Нотатки з мандрів Севастополем

10 червня 2010, 13:54 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

В'ячеслав НЕСТЕРОВ

Севастополь в думках дуже багатьох людей асоціюється лише з «городом руських моряков», Чорноморським флотом РФ та російськомовним населенням. Тим не менш, Севастополь є дуже цікавим з етнографічно-релігійної точки зору.

Херсонес

Якщо вести історію міста від Херсонесу Таврійського, то Севастополь є найдавнішим містом України з двохтисячолітньою історією, містом дуже важливим для Давньої Еллади, яке було постачальником до Греції, а потім і до Риму, хліба, меду, воску та рабів — традиційних товарів Північного Причорномор’я. Давній Херсонес порівняно з сучасним Севастополем був невеликим містом, але в ньому було понад 60 релігійних будівель: базиліки, хрещальні, мавзолеї, каплиці тощо.

Plan_Xersones

Сьогодні близько третини міста знаходиться під поверхнею Чорного моря, половина Херсонесу все ще не розкопана, але й те, що розрито та доступно до споглядання, вражає. Ідучи колишніми вулицями мертвого міста, заходячи в окреслені залишками стін язичницькі та християнські храми, відчуваєш дух Античності. А якщо опинитися в Херсонесі зі сходом сонця між старовинними фундаментами будівель, коли ще не ходять по руїнах юрби туристів з виглядом переможців та з пивом в руках, відчуваєш, наочно бачиш одвічне подолання Богом (в образі природи, моря, вітру, степу) людської гордині на прикладі подоланого Вічністю колись могутнього міста. Триапсидні заокруглення фундаментів чітко визначають місце християнських храмів, їх вівтарі подекуди відтворено на місцях колишнього розташування. Знаходячись в такому ледь окресленому декількома рядами каменю храмі без стін та стелі, можна в уяві добудувати його, розписати фресками, наповнити людьми та представити богослужіння, а можна просто зустріти схід сонця та прочитати на святому місці «Отче наш».

Найвідоміші храми Херсонесу — базиліка Крузе на південному мису міста; Уварівська базиліка на сході міста, що залишається найбільшим храмом в Криму; «базиліка 1935 року», чи як її ще називають «Храм з колонами», найвідоміша споруда Севастополя та один з символів Криму взагалі; «базиліка в базиліці», оскільки тут напластувалися один на одний два храми різних епох; «західна базиліка» — далеко на заході міста біля оборонних стін; «базиліки на холмах», розміщені дещо ближче до міста, до яких, як правило, не доходять туристи; «храм в театрі» на місці колишнього античного театру, або, як його ще називають, «храм з ковчегом», де при розкопках у вівтарі було знайдено срібний ковчег з мощами невідомого святого. Мощі зараз перебувають у Володимирському соборі, а ковчег – в Ермітажі в Петербурзі разом з сотнями інших цінних знахідок, що були віднайдені тут за 150 років. Є в Херсонесі ще один храм, так званий «заміський». У ньому були поховані висланий з Візантії Папа Мартин, його послідовники — Євперій та Феодор та три перші єпископи Херсонесу – Євгеній, Єлпідій та Агафодор. Храм цей був дуже популярним місцем паломництва християн як в середні віки, так і потім, вже в ХІХ сторіччі. Мощі святого Мартина тепер знаходяться в Римі, а от побачити храм цей ми сьогодні не можемо, тому що залишки його знаходяться на території автобази російської військової частини, куди вхід заборонено.

Для південно-східних слов’ян Херсонес став носієм високої грецько-візантійської культури, місцем, з якого розповсюдилось на Київську Русь християнство. За літописами, саме тут відбулось хрещення святого князя Володимира та одруження його на сестрі імператорів візантійських Василя ІІ та Костянтина VІІ Анні. Звідси на Київ відправився перший Митрополит Руський Феофілакт. Місце, де, можливо, хрестився Володимир, в Херсонесі відмічено каплицею над залишками хрещальні в Уварівському комплексі, хоча ідентифікація ця дуже непевна. Декілька років тому недалеко від Херсонесу, на вулиці Древній, був встановлений пам’ятник князю Володимиру з хрестом в руці. Але найвідомішим пам’ятником прийняття християнства Руссю на території Херсонесу є Володимирський собор.

Володимирський собор в Херсонесі

Володимирський собор Херсонеса

Спочатку тут, на Херсонесі, з’явилися ченці. У 1850 засновано кіновію, потім монастир. Кримська війна зруйнувала його, але вже 1856 року монастир було відновлено, побудовано невелику церкву Семи священномучеників, келії, почались енергійні спроби побудувати тут великий храм на честь перемоги християнства на Русі. Місце для нового собору було обране в самому центрі Херсонесу над фундаментом давнього храму. Тому собор має два поверхи: нижній – темний, напівпідвальний, що є і древнім храмом, усипальницею, і верхній – світлий, великий, що є, власне, уособленням перемоги християнства. Проект розробив архітектор Д.І.Грім, один з творців так званого «російсько-візантійського» стилю в Російській імперії 2-ї половини ХІХ ст. Як писав історик Є.І Кириченко, „византийский облик Херсонесского храма был символом и зримым подтверждением духовной, культурной и политичской преемственности притязаний России на полное и нераздельное наследование величия «второго Рима»”.

Дійсно, архітектура храму є монументальною настільки, що час від часу відволікає око на себе, де б ти не знаходився в межах Севастополя, а в Херсонесі – так просто весь час. Архітектурні деталі та внутрішнє оздоблення є зразком спокійної самовпевненості імперії часів розквіту. Прагнення архітектора підкреслити хрещатість храму в плані призвела до появи величезних прямокутних апсид, які вінчає не дуже великий круглий барабан головного куполу. Загалом, складається враження великої кам’яно-черепичної піраміди з золотим куполом.

Хоча храму дуже не щастило. Будівництво тривало від 1861 до 1877 року, тобто 16 років, а потім ще до 1891 року, тобто ще 14 років, тривав розпис храму, на що хронічно бракувало грошей. Тільки через 30 років від початку будівництва, 17 жовтня 1891 року, відбулось освячення головного престолу храму – Володимирського. А мармуровий іконостас встановили в 1892 році. Майже всі кошти йшли на головний собор, тому на інші будівлі монастиря виділялося замало грошей. Як писав Є.Л.Марков в «Очерках Криму»: «Монастырь неуютен, некрасив и не имеет никакой определенной физиономии… Его дворы и немногие церкви как-то оторваны друг от друга и будто еще не выкарабкались из тысячелетнего мусора, на котором возникли. Общее впечатление – неустройство и беспокойство… Палаты … более похожи на французский замок, чем на греческий или русский монастырь…». Під палатами Марков має на увазі будинок настоятеля, що нині є середньовічним відділом Херсонеського музею. Це «італійське подвір’я» любили знімати в радянських фільмах про середньовіччя, хоча спроектований будинок в 1863 р. архітектором з неєвропейським прізвищем Вяткін.

Монастир був закритий 1924 року, а 1927 всі будинки передали дирекції Херсонеського заповідника. Під час Другої світової війни в собор спочатку потрапила бомба, а потім — 1944 року — його підірвали. Так і стояли руїни собору 53 роки. Простояв в руїнах собор і на 1000-ліття хрещення Русі. Аж в 1997 році було прийнято рішення про відтворення храму, а відбудова закінчилася в 2006 році. Патронував відновлення Володимирського собору тодішній президент України Леонід Кучма. А от ще одному символу Севастополя, «двійнику» Херсонеського собору – Володимирському собору, «Усипальниці адміралів» – ніхто коштів на реставрацію так і не виділив.

Володимирський собор — усипальниця адміралів

Володимирський собор - усипальниця адміралів

На Центральному пагорбі міста стоїть він – собор, що повинен був стати головним собором міста, а став собором-мавзолеєм. У середині ХІХ ст. від центру Севастополя до Херсонесу, до місця гіпотетичного хрещення св. Володимира та до майбутнього Володимирського собору, було досить важко добиратися, тому у 1854 році розпочалося будівництво собору в тогочасному центрі Севастополя. Адмірал М.П. Лазарєв, що був зачинателем цієї ідеї, тоді вже помер, тому було вирішено влаштувати в соборі його склеп. Так Володимирський собор, в якому був зведений лише фундамент, став усипальницею людей, пов’язаних з Чорноморським флотом Російської імперії. Під час оборони Севастополя загинули та були поховані біля свого вчителя адмірали В.А. Корнілов, В.І. Істомін та П.С. Нахімов. У подальшому тут поховали ще 9 адміралів.

Собор вийшов менш помпезним, ніж його двійник в Херсонесі, а може, тільки так здається через те, що цей храм не височіє над руїнами, а стоїть в парку серед міської забудови. Архітектором храму після закінчення війни став О.О. Авдєєв, що побудував собор за все тими ж канонами «російсько-візантійського» стилю. Тут більше уваги приділено трикутним фронтонам та не акцентовано увагу на хрестоподібності плану храму. Восьмигранний барабан з арочним підкупольним простором вінчає такий же, як у «двійника», «візантійський» купол. Оскільки храм ще до освячення у 1888 році став ще й пам’ятником минулій війні, то на внутрішнє оздоблення не поскупилися. Облицьований він був італійським темно-бордовим мармуром, підлога була викладена різнокольоровим мармуром. Розписував собор петербурзький академік історичного живопису І.Є. Карнєєв.

Богослужіння велося тут до 1932 року, потім в храмі-усипальниці героїв оборони міста розташовувалася майстерня Авіаційно-будівничого товариства, надалі – склад політуправління Чорноморського флоту. Перед балюстрадою, що вела колись на гору та через сквер до храму, встановили пам’ятник Леніну з чотирма його «друзями»: Солдатом, Селянином, Робітником та Матросом. Так і стоїть в Севастополі Ленін на фоні храму-усипальниці. Останній ремонт в храмі робили в середині 80-х років ХХ ст. Адже храм з 1972 року був і надалі залишається філіалом Музею героїчної оборони Севастополя. З 1999 р. в храмі проводяться богослужіння. Про те, що в храмі треба негайно робити ремонт, свідчать глибокі тріщини та дірки у стінах та стелі, знищені фрагменти фресок, відпадаючий мармур. Всередині навіть встановлено риштування для ремонту. Але роботи не ведуться, бо не зрозуміло, на які кошти робити ремонт – церкви чи злиденного міністерства культури. На це питання, адресоване одному з севастопольців, автор почув симптоматичну і надто невеселу відповідь: «Ось мер Москви Лужков скоро приїде, може, грошей на ремонт храму дасть, як дав на відбудову Набережної».

Покровський собор

Покровський собор

Під Центральним пагорбом, в теперішньому центрі міста, стоїть дуже імпозантний, щоб не сказати дещо «задерикуватий» в архітектурі, храм Покрови Пресвятої Богородиці. Собор в підкреслено московському стилі зразка XVI століття будувався від 1892 до 1905 року. Головний купол — видовженої форми, нещодавно визолочений, яскраво виблискує на сонці та складає враження великого святкового лимону чи такого собі жовтого яйця Фаберже. Арочні вікна та велика кількість подвійних, потрійних, двоповерхових кокошників в оздобленні семи куполів собору цю святковість та «давньомосковськість» ще більше підкреслюють. Богослужіння в храмі не припинялося до 1962 року. У роки Другої світової війни на подвір’ї храму був розташований госпіталь, про що свідчить братська могила недалеко від входу. З 1962 року в храмі був розміщений Севастопольський архів. Відродження храму розпочалось 1992 року. До 1994 в соборі одночасно були і архів, і храм Божий. У 1998 році розпочались роботи з відновлення розпису храму, що тривають досі. У цьому храмі звертають на себе увагу дві особливості, які притаманні так чи інакше всім православним храмам Криму.

По-перше, на відміну від храмів Української Православної Церкви по всій країні, де слова «Московський Патріархат» або скорочення «МП» часто прибрані з назв за ініціативою самої Церкви, в Криму слова «Московський Патріархат» гордовито виставляються на перше місце. По-друге, чи то «давньомосковськість» архітектури, в якій ортодоксальність закладена вже на цьому рівні, чи то інші якісь фактори, але саме в таких храмах концентруються бабці, для яких об’єктив фотоапарату є сигналом до скандалу з брудною лайкою навіть в стінах храму. Така «ортодоксальність» — більша ніж в самого священика храму — пояснюється не стільки побожністю, скільки глибоким переконанням, що фотограф забирає з собою частку її, бабчиної, безсмертної душі. Це середньовіччя нагадує поведінку дикунів перед дзеркалом, описану європейськими мандрівниками ще в XV-XVI століттях, але це наш час, місце дії – храм. У часи, коли майже в кожного вже є не тільки мобільний телефон, але й вмонтована в ньому камера, коли в будь-якому храмі (крім православного) можна спокійно фотографувати, більше того, це є виявом зацікавленості храмом, вбранням, релігією врешті-решт, такий забобон зрозуміти важко.

Петропавлівський собор

Петропавлівський собор

Якщо від Володимирського собору-усипальниці тихими вуличками колишнього центру міста піти вглиб, то скоро можна зустрітися ще з одною архітектурною спорудою, якою могло би пишатися місто. Храм святих апостолів Петра та Павла був спроектований в класичному стилі давньогрецьких храмів. Побудований він в 1840-1844 роках. За задумом архітекторів, два храми – Петропавлівський та Володимирський храм-усипальниця, що стоять на одній горі над містом, повинні були символізувати спадковість Севастополя від Античності до Російської імперії. Ще на початку ХХ століття обидва храми було добре видно з бухти. Але зараз храм оточений 3-5-поверховими будівлями, засаджений великими деревами, тому виглядає дещо приземкувато і знічено.

На прикладі цього храму можна вивчати античну грецьку архітектуру, згадувати Парфенон, собор Гефеста в Афінах чи меморіал Лінкольна у Вашингтоні. Та радянська влада примудрилася спаплюжити і таке архітектурне диво. Внутрішній простір храму було перекрито і створено два поверхи. Спочатку тут розмістився клуб та театр імені О. Луначарського, потім — Міський будинок культури. Сьогодні на другому поверсі відновлено діяльність храму, а на першому все ще працюють дитячі гуртки. В такому стані ні про яке відновлення колишнього внутрішнього вбрання храму поки не йдеться.

Церква всіх святих та міський цвинтар

Церква всіх святих та міський цвинтарХтось сказав, що про культуру країни слід дізнаватися по тому, як люди ставляться до своїх померлих. З часом старі цвинтарі Європи стають пам’ятниками релігійної скульптури, вони охороняються, туди водять туристів. Яскравий приклад цього – Личаківський цвинтар у Львові. По двох старих цвинтарях Севастополя туристів краще не водити, хоча вони є пам’яткою історії з відповідною табличкою про охорону. Табличка – є, охорони – немає. Перший з цвинтарів – юдейсько-караїмський. Поховання закінчилися тут у 60-ті роки ХХ століття. Самобутня архітектура склепів та поховальних плит, юдейські написи, букви, немов створені з капель дощу, що стікають по мармуру надгробків, – все це знаходиться в такому жахливому стані, що важко знайти адекватні цьому жаху слова. Майже немає незавалених обелісків, склепи набиті сміттям від багаточисельних пікніків, обпалені, обмальовані нацистською символікою. І це в місті, яке пишається своєю боротьбою з фашизмом. За півметровим кам’яним парканом пролягає велика дорога, що з’єднує Херсонес з центром міста, будується «заправка», супермаркет. Кожен день повз це проїжджають тисячі людей. Приїжджі — не цікавляться, місцеві – не переймаються. А на оголеному, вбитому цвинтарі пасуться кози…

Біля єврейського знаходиться християнський цвинтар. Якщо Ви гадаєте, що він в більш презентабельному стані, ви помиляєтесь. Просто, на відміну від єврейського, християнський цвинтар більше заріс деревами та кущами, тому розбиті, розтрощені склепи, знівечені погруддя, обеліски, хрести не так зяють, тому не так гірко і гидко. Архітектори, адвокати, адміністратори міста, моряки, прості громадяни, військові, ветерани… Нащо ж так над їх могилами глумитися? Невже можна пройти повз все це і не здригнутися від жаху? Виявляється, можна… І проходять...

На цьому цвинтарі є архітектурна пам’ятка. Найстаріша церква міста – храм Всіх святих. Побудований він 1822 року на кошти віце-адмірала Ф.Т. Биченського, гробниця якого є в храмі. Дуже невисока церква має доволі масивний, як для загальної висоти, барабан з чотирикутними вікнами та напівкруглим куполом і двоповерхову дзвіницю зі шпилем, чий перший поверх складає частину внутрішнього простору храму. Зовнішнє оздоблення має класичний вигляд з трикутними фронтонами та чотирикутними пілястрами. Оскільки храм завжди був цвинтарним, то перипетії історії міста не дуже зачепили його. Церква працювала завжди, яка б влада не приходила на кримську землю. З 1985 року церква Всіх святих – пам’ятник архітектури. У храмі є святиня – частка мощей святого Кукші Нового.

Георгіївський монастир

Георгіївський монастирУ межах сьогоднішнього Севастополя, на березі моря на мисі Фіолент, розташований Свято-Георгіївський монастир. Публіка, що їде до мису Фіолент на автобусі, розподіляється на дачників садових товариств, пляжників, що прямують до одного з найкрасивіших пляжів, де до моря треба спуститись на 800 сходин вниз зі скелі, і на власне відвідувачів монастиря, яких — переважна меншість. Близькість пляжу для монастиря є незручністю, оскільки влітку багато хто з пляжників, що підсмажились на гарячому кримському сонці та підбадьорились пивком, прямо в пляжному наряді вирішують подивитись на монастир. У таких випадках мало кому з монастирської братії вдається розважливо розповідати «гостям» про правила чернечого життя та монастирську гостинність.

Історія цього місця та монастиря сягає глибини століть. За легендою, саме на мисі Фіолент, що, до речі, перекладається як «Божа країна», знаходився грецький храм богині Артеміди, в якому була жрицею знаменита Іфігенія. Саме з цих скель жриці скидали мореплавців, що зазнали катастроф своїх кораблів. Релігія любові та життя знищила храм підступного кровопролиття та людських жертв в першому столітті нашої ери, коли в ці місця прийшов апостол Андрій Первозванний. Замість пастки для людей тут з’явився печерний храм, в якому в 310 році оселився єпископ Василь, що його язичники вигнали з Херсонесу. Монастир ніколи не був багаточисельним. Декілька століть кількість ченців тут обмежувалася 5-7 людьми. Може, саме завдяки цьому ні монголи, ні татари, ні генуезці, ні османці не скасовували тут православного осередку та центру тяжіння місцевих греків. Більш докладних відомостей про монастир, на жаль, не збереглося. Польський посол у Кримському ханстві Міхал Бронєвський щe 1578 року писав про монастир: «В цьому місці, звідки витікає потічок, є село, доволі велике, і недалеко, на березі моря, на кам’янистій горі, грецький монастир. Там, за звичаєм, святкують щорічно торжество святого Георгія благочестиві греки-християни, що ще залишаються в Тавриді, стікаючись багатолюдним натовпом».

Під час агонії Кримського ханства та «прибрання» цих земель Російською імперією ченці в 1778 р. покинули монастир та переселилися до Новоросії (тепер Херсонська обл.), рятуючись від переслідувань мусульман. Залишився лише чернець-відлюдник Калиник, що помер у монастирі в 1818 р. у віці 118 років. Вже у 1793 р. чисельність братії становила знов дев’ять грецьких монахів. Але вже через декілька років національність ченців змінилася: замість греків прийшли росіяни. У 1806 р. монастир був обраний для приписки до нього флотських єромонахів новоствореного Чорноморського флоту. Так, незважаючи на незначну кількість ченців, монастир став впливовим та відомим осередком духовного окормлення флотських екіпажів. У 1816 р. в монастирі була побудована нова церква, але для цього повністю знищена древня з іконостасом, що частково був вирубаний в скелі. Нова церква вражала сучасників багатством та вишуканістю вбрання.

У 1825 році настоятелем монастиря став Агафангел Тіпальдо, грек за походженням, що займав митрополичі пости в Валахії, Молдові, на о. Корфу та в Сирії, познайомився у Венеції з імператором Олександром І та прийняв його пропозицію переселитись в Російську імперію. Ігуменував Агафагел в обителі 30 років, до 1854 р. Саме завдяки такому впливовому ігумену монастир дуже скоро розширився та збагатів. Були побудовані храм Воздвиження Чесного Хреста, освячений в 1850 р., два двоповерхові корпуси для братії, два готелі для богомольців, стайня та господарські приміщення, кам’яні контрофорси, що підтримують і досі майданчик монастиря, та фонтан з двома витоками.

Під час Кримської війни монастир був захоплений французами, але загарбники поставилися до нього з пошаною та виставили охорону від своїх же союзників – турецьких солдатів-розбишак. У готелях монастиря розташували шпиталь союзних військ, а в братському корпусі – телеграфний вузол міжнародного зв’язку головнокомандуючих союзних армій. У шпиталі монастиря працювала знаменита Флоренс Найтінгейл – перша сестра милосердя з офіційним статусом, що відома всьому світові. Міжнародна медаль Червоного Хреста імені цієї жінки є найвищою нагородою сестер милосердя в світі. До революції в монастирі з пошаною зберігалася меморіальна кімната цієї легендарної жінки. При виході іноземних військ з Криму монастир все-таки був пограбований, а шановані ікони вивезені у Францію, звідки їх через десятки років викупили російські офіцери флоту.

У 70-90 рр. навколо монастиря з’являються печери декількох монахів-схимників, двоє з яких проживали там до самої революції. У 90-ті роки ХІХ століття новий ігумен монастиря Нікандр організував святкування 1000-ліття обителі. Не дивлячись на відсутність письмових джерел та історичних відомостей про таку дату, ігумену вдалося розпочати масштабну кампанію зі збирання коштів на реконструкцію та святкування. Саме тоді з’явилася «древня печерна церква» в скелі монастиря, що була повністю вигадана архітекторами Н.М. Чагіним та В.А. Фельдманом. Справжня печерна церква, що була знайдена у 1908 р., була засипана ченцями, а її археологічне дослідження так і не проведене. Була також прокладена нова дорога до монастиря та побудовані ті самі 800 сходинок до моря. На скелі св. Явлення був встановлений кам’яний хрест. 14 вересня 1891 р. відбулось святкове богослужіння, яке, однак, відвідали та підтримали не всі духовні та світські діячі Криму. Надмірна енергія ігумена призвела до зміщення його з посади у 1899 р. — за самоуправство та фінансові зловживання. В «Очерках Криму» Є.Л. Марков писав про монастир: «На фоне изумительной по красоте природы стояла неуклюжая колокольня, около нее длинные казармы… и на краю торчит самый прозаичный монастырь… все тот же солдатский ранжир и солдатское безвкусие…».

Під час Громадянської війни більша частина братії емігрувала разом з військами Врангеля. У 1922 р. монастир переобладнаний в радгосп «Георгіївський монастир». У 1923 р. архимандрита монастиря єромонаха Іполита звинуватили в укриванні від конфіскації цінностей монастиря та засудили, будинки монастиря передали управлінню курортів Криму. Після землетрусу 1927 р. храм св. Георгія постраждав та був знесений, а на його місті був розташований танцмайданчик. Під час Другої світової війни всі інші будівлі монастиря перетворилися на руїни, а саму територію передали військовій частині. Військова частина Російського Чорноморського флоту і досі є хазяйкою верхніх будівель монастиря, серед яких — Хрестовоздвиженський храм, дзвіниця та будинок колишніх келій, на якому майорить російський прапор. Там, на території російської військової частини, недоступної відвідувачам монастиря, над схилом встановлено пам’ятник розп’ятому Андрію Первозванному, а далі, біля Хрестовоздвиженського храму, стоїть пам’ятник О.С.Пушкіну.

Відродження монастиря почалось в 1991 році. 6 травня 1993 року там відбулась перша Божественна літургія. З 2000 року почалось відбудовування Георгіївської церкви. Сьогодні монастир продовжує відбудовуватись. Побудований корпус келій, будується готельний корпус, відреставрована печерна каплиця, побудований заново Георгіївський храм. На жаль, подальша присутність іноземної військової частини в межах монастиря не дає змоги повністю відновити його колишню славу, а також створює зайву політичну складову.

Свято-Климентіївський Інкерманський монастир

Свято-Климентіївський Інкерманський монастир

Коли потяг, що їде до Севастополя, минає черговий тунель та виходить на дугу, що оминає бухту та гирло річки Чорної, одразу біля залізничного насипу впадають в очі куполи монастиря, балкончики якого виростають зі скелі, а храм так притулився до неї, що здається дитиною, що злякалась потяга та притулилась до своєї матусі. Це Інкерманський монастир, а залишки фортеці, що височать на скелі, – знаменита Каламіта. Фортеця Каламіта виникла в VI ст. як форпост Херсонесу, потім — як ключ до порту Авліта князівства Феодоро. За Каламіту боролися і генуезці, і татари. Під захистом фортеці біля великого порту виник печерний монастир. У 1475 році Каламіта, як і весь Південний Крим, була захоплена турками. Фортеця перейменована в Інкерман, тобто «печерна фортеця». Монастир з часом занепав. Відродився він тільки 1850 року.

Головний храм монастиря присвячений св. Клименту Римському. За легендою, Климент, Папа Римський, засланий в Крим під час переслідування християн в кінці І ст., переховувався тут від язичників-херсонеситів. Вирублений в скелі храм має довжину 10 метрів, три нефи, що розділені трьома парами колон з капітелями. В кінці апсиди є вирублений в скелі розквітлий хрест, що, як вважають, є доказом того, що храм був зведений вірменськими майстрами, оскільки такі зображення зустрічаються саме у вірменських храмах. Ще один печерний храм монастиря носить ім’я св. Апостола Андрія Первозванного. Храм — прямокутний з горизонтальною стелею та вівтарем, відокремленим стіною, вирубленою в скелі з двома віконцями та вратами. Третій печерний храм присвячений св. Мартину Сповіднику, Папі Римському, що перебував тут на засланні в 655 році за засудження єресі монофелітства. Храм також прямокутний. Крім печерних храмів, до монастирського комплексу входять також будинок настоятеля з церквою Святої Трійці та невеликий храм-каплиця св. Пантелеймона, що був побудований на честь спасіння сім’ї імператора Олександра ІІІ в Борках 1888 року. Усі ці споруди вже відремонтовані. Залишається стояти в руїнах зі слідами від численних куль часів останньої війни двоповерховий будинок монастирського готелю.

Особливе враження справляють печерні храми. Дух аскетизму, тяжкої праці, самовідданості ченців в молитві, дух «намоленості» цього міста захоплює та манить. Біля одного з печерних храмів стоїть невелика кіновія з черепами невідомих ченців храму та з написом «Ми були такими, як Ви, Ви будете такими, як ми»… У 20-30-ті роки храми були закриті. Відновлення монастиря відбулося в 1991 році.

Миколаївська церква та Братський цвинтар

Миколаївська церква та Братський цвинтарДо Братського цвинтаря треба переправлятися на Північну сторону через Севастопольську бухту, а потім ще їхати на автобусі. Гора з численними могилами та піраміда Миколаївської церкви видні звідусіль, помилитися неможливо. Коли опиняєшся в цьому величезному некрополі, відчуваєш, чим для цього міста є історія його оборони 150-річної давнини. Так, це величезна трагедія, про що свідчать сотні меморіальних плит братських поховань. Так, це історія героїчних звершень та титанічних зусиль оборони міста. Але тут відчуваєш ще дещо. Ціна героїчно-епічного міфу про «легендарный Севастополь, неприступный для врагов» – це тисячі загиблих душ, нав’язливе вшанування героїзму яких дозволило Російській імперії стерти пам’ять про величезну поразку та ганьбу, яку вона пережила тут, в Севастополі. На площі 18 га навколо гори поховано біля 50 тисяч солдат. Тут близько 500 надгробків братських могил та біля 200 особистих нагробків. Тут поховано тридцять генералів та адміралів. Такого величезного військового цвинтаря на момент його створення (в 1854 р.) у світі ще не існувало.

Увінчує некрополь дуже незвична для православ’я споруда у вигляді 20-метрової єгипетської піраміди з масивним 7-метровим хрестом зверху. Споруджували храм тринадцять років — від 1857 до 1870 року. Ззовні на піраміді розташовані мармурові плити з перерахуванням всіх військових частин, що брали участь в обороні Севастополя 1853-1856 рр., та числом втрат кожної з частин. Всередині храм має візантійський хрестово-купольний вигляд. По периметру храму розташовані мармурові дошки, на яких нанесені прізвища 943 загиблих офіцерів та генералів. За спорудження цього храму архітектор О. Авдєєв був удостоєний звання академіка Імператорської художньої академії. У 30-х роках ХХ століття храм був закритий, а під час другої оборони Севастополя дуже постраждав. Купол храму був вщент зруйнований та обвалився всередину. Довгий час храм стояв в руїнах. Почали реставрувати його лише у 1968 році та продовжують цю справу дотепер з перервами на віднайдення грошей на ремонт. У 1988 році тут відновлено богослужіння.

Тепер в храмі є мощі св. Климента, преподобного Сергія Радонезького, Миколи Угодника, Георгія Переможця, Андрія Первозваного, св. Луки (Войно-Ясенецького, архиєпископа Сімферопольського та Кримського), св. Федора Ушакова, св. Сілуана Афонського та мощі 97 святих, що спочивають в Києво-Печерській Лаврі. Не дивлячись на таку велику кількість святих мощей та Андріївський прапор, що майорить перед храмом, він виглядає зараз не дуже презентабельно. Зовнішні мармурові плити побиті, а інколи просто розтрощені на друзки, оздоблення північного та південного порталів храму потребує реставрації. Тим паче, що він є невід’ємною частиною та одним з символів міста двох героїчних оборон.

Севастопольська мечеть

Севастопольська мечетьХоча Севастополь вважає себе цілком православним містом та наголошує на своїй відмінності від всього кримського загалу, в цьому місті теж є мусульманська мечеть. Розташована вона в центрі міста, але так, що якщо її не шукаєш, то можеш і не помітити. Вулиця, на якій стоїть мечеть, – непроїзна, всі споруди навколо – житлові будинки. В описах Севастополя про неї теж нічого немає. Складається враження, що місто соромиться цієї споруди. А в 1912 році цю мечеть, одну з найбільших на території Криму, відкривав сам імператор Микола ІІ. Архітектор А.М. Мейзер за основу проекту взяв принципи будівництва єгипетсько-мамлюцького стилю. Мечеть вміщала до 500 мусульман, мінарет був різьблений з двома балконами. Богослужіння проводилося до 30-х років ХХ століття. Мінарет знесли в 1948 р. після відвідин Севастополя Й.В. Сталіним, а будинок перепланували та зробили його двоповерховим. Тут розташувався архів Чорноморського флоту, який довго не хотів звідси виїжджати, не дивлячись на рішення про відселення 1992 року. Теперішній мінарет мечеті побудували на кошти севастопольських мусульман, тому він не такий вишуканий, як був колись, та однобалконний, але тим не менше в висоту сягає 40 метрів.

Внутрішнє керамічне оздоблення мечеті – подарунок мусульман Арабських Еміратів. Служби проводяться в третині споруди, інші кімнати потребують перепланування, грубо кажучи, зняття перегородок. Але для цього треба вивезти залишки архіву, який все ще загромаджує кімнати. Про все це розповідає охочим одноногий вартовий дідусь, кримський татарин, якого не депортували до Середньої Азії в кінці війни тільки тому, що в цей час він був у шпиталі. Якщо хочеш, можна зайти в мечеть, сфотографувати все, що зацікавило, навіть якщо на місці є мулла, то можна зайти на мінарет та фотографувати з нього Севастополь. Що це? Притаманна татарам гостинність? Спроба привернути увагу до себе, до свого існування небагатьох туристів, що таки знайшли мечеть? Якщо згадати, як реагують на фотографа бабці за 100 метрів звідси, в Покровському соборі, то висновки мають бути більш ґрунтовні. Тут, в Севастополі, УПЦ Московського Патріархату відчуває себе єдиною «правильною» церквою без можливості вибору. А тому не відчуває необхідності в зацікавленні собою, в пропагуванні себе та свого погляду на віру та обряд. Або приймай нас з усіма вадами та забобонами, або йди звідси, у нас своїх вірних вдосталь. На жаль, цей підхід (як на мій погляд) притаманний не тільки кримському православ’ю, а в тій чи іншій мірі всьому православ’ю Московського Патріархату, що звик вважати себе пануючою релігією на всьому просторі колишньої російсько-радянської імперії.

* * *

У Севастополі є ще багато пам’ятників, зокрема і православних: церкви Вознесіння Господнього, святих рівноапостольних Костянтина та Єлени, св. Луки, св. Митрофана Воронезького, св. Миколая (нова), мчц. Тетяни та св. Філіпа митрополита Московського.

Севастополь – це найзручніша бухта на Чорному морі. Це місто, що має тисячолітню історію співіснування різних народів і водночас цілком імперську недавню минувшину, не пережиту ще й досі. Це місто, що має мілітарну інфраструктуру та відповідну свідомість своїх громадян, а водночас — численні зразки релігійної аскези. Це монопольність Московського Патріархату в оточенні татарських мінаретів. Це, нарешті, переважно москвофільське населення з українською владою. Це все – Севастополь, дуже цікавий та багатогранний.

Література:

  • Є. Марков Нариси Криму. К.2007
  • Эвлия Челеби. Книга путешествия. Крым и сопредельные области. Симферополь.2008
  • В.Г. Тур. Православные монастыри Крыма. К.2006
  • Е.М. Литвинова. Крым: православные святыни: путеводитель. Симферополь.2007
  • В.Г. Шавшин. Каменная летопись Севастополя. К.2003
  • Православный Крым. Карта-путеводитель. К.2006.

Світлини автора

Система Orphus

Ілюстрація статті:

Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти