Училищний монастир з небувалою історією

1 травня 2009, 13:18 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Покровський собор прийнято вважати найдавнішим храмом Харкова, а монастир, у якому він знаходиться, — найголовнішим на Слобожанщині. Насправді, це не зовсім так. Собор правильніше було б назвати найдавнішою зі збережених пам’яток міської архітектури, але все ж не найпершою церквою Харкова, розповідає Дмитро ШАПОВАЛОВ.

Обитель насправді є центром Харківської єпархії Української Православної Церкви (Московського Патріархату), на її території розташована офіційна архиєрейська резиденція, а сам комплекс знаходиться в центральній частині столиці Слобідської України. Здавалося б, чого ще потрібно? Однак історично більше прав називатися «харківським» має зовсім не Покровський... а Курязький Преображенський монастир, що виник невдовзі по заснуванні міста в середині ХVII століття. Натомість Покровський монастир, аби одноосібно претендувати на такий титул, «запізнився» з появою більш ніж на 60 років та, що теж цікаво, є молодшим за власний престольний храм на 37 років! Однак справа не лише в цьому: обитель, від початку дещо штучно створену в самому центрі міста, завжди непросто було сприймати як адекватне місце для активного духовного життя та аскетичного вдосконалення ченців...

1.jpg

Своїм народженням Покровський монастир завдячує не побожним пошукам якогось монаха чи жертовності вельможної особи (хоча російський князь Голіцин і згадується як один з фундаторів обителі), а появі в Харкові навчального закладу – Харківського колегіуму. Саме через потребу мати осередок духовного окормлення студентів єпископ Білгородський та Обоянський Єпіфаній Тихорський 1726 року заснував монастир, який на відміну від «харківського» Курязького швидко одержав означення «училищного». Монастиреві заможні мешканці міста, за традицією, відписували майно і землі, тож у ХVIIІ столітті серед його власності було чимало хуторів, які згодом залишили свої назви сучасним районам міста. Комусь, може, цікаво буде дізнатися, що назва Клочківської вулиці, яка бере свій початок попід мурами Покровської обителі, названа так не на честь багаторазової олімпійської чемпіонки харків’янки Яни Клочкової, як розповідається в місцевому анекдоті, а через те, що була дорогою до хутора, що належав козацькому полковому судді Тимофію Клочку. Серед інших маєтків монастиря були хутори — Немишлянський, Данилівський та, що особливо мене захопило, Шаповалівський.

Керування власністю вимагало не лише від монастирської адміністрації, а й навіть від звичайних ченців чималих зусиль, спеціальних господарських та канцелярських знань і навичок, організаційних здібностей тощо. Якщо додати до цього ще й ту частину «вчених монахів», які займалися викладанням в колегіумі, то отримаєм невтішний висновок: за такими клопотами дбати про суто духовне життя обителі апріорі було майже неможливо. Мабуть, це й стало однією з передумов виникнення першого з-поміж відомих конфліктів монастирських мешканців із священноначалієм: білгородський архиєрей Досифей Богданович-Любимський в 30-х роках ХVIIІ століття звинуватив ігумена училищного монастиря Митрофана Слотвинського в аморальних зв’язках із жінками та розкраданні грошей зі скарбниці. Що, проте, не завадило останньому згодом стати архиєпископом у Твері, а владиці Досифею — бути відсторонем від управління єпархією та незабаром померти в очікуванні церковного суду з харківським ігуменом...

Колегіум — окрема сторінка в історії не лише монастиря, а й цілого міста. Освітній центр з’явився в Харкові 1725 року після переводу з Білгорода архиєрейської школи. У 1727 році на її основі створили Харківський духовний колегіум. З цим навчальним закладом пов’язані долі багатьох непересічних слобожан, серед яких найвідомішим, мабуть, є філософ Григорій Сковорода (викладав у ній впродовж 1759-1769 років). Тяглість освітніх традицій забезпечували щільні зв’язки з Києво-Могилянською академією. Чимало дослідників називають колегіум найпотужнішим осередком освіти цілої Лівобережної України в ХVIII столітті. Так це, чи ні, але наявність власної духовної школи якісно виокремлювала провінційний тоді Харків з-поміж інших полкових центрів Слобожанщини, формуючи передумови для перетворення саме цього міста на столицю регіону. Крім того, колегіум на певному етапі розвитку Харкова став утіленням притаманної його мешканцям жаги пізнання всього нового, і ця характерна жага та наукова спадщина навчального закладу на початку ХІХ століття стали підґрунтям для заснування місцевого університету.

2.jpg Тоді ж, у 20-х роках ХVIII століття, новозаснований Покровський монастир став певною мірою прообразом майбутнього єпархіального центру. Уже 1729 року місцевий ігумен, який водночас був ректором Харківського колегіуму, одержав титул архимандрита Курязького монастиря та зібрав під своє загальне керівництво й менші монаші згромадження, наприклад, Озерянську та Аркадіївську пустині. Отже, став найвпливовішою церковною особою в околицях.

Приблизно в той час до Харкова перебралися колишні студенти Київської академії Арсеній та Єпіфаній Могилянські, які пізніше зробили свій внесок в історію обителі. Архимандрити, згодом архиєреї Могилянські, прославилися як проповідники при дворі російської імператриці Єлисавети. Арсеній став її духівником. Ці випускники Харківського колегіуму спричинилися до ще більшого підвищення статусу її ректора. У 1742 р. ігуменові Покровського монастиря дозволили носити мантію зі скрижалями та хрест — за прикладом архимандрита московського Спаського училищного монастиря та ректора Московської академії. Двома роками пізніше — носити панагію, а з 1751 р. — використовувати при богослужіннях за участі ректора рипіди, як було пояснено у відповідному документі, «на велику честь училищного монастиря». 

3.jpg 

До речі, в середині ХVIII століття тривалий проміжок часу колегіум навіть в офіційних паперах називався не інакше, як Харківською академією. Мабуть, це була кульмінація розвитку навчального закладу, який пізніше поступово втратив своє значення, деградувавши в ХІХ ст. до рівня звичайнісінької провінційної семінарії, що запам’яталася хіба лиш появою в лексиконі харків’ян колоритного слівця «ракло». Саме так малоосвічені бабусі-торгівки з Подолу називали бурсаків, котрі після штудіювання античної літератури з вигуками на кшталт «Ми – як геракли!» налітали на базарні ряди аби поцупити перше-ліпше, що потрапляло під руку. «Ховай усе, ракли біжать!» — голосно застерігали одна одну баби під час чергового візиту «наслідувачів» подвигів міфічного давньогрецького героя...

Наприкінці ХVIII століття Покровську обитель оминула лиха доля: у погромі чернечих згромаджень російською імператрицею Катериною ІІ з майже двох десятків слобожанських монастирів вціліли лише два — і училищний був одним із них. А вже 1799 року він став, крім усього іншого, ще й архиєрейською резиденцією. Того року в складі синодальної Російської Православної Церкви утворили Слобідсько-Українську єпархію з єпископським осідком у Харкові. Покровський собор монастиря став кафедральним майже на півстоліття — до 1846 року.

4.jpg

У ці часи відбувається перебудова монастиря. Зазнав реконструкції первісний головний корпус колегіуму — так званий будинок Шидловського. Свого часу, на початку ХVIIІ ст., ця колишня оселя харківського полковника була чи не найкращою в місті, не в останню чергу тому, що на відміну від більшості довколишніх споруд була не дерев’яною, а кам’яною. 1709 року тут зупинявся російський цар Петро І, а під час підготовки до Полтавської битви мешкала родина царського сподвижника князя Меншикова. Після заснування монастиря будинок Шидловського, придбаний за 500 карбованців, виявився центральним на його подвір’ї. За століття помешкання перетворилося на двоповерхову споруду з дерев’яною вежею, увінчаною шпилем і прикрашеною гербом Російської імперії. На вежі було встановлено годинник, сигналізував про початок та кінець навчань у колегіумі.

Територія монастиря поділяється на «чистий двір», «чорний двір» та «двір колегіуму». Дерев’яні келії поступово замінюються мурованими келійними корпусами. Над новозбудованою з цегли головною брамою в 1761 році з’являється приміщення бібліотеки, яка й у ХІХ ст. зберігала рідкісні книги, згадувані архиєпископом Філаретом Гумільовським в «Історико-статистичному описі Харківської єпархії» (1852 р.). До прикладу, тлумачення Євангелія від Кирила Транквіліона-Ставровецького, друковане в Уневі 1696 року, чи унікальне видання «Маргарит» свт. Іоана Золотустого, що побачило світ в Острозі 1596 року. Серед іншого зустрічалася також Біблія острозького видання 1581 р., требник свт. Петра Могили київського видання 1646 р., чимало богослужбових книг київського та львівського друку ХVII ст. (октоїхи, тріоді, євангелія, апостоли, псалтирі, служебники, мінеї). Не бракувало літератури й з Москви, але вона була вже здебільшого ХVIIІ-ХІХ віків. Первісні, найдавніші літературні скарби училищного монастиря – українського походження.

5.jpg Друга половина ХІХ століття — нова фаза «ущільнювальної забудови» монастиря. Загалом обитель реорганізується відповідно до вимог функціонування адміністративно-релігійного центру, а не хоча б позначеному в ХVIIІ столітті пошуку формули співіснування освітнього осередку та чернечої громади. За класицистичними зразками оновлюється архиєрейська резиденція. Зникає історичний будинок Шидловського — на його місці постають консисторія та інші єпархіальні установи. У 1896 році завершується зведення другого монастирського храму на честь Озерянської ікони Божої Матері – мабуть, головної слобожанської святині, що після закриття імперським центром Курязького монастиря певний час зберігалася в Покровській обителі. Базилікальний Озерянський храм свідомо будується значно просторішим, однак нижчим за сусідній Покровський собор. Попри нагальні практичні потреби, пошана до власної історії в такий спосіб усе ж зберігається. Ну, й крамниці… Куди ж без них?

6.jpg

Комуністична доба не пошкодувала недобитого Катериною ІІ слобожанського монастиря. Та й хіба могло статися інакше, щоб в самісінькому центрі столиці радянської української «республіки» існував осередок ідеологічно ворожого чернечого життя? Щойно «червоні» відчули, що таки ствердилися в Україні, в 1922 році монастир перестає діяти. Ба більше того, деякі священнослужителі та монахи освятили обитель своєю мученицькою смертю — їх розстріляли просто на монастирському подвір’ї, а рештки приховали під стінами церкви. Матеріальні цінності монастиря було розграбовано чи понищено. Його головні споруди, на щастя, не зникають, проте використовуються не за призначенням, недбалим господарюванням нових власників наражаючись на небезпеку повільної руйнації. Додаткових проблем додає Друга світова війна. Зрештою, у другій половині ХХ віку частину пам’яток Покровської обителі державним коштом реставрують, принагідно розбираючи деякі споруди ХІХ віку. На монастирському подвір’ї «паркуються» військові гармати та танки – в дореволюційній архиєрейській резиденції починає працювати регіональний історичний музей. Разом із ним колишні церковні приміщення використовує територіальна філія державного архіву, військомат, а деякі будинки використовуються як складські чи навіть стають житловими.

7.jpg

З початком 90-х років ХХ століття настає етап відновлення. На територію обителі, поступово звільнювану від світських установ, повертається єпархіальний центр харківської громади УПЦ (МП). У 1992 році в Покровському монастирі відбувається важливий для новітньої історії Православної Церкви України архиєрейський собор, що став відомий як «харківський». На ньому єпископи засудили утворення своїм колишнім провідником митрополитом Філаретом (Денисенком) Української Православної Церкви Київського Патріархату та обрали замість нього на столичну кафедру нового предстоятеля — митрополита Володимира (Сабодана). На певний час Покровський монастир став ніби символом ідеї збереження УПЦ вірності церковній владі Москви.

Реставраційні роботи продовжуються тривалий час, проте не завжди сучасний ремонт видається доречним тим, хто перейнятий ідеєю збереження історичного вигляду старовинних будівель. На монастирському подвір’ї з’являються нові архітектурні форми: монументи на честь 2000-ліття Різдва Христового та 200-ліття заснування єпархії, стела пам’яті колегіуму та Григорію Сковороді, іконні лавки та кіоски з продажу монастирського хліба тощо. Напередодні престольного свята в жовтні 2003 року відбувається неоднозначний казус – монастир залишають усі 19 монахів та послушників. Братія, невдоволена згодою церковної влади вживати ідентифікаційні коди, пішла на загострення конфлікту з керівництвом єпархії та зрештою виїхала в супроводі міліції на автобусі в невідомому напрямку, одержавши навздогін від митрополита Никодима Руснака епітет «розкольники»...

8.jpg

Попри свою суперечливу історію, училищний монастир продовжує навчати городян самим лише фактом свого існування, своєю минувщиною та сучасним станом. На початку ХХІ століття він постає живим нагадуванням про давнє походження міста, його змішану україно-російську історію, про світлі моменти збереження історичної пам’яті та руйнівний потенціал відмови від автентичного християнського покликання. Він справді ніколи не був «харківським монастирем»: спершу лише необхідним додатком до навчального закладу, а згодом — скоріше офіційним єпархіальним центром. Проте він таки став одним із символів Харкова, міцно пов’язавши власну долю з історією столиці Слобідської України.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти