Скарби обителі у Красній Пущі

1 червня 2011, 14:52 | Релігійне краєзнавство | 0 |   | Код для блогу |  | 

Володимир МОРОЗ

Краснопущанський монастир отців Василіан розташований у мальовничій долині річки Золота Липа на межі Поділля і Прикарпаття у Бережанському районі на Тернопільщині. Історія виникнення цієї обителі відображена у легенді, згідно з якою, взимку 1665 р. коронний хорунжий і власник довколишніх маєтностей Ян Собєський заблукав у лісі під час погоні за оленем і випадково вийшов на скромну хатину пустельника Гедеона.

Монастир у Краснопущі

“Зголоднілий і змерзлий, намагався доконче добратися до своїх, хоч якось, адже з різних сторін відзивалися, а ніхто у глибокий яр, куди він зайшов, не спускався. Вільним кроком, щохвилі западаючи у сніг, йшов яром угору, звідки, міркував, вийде на рівніше місце і швидше зійдеться зі своїми. Так йшов досить довго, аж вибрався на долинку широку, з одного кута якої пробивалося слабке світло. Тоді рогач (олень. – Прим. ред.) кинувся просто з-під ніг і побіг до місця, звідки блимало світло. Слідом кинувся Собєський. Олень став біля низенької хижі, у маленькому віконці якої мерехтів промінчик, і вдарив рогом у двері. Вони відчинилися, а з хатини, освітленої лучиною, вийшов старець, одягнутий у законницький габіт, якому олень припав до ніг, і так лежав доти, аж доки Собєський, увійшовши всередину, привітав господаря”.

Почалася розмова, у якій, між іншим, старець напророчив гостеві обрання на королівство. Потім вони розділили скромну вечерю – горщик вареного гороху.

Про себе цей легендарний чернець теж розповів: козакував, бував у татарських і турецьких краях, брав участь у поході гетьмана великого коронного С. Жолкевського на Москву (вочевидь, у 1609 р.) та, вже як військовий капелан, у поході гетьмана Б. Хмельницького Україною. Був присутнім і під час Зборівської битви; пішов у ліси й зупинився на місці згарища, де тепер село Краснопуща. Там з допомогою місцевого жителя на прізвище Пліховський Гедеон облаштував собі хатину.

Слова старця мали сильно вплинути на майбутнього короля, адже той, як писав автор “Хроніки Поморянської” Б. Заморський, а за ним історик Л. Татомир, уже 7 березня 1665 р. призначив у Львові дві фундації на василіанські монастирі у Краснопущі та Золочеві. Трохи пізніше подібну фундацію Я. Собєський призначив і давньому монастирю у Підгірцях. Л. Фінкель, а відтак і сучасний дослідник В. Парацій зазначали, що відповідний привілей датований 5 березня того ж року. Натомість Р. Тринько пише, що це сталося 13 червня у Жовкві.

У продовженні цієї, романтизованої, версії історії обителі читаємо, що вже навесні 1666 р. о. Гедеон Буйницький мав дерев’яний монастир і трьох послушників. Насправді ж цей чернець не міг бути засновником монастиря у Краснопущі, оскільки помер аж у 1756 р., а за легендою, вже у 1665 р. був глибоким старцем. Про інший розвиток подій можна вести мову і тому, що вже 20 грудня 1664 р. за старим стилем львівський єпископ Атанасій Желиборський видав у Рудниках біля Львова грамоту ченцям Варлаамові та Феодосієві на заснування монастиря у Красній Пущі – саме такою була первісна назва села.

Монастир у Краснопущі

Одначе не можна говорити і про фантастичність легенди. Приміром, навіть незначна, на перший погляд, згадка про те, що Я. Собєський йшов угору до місця майбутньої обителі, перегукується з цікавим фактом – спершу монастир стояв на горі. На теперішнє місце його перенесли у 1730 р. Тоді ж збудували нову церкву Воздвиження Чесного Хреста. Також у XVIII ст. неподалік від обителі, на горі Зосимовій, стояв скитик з церквою Вознесіння Господнього.

“Ця дерев’яна однобанна церква в облятті привілею Михайла Казимира Радзивіла 1746 р. згадується як ново виставлена”, — зазначає у своєму дослідженні про Краспопущанський монастир мистецтвознавець В. Вуйцик.

Із 1700 р. монастир, як і вся Львівська єпархія, став унійним.

Уже в XVII ст. монастир отримав значні пожертви. Зокрема, Я. Собєський надав обителі 1000 моргів землі, а також подарував дзвони, вилиті з гармат, захоплених у турків під Віднем. Після смерті короля чергові пожертви монастиреві у 1726, 1731 і 1733 рр. надав його син, королевич Яків. Спочатку він звелів виділяти василіанам 250 злотих на рік. Була доречною допомога і в 1733 р., оскільки за рік перед тим згоріли і храм, і келії. Відтак королевич 11 березня 1733 р. звернувся до комісара маєтків руських у Жовкві Сеправського, щоб виділити дерево для будівництва.

Нову монастирську церкву звели із дубових брусів у 1740-х рр. Вона мала три верхи і була вкрита гонтом. Протягом XVIII ст. храм декілька разів оновлювали. Саме у ті часи, у 1735-1750 рр., ігуменом у Краснопущі був о. Гедеон Буйницький, з ініціативи якого чітко визначили межі монастирських земель. Для цього встановили спеціальні кам’яні стели з написами, які фіксували, що володіння збільшили завдяки звертанню о. Гедеона до королевича.

У 1796 р. ігумен монастиря звернувся до місцевої дідички, княгині Любомирської, з проханням видати дозвіл на заготовлення каменю з Прушинської гори, щоб зробити під спорудою кам’яний фундамент. 23 травня1800 р. розпочали підважувати стіни храму. роботами керував майстер-тесля із Бережан Франціск Площак. У другій половині ХІХ ст. церкву оновили і вкрили її бляхою. Уже такою пам’ятку побачили І. Франко, Б. Лепкий та А. Чайковський. Ці три письменники та громадські діячі не тільки відвідували монастир, а й користувалися його багатою бібліотекою. Одне видання з неї – збірник знаків для ворожби – навіть потрапило у колекцію Каменяра після його візиту в Краснопущу 1892 р. За деякими даними, І. Франко просто не повернув книгу, тож не дивно, що коли у 1900 р. М. Павлик у рамках програми НТШ об’їжджав монастирі з метою виявити старі книги, у Краснопущі, як і в Крехові, Кристинополі, Словіті та Жовкві, доступу до бібліотек йому не надали.

Бібліотека Краснопущанського монастиря не залишалася незадіяною перед тим. Літопис Добромильського монастиря під датою 19 листопада 1771 р. повідомляє, що у 1771-72 навчальному році там читали курс риторики для духовенства із Добромиля. Аналогічний запис, але вже під датою 19 серпня 1772 р., є у літописі Лаврівського монастиря. Згадано й учителя вимови, отця Лаврента Чижевича ЧСВВ. Коли ж у 1810 р. влада заборонила викладати у Львівському університеті філософію і богослов’я, відповідне навчання організували у Краснопущі і проводили його до 1814 р., причому українською мовою. Були в обителі й належні для освітньої діяльності побутові умови: у 1786-97 рр. замість дерев’яного комплексу келій звели кам’яний. Це зробили за ігумена Йосафата Скотинського.

Монастирський будинок стоїть досі, а от дерев’яна церква згоріла 26 червня 1899 р. через те, що паламар забув загасити одну свічку на вівтарі. Надбання сотень віків були знищені за декілька годин нещастя. Показово, що про небезпеку пожежі попереджав ще у 1874 р. консерватор (відповідальний за збереження пам’яток) Мечислав Потоцький. Із вогню вдалося винести частину майна, але був майже повністю втрачений мистецький шедевр – краснопущанський іконостас.

“Та поважна річ, опріч відбірного виконання, захоплювала око своїм гармонійним складом і серед знавців оцінена є на 100000 польських золотих. Якби цей іконостас оздоблював яку зі львівських церков, неодмінно був би однією з найбільших цікавостей і дивовиж нашої столиці...", — писав М. Потоцький.

Іконостас зацікавив мистецтвознавців уже у ХІХ ст. Його авторами називали як українських, так і польських чи волоських (італійських) майстрів. Дебати доходили навіть до того, що коли А. Петрушевич вів мову про львівського маляра Василя, то скептично налаштований В. Лозінський взагалі піддавав сумніву існування такого. З’являлися припущення, що автором іконостасу був нібито відомий колись у Львові художник Копецький, хоч такий ніколи не існував. Зрештою, архівні матеріали дозволили довести, що Краснопущанський іконостас зробив один із найкращих малярів Жовкви Василь Петранович (помер у 1759 р.), який був, одначе, не придворним малярем короля Я. Собєського, а, як встановив В. Вуйцик, працював для його синів Костянтина і Якова. В. Петранович навчався у придворного маляра Юрія Елеутера Шимоновича-Семигиновського. До робіт цього митця належать, окрім краснопущанського, ще й іконостаси крехівської монастирської церкви св. Миколая, парафіяльної церкви св. Миколая у Бучачі та, швидше всього, Віцинського василіанського монастиря (тепер с. Смереківка Перемишлянського р-ну Львівської обл.)

Монастир у Краснопущі

Уже згаданий М. Потоцький констатував, що іконостас мав приблизно 80 образів. Він був «п’ятиярусний, барокової форми – з припіднятою верхньою центральною частиною. Така пірамідальна композиція характерна для XVIII ст. Крім обов’язкових ікон у ньому над празниковим був ще додатковий ряд з іконами євангельської та христологічної тематики. Під центральним образом – нетрадиційне для цього місця “Моління на чашу”»,— пише В. Вуйцик. Іконостас, робить висновок мистецтвознавець, вражає пишною декоративною різьбою царських врат і колонок. Отож не дивно, що Б. Лепкий, зачудувавшись цим мереживом виноградних гілок і грон та квітів соняшника, назвав царські врата “райськими”.

На жаль, після пожежі 1899 р. врятувати вдалося небагато. Л. Фінкель, приїхавши у Краснопущу 6 липня, встановив, що з полум’я витягли дві різьблені бічні колони, образ св. Василія 1741 р., образ Христа з апостолами, образ св. Івана на дереві (стара ікона), портрети Яна ІІ Собеського і Марисейки (копії). Згодом виявилося, що врятували ще 10 різьблених колон, три бічні вівтарі, ківорій (купол над престолом, підтримуваний колонами), літургійні шати і царські врата. Оригінали портретів королівської родини теж вціліли – їх забрали Потоцькі.

Нову церкву, Різдва Івана Хрестителя, збудували у 1906 р. У 1912 р. львівський монастир св. Онуфрія придбав для Краснопущанського іконостас колишнього монастирського храму в селі Деревачі неподалік від Львова. Його у 1719 р. зробив жовківський митець Гнат Стобенський. Ікони для цього іконостасу малювали ігумен Виспянського монастиря о. Теодозій Січинський та світський маляр Павло Килимович з помічником Павлом. Врятовані царські врата й вісім колон автентичного іконостасу вмонтували у куплений.

Після ліквідації УГКЦ і закриття монастирів у церкві облаштували будинок для перестарілих. У захристії зробили кухню, а іконостас спершу завішали великою шторою. Згодом його розібрали та склали у дзвіниці. Простір храму розділили перекриттям на два поверхи: на першому була їдальня, а на другому – клуб. Втрачені олійні розписи на тематику створення світу роботи художника Сергія Дідушенка. Іконостас врятувала громада з Вербова Бережанського району. Його у 1952 р. вивезли підводами із дзвіниці і змонтували у парафіяльній церкві Успіння Пресвятої Богородиці, де він стоїть досі.

Монастир перебував під постійним “наглядом” органів радянської влади одразу ж із часу вигнання німецьких окупантів та початку окупації радянської. Зі звітів “про стан релігійних культів в області за 1945 р.” відомо, що станом на 1 вересня в обителі було семеро ченців, але відповідні органи планували зібрати в ньому чи не всіх ченців із греко-католицьких чоловічих монастирів. Як причину вказували те, що вони “безусловно занимаются религиозной пропагандой”, а в Краснопущі їх можна “разместить и этим самим до окончательного разрешения вопроса о монастырях изолировать их от населения”.

Останнім ігуменом монастиря, ще з довоєнних часів, був о. Юліан Манько, якому “совіти” неодноразово пропонували перейти на російське православ’я. Він же твердо тримався рідної віри, у чому відчував підтримку не тільки ченців, а й місцевих жителів. Люди були побожні та жили у злагоді. Про те, що відвідини Краснопущанського монастиря давали наснагу, писав у своїх спогадах і декан Поморянський (у 1935-44 рр.) о. Володимир Кармазин.

Трималися віруючі й після 1946-го. Ігумена відправили на заслання у Сибір, але він встиг заховати чудотворну ікону Матері Божої. Греко-католики почали служити літургії підпільно: “…встановлено, що в селах Гиновичі, Шумляни і Жуків Бережанського району проводить відправи невоз’єднаний монах Савицький Петро, в селах Надрічне і Урмань проводить монах Пришляк Василь, в с. Пліхів і Краснопуща проводить відправи в помешканні монах Криницький. У місті Бережани проводить богослужіння невоз’єднаний священик Пасіка”, — звітував уповноважений у справах релігійних культів у Тернопільській області П. Пруселіс.

Усі ці священики (крім Пасіки) були свого часу в Краснопущанському монастирі. Є підстави вважати, що на їхню поведінку мали вплив моральні засади і переконання колишнього наставника, ігумена о. Юліана Манька, зазначає у присвяченій обителі розвідці Р. Тринько. Показовий факт, що навіть у 1953 р. Р. Криницький написав заяву на ім’я голови Ради міністрів СРСР Г. Маленкова з проханням дозволити йому служити Літургії по греко-католицькому. Але в результаті отця тільки викликали в облвиконком, де П. Пруселіс “пояснив” йому, що потрібно переходити на православ’я.

“Для этого предложили ему обратиться по данному вопросу к Архиепископа Панкратьеву, но гражданин Криницкий заявил мне, что он не желает воссоединяться, что он есть греко-католический священник и останется им до конца своей жизни и Епископу он скажет то же самое,— резюмував уповноважений у справах релігійних культів.

До речі, Р. Криницький як василіанин отримав висвячення від Митрополита А. Шептицького у 1906 р. і був відряджений для емісійної діяльності в Аргентину та Бразилію. Після багаторічного перебування за океаном чернець був духівником у жіночому монастирі в с. Підмихайлівці на Ходорівщині, а в Пліхів переїхав у 1948 р.

Ігумен монастиря о. Ю. Манько наприкінці 1950-х рр. повернувся із Сибіру і поселився спершу в смт. Куликові біля Львова, а потім у рідному селі Старому Ярові Яворівського району. До такого переїзду священика змусили тиск та численні провокації радянських органів.

Настоятель помер 20 вересня 1977 р. і похований на сільському кладовищі. Але не всім монахам, які були у Краснопущі, судилася легка смерть. Уродженця с. Великі Гаї біля Тернополя, блаженного священномученика Якима Сеньківського заарештували разом із ігуменом дрогобицького монастиря ієромонахом Северином Бараником 26 червня 1941 р. За переказами, його зварили у казані в дрогобицькій тюрмі. Я. Сеньківський перебував у Краснопущанському монастирі у 1920-х рр.

У 1979 р. у приміщеннях обителі відкрили Бережанський психоневрологічний будинок-інтернат. Відновлення монастиря почалося, коли у 1992 р. у Краснопущу повернулися отці-василіани. У 1993 р. обителі повернули церкву, каплицю та частину приміщень. Справжнім святом стало повернення головної реліквії – Краснопущанської чудотворної ікони Матері Божої, яку в радянські часи берегла і переховувала місцева жителька Марія Лещук.

Образ є копією Іверської ікони на горі Афон. Спершу святиня перебувала у храмі Віцинського монастиря біля Перемишлян. У Центральному державному історичному архіві у Львові збереглися документи, які свідчать, що Віцинська Богородиця плакала три місяці приблизно у 1660 р., а 10 червня 1695 р. львівський єпископ Йосиф Шумлянський спровадив до Віциня монахів закону Василія Великого, монастир їм побудував і ікону під опіку віддав.

Тепер ікона перебуває за вівтарем монастирської церкви. За час незалежності держава так і не спромоглася повернути Церкві частину келійного корпусу, якою досі користується психоневрологічний заклад. Та щороку в Краснопущі збираються все більше людей на прощі. Вони відбуваються на свята Різдва Івана Хрестителя – 7 липня, Покрова Пресвятої Богородиці – 14 жовтня та Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною – 22 грудня. Комплекс споруд монастиря перебуває у статусі нововиявленої пам’ятки архітектури та увійшов до списку паломницьких місць Патріаршого паломницького центру УГКЦ.

 Монастир у Краснопущі

Джерела та література

  1. Информационные отчеты о состоянии и деятельности религиозных общин православной церкви за 1953 год. // ДАТО (Державний архів Тернопільської області). – Ф. 3240. – Оп. 2. – Спр. 19. – 47 арк.
  2. Информационные отчеты о состоянии религиозных культов в области за 1945 г. // ДАТО. – Ф. 3239. – Оп. 2. – Спр. 1. – 46 арк.
  3. Вуйцик В. Краснопущанський іконостас Василя Петрановича / Володимир Вуйцик // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Том CCXXXVI. Праці Комісії образотворчого та ужиткового мистецтва. — Львів, 1998. — С. 408-416.
  4. Кармазин В. Погляд у минуле / Володимир Кармазин, отець // Купчик Л. С. Третій удар (Долі галицьких отців-деканів) – Львів : Каменяр, 2001. – 145 с. : портр. – (Пам’ять).
  5. Кольбух М. М. Історія формування збірки кириличних рукописних книг відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. в. Стефаника / М. М. Кольбух // Рукописна та книжкова спадщина України. – К., 2005. – Вип. 10. – C. 263–276.
  6. Парацій В. Історія, естетичність і духовно-світоглядна аура: монастир оо. Василіан у с. Краснопуща // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. 2006. Кн. ІІ. / Я. Дашкевич, М. Капраль, В. Наулко, П. Сохань, В. Ульяновський, В. Єленський, А. Колодний, В. Лех, Л. Филипович, П. Яроцький, О. боднар, Я. Запаско, Р. Захарчук-Чугай, М. Станкевич, Г. Стельмащук. – Львів : "Логос", 2006. – С.607-618.
  7. Петрушевичъ А. С. Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 годъ // Литературный сборникъ издаваемый Галицко-русскою Матимею. 1972 и 1873. – Львовъ : изъ типографіи Ставропигійского Института, 1874. – 700 с.
  8. Тринько Р. Монастир отців василіан у Краснопущі / Роман Тринько. – Львів, Краснопуща : Б. в., 2009. – 16 с.
  9. Kronika pomorza?ska wed?ug ?ródel miejscowych opowiedziana przez Bronis?awa Zamorskiego. – Lwów : Nak?adem autora, 1867. – 184 s.
  10. O cudownych obrazach w Polsce Przenaj?wi?tszej Matki Bo?ej. Wiadomo?ci historyczne, bibliograficzne i ikonograficzne przez x. Wac?awa z Suglostowa kapucyna. – Kraków : Nak?ad awtora. Druk W. L. Anczyca i Spó?ki, 1902. – 846 s.
  11. ?ozi?ski W?. Malarstwo starocerkiewne na Rusi // Kwartalnik historyczny. – R. I. – 1887. – S. 149–209.
  12. Potocki Mieczys?aw. Zabytki staro?ytne w Galicji (Sprawozdanie z czynno?ci konserwatorskich co do utrzymannia i restauracyi dawnuch pomników za czas od r. 1870–1874) // Przewodnik naukowy i literacki. Dodatek do “Gazety Lwowskiej”. – R. 1874. – T. II. – S. 554–577.
  13. ?lady króla Jana III w kraju naszym. Zebral i zestawil L. Tatomir. – Lwów : Nak?adem Towarzystwa Pedagogicznego. Z I. Zwi?zkowej Drukarni, 1883. – 112 s.
  14. Короткі історії блаженних
Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти