На Ясній горі "виблискує позолотою Цариця карпатського краю"

Греко-католицький монастир Чину св.Василія Великого у с.Гошів Долинського району на Івано-Франківщині вважається однією із найвеличніших релігійних та історико-архітектурних святинь Західної України. Його щорічно відвідує кілька мільйонів прочан з різних країн Європи. Про історію та сьогодення цього сакрального місця розповідає Ігор СКЛЕНАР, продовжуючи цикл матеріалів “Василіянські монастирі України”, започаткований в РІСУ у 2007 році.

Греко-католицький монастир Чину св.Василія Великого у с.Гошів Долинського району на Івано-Франківщині вважається однією із найвеличніших релігійних та історико-архітектурних святинь Західної України. Його щорічно відвідує кілька мільйонів прочан з різних країн Європи. Про історію та сьогодення цього сакрального місця розповідає Ігор СКЛЕНАР, продовжуючи цикл матеріалів “Василіянські монастирі України”, започаткований в РІСУ у 2007 році.

Сторінками монастирської хроніки. Сила чудотворної ікони

Чимало перипетій зазнала обитель протягом своєї історії, та все ж завжди славилася прихильністю місцевих жителів і тих, хто приїздив здалека. В історичних документах монастир у Гошеві згадують ще у ХV столітті, хоча реальною датою заснування вважається 1570-ий рік. Монастирський літопис засвідчує, що церкву і монастир при ній в селі Гошів збудував побожний лицар коронного війська Кучулад із Тухлянщини за Бескидами. Одна з розбійницьких ватаг на початку ХVII ст. сплюндрувала обитель, а монахів повбивала. Тому цей монастир належить до тих небагатьох обителей, розташування яких неодноразово змінювалося.

Наприкінці 70-80-х років XVII ст. монастир із “Чорного Ділка” з підніжжя гори був перенесений на вершину Ясної Гори. Український шляхтич Євстахій Шумлянський, сотник кінноти короля Яна Казимира, на власні кошти відбудував монастир і церкву, яка посвячена Успінню Богородиці. Шумлянський мав за дружину Анну Гошовську і володів тоді селом. На схилі літ він прийняв монашество, подарувавши перед тим Гошівському монастиреві значну суму грошей. Його поховали в монастирській церкві під головним вівтарем. У 1668-69 рр. його син, львівський єпископ Йосиф Шумлянський, висвячував у цьому храмі кандидатів на священство. Та найбільшу пожертву на відбудову василіанського монастиря і церкви зробила родина Гошовських, яка була власником сіл Гошів і Дунаєво (Перемишлянський район Львівської обл.). 8 жовтня 1759 року Гошовські переписали Ясну гору у власність монастиря. Акт дарування фундатор розпочав такими рядками: «Бажаємо, щоб у тій церкві Божа слава не уставала, але щоб найдальше розширилась також і слава Пресвятої Діви Матері” . Відповідно до прізвища жертводавця Миколи Гошовського виникла і назва монастиря.

Немало лиха завдали чернечій обителі турки і татари. У 1762 році вони підпалили його разом із церквою. Згідно із монастирським літописом, ліс на відбудову храму пожертвував каштелян Станіслав Косаковський, а його дружина з роду Потоцьких подарувала багато грошей...

Гошовські прославилися не лише як фундатори. Ще в 1735 році в їхньому маєтку була копія чудотворної ікони Богородиці з Белза (нині відома Ченстоховська ікона у Польщі). Щосуботи перед нею молилася ціла родина. Якось дружина Миколи Гошовського разом із гостею помітили незвичну ясність на стіні, де висіла ікона. Через деякий час ікона “заплакала”. Микола Гошовський подарував її монахам і до кінця свого життя допомагав у розбудові монастиря. Після ретельного вивчення духовної комісії митрополит Атанасій Шептицький того ж року проголосив ікону «благодатною», тобто чудотворною. До кінця ХVIII століття у монастирському літописі містилося 117 записів про чудесні зцілення, порятунки та інші знаки всемогутнього заступництва Богородиці.

В середовищі істориків немає одностайного твердження про походження цієї ікони. Наприклад, співробітник Національного заповідника “Давній Галич” Іван Драбчук стверджує, ніби у маєтку Гошовських під час козацького заворушення в 1734 році більше місяця переховувались три доньки пана Андрія Шугая з села Хороброва поблизу Бережан на Тернопільщині. Вони забули за скринею згорнутий у трубку полотняний образ Богородиці. Їхній батько цінував його, адже лише цей образ уцілів після жахливої пожежі у його будинку. Та Гошовські нібито змогли переконати Шугая залишити реліквію у них і там вона знайшла ще більше почитання. Якими би не були версії істориків, все таки ікона Гошівської Богородиці протягом своєї історії притягала до себе чисельних віруючих людей своєю небувалою славою і тими чудами, які були документально зафіксовані.

Наприклад, подружжя селян їхало возом із села Витвиці на базар до містечка Болехова. Коли проїжджали дорогою біля стрімкої стіни у Гошеві, почули сильний гуркіт. Підняли голови й остовпіли: величезний уламок скелі летів донизу просто на них. Часу, щоб уникнути смертельної небезпеки, не було, тож переляканий чоловік щосили гукнув: “Гошівська Матінко, рятуй нас!”. І сталося чудо: уламок відбився від стіни і, перескочивши над головами подорожніх, впав у річку Лужанку. І донині ця брила лежить у річці... Місцевий мешканець Гнат Сокольницький в 1756 році протягом трьох місяців не міг піднятися з ліжка. Він вже чекав смерті та мати молилася перед гошівською іконою. Немов прокинувшись зі сну, хлопець прийшов до пам’яті. Все ще не втрачаючи надії, мати веліла мерщій запрягати коней і їхати до Гошева. Перед чудотворною іконою відслужили Літургію за одужання хворого. А за кілька днів він і справді встав із ліжка...

Після пожежі, спричиненої набігом завойовників, будівництво монастиря все таки завершили у 1771 році, а наступного року відновили церкву. Завдяки славі чудодійної ікони монастир став одним з найбільших паломницьких центрів. У 1770 році призначений ігумен о. Йосафат Ленкевич записав у монастирському літописі: “Застав церкву в жалюгіднім стані...”, – то сьогодні можна записати протилежне: “Обитель на Ясній Горі заясніла: виблискує позолотою Цариця карпатського краю, вабить своїми куполами здалеку!”.

У різні часи в стінах монастиря було небагато ченців – п’ять, шість, вісім. З 1833-го протягом двадцяти років єдиним монахом і настоятелем в Гошеві був о. Юліан Мокрицький. І в той же час дерев’яний храм з плином часу вже не міг вмістити всіх бажаючих під час недільних Богослужінь, а особливо на великі свята. Тому в 1835-1837 роках за його керівництва тривало будівництво самого монастиря, а зведення мурованої церкви, яка збереглася до сьогодні, завершилось у 1842 році разом із встановленням дзвіниці. На задній стіні храму був намальований сонячний годинник, на якому тінь стрілки показувала точну годину впродовж дня при сонячній погоді. Фундаторами усіх п’яти найбільших дзвонів стали віруючі люди. Найбільший вагою 1500 кг, найменший – 500 кг. Гошівський монастир славився своєю книгозбірнею, де містилися всі українські книжки, газети, журнали, які виходили в Галичині з 1848 року. На жаль, під час війни в 1944 році значну частину бібліотеки поглинула пожежа.

В історії Чину св. Василія Великого переломною стала Добромильська реформа, яку прийняли одразу не всі монастирі у Західній Україні. До одного з таких належав Гошівський. Лише в листопаді 1920 року, згідно з рішенням Конгрегації Пропаганди у Ватикані, Гошівська обитель повністю перейшла до т.зв. реформованих Василіян.

20-30-ті роки минулого століття стали, мабуть, золотою добою в історії Гошівського монастиря. Тут щороку відбувалися марійські відпусти, на які приходили пішки чи з’їжджалися десятки тисяч паломників з різних кутків Галичини. Проводилися різноманітні патріотично-релігійні заходи, зокрема присвячені 950-літтю Хрещення Київської Русі, 900-літтю ювілею проголошення Богородиці як Покровительки українського народу, Цариці України. Гошівські місіонери-василіани славилися вмінням бути доступними своїм проповідницьким словом для людей. Восени 1937 року маляр Ілля Запорізький та різьбяр Степан Ільків реставрували й оновили ікону Гошівської Богородиці, а львівський золотар Іван Кузьмич виготовив дві позолочені шати і дві корони, оздоблені коштовними каменями.

Старожили розповідають, що у часи Другої світової війни після сильного обстрілу радянською армією німецького гарнізону, який розміщувався на Ясній горі, церква та інші монастирські будівлі загорілися. Вціліла лише стіна, на якій висіла ікона Богоматері, а ченці, які молилися біля неї, залишилися живими. У серпні 1944 року під час воєнних дій монастир сильно зруйнували. У післявоєнні роки в обитель час від часу навідувались енкаведисти. Після кожного такого “візиту” з келій чи трапезної зникали то рушник, то ложечки, то скатертина.

Монастир у Гошеві належить до тих останніх у Галичині, які насильно ліквідувала атеїстична влада. Це сталося 23 березня 1950 року, під час каральної операції, організованої радянськими спецслужбами. Отців і братів-василіан заарештували і вислали до Сибіру (з таборів живими згодом вернулися лише четверо монахів). Серед заарештованих був о. Мар’ян Повх, колишній капелан УГА, який помер невдовзі після арешту. Ченці встигли сховати частину особливо цінних культових предметів, закопавши їх на території та замурувавши у монастирські стіни. Однак енкаведисти після детального обстеження знайшли всі схованки. Та все ж монахи встигли передати оригінал чудотворної ікони побожним мирянам і власне з того часу розпочинається її драматична історія. Подейкують, що людей, які її зберігали, вивезли в Сибір, а ікону під час обшуку відібрали енкаведисти. Дехто вважає, що її могли просто вкрасти, спокусившись на золоте обрамлення, адже святиню оцінювали у півмільйона доларів. Не виключено, що нині вона є окрасою чиєїсь приватної колекції на Заході...

Після ліквідації продовжилося розкрадання майна гошівських ченців. Іконостас, проповідальницю та ряд унікальних елементів значної мистецької цінності передали до сусіднього міста Болехова, у православну церкву Мироносиць. Чернечу обитель в Гошеві радянська влада перетворила на інтернат для неповносправних дітей. Якийсь атеїст зрізав усі залізні хрести, що стояли на бані. За це він отримав в подарунок від радянської влади автомобіль, в якому незабаром загинув внаслідок аварії. З 1978 року у монастирі облаштували склад, а пізніше у келіях монастиря зробили кімнати для відпочинку працівників військового заводу.

Нелегкий шлях відновлення

Сьогодні дійти до монастиря можна двома дорогами: попри Хресну дорогу лісом, де круто в’ється стежка, і кам’янистим та некрутим шляхом. В’їзна брама містить колоритну мозаїку Цариці Прикарпаття. Тут відкривається загальна панорама на сучасний монастирський комплекс, становлення якого було тривалим...

У 1989 році з Почаєва до Гошева приходять православні монахи. Вони намагалися перебрати практично зруйнований монастир у власність РПЦ. Однак уже з наступного року до Гошівського монастиря приходять його справжні власники – монахи-василіани. Протистояння між представниками обидвох конфесій тривало недовго. Коли у травні 1990 року була відслужена перша Архиєрейська Літургія на Ясній горі, у якій взяли участь понад півмільйона віруючих греко-католиків. Як згадують свідки тих часів, міліція на дорогах свідомо перешкоджала доїзду греко-католиків до цього славетного місця Прикарпаття. Перемогла мудрість і тверезість, а жодного насильства не проявилося. Гошівська обитель перейшла повністю у власність ЧСВВ.

Монастир ще в 1990 році по суті лежав у руїнах. Тоді храм обстежили фахівці з України, Румунії, Німеччини та Польщі. Фахівці з м. Майнц (Німеччина) за сприянням їхнього римо-католицького єпископа заклали в стіни церкви спеціальні прилади, які мали визначити протягом пів року, чи й справді храм вже назавжди буде втрачений. Німці привезли до Гошева техніку, матеріали і розпочали реконструкцію монастиря за найновішими технологіями. Після року інтенсивної роботи спеціалісти підтвердили: храм простоїть ще п’ятсот років. Відтак розпочалася реставрація інтер’єру гошівського храму на взірець того, як він виглядав до руйнації. Художники-реставратори з Дрогобича, Львова, Борислава провели за рік велику роботу – реставрували п’ять великих полотен XVIII ст. і намалювали 15 сюжетів. Вони виконували подібну роботу у Крехівському монастирі отців-василіан. Поки ремонтували церкву, український іконописець єромонах Студійського уставу Ювеналій Мокрицький кілька років відтворював у Римі копію Владичиці Ясної гори. Цю ікону освятив Папа Іван Павло ІІ.

Освячення відродженої церкви урочисто відбулося у 1996 році. На відзначення 400-ліття Берестейської Унії в Гошеві того ж року зібралося кілька сот тисяч віруючих із цілої України. Сама церква містить унікальну проповідальницю у своєму мистецькому довершенні – апостоли-рибалки, ловці людських душ. Німецькі спеціалісти встановили електронні дзвони у відновленій дзвіниці.

Паралельно із відновленням комплексу Гошівського монастиря у цьому місці розпочалося духовне життя. Першим ігуменом у 1990 році став о. Макарій Ґрень, а магістр першого василіанського новіціату у Гошеві – о. Матей Гаврилів. Проте вже у 1991 році новіціат облаштовують у відомому тепер Крехівському монастирі, а Гошів поступово повертає собі славу відпустового місця. Наступними ігуменами у Гошеві були о. Іван Шмадило, о. Пантелеймон Саламаха, а сьогодні монашою спільнотою керує о. Дам’ян Кастран. На сьогодні в монастирі моляться і трудяться 10 монахів.

Ясну гору важко уявити без подальшої присутності чудотворної ікони у Спасівському монастирському храмі. Вона “повернулася” як найдавніша копія після більше ніж 50 років скитання. У липні 2001 року гошівчани передали її монахам-василіанам в Івано-Франківський монастир, а ті передали в свою чергу – у львівський монастир св. Онуфрія. З 30 вересня по 14 жовтня 2001 року цю чудотворну ікону урочисто несли через села і міста Львівщини та Івано-Франківщини – аж до Гошівського монастиря, де вона сьогодні займає особливе місце. По обох боках ікони вмонтовані воти – позолочені символічні дарунки віруючих, які зцілилися від недуг чи були чудесно врятовані за заступництвом Богородиці. Сьогодні люди з усіх куточків України приходять чи приїжджають до Цариці Прикарпаття, щоб відчути Божу ласку і благодать. Чудесні випадки, пов’язані із заступництвом “Гошівської Богородиці”, зафіксовані у новітній монастирській хроніці. Марійські відпусти відновилися з часу становлення обителі. У травні цього року відбулася піша проща молоді Стрийської єпархії УГКЦ під проводом нововисвяченого єпископа Святослава Шевчука, у якій взяло участь біля двадцяти тисяч осіб. Нині майже кожної неділі можна зустріти прочан чи не з усієї Європи.

11 січня 2009 року група парафіян греко-католицької церкви святого Миколая у Києві на чолі з настоятелем о. Ігорем-Іллею Онишкевичем прибула до Гошева для участі в церемонії посвячення копії гошівської ікони Богородиці. За кілька днів вона була урочисто встановлена у згаданому столичному храмі на Аскольдовій горі. Таким чином її популярність пошириться серед громад УГКЦ у Центрі України.

Монастирський комплекс нещодавно доповнила марійська ротонда з іконічним зображенням Богородиці Гошівської над входом. Її урочисте посвячення відбулося 7 квітня цього року під проводом івано-франківського владики Софрона Мудрого.

Більше ніж трьохсотлітня історія гошівського василіанського монастиря показала постійний зв’язок віруючого люду із своєю релігійною традицією, незважаючи на різні окупації і переслідування.