Душу — Богові, життя — Вітчизні, а честь — нікому: пантеон лицарської слави в жовківському костелі

21 жовтня 2010, 16:18 | Релігійне краєзнавство | view photo | 4 |   | Код для блогу |  | 

Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ

Солон, мудрий правитель Афін, сказав колись: «Судити про людину можна тільки після її смерті». Життя може бути тихим, мирним та спокійним, але тільки завершення життєвого шляху може підвести риску під усіма складовими людського характеру та людської долі. «Дорога в очах Господа смерть святих Його!» — це уривок зі Святого Письма. Недарма християнська традиція шанує пам’ять святого в річницю його смерті — підкреслюючи, що кінець життя є ознакою завершення життєвої битви, ознакою перемоги та тріумфального в’їзду до замку небесного Царя. І цей завершальний акорд життєвої симфонії часто буває більш славетним та яскравим за всю історію життя героя або святого. Саме таку історію можуть розповісти тому, хто вміє слухати, вулиці, каміння, храми та екскурсоводи міста Жовкви. Це історія засновника Жовкви, видатного лицаря, полководця та мецената великого гетьмана Станіслава Жолкевського.

Жовківський замок

Про славетні пригоди Жолкевського в Жовкві нагадує передовсім неприступний замок, зведений за останнім словом тодішньої фортифікації, та костел святого Лаврентія — ренесансний храм, закладений Жолкевським у 1606 році. Зовнішній декор костелу одразу дивує і вражає — на фризі костелу замість «традиційних» сцен з Біблії чи історій про святих красуються рельєфні лицарські герби, зброя, обладунки. Серед гербів — французька лілія, герб молдавських воєвод у вигляді бичачого черепа (який необізнані в історії туристи часто приймають за символіку тамплієрів або масонів). Але найбільше вражають славнозвісні крилаті гусари — без крил, але з ретельно відтвореними обладунками та зброєю (навіть з палашем під сідлом). В гусарських обладунках показано і святого Юрія-Змієборця, і Гектора, що прощається з Андромахою перед останньою битвою.

Жовківський костел

Жовківський костел, інтер'єрНе менш захоплює й інтер’єр храму. Тепер там завершуються реставраційні роботи, відновлюється декор купольної частини. Ідеально відреставрований головний вівтар, бічні вівтарі, хори з органом, пам’ятні дошки, підлога та склепіння. У вівтарній частині — надгробок самого Жолкевського А ось на стінах — рожеві прямокутні плями 8х10 метрів з вікнами для вентиляції. Це сліди від картин, які колись прикрашали костел. Картини ці вихваляли славетні військові перемоги Станіслава Жолкевського та його правнука — короля Яна Собеського. І костел цей король оздобив як пантеон лицарської слави — на честь свого славетного прадіда.

Лицарська слава… Який стосунок вона має до Церкви? Як криваві перемоги на полі битви стосуються взаємин людини з Богом? Але — «Благословенний Господь, моя скеля, що руки мої Він навчає до бою, пальці мої до війни». Ці слова з Святого Письма відносять нас до давніх часів, коли більшість політичних та релігійних питань вирішувались на полі битви. Коли слів не вистачало, люди брали в руки мечі, шаблі, шпаги, мушкети, самопали та доводили «кому треба» права своєї віри чи свого народу. А коли два народи, які сповідують різні віри, живуть по різні боки одного кордону, звичайні сусідські сварки часто набувають сакрального відтінку, і війна проти держави перетворюється у війну проти віри. Недарма серед героїв Старого Завіту бачимо стільки воїнів — це й Ісус Навин, і Самсон, і Гедеон, і цар Давид, і Юда Макавейський. Новий Завіт не дає нам стільки святих воїнів через те, що за часів Христа та апостолів великих війн не було. Зате серед святих пізнішого часу вояків вистачає — тут і Юрій-Змієборець, і Іван Воїн, і Димитрій Солунський. Святі Володимир Великий та Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і Петро Могила, Олаф Норвезький та Освальд Англійський, Людовік Французький добре послужили Богові й людям як оборонці християнської віри та рідної землі. І саме завдяки зусиллям християнських місіонерів, проповідників і вчених у Європі сформувався ідеал лицаря — християнського воїна, який дбає про захист слабких та вбогих, дотримує слова, любить та шанує свою дружину, усіма думками та вчинками спрямований на служіння Богові й своєму народові, а головне — ніколи не зраджує ані Божих заповідей, ані присяги, ані законів лицарської честі. А це — повага до ворога, милість до переможеного, вірність даному слову і, головне, розуміння того, що християнином треба залишатись навіть на війні. Життя, за середньовічним кодексом лицарської честі, належить батьківщині (в середньовічному контексті — королю), душа — Богові. І тому честь лицаря не може належати нікому. І тому не можна зрікатись її ані заради короля, ані заради почестей, ані заради багатства. Це, звісно, ідеал — але на цей ідеал рівнялись, і інколи майже сягали його. Такими були Володимир Мономах та святий Людовік. До таких людей належав і гетьман Станіслав Жолкевський.

Зберегти честь в несправедливих війнах

Станіслав ЖолкевськийМайже все своє життя він провів у боях та походах, обороняв кордони Речі Посполитої від татар і турків, ходив на шведів, допомагав молдаванам боротись проти турецького поневолення, брав участь у придушенні повстань Зебжидовського та Наливайка з Лободою. Саме як той, хто розбив Наливайка на Солониці, Жолкевський увійшов до підручників з української історії. І тут уперше в душі Жолкевського почалася суперечка між  совістю та обов’язками. Розум і серце підказували, що козаків Наливайка та Лободи штовхнула на бунт шляхетська сваволя, бажання змінити на краще суспільний та державний лад. Тому він до останнього намагався владнати миром конфлікт між повстанцями та урядом. Проте його прибічники й жовніри мали інші погляди.

Козацький табір стояв тоді над річкою Солоницею, під Лубнами. Козаки окопалися валами на високому пагорбі над річкою, перетворивши свій табір на справжню фортецю — рови та вали з бастіонами, два ряди возів та поспішно зроблені дерев’яні зруби, на яких стояли гармати. Приступом здобути козацьку фортецю Жолкевський не міг, тому обмежився постійним обстрілом табору з гармат. Нарешті гетьман приготував своє військо до рішучого штурму, й козаки погодилися на гетьманські умови — видали провідників (Наливайко боронився до останнього, але все одно був схоплений), гармати та увесь скарб — головним чином здобич з походів. А тоді вояки Жолкевського, увірвавшись у табір, влаштували різанину. Жолкевський нічого не міг з цим зробити — військо було зле на козаків за всі негаразди погонь та облог (Жолкевський гнався за Наливайком з-під самого Брацлава). За одними даними, було вбито кількадесят чоловік, за іншими — кілька тисяч. Сам Жолкевський пише про це так:

«При відбиранню від козаків речей, забраних ними в Білій Церкві від жовнірів стало ся немале замішання. Жовнїри, особливо угорська піхота, а також українська, роз’ярені на козаків, не тільки забирали від них свої речі, але стали видирати і їх власні, і побили їх кількадесять — стримати тих роз’ярених людей не можна було ніяким чином, хоч я з панами ротмістрами запобігав тому всіма силами й заходами».

За іншими джерелами, шляхта, що була у війську Жолкевського, поставила після капітуляції ще одну вимогу — повернути собі втікачів. Іншими словами — якби пан знайшов у війську свого селянина, він міг забрати його з собою. Коли козаки відмовилися від цього, Жолкевський відповів їм: «Обороняйтесь». Усі подробиці Солоницької битви навряд чи вдасться визначити — забагато легенд склалося про героїчний відступ повстанців та про шалену погоню гетьманських загонів, про облогу імпровізованої фортеці та про нещасливий її кінець. Невеличкому загону козаків вдалося втекти, і Жолкевський заборонив його переслідувати. Ті, хто вижив, міг вступити на службу до Жолкевського або вертатись додому. Чимало козаків дійсно перейшли на гетьманську службу й супроводжували гетьмана в його походах. З цього походу він зробив для себе численні висновки — і, серед інших, те, що військо має за будь-яких умов зберігати дисципліну, а також що слова, даного ворогу, треба дотримуватись за будь-яких умов.

Другим випробуванням для Жолкевського став Московський похід 1610 року — одна з багатьох вікових польсько-московських війн. Скориставшись смутою в Московії, король Речі Посполитої Сигізмунд Третій послав військо на Смоленськ, а Жолкевського відправив з невеличким загоном — блокувати царське військо. Жолкевський його розбив та увійшов до Москви як переможець і визволитель (під Москвою якраз стояв «Тушинскій Вор», другий Самозванець). Росіян приємно здивувало, що гетьманські воїни поводилися мирно, не чіпали населення і не вважали себе господарями на чужій землі. В записках Жолкевського про Московську війну читаємо:

«Гетьман наказав ретельно споглядати за тим, щоб наші не починали сварок з московітами, поставив суддів — як з наших, так і з московітів, щоб вирішували вони всілякі спори. Наші жили так смирно, що бояри та чернь, знаючи свавільство нашого народу, дивилися що ми жили так спокійно, не завдаючи жодному найменшої шкоди»

Чутки про гетьмана рознеслися по всій Московії, і практично вся країна присягнула Владиславу на умовах, дуже вигідних насамперед для Московії: держава зберігала фактичну незалежність, католицька проповідь заборонялася, лише для короля та війська дозволялося звести костел у Москві.

Релігійне питання особливо цікавило московського патріарха Гермогена, якого посада зобов’язувала ненавидіти католиків. Завоювання Москви католиками одразу наводило на думку про новий хрестовий похід злого Рима проти православної Русі (легендарний хрестовий похід проти Русі, ініційований Папою Римським у ХІІІ столітті, — улюблений елемент антикатолицької пропаганди в російському православ’ї, і в кожному конфлікті Європи з Росією остання полюбляла бачити руку всемогутнього Рима). Швидше за все, розділяв це помилкове судження і патріарх Гермоген — тим більше, що він, так виглядає, був справжнім патріотом Росії та прагнув для своєї батьківщини свободи — як у політичному сенсі, так і у справах віри й культури. Переконати таку людину, що католик, який прийшов у Москву на чолі іновірного війська, не має жодного наміру гнобити православну віру, було справою не з легких. Проте і Жолкевський був не ликом шитий:

«З Патріархом, людиною вельми старою, що через віру (боячись зміни в ній) противився нашим справам, гетьман зносився спочатку через листи, а потім і сам до нього часто завітав та звів з ним велику дружбу. Як ми чули, старець змінив ставлення до нас на протилежне».

Дружба з гетьманом була останнім кроком до дружби та взаємної довіри з московітами, якої Жолкевський нарешті домігся. Присягнули гетьманові й московські стрільці, які «почали приходити та питати: чи не знають, де є зрадники, бо бажають їх зловити». Проте Станіслав Жолкевський принципово не хотів переслідувати будь-кого, розуміючи, що в смутний час політичні переконання — це ще не ознака моральної якості людини.

Залишалося останнє (й головне) — привести на царювання Владислава та подбати про його безпеку. А з цим були проблеми — до гетьмана прийшло повідомлення від короля, що він сам збирається бути московським царем. Ця новина була справжньою несподіванкою, адже з самого початку експедиції мова йшла саме про королевича. Рішення короля ставило під питання усю ефективність московського походу. На кандидатуру Сигізмунда не погодилися б ані бояри, ані народ. Жолкевський мав щось робити. Погодитись на пропозицію короля було б порушенням клятви, яку він давав московітам. Власну честь він цінив вище за королівську ласку. Крім того, становище московітів йому було зовсім не байдужим. Тому Станіслав Жолкевський вертається до короля, щоб переконати його не робити фатальної помилки. Проводжали його добре: «Бояри проводжали гетьмана майже добру милю, а поки він їхав містом — увесь народ забігав йому на шлях, благословляючи на дорогу».

Битва під Клушино
Атака "крилатих" гусар Жолкєвського проти московсько-шведського війська у битві під Клушином (1610). Малюнок середини XVII-го сторіччя

Прибувши під Смоленськ, де Шеїн все ще захищав місто, Жолкевський звітував королеві про свої дії, після чого перейшов до головного, наголосивши, що останні дії короля можуть призвести до катастрофічних наслідків, бо московіти не приймуть Сигізмунда царем і можуть повстати, що Річ Посполита залишиться без короля, і можуть початися смути, що варто узгоджувати свої дії з волею народу, і що він, гетьман, діяв згідно з первісною угодою і не може порушити слова, даного боярам та народу Москви. Проте король все одно стояв на своєму, і в гетьмана не залишилося вибору. Він відмовився брати будь-яку участь у подальших справах — як в облозі Смоленська, так і в спробах владнати ситуацію в Москві. Самуїл Маскевич згадував:

«Гетьман Жолкевський не хотів і з місця рушити: укладаючи угоду з московітами, він під присягою зобов’язувався дати їм на царя королевича, в ім’я якого і була заспокоєна Росія, про короля ж і слова не було. Про цю угоду об’явив він королеві під Смоленськом. Але як скоро побачив що король не має наміру виконувати укладену угоду, то не бажаючи діяти супроти совісті, отряс прах з ніг своїх».

Тепер наш герой принципово відмовлявся від будь-якої участі у московських подіях. Йшлося про надто важливі речі — порушення клятви та зраду — і йти проти совісті наш герой не міг. Він повернувся до Жовкви. Це призвело до поразки поляків в Московії, але для Жолкевського значно більше важила його честь — честь християнина, честь лицаря, вірність своєму слову та Божим заповідям. На Солониці Жолкевський переміг, але не зміг дотримати слова. У Москві він завдав поразки королеві, але зберіг присягу та не пішов проти совісті — неабиякий приклад для християн сьогодення.

Останній бій

У 1620 році нашому герою було вже за сімдесят, і старі рани давали про себе знати. Через таку рану гетьманові було важко ходити, проте на коні він почувався добре, і рука тримала шаблю так само міцно, як і в молоді роки. Але гетьман розумів — життя його йде до завершення. Діти виросли, і жоден з них не завдасть ганьби славетному лицарському родові. Вірна дружина була матеріальна забезпечена, і в разі смерті чоловіка їй не було б чим перейматися. Любов’ю чоловік її теж не обділяв, і совість старого лицаря була спокійною.

Релігійні суперечки, що починалися в Речі Посполитій, не поширювалися на гетьманських землях — тут православні й католики мирно співіснували. Сам католик, гетьман піклувався передовсім про Католицьку Церкву. Крім єзуїтського колегіуму, він заснував бернардинський монастир у Львові (лицар на колінах з довгим мечем та у важких обладунках — Станіслав Жолкевський). Унію у Жовкві та на Жовківщині прийняли лише наприкінці XVII століття, і прийняли добровільно. Православні ж християни користувалися усіма правами та привілеями.

Єдиним, що турбувало лицаря, були стосунки з Молдавією та Валахією. Перетворення сусідніх держав на турецьких маріонеток створювало велику небезпеку для Речі Посполитої, зокрема, для Русі-України. Кордони були близько, і турки з татарами могли щомиті вдертися на Поділля або навіть Галичину. У 1620 році валаський господар Гаспар Граціані повідомив про своє бажання приєднатися до Речі Посполитої та пообіцяв Жолкевському 25 тисяч війська, якщо він прийде йому на допомогу — битися проти турок. Гетьман не дуже довіряв господарю, проте король віддав наказ — і він мав збирати військо. Зібрати міг лише кілька тисяч, але в разі належної підтримки з боку Граціані більше б і не було потрібно — досвідчений полководець, він звик діяти малими силами проти великих. Тому він став скликати усіх надійних лицарів, з якими вже ходив у бій і яким міг довіряти. Загалом гетьманське військо сягало шести тисяч, і похід був дуже ризикований. Дружина та друзі проводжали Жолкевського як у останню подорож.

Граціані прийшов на допомогу Жолкевському, але привів з собою лише шість сотень кінноти. Це була фактична зрада, але відступати було вже запізно. Турки з татарами привели кількадесят тисяч. Два війська зустрілися під Цецорою, біля річки Прут, недалеко від міста Бельці, і Жолкевський дав туркам перший бій — успішний, турки зазнали значних втрат. Але в одну з ночей Гаспар Граціані підбив деяких товаришів втекти з табору. Чи була це задумка Граціані або простий страх — невідомо. Проте паніка піднялася у війську велика. Усе праве крило, не втримавши турецького опору, почало тікати, а за ним — і решта війська з криками «гетьман хоче тікати». Гетьман також їздив по війську, даючи всім зрозуміти що він не збирається покидати своїх солдат: «Я стою тут, і вода з мене не тече». Все ж таки значна частина солдат подалася за Граціані. Жолкевський добре розумів, що з тими, що залишилися, в поле не вийдеш, і тому почав відступати. Досвід наливайківщини дарма не минув — гетьман отаборився по-запорозьки: вози були з’єднані між собою ланцюгами, а на возах стояли гармати. Брати такий табір штурмом було практично неможливим, проте турецькі сили, не відстаючи ні на крок від табору, що рушив досить повільно, постійно атакували гетьмана — але без великого успіху. Жолкевський повільно, постійно відбиваючись від турків, йшов до Дністра.

6 жовтня 1620 року військо без великих втрат підійшло до кордонів. До Дністра вже лишилося менше ніж два кілометри. І раптом деякі вояки, а більше навіть їхні слуги та зброєносці, зрадівши, самі кинулися до берега. Це побачила решта війська, і в таборі почалася паніка. Турки скористалися нагодою, і вдарили на гетьманські сили. Лише невелике число лицарів, зрозумівши, що смерть не за горами, залишилися спокійними і билися до останнього, залишившись з гетьманом. Хтось привів гетьманові коня та зі сльозами просив рятуватись. Але старий лицар відповів: «Де стадо, там має бути й пастир» і з шаблею в руці рушив на ворога.

Битва під Цецорою
"Смерть Жолкєвського". Картина Валерія Радзиховського

Бажаючи розділити долю своїх воїнів, Станіслав Жолкевський вдягнувся як простий солдат. Тому тіло його знайшли лише після бою, визначивши його по віку та обличчю. Голова була відрубана, наполовину відрубана була й правиця; на тілі було безліч ран. Все вказувало на те, що старий лицар бився до останнього і дорого віддав своє життя. Майже всі його прибічники загинули або потрапили в полон. Голову Жолкевського піднесли на списові турецькому воєначальникові. Трофей урочисто пронесли табором, після чого відвезли до султана, який велів пронести її вулицями міста, а потім — поставив на вході в сераль. Пізніше голову гетьмана викупила Регіна Жолкевська за три мільйони злотих.

жовківський костел, скульптуриГероя було поховано в жовківському костелі св. Лаврентія, а пізніше там звели чудовий надгробок з червоного угорського мармуру, який являє собою постать гетьмана з булавою та печаткою (наприкінці життя Жолкевський став канцлером Речі Посполитої). Поруч із гетьманом стоїть його син Іван — з офіцерським пірначем, в обладунках, з оселедцем на голові. На надгробку — уривок з Вергілія: «Нехай повстане з кісток наших помста».

Післямова

Трагічна загибель великого гетьмана принесла його батьківщині численні негаразди: позбувшись Жолкевського, турки вирішили скористатися нагодою та послали на Річ Посполиту нове військо. Цього разу Оттоманська Порта виставила понад двісті тисяч вояків, яких очолив сам султан. Тепер і король з королевичем, і магнати з шляхтою, і запорожці зрозуміли, з якого боку йде справжня небезпека, і об’єдналися задля оборони Речі Посполитої та християнської віри. Християнське й турецьке війська зустрілися під Хотином, і після багатоденної битви християни перемогли — головним чином, завдяки запорізьким козакам на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним.

Для самого Станіслава Жолкевського цецорський похід став своєрідним подарунком долі. Провівши все життя у походах та битвах, побачивши смерть у обличчя та втративши у боях багато друзів, він не міг бажати для себе кращого завершення життєвого шляху. Крім того, багато разів наш герой був змушений брати участь в несправедливих війнах. Кілька разів його слово було порушено, а обіцянки не виконувалися — на Солониці або в Москві. Зате тепер Жолкевський підняв меч заради діла, яке вважав своїм обов’язком як лицаря та християнина — заради оборони Вітчизни від небезпечного супротивника, за оборону Церкви від давнього ворога християнства. Патріот своєї землі та відданий християнин не міг шукати для себе кращого кінця, бо девізом його життя були слова «солодкою є смерть за Вітчизну».

Жовківський костел, інтер'єрІ ще одну послугу він зробив батьківщині своєю смертю. Саме після Хотинської битви — першої великої битви між Річчю Посполитою та Оттоманською Портою — уряд і лицарство Речі Посполитої нарешті звернули увагу на турецьке питання. Наступна битва з турками відбудеться через десять із зайвим років, а наприкінці 1660-х років між Туреччиною і християнським світом почнеться багаторічна війна, яку блискуче виграє правнук Жолкевського — Ян Собеський, великий гетьман, а пізніше й король Речі Посполитої, який увійде в історію як взірцевий християнський король та останній хрестоносець, що врятував Європу від останнього турецького джихаду.

Саме Ян Собеський і оздобив костел св. Лаврентія зображеннями гусарів, козаків, гербів та зброї. І саме за його ініціативою інтер’єр храму був прикрашений великими батальними картинами, присвяченими великим перемогам славетного короля, які врятували Європу від турецької навал: «Битва під Віднем», «Битва під Хотином», «Битва під Парканами». Але великих перемог Собеського ніколи б не було, якби не приклад його прадіда — приклад того, яким має бути християнин на чолі війська, християнин у хитросплетіннях політики, християнин з мечем у руці, християнин в останні хвилини свого життя. Тому ліплення на фризі костелу і присвячено переважно Жолкевському. А в самому храмі висіла ще й картина «Битва під Клушином», яка оспівує перемогу Жолкевського над московітами — перемогу, якою наш герой ніколи не пишався.

жовківський костел, оздоби

Жовківський костел

У 1930-х роках поляки хотіли беатифікувати Жолкевського, але не встигли — почалася Друга світова війна, а за нею — радянська окупація. Тому святого з Станіслава Жолкевського так і не вийшло. Зате костел був пограбований комсомольцями та перетворений на склад. Картини ледь зміг врятувати Борис Возницький — тепер вони чекають на виставлення у фондосховищах Олеського замку. А, наприклад, ікона, яку написала Софія з Фредрів Шептицька, матір Митрополита Андрея, зникла без сліду. Жовква була перейменована на Нестерів — щоб стерти саму пам’ять про релігійного фанатика, який захопив майбутню столицю Радянського Союзу. Але, як казав сліпець з «Чорної ради», «славному слава у Бога».

Жовківський костел

І тепер костел святого Лаврентія у Жовкві — пам’ятник і усипальня Жолкевського та його родини (тут поховані він, його діти, дружина, внучатий зять, онук, праправнуки) — є місцем своєрідного паломництва. Їздять до костелу та до Жолкевського переважно поляки, але потихеньку і ми вчимося вшановувати своїх героїв. Тим більше, таких героїв, які можуть дати нам приклад того, яким має бути християнин у повсякденному житті, серед мирських справ, та як треба зберігати свою честь, честь лицаря й чоловіка. А також — як треба любити свою Вітчизну. Бо життя лицаря належить Вітчизні, душа — Богові, а честь — нікому.

жовківський костел, крипта

Світлини автора та з архіву РІСУ

туристична марка

Система Orphus
Рейтинг
1
2
4коментарів

Коментарі

додати коментар 
Відповідь на коментар
Коментар
Ім'я
Введіть код