мається на увазі святий Людовік ІХ, король і національний герой Франції, хрестоносець і меценат. Не те щоб тут дуже шанували короля-хрестоносця, просто саме в день св. Людовіка в селі закінчилась епідемія, ось і вирішили, що трапилося це за заступництвом святого. Що ж, святий Людовіку, молись за нас! Зараз капличка (зведена в міжвоєнний період) відреставрована стараннями жовківського ксьондза Василя Павелка (зараз він вже є парохом в Івано-Франківську), і тут існує невеличка „польська” парафія.
Римо-католиків у Західній Україні часто називають „польською” Церквою, і не зовсім мудра політика Церкви в Галичині цьому сприяє. Але не тільки поляки й ополячені ходили до костелу в Старій Скваряві. За переписом, у 1880 році тут було 97 315 греко-католиків, 235 римо-католиків, 8 ізраелітів; серед них – 489 русинів, 14 поляків, 55 німців. Отже, 164 римо-католика в Старій Скваряві тут були русинами-українцями. Щоправда, така картина спостерігалася лише тут. Мабуть, тому Провидіння і судило саме цій латинській парафії відродитись, в той час як більшість сільських костелів стоять занедбані.
До речі, хоча більшість селян тут по-українськи привітна і доброзичлива, але кілька „хранителів” з недовірою ставляться до туристів. Автора цих рядків три роки тому навіть забрали до міліції з метою перевірити особу. Щоправда, потім вибачалися і більш таких „розіграшів” не повторювали...
Повстанський мегаполіс
Зі Старої Скваряви дорога забирається на пагорб з романтичним оглядовим майданчиком (стіл, лавки, чудова панорама затишної Старої Скваряви і майже немає сміття), а потім спускається в долину. Дорога веде на село Мокротин – точніше, своєрідний мегаполіс, який складається з багатьох присілків, що розповзлися по розточанських пагорбах.
У повоєнні часи це село було справжнім „бандерівським” штабом – криївки влаштовували і на подвір’ях, і в лісі. Певний час тут навіть діяла підпільна повстанська друкарня! Про масштаби боротьби свідчить безліч імен на місцевому пам’ятнику борцям за волю України – там вказані імена, дати, чин, місце і умови загибелі. Не кожне село може похвалитись такою кількістю героїв!
Що цікаво, коли влада у 1950 році таки спромоглася відкрити тут колгосп, головою його поставили комуніста, який приїхав сюди з Росії. Мабуть, влада збиралася зробити чергового мученика і планувала провокацію. Проте „московський гість” зміг знайти спільну мову і з мирним населенням, і, ймовірно, з повстанцями, бо прожив він у Мокротині все життя, вбитий не був і мав непогану репутацію.
У Мокротині на туриста чекає „стандартний набір” – кілька придорожніх капличок, Божа Матір на горі (встановлена на честь 600-ліття села), різноманітні сільські хати (від мазанок до справжніх палаців), церква архітектора Василя Нагірного і пам'ятник Тарасу Шевченкові. Проте не все тут так просто. Пам’ятник Шевченкові (викладений на стіні білою кахлею по чорному) – один з найбільш кумедних в Україні. Особливо вражає в сутінках.
А ось мокротинська церква – одна з найбільш мальовничих у регіоні. І не тому, що Василь Нагірний вдало поєднав класичне хрестоподібне планування храму з трибанною формою на зразок дерев'яних церков (хоча в результаті й вийшла досить приємна оку споруда), а тому, що місце для храму вибране більш ніж вдало – церква на схилі пагорба ідеально вписується в пейзаж. Більш того, саме трибанна структура пасує до цього краєвиду, і церква з пагорбом утворюють суцільний ансамбль. І дякувати за створення цієї краси слід не стільки Нагірному, скільки давньоруським архітекторам, які побудували на цьому місці дерев'яну тридільну церкву кілька століть тому (на місці якої і було споруджено нову). Архітектор-січовик лише „повторив подвиг” своїх середньовічних попередників, вирішивши бодай у загальних рисах відтворити саме той тип церкви, за яким будували мокротинський храм століття тому. І вийшло це в нього чудово!
Слід зазначити, що церква стоїть майже біля підніжжя високого гребеня. Це легко помітити, коли під’їжджаєш до села чи стоїш на Гараї. На самому ж хребті (піднятись туди можна від церкви), над сосновим гаєм, височить цікавий пагорбик, подібний на курган. Принаймні, його правильна форма натякає на штучне походження. Але піднятися на цей „курган” варто не лише в пошуках черепів, а щоб насолодитись казковою панорамою, яка відкривається з нього. З гори видно і Львів, і Жовкву, і розточанські ліси, і навіть польський кордон (якщо вибратись туди в ясну погоду). Кращого місця для запуску повітряного змія чи філософських роздумів з люлькою в руці не знайдеш!
Із цього горба добре видно колишню німецьку колонію, створену біля Мокротина у 1790 році. Називалася вона просто – „Німецький Мокротин” – і проіснувала до першої половини ХХ століття. Зараз це звичайний присілок, який має назву „Відродження”, і про німців тут нагадують лише не зовсім звичайна архітектура будинків, суто німецьке планування (дві вулиці, які перетинаються під прямим кутом) і невеличка кірха, яка зараз служить як церква УГКЦ.
Нова Скварява
З Мокротина вертаємось назад (якщо немає бажання прогулятися полем та лісом до Зарудців) і на півдорозі до Старої Скваряви завертаємо наліво. За кілька хвилин мальовнича (хоч і не якісна) дорога приведе нас до села Нова Скварява. Заселили його вихідці зі Старої Скваряви у 17 столітті, і спочатку село мало назву Чайкова Воля. Чайкою звали осадчого, який осадив нове село на волоськім праві. Певний час селяни не платили чиншів панам, аж поки вони не відібрали села від осадчого і не перевели на руське панщизняне право, відкривши в селі цегельню. Відтоді село, втративши привілеї бути вільним, називалось Новою Скварявою – на честь історичної батьківщини засновників села.
У Новій Скваряві любив бувати Іван Франко, адже син місцевого пароха Йосип Олеськів був його близьким другом. Тут він писав підручник з економіки та повість „Борислав сміється”, збирав місцеві прислів’я та приказки. Новоскварявці люблять розповідати і писати, що великий письменник все життя мріяв купити в селі клаптик землі і побудувати хату, але не вийшло. Що ж, можливо, так воно і було...
З новоскварявською церквою пов’язана ще одна цікава історія. У ХІХ столітті жовківські василіани з невідомих причин продали до села іконостас, що був в монастирі. Іконостас цей був не простий – над ним у 1697-1699 працював славетний жовківський іконописець Іван Руткович. Творіння великого майстра для жовківського храму було одним з найкращих його творів, але пристосування іконостасу (12 метрів заввишки) до умов сільської церкви вплинуло на нього не найкращим чином. Особливо був збентежений станом іконостасу митрополит Андрей Шептицький, тому при першій-ліпшій нагоді він викупив іконостас для свого музею. Через зрозумілі обставини (війна, німецька і радянська окупація) величезний іконостас повністю відреставрували лише у 2009 році, і зараз він є однією з головних окрас Національного музею.
На жаль, церква, де парохував о. Олеськів і бідував шедевр Рутковича, не збереглась – вона постаріла, і замість неї у 1930-х роках збудували нову – муровану, авангардно-модернову, досить претензійну, з незвичними формами, аркадним підсінням і кількома банями. Від старого храму лишився лише прострілений „совєтами” хрест.
На пагорбах над селом збереглись вали військового табору часів Яна Собеського та монастиря часів Галицько-Волинського князівства, а місцеві діти пропонують туристам показати бункери часів Другої Світової війни. Отже, є що подивитись і в селі, і біля села. А виїжджаючи з Нової Скваряви, можна побачити при дорозі стелу з хрестом – невеличку капличку, яку місцеві селяни побудували на честь перемог над турками Яна Собеського.
Страшненька дорога виводить мандрівника зі села на іншу дорогу, також «середньої паршивості», яка з’єднує Жовкву з Креховом. Якщо повернути направо – потрапите до села Глинсько.
Від Галицької Русі до Першої Світової
Село Глинсько, що лежить між Жовквою та Креховом, примостилося біля підніжжя розточанського гребеня, який тягнеться до самої Жовкви. Саме з цими горами і пов’язане виникнення села. Точніше – не самими горами, а містом Щекотин, яке на цих горах колись було. Принаймні, великий археолог Ярослав Пастернак, досліджуючи потужні фортечні вали давньоруських часів та величезне городище, прийшов до висновку що саме тут була резиденція князя Ростислава, який багато нервів попсував Даниїлу Галицькому. Галицько-волинський літопис яскраво описує, як Ростислав за відсутності великого князя підняв проти нього бунт. Що ж, псувати життя князям було улюбленою розвагою галицьких бояр. І саме вали Щекотина і «вчасний» прихід татар врятували Ростислава від заслуженої кари:
…Почувши ж це і зібравши воїв своїх, Данило й Василько скоро пішли на них. І Ростислав не видержав, вибіг із Галича до города Щекотова, а з ним утік Артемій, єпископ галицький, та інші галичани.
Та коли Данило й Василько гналися вслід за ним, вість прийшла йому, що татари вийшли вже із землі Угорської, ідуть у землю Галицьку, і тою вістю Ростислав спасся, а декількох із бояр його схоплено було…
З часом Щекотин дійшов до занепаду, і від великого міста залишилося лише ремісниче передмістя, мешканці якого займались гончарством (що і зумовило появу такої назви майбутнього села).
На пагорбі під горою височіла вже згадувана вище дерев'яна церква 1507 року, яку селяни продали до сусіднього села Стара Скварява (де ця церква стоїть і зараз). Новий храм, попри традицію, будувати почали на новому місці – на головній вулиці, адже часи, коли церква служила фортецею і останнім захистом проти небажаних гостей, минули. Церкву побудували муровану, в стилі Нагірного, хоча дзвіниця біля нової святині стара, дерев'яна. За радянських часів церкву відібрали в греко-католиків, а віддали РПЦ, і з приходом свободи православний священик перейшов у Київський Патріархат, що допомогло йому зберегти і храм, і частину парафії. Греко-католики ж вирішили скористатися з неоготичного костелу, який будували тут поляки в міжвоєнний період. Важко сказати, чи прикрашає храм позолочена банька та червоний металочерепичний дах, проте неоготика – річ невимоглива, і так чи інакше, храм виглядає цілком пристойно!
Крім „стандартного набору” пам’ятників (стрілецька могила, хрест на честь жертв репресій, Шевченко і Божа Матір), на сільському подвір’ї зберігся стовп на честь перемог Собеського над турками – брат-близнюк пам’ятника біля Нової Скваряви. А на сільському цвинтарі – поховання вояків Першої Світової війни. Тут поруч лежать солдати Австро-Угорської та Російської імперій, а на обеліску – написи німецькою, угорською, польською та українською мовами.
Монастир-фортеця
Якщо з після Нової Скваряви мандрівника потягне до славетного Крехова – завертаємо наліво. За бажанням можна зупинитись біля ставка (він буде праворуч). Купатись там теоретично заборонено, проте жовківчани на вивіски з заборонами вішають одяг, коли лізуть у воду…
Крехів славиться перш за все василіанським монастирем-фортецею, про який уже написано багато. Отже, обмежимося описом загальних рис. Наприкінці 16 століття сюди прийшли двоє монахів з Києво-Печерської Лаври – Іоіль та Сильвестр. Шукаючи усамітнення, вони пристосували під келії дві маленькі печери в розточанських горах і влаштували там невеличкий скит. Незабаром слава про святих людей рознеслася по окрузі, і в монахів з'явилися послідовники. Закінчилося все тим, що у 1612 році Станіслав Жолкевський дає монахам землю біля села Крехів і будує для них там монастир. Велику симпатію до монастиря мав Петро Могила – саме тут він прийняв рішення стати на шлях служіння Церкві. Пізніше він особисто освячував тут Преображенську церкву.
Дерев'яний монастир, обнесений символічним ровом та стіною, був знищений під час Хмельниччини, і з приходом відносно мирних часів починає відновлюватись за підтримки родини Собеських та львівських православних міщан. Доклався до доброї справи і король Михайло Вишневецький – саме на його кошти монахи будують навколо монастиря муровану фортецю. Фортеця була слабенька, але функції свої виконала добре: монастир з честю витримав усі татарські напади, яких в ті часи не бракувало. Одного разу до оборони фортеці доклався навіть молодий Іван Мазепа. На честь тієї облоги за селом встановлено пам’ятний знак.
Коли стихли усі війни, монахи спромоглися будувати муровану церкву, а згодом – і келії, розпродавши дерев'яні церкви (а з ними – і вишукані іконостаси) по навколишніх селах. У 1720 році монастир прийняв унію і згодом приєднався до василіанського чину.
У ХХ столітті крехівська обитель зазнала грабувань від польських та радянських окупантів, а у 1946 році монастир було перетворено на школу-інтернат для неповносправних дітей. Лише у 1990 році монастир (точніше, руїни монастиря) було повернено монахам. Зараз, після тривалої реставрації, монастир св. Миколая знову постав у всій красі – з відновленими храмами та келіями, фортечними мурами і баштами, з доглянутим подвір’ям і красивою дерев'яною церквою та дзвіницею, побудованими у 2005 році за давньоукраїнськими зразками. Якщо у вас більше часу – можна піднятися в гори і подивитись на скелю з печерами, де колись молилися Іоїль та Сильвестр, а також набрати води в джерелі Богоматері Люрдської. Нещодавно біля джерела монахи влаштували купель св. Анни, що (разом з іншими об’єктами благоустрою території на зразок мостів та сходів) об’єднує монастир, джерело і печери в єдиний комплекс.
Чого не видно з траси
Крім монастиря, в самому селі (з головної дороги звернути в бік Добросина біля відповідного знака) збереглася дерев'яна церква преподобної Параскеви УПЦ КП (не плутати з Параскевою П’ятницею). Церква датується 1724 роком, хоча деякі дослідники вважають, що побудований храм був раніше і лише перенесений до села в зазначеному році. Хоча вкритий огидною бляхою (неякісно встановлений гонт пропускав забагато води, отже, священик вирішив рятувати рам від потопу найменшими коштами) не дуже приваблює – особливо після вишуканої краси монастиря, проте завітати сюди варто. І не тільки тому що біля церкви – недобудований костел 1930-х років і «хрест свободи», встановлений у 1848 році на честь мудро скасованого кріпацтва. І не тільки через надбрамну дзвіницю 17 століття, яка служила водночас оборонною баштою. І навіть не тому що перед церквою зберігся так званий «камінь ганьби», такий собі зменшений варіант ганебного стовпа.
Просто не в кожному храмі зберігся іконостас школи Рутковича, в який вставлені образи з більш давнього іконостасу (більше половини апостолів з деісусного чину, а також ікони на хорах церкви походять з 16 століття і були написані народними майстрами), а образи Спаса Нерукотворного, Богородиці й архангела Гавриїла у витончених розетах над Царською брамою дописував Василь Перанович – придворний художник Собеських, війт Жовкви і активний діяч братства при василіанському монастирі! І не в кожному храмі крім такого іконостасу бароковий бічний вівтар, та й по стінах чимало старовинних «народних» ікон висить. Та й молитовникам церковним тут по сто років – вони були надруковані в жовківській друкарні ще перед Першою Світовою.
А головне – будинок священика стоїть на самому церковному подвір’ї. І якщо не піп, то попадя, весела «їмосць» пані Ганна залюбки і церкву відкриє, і історію розповість, і за пожертву подякує.
Якщо подорожуєте влітку, з Крехова недалеко до села Цетуля. Село як село, а дорога до нього веде крізь мальовничий присілок під назвою Руда Крехівська і приємний сосновий гай, а якщо в цей гай звернути, то виїдете до ставків. Піщаний берег, сосни, вид на село Кунин з сучасною, проте досить приємною церквою – ідеальне місце для тривалого пікніку, та й з наметом тут можна на ніч стати.
Дорога для сміливих
Вертатися з Крехова до Львова можна двома шляхами. Перший – через Глинсько та Жовкву. Другий – виїжджаючи з монастиря, повернути направо. Навігатори вважають цей шлях коротшим, і може колись так і було. Веде цей шлях через села Фійна та Майдан, і по дорозі можна насолодитись розточанськими краєвидами (дорога йде через самі гори), віддати шану борцям за нашу свободу біля повстанських і червоноармійських могил, приємно здивуватись Котляревському, який стоїть біля сільської школи замість Шевченка. Можна заїхати на Яворівський полігон чи зробити гак через Івано-Франкове та Страдч. Але дорога тут не ремонтувалася вже давно, а від погоди й машин страждає регулярно. Ями тут страшні, тому їхати варто хіба якщо маєте багато часу або добрячий позашляховик. Та й ці місця заслуговують на окрему розповідь.
