Королівський тракт Жовківщини. Частина 2. З Галичини на Волинь

27 жовтня 2011, 09:02 | Релігійне краєзнавство | view photo | 1 |   | Код для блогу |  | 

Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ

Битий шлях

Коли Данило Галицький засновував Львів ‒ майбутню столицю свого королівства, то запопадливо розмістив місто на межі Галичини та Волині. Навіть сьогодні дорога зі Львова до Галича (столиці Галицького князівства) займає стільки ж часу, скільки дорога зі Львова до Володимир-Волинського (столиці Волині). Через таке вдале розташування королю зручно було стежити на кордонами (війська було просто перекинути і на північні, і на південні рубежі), а також контролювати торгівлю, адже, подорожуючи з Галича до Володимира, оминути Львів було важко, та й невигідно.

Отже, охочі, що прагнули потрапити на терени Володимирської землі, прямували зі Львова через Грибовичі, Дорошів, Гряду та Куликів, де дорога розходилась – шлях до Європи вів на захід, шлях на Волинь – на північний захід. Обидві дороги були важкими та небезпечними: замало було на шляхах більш-менш великих та укріплених міст. Вирушаючи із Куликова, купці чи посли могли безпечно та комфортно себе почувати хіба що в Белзі чи Раві, до яких було неблизько.

Проблему було частково вирішено, коли наприкінці XVI століття між Куликовом та Равою постала Жовква – надійна твердиня з великим ринком та передмістями, де можна було і з комфортом переночувати, і з вигодою поторгувати. Щоправда, подорожуючим на Волинь слід було тепер робити невеличкий (кілька миль) гак, але за комфорт, безпеку та вигоду це не було великою проблемою. Отже, на початку XVII століття Жовква стала містом на роздоріжжі, а головна дорога на північ пролягла тепер там, де зараз йде траса Львів-Ковель – через Жовкву, Великі Мости, Червоноград та Сокаль.

Саме цій частині Королівського тракту Жовківщини присвячена наша розповідь (попередню частину – від Львова до Жовкви – див. тут).

Отже, якщо ви вирушили в подорож зі Львова і доїхали до Жовкви, виїхавши на об’їзну, натрапите на поворот направо, що веде на Червоноград та Ковель. Поворот праворуч ‒ і ви опиняєтесь на ненайкращій в Україні дорозі, хоча трапляються вони у нас і в гіршому стані.

«Ходімо, я покажу вам черепи!»

Ця фраза із безсмертної книги Джерома «Троє в одному човні» як ніколи актуальна для початку нашої подорожі! Адже, виїхавши на жовківську об’їзну, подивіться наліво, де ви побачите жовківський християнський цвинтар. Цей некрополь заслуговує на окрему статтю, але якщо розповідати коротко, то це – маленький Личаків. Тут ховали жовківчан, починаючи з кінця XIX століття. Отже, красивих старовинних нагробків і взагалі цікавих могил тут вистачає: це і австрійський жовнір, який загадково загинув у Крехові, і родина, яка майже у повному складі загинула в Освенцимі, і юнак-футболіст, який помер від невдалої операції. Зазначимо, його батько тепер щороку влаштовує міжнародні юнацькі футбольні турніри в пам’ять про сина...

Могили січових стрільців

Але найбільш цікаві тут військові поховання XX століття. При дорозі, подальше від зайвих очей, енкаведисти ховали загиблих повстанців. Отже, тут на сьогодні дві братські могили та кілька окремих поховань. Поряд, біля вулиці Ярослава Мудрого,на яку можна заїхати з об’їзної, поховано двіста чоловік, тіла яких було віднайдено в підвалах василіанського монастиря із пробитими руками та ногами. Важко встановити, коли саме було здійснено ці жахливі катування. Є припущення ‒ між 1946 та 1949 роками, зважаючи на уривки з газет та монети, які були віднайдені разом із тілами. Поряд – могили Січових Стрільців, які загинули в боях з поляками під час війни за незалежність ЗУНР, а також братська могила польських солдат, що воювали проти нас. Ще тут поховані поляки, що воювали проти більшовиків, а також (на видному місці, одразу біля входу з боку міста) радянські солдати, що загинули в боях з нацистами проти «українських буржуазних націоналістів» – тобто, повстанців. Є тут і окрема братська могила з тими, хто загинув в одній битві (повстанська сотня протистояла цілій бригаді та ще й змогла вийти з оточення). Відповідно до «бандерівських» традицій, могили радянських солдат доглянуті, з квітами.

На жовківському цвинтарі

Тут же, поряд, перепоховані євреї, яких розстрілювали нацисти у 1943 році. А біля самого входу на цвинтар – могила Іллі Довганика, ідейного комуніста, який входив ще до КПЗУ у 1930-х роках. З приходом радянської влади його було обрано головою райкому. Звісно, корінний жовківчанин аж ніяк не хотів запроваджувати репресії проти земляків, – а також сваритись з повстанцями, які переважно були його старими знайомими. Тому, ставши головою райкому, першим ділом пішов та домовився з «лісовими хлопцями»: він проводитиме колективізацію мирно, без жертв та з мінімальними втратами для людей, а повстанці його не чіпають. Проте у 1949 році Довганика таки вбили, і радянська влада зробила з нього мученика. На цвинтарі йому поставили пам’ятник, на будинку, де він жив, була меморіальна дошка, піонерів водили «до Довганика» давати присягу, покладали квіти... А коли колишній водій Довганика був вже при смерті, він покликав до себе вдову колишнього секретаря райкому та розповів, як все було насправді – Довганика вбили енкаведисти. Що цікаво, для вдови ця новина не була сюрпризом: одразу після загадкового атестату до неї навідалися повстанці та розповіли, що вони добру людину не чіпали. Отже, владі потрібен був якийсь мученик, а чекати, коли повстанці вб’ють занадто людяного чиновника, було довго. Цікава паралель з долями Галана чи Костельника...

А загалом, жовківський цвинтар – це один великий «пам’ятник усім», хто став учасником чи жертвою усіх негараздів XX століття, кого розділяли фронти, народи та переконання, але примирила вічність.

Могили польських і українських вояків

До речі, праворуч від об’їзної, навпроти жовківського цвинтаря – пам’ятний знак епідемії, яка лютувала тут у 1653 році.

Дерев’яні Церкви та жаб’ячі ставки

І знов, виїхавши на потрібну нам трасу, не поспішайте тиснути на газ – невдовзі буде поворот наліво, що веде до сіл В’язова, Замочок, Бесіда та Любеля. В’язова туриста мало чим привабить, а от в Замочку на кілька хвилин зупинитись можна. Село отримало свою назву на честь невеличкої фортеці, яку тут збирались будувати у XVII столітті – чи то для відпочинку на полюванні, чи то для захисту від татар. Обравши зручне розташування між ставками та болотами, розчистили місце – і припинили роботу: король помер, на полювання не було кому їздити, а татарські набіги згодом припинилися. Тому замість замку збудували тут Церкву (або перенесли туди вже діючу – про всяк випадок). Згодом святиня занепала, і у 1790 році на її місці побудували нову. Стоїть тут вона ще й досі – Церква Димитрія Солунського. Святиня надзвичайно красива, доглянута та не спотворена ремонтом (принаймні, поки що).

Церква в с. Замочок

Від Замочка дорога веде просто на Любелю – чимале село з кількома цікавими пам’ятниками. Так, тут є пам’ятний знак на спомин усіх мешканців села, загиблих під час Другої Світової війни «на фронті, в бою та внаслідок тяжких обставин, пов’язаних з воєнним часом». Цікаво, що дати Другої Світової війни тут зазначені оригінально – 1939-1950. Чи то селяни визначали кінцеву дату після загибелі Романа Шухевича, чи то з останнього бою з повстанцями в цих краях... Мабуть, і те, і те! Ще є знак на честь річниці Берестейської унії та кумедний Шевченко.

Церква в Любелі

А от в центрі села на туриста чекає велична дерев’яна Церква св. Миколая. Зазначимо, її збудували у 1767 році, а у 1873 році вона згоріла. Незадовго через 10 років її відремонтували, через 40 років ремонтували знову. Останній раз над храмом у 1934 році працював Євген Нагірний. Отже, суміш стилів (бароко, класицизм, «народний» стиль та модерн) приємно відобразились на зовнішньому вигляді споруди – нахилені всередину стіни восьмерика нави, цибулясті, майже круглі, бані, гонт, яким оббиті не тільки восьмерик, а й усі стіни і навіть балки храму, і, нарешті, приємний світло-сірий колір храму з коричневими дверима та вікнами – все це справляє незабутнє враження та відрізняє любельську Церкву з-поміж інших дерев’яних храмів.

На початку 1990-х років за храм боролись православна та греко-католицька громади, інколи доходило до курйозів (наприклад, коли одні зачинили других у храмі і не хотіли випускати). Але врешті-решт справу вирішили мирно – католики і православні служать у Церкві по черзі.

Церква в Любелі - погляд зі ставка

Сфотографувавши Церкву з центральної площі села, не поспішайте вертатись назад, – пройшовши двісті метрів вулицею, (вулиця перпендикулярна головній), скоро побачите два ставки. Перший – більший за розміром та романтичніший, обсаджений деревами та очеретом. Вівтарна частина Церкви виходить на самий берег ставка, тому панорама ставка з Церквою вражає навіть гурманів туризму. А другий ставок – справжня знахідка, якщо подорожуєш влітку. Він маленький, отже, вода в ньому завжди тепла, навіть у вересні. Дно ставка ідеально чисте, а берег – з великим пляжем. То ж кращого місця для купання (особливо з дітьми) на Львівщині знайти важко.

Несподіванка обабіч траси

Між Замочком і Любелею, в чистому полі – поворот на село Бесіди. Воно ніяк не позначене, то ж стежте за дорогою: до Бесід заїхати варто. Тут збереглась не просто дерев’яна Церква, а справжня сільська фортеця – рів та вали, за якими заховався дерев’яний Успенський храм. Точніше, монастир – колись тут була василіанська обитель, яка підпорядковувалась жовківським василіанам. Монастир у Бесідах було засновано приблизно після 1667 року. Відомі засновники обителі Теофан Осташевич та Філарет Служка. Монастир було укріплено за давньоруськими традиціями, ‒ рів з водою, вал з частоколом і башточки на рогах, – монастир служив захистом для мешканців навколишніх сіл.

Церква в Бесідах

Порослі соснами вали та рів, часткою якого є місцева річка Біла, чудово збереглись до наших днів. Не зазнала значних змін і надбрамна вежа-дзвіниця, через яку колись потрапляли до Церкви парафіяни – міцні широкі брами, потужна конструкція, бійниці. А ось саму Церкву кілька разів перебудовували та ремонтували. Щоправда, ремонти та перебудови її не спотворили, а скоріше навпаки – класичний портик лише додає храму краси, вдало поєднуючись з бароко дзвіниці та давньоруськими валами, чистою спритною річкою та безкраїми полями з лісами, обріями.

Оборонні вали в Бесідах

Ще більшого романтизму цій незвичній фортеці додає повстанська могила біля валу – 19 грудня 1945 року боївка ОУН на чолі з крайовим провідником Дмитром Злюзаром (псевдонім ‒ Золотар) вела тут свій останній бій проти НКВС...

Село гетьманів та москвофілів

Повернувши на головну трасу та проїхавши кілька кілометрів, потрапляємо до села Туринка. Звичайнісіньке село на трасі, – але з надзвичайно цікавою історією. У другій половині XVI століття Туринку орендувала родина Жолкевських, адже голова родини старий Станіслав Жолкевський, займаючи посаду воєводи руського, мав бути близько до місця служби – тобто, до Львова. Щоб кожного разу не їздити з родової Жолкевки, що на Холмщині, він з родиною перебирається ближче до Львова та орендує Туринку, де живе разом з родиною. Саме тут у 1547 році народився Станіслав Жолкевський-молодший, засновник Жовкви та фундатор Крехівського монастиря, коронний гетьман, підкорювач Москви та герой Цецорського походу. Жолкевські жили тут аж поки Андрій Висоцький не подарував їм село Винники, біля якого була закладена Жовква. Поки не було завершено будівництво замку, двір Жолкевських перебував у Туринці. Саме тут 1595 році народився і майбутній гетьман війська Запорізького Богдан Хмельницький – адже це сталося тоді, коли через рік Жолкевський прийняв його батька на службу і задовго до переїзду Жолкевьких до нового замку.

Але гетьмани гетьманами, а село славиться не тільки ними. На околиці села стоїть мурована Церква, побудована в стилі, характерному для школи Василя Нагірного – хрестоподібна в плані, з круглим куполом. Храм побудовано на місці дерев’яної святині, яка служила водночас сільською фортецею. Про останнє красномовно свідчать і розташування святині, і залишки валів навколо храму...

У Церкві збереглась старовинна чудотворна ікона Христа Спасителя, а також пам’ятні дошки на честь відомих туринських парохів, серед яких – двоє москвофілів, «борцовъ за единую Русь», як вказали на дошках однодумці парохів.

Що ж, захоплення російськими газетами та мрія про «білого царя», який визволить Галицьку Русь від польського гніту, була досить поширена серед духовенства другоъ половини XIX століття. Це не заважало священикам-москвофілам молитись за Папу Римського, гідно служити своїй пастві та бажати щастя й долі своїй землі. Врешті-решт, росіян ці «борци за єдіную і нєдєлімую» бачили лише на картинках, і ніяк не могли уявити собі, як вони поводитимуться на «визволених» землях у 1914 році... Як і те, що за переплату «Ниви» австрійська влада відправить їх до концтаборів Терезін та Талергоф, стратить як російських шпигунів. Василь Кокотайло, парох с. Туринка, за москвофільство був відправлений до концтаборів вже у перший рік війни. Під час конвою над священиком знущались австрійські жовніри, – що не додало заарештованому любові до цісаря... Щоправда, ув’язнення він відносно спокійно пережив, після війни повернувся до Туринки, де і помер аж у 1954 році. Цікаво, як переживав він радянську окупацію та інші особливості життя під владою «братнього народу»...

З Туринки від траси дорога веде на село Купичволя, де стоїть дерев’яний костел Івана Хрестителя 1930-х років – приємна неоготична святиня з сигнатуркою, обхідною галереєю та великими вікнами. У 1945 році костел переробили під Церкву (поляки на той час вже встигли втекти на історичну батьківщину). Зараз, коли збудували нову Церкву, костел закрили, він напівзанедбаний – для головного храму села був замалий, а друга Церква селянам не потрібна.

Великі Мости

Проїхавши Туринку, перетинаємо кордон Жовківського району і майже одразу потрапляємо до містечка Великі Мости. Це – типове містечко при дорозі, притулок для торговців та ремісників, які жили за рахунок потреб мандрівників та навколишніх сіл. Виготовляли тут (поміж обов’язкової для будь-якого міста шевської чи столярної «продукції») смолу, живицю тощо. Але головним джерелом прибутку міщан були мости, за перехід через які міщани брали мито з подорожуючих. Великі Мости відомі з XVI століття (тоді воно було селом і називалося Містки). 23 липня 1549 року король Речі Посполитої Сигізмунд Август дає Місткам статус міста та Магдебурзьке право. На подяку міщани вирішили перейменувати місто на Августів, про що направили відповідну петицію:

«Хочемо, аби місце це з цього часу називалося Августів і, щоб ніким іншим ніяк інше називатися не могло».

Але назва не прижилася, а тому в документах місто іменувалося «Августів або Великі Мости», а у XVIII столітті історична назва знов стала офіційною.

Резон в цьому був – завдяки мостам та миту з подорожуючих місто швидко відроджувалось навіть після руйнівних татарських набігів. Мости тут, дійсно, були великими і важливими – адже Рата тут розливалася, перетворюючись зі струмка на щось подібне на справжню річку. Мокроти додає ще й річка Болотня, яка також протікає через місто. Через ці потоки вели (і ведуть ще й досі) три мости, без яких на Волинь не потрапиш! Тому особливу важливість у життя міста відіграв привілей 1583 року, який дозволив міщанам побудувати через Рату мости більшої «пропускної здібності», – що у принципі і перетворило Містки на Великі Мости!

Тут було чимало євреїв, які разом з українцями та поляками створювали у Великих Мостах неповторний містечковий колорит. Єврейська громада Великих Мостів була знищена нацистами, поляки переїхали до Польщі, українців «розбавили» переселенцями, а поряд із старовинними кам’яницями XIX століття набудували «хрущовок».

Краєвиди Великих Мостів

Тепер, на перший погляд, місто мало чим нагадує той форпост середньовічного капіталізму, яким колись було. Але якщо придивитись, то на прискіпливого туриста тут чекає багато скарбів! По-перше, це військова частина XIX століття, яка використовується за призначенням ще й досі. На відміну від багатьох міст та сіл Західної України, у Великих Мостах військову частину не розформували і не розтащили по цеглинці, і військові на вулицях міста додають йому колориту! По-друге, це костел – точніше, руїни костелу, які зараз поступово перетворюють на діючий храм. Простягається він на північ від Церкви, неподалік від головної героїні нашої розповіді – траси Львів-Ковель. Це еклектична споруда, зведена у 1837 році на місці більш давнього костелу, зруйнованого часом, пожежами та війнами. Радянська влада зробила з нього кінозал, а після пожежі перетворила на пекарню. У 2004 році храм нарешті повернули римо-католикам, які до того збирались у невеличкій каплиці при трасі (по лівій стороні, якщо їхати в бік Волині). Збираються вони там і досі – адже після радянського хазяйнування тут треба багато чого відновлювати та ремонтувати.

Єврейські сліди у Великих Мостах

По-третє, це мальовничі руїни синагоги початку XX століття. Офіційно знищили її нацисти, хоча і радянська влада доклалася до руйнації пам’ятки не гірше. Зараз євреїв у місті немає, а тому молитись тут нема кому – хіба що прочанам та нащадкам загиблих. Тому з синагоги зробили своєрідний пам’ятник – обнесли божницю парканом, знесли до неї нагробки зі знищеного єврейського цвинтаря та написали на фасаді імена усіх великомостівських євреїв, закатованих нацистами. Імена написані на івриті, а тому легко зрозуміти, хто шанує пам’ять наших земляків! Так чи інакше, це – ледь не єдиний випадок гідного пристосування руїн синагоги. А руїн цих по Україні ще багато...

Церква Благовіщення у Великих Мостах

І нарешті, головна цікавинка міста – греко-католицька Церква Благовіщення, зведена у 1893 році за проектом всегалицького січовика-архітектора Василя Нагірного.

Церква Благовіщення у Великих Мостах

Ця п’ятибанна неовізантійська святиня цікава насамперед тим, що тут зберігається чудовий іконостас Жовківської іконописної школи.

Іконостас у Великих Мостах

Судячи з усього вищезазначеного, цей іконостас купили в одному з монастирів на початку XVIII століття, коли будували у Великих Мостах нову Церкву. Скоріше за все, це був Крехівський монастир, який якраз тоді розпродавав свої дерев’яні Церкви з іконостасами для будівництва мурованих келій та Церкви. «Поправити» намісні ікони довірили жовківському майстру Григорію Асафатовичу, про що свідчить напис під намісною іконою Спаса:

«Сії ікони виправив благородний раб Божий Григорій Асафатович, родич мостовський міщанин Жовківський...».

Намісна ікона Благовіщення

Та під намісною іконою Богородиці:

«З жоною своєю ...до церкви мостівській, храму Благовіщєння Пр. Богородиці ради своєго спасіння».

Важко сказати, чи поправив Асафатович ікони, чи зіпсував їх вид (намісні ікони в цьому іконостасі – найменш виразні), і чи має іконостас відношення до Крехова, але достеменно відомо, що до іконостасу цього мостівчани ставились з великим пієтетом. Замість того, щоб пристосовувати іконостас під габарити нової Церкви (як зазвичай робили і роблять в нас по селах та містечках), вони нову Церкву будували під розміри іконостасу, – щоб, не дай Боже, не пошкодити безцінний духовний та мистецький скарб! Габарити іконостасу врахували і тоді, коли Нагірний проектував діючий зараз мурований храм. Щоправда, не збереглись до наших днів дияконські брами. Та і велика кількість корон на іконах (у XIX столітті трохи переборщили з реставрацією) дещо плюндрує первісний задум жовківських малярів. Проте приємне враження викликає Жовківська іконописна школа і у Великих Мостах.

Богородиця з Дитям

З Великих Мостів дороги ведуть на Белз, Червоноград та Сокаль. У кожному із цих місць варто затриматись на цілий день (і кожне заслуговує на окрему статтю), проте створити собі враження про кожне з цих міст та подивитись на усі їхні цікавинки можна і за годинку.

Місто сільського типу

На виїзді з Мостів головна дорога веде на Червоноград, проте варто спочатку завернути наліво, на Белз. Це місто одне із найдавніших на Русі, колишня столиця удільного князівства, а зараз – одне із найменших міст в Україні: зараз тут живе лише півтори тисячі чоловік.

Не забудьте на під’їзді до Белзу зупинитись та насолодитись панорамою цього мальовничого «міста сільського типу».

Від замку, де жили і правили удільні князі, залишилися залишки валів та місце, яке в народі офіційно називають «замочок». У XIII столітті король Данило Галицький перевіз до Белзу старовинну ікону Божої Матері, яку століттям пізніше поляки перевезли до Ченстохова та зробили головною національною святинею. Зараз у Белзі залишився лише список Ченстоховської ікони Божої Матері та красивий санктуарій на її честь, зроблений на початку XX століття. Тоді ж на Замочку побудували костел та оформили своєрідний меморіал – аркадну галерею по периметру колишнього замку, вже вищезгаданий санктуарій та костел (зараз там збирається громада УПЦ КП).

Белз, розвалини монастиря

Колись в Белзі було два римо-католицьких монастирі (домініканців та домініканок) та дві дерев’яні греко-католицькі (а раніше – православні) Церкви, одна з них – на цвинтарі. Обидва римо-католицькі монастирі (до речі, XVII століття) скасували австрійці під час «просвітницьких» реформ Йосифа Другого. Причому домініканський монастир переробили на ратушу, а монастирський костел – на звичайний парафіяльний. На жаль, від храму залишились лише мальовничі руїни, адже під час Другої Світової війни під час канонад чи бомбувань Церкви не жаліли ані нацисти, ані «совєти». Зате заново пофарбована ратуша (колишні келії) стоїть надзвичайно красива, навіть всередині барокові розписи можна побачити. Збереглась і колишня монастирська дзвіниця.

Ратуша в Белзі

Монастир домініканок дробити не стали, а просто передали греко-католицькій громаді. То ж греко-католики перебрались до нового храму, а старий згодом розібрали. Звісно, за радянських часів храм за призначенням не використовувався, і ремонт та реставрація Церкви та колишніх келій триватиме ще довго.

Белз, нині церква УГКЦ

Варто завітати і на цвинтар, щоб побачити єдину збережену в Белзі дерев’яну Церкву св. Параскеви П’ятниці – цікаву, дводільну, вкриту гонтом.

Белз, дерев'яна церква

Далі по маршруту – єврейський цвинтар. Точніше, один з двох: перший кіркут у місті був на міських валах (які біля центральної вулиці непогано збереглися), але від нього залишилася лише пам’ятна табличка на огорожі. Зате новіший цвинтар (до нього треба буде хвилин десять пройтись від християнського цвинтаря) доглянутий, з почищеними мацевами (нагробними плитами), місцем для кидання молитовних записочок біля поховань найвідоміших рабинь та єврейським культурним центром неподалік. Що ж, на відміну від багатьох інших єврейських міст України, тут хасиди не забувають своїх.

Юдейський цвинтар в Белзі

Одна із найбільш таємничих споруд міста – 400-літня Аріанська Вежа. Стоїть вона між Замочком та центром міста, колись була оточена ровами. Важко сказати, яке призначення мала ця споруда – чи то каплиця, чи то архів, чи то бібліотека, чи то арсенал. Так чи інакше, ця загадкова будівля зараз відреставрована і служить місцевою картинною галереєю.

Белз, Аріянська вежа

Окрім того, в Белзі не можливо не побачити старовинні модерні будинки та вілли (вілла в центрі міста з цибулястою башточкою – колишній будинок рабина).

Навколо Белзу

Костел у Варяжі

Від Белзу можна проїхати на Варяж та Угнів – в двох містечках збереглись розкішні, хоча й занедбані, барокові костели.

Костел у Варязі зі середини

Костел у Варязі зі середини

А от в Угневі є василіанська Церква доби класицизму, яка претендує на роль молодшої сестри та «зменшеного варіанту» василіанського храму в Жовкві. Зазначимо, художник Даміан Горняткевич у 1933-1936 рр. виконав тут стінопис: досить цікавий, у модерному стилі. Прагнучи наслідувати приклад Буцманюка, він написав на склепіннях храму сюжет на тему Покрови, де з однієї сторони – апостол Андрей, князь Володимир, княгиня Ольга і чи то Нестор-Літописець, чи Феодосій Печерський, а з іншої сторони – Мазепа, Шашкевич, Шевченко та Шептицький.

Розписи в Угневі (фото І. Пустинникова)

Останніх за радянських часів забілили, і, на відміну від жовківського храму, ще й досі не відновили. Адже церкву ділять між собою греко-католики та УПЦ (МП). А тому піп МП рогом встав проти українських героїв на стінах храму. Мабуть, хоче намалювати там Івана Грозного…

Розписи в Угневі (фото І. Пустинникова)

Місто-герой

Червоноградський костел

З Белзу їдемо до Червонограду. Це унікальне місто, а тому тут варто провести цілий день. Відзначимо, що справа не тільки в архітектурних пам’ятках, їх якраз тут небагато: палац Потоцьких, василіанський монастир і колишній костел (зараз – православна Церква). У палаці (вірніше, в тій його частина, яка є більш-менш відремонтованою) є місцевий краєзнавчий музей, філія Львівського музею релігії. Тут чимало гарних ікон, образів на релігійну тему, книжок, меблів та усього, що змогли зібрати після руїн палаців та храмів. Бароковий костел (він же бернардинський монастир, він же напівзруйнований радянський склад) взяла під опіку УАПЦ і трохи перестаралась з ремонтом: стіни в колишньому костелі розписали «під Васнецова», не пошкодувавши при цьому залишків барокової ліпнини, яку просто збили. Найбільший гріх нових господарів – це встановлені на даху п’ять куполів. Але, як би то дивно не виглядало, загальне враження від храму приємне. Все ж таки Васнецова приємно бачити навіть скопійованим…

Василіянська церква

Зате василіанський монастир (наполовину пізнє бароко, наполовину – ранній класицизм) реставрують грамотно – тим більше, що вселились туди історичні господарі. Отже, нічого страшного вони тут не зробили. Навіть сучасні скульптури на фасаді виконано зі смаком і поставлено там, де і мали б стояти. Ще монастир славиться чудотворною іконою Божої Матері, яка висить у вівтарній частині монастирської Церкви за храмовою іконою та відкривається на свята.

Палац Потоцьких у Червонограді

Навпроти монастиря – філія Львівського музею ім. А. Шептицького. Крім постійної експозиції (вишивка та етюди Гната Хоткевича), тут час від часу привозять цікаві експозиції зі Львова. Але найбільш цікаве тут саме місто. Колись воно мало назву Кристинопіль – на честь дружини засновника міста, одного з Потоцьких. Місто мало чим відрізнялось від інших резиденцій – Жовкви, Олики чи Бузька: пишний палац-садиба, ремісничі та торговельні квартали, красиві храми, єврейські райончики… Але почалася війна... Молотов з Риббентропом вирішили, що Кристинопіль (разом з Белзом та навколишніми краями) відійде до Рейху. Отже, після війни ці місця відійшли до Польщі, а всіх українців звідси в примусовому порядку виселили. Але на початку 1950-х років тут знайшли вугілля – і Сталін різко зажадав приєднати ці землі до УРСР. Vae victis – і тепер звідси виселили усіх поляків.

Філія музею ім. А.Шептицького

Влада отримала можливість створити на буржуазних руїнах зразкове радянське місто – із рядами 5-поверхівок, із типовими «совковими» площами та пам’ятниками, із безликою масою населення, яке звозили сюди з усього Союзу. Але другого Донбасу з Червонограду зробити не вдалося. Саме в Червонограді першим зняли Леніна та почали перейменування вулиць. Тут пишаються меморіалами на честь УПА та Січових Стрільців (не забуваючи при тому і радянських воїнів). Загалом, сучасний Червоноград – охайний та зелений, а відтак сам по собі служить пам’ятником героїчного опору людей радянській ідеології.

Невеличкий середньовічний райцентр

Від Червонограду недалеко і до Сокаля ‒ старовинного містечка, трохи спотвореного індустріалізацією (ряди хрущовок роблять місто подібним на концтабір – ідеал радянського життя). Але центральна вулиця – вулиця Шептицького – досить приємна, затишна і повна старовинних будиночків. Вона надає місту, якщо не шляхетність, то, принаймні, певне обличчя, виразне та гостинне.

Історія міста типова: воно відоме з пізнього середньовіччя, потерпало від татарських нападів. Зазначимо, у 1519 році тут зазнав поразки навіть непереможний князь Костянтин Острозький (щоправда, пізніше він взяв реванш).

Костел у Жвирці

Але давайте оглянемо все по порядку. Недоїжджаючи до самого міста, потрапляємо до села Жвирка, яке славиться бернардинським монастирем XVI століття. Дзвіницю його ренесансного храму добре видно ще з траси. Звісно, заміський монастир був справжньою фортецею, з муром, вежами, ровом та валом, які допомогли обителі встояти навіть проти військ Хмельницького (хоча легенда оповідає, що гетьман пощадив монастир після того, як помолився там та отримав зцілення від важкої хвороби). Кого пощадили козаки, тих не пощадила радянська влада – монастир перетворили на в’язницю. Навіть зараз тут залишається виправна колонія – хоча керівництво цього «виховного закладу» обіцяє віддати віруючим храм для молитви, якщо в селі з’явиться римо-католицька парафія.

церква св. Михаїла в Сокалі

В’їхавши до самого міста, повертаємо на вищезгадану вулицю Шептицького та прямуємо до кінця – і потрапляємо до історичного центру. Незважаючи на радянське хазяйнування, тут збереглося доволі багато старовини. Перш за все, це неокласичний греко-католицький собор св. Петра і Павла (1909 рік) – велична споруда з гармонійними формами, гідне дітище Василя Нагірного. Від собору, вбік головної вулиці, тягнеться вуличка Березовського – на ній вимальовується менша за розмірами, але не за красою, пізньобарокова Церква св. Арх. Михаїла (1778 рік). Далі по вулиці Шептицьких іде велика площа, на якій стоїть пам’ятник Шевченку (один із небагатьох приємних пам’ятників Кобзареві).

Костел в Сокалі

За спиною Шевченка – величезний модерновий костел, який, на жаль, не використовується за призначенням. Його розпочали будувати у 1930-х роках, але так і не добудували. Римо-католицька спільнота в місті є, проте дуже маленька, а тому справа з поверненням та відновленням костелу рухається повільно.

Церква св. Миколая в Сокалі

Зате за костелом розмістилася гарненька ратуша (XIX століття), ще одна затишна проща і міський парк, на місці якого колись був традиційний середньовічний ринок. Про первісне призначення цієї ділянки нагадують мальовничі руїни синагоги (кінець XVIII століття) із рештками стінопису, а також головна принада міста – Миколаївська Церква. Стоїть вона в парку, на самому березі Західного Бугу. Церква тридільна в плані, має потужні мури (до 2,4 м.) з контрфорсами, що прямо вказує на оборонний характер святині. Воювали тут не тільки зброєю і не тільки проти татар: у 1594 році тут було проведено собор, на якому руські єпископи вирішили приймати унію з Римом. А ще всередині збереглись барокові розписи XVIII століття.

Окрім цього, в Сокалі є музей «Людина. Земля. Всесвіт» зі специфічною, але надзвичайно цікавою експозицією. А ще, пройшовши від синагоги вулицею вниз до кінця, можна подивитись на рештки оборонної вежі. Все це, у порівнянні з краєвидами долини Бугу, робить Сокаль гідним завершенням подорожі.

Стара синагога - без неї не може бути

Звісно, недалеко вже і давньоруський Володимир-Волинський, і Зимне, і Низкиничі... Але, як каже народне прислів’я, не треба кидати усі яйця в одного президента. Цю подорож і так можна за бажанням розтягнути на два чи три дні – вона того варта!

Система Orphus
Рейтинг
0
1
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
Відповідь на коментар
Коментар
Ім'я
Введіть код