Дерев’яним церквам України немає аналогів у світовій спадщині. Але чи збережуть їх українці?

9 грудня 2008, 18:55 | Релігійне краєзнавство | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

1.jpgТема збереження сакральної спадщини України сьогодні гостро стоїть на порядку денному. Адже релігійна культура народу, яка формувалася протягом багатьох століть, поступово втрачається через різні причини, в тому числі через нерозуміння її цінності у сучасному суспільстві. До цієї проблеми привертає увагу виставка під назвою “Українська дерев’яна церква – перлина світової архітектури. Межа зникнення”, яка відкрилася 27 листопада цього року у Львівській картинній галереї по вул. Стефаника, 3. На ній побував кореспондент РІСУ Ігор СКЛЕНАР, який розповідає про особливості такого важливого заходу в сфері української культури.

2.jpgВиставка, присвячена українській дерев’яній церкві, розміщена у трьох великих залах цього відомого мистецького осередку Львова. У першому залі експонуються чорно-білі світлини фотомайстра Володимира Ольхом’яка , які зображають ті дерев’яні храми, що згоріли здебільшого на Західній Україні і вже є назавжди втрачені для української культури. По суті ці фотографії є своєрідним болем ініціатора цілої виставки, директора картинної галереї Бориса Возницького, який з допомогою своїх співробітників займався розміщенням експозиції втрачених церков.

3.jpgОкрім цього, на окремій таблиці показано список 16 згорілих храмів на території Львівської області (Старосамбірський, Яворівський, Сокальський, Дрогобицький, Пустомитівський, Турківський райони) і перелік семи розібраних церков у цьому регіоні. Це сумна статистика, яку кожен відвідувач може наочно побачити і переконатися у певній драматичності, яку переживає дерев’яна церква нашого краю. Більше того, на окремому стенді вивішені світлини тих церков, які з плином часу або через неефективну реставрацію теж можуть бути назавжди загублені для нащадків.

Зовсім інша перспектива бачення українського дерев’яного храму відкривається під час переходу до сусіднього залу. Ось тут з’являється відчуття того, що попри втрати ми ще маємо у своєму сакральному „арсеналі” немалі набутки. В залі довгими рядами розташовані біля 50 макетів церков, зроблених з дерева. Їх автором є співробітник Львівського музею етнографії і художнього промислу Михайло Яськович, який брав участь у 15-ти персональних виставках під назвою “Давня українська сакральна архітектура: Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина”, а також частину робіт виконав Микола Бевз, в основному це макети дерев’яних церков Прикарпаття.
4.jpg

5.jpgОглядаючи взірці дерев’яного храмобудівництва, поринаєш у світ тієї епохи, коли жителі згаданих регіонів України цінували свої церкви. Вони були для них осередком духовного життя і спільним надбанням громади, яка самостійно будувала і з покоління в покоління передавала традицію пошани до храму. Власне макети дають змогу побачити зблизька унікальні елементи дерев’яної церкви, які важко помітити при огляданні справжньої церкви з дерева. Треба віддати належне майстерності згаданим творцям макетів. Взірці церков за своїми розмірами є різними: від дуже маленьких до більших, але висота не применшує їхньої релігійно-культурної самобутності.

6.jpgГармонійно доповнюють дерев’яні макети художні роботи, вивішені на стінах цього залу. Низку експонованих копій картин, на яких зображено церкви Яворівського району, намалював Володимир Патик – народний художник України, лауреат Національної Державної премії ім.Т.Г.Шевченка, почесний громадянин Львова. Від його робіт, які здебільшого виконані олійною фарбою, віє простотою і в той же час глибоким баченням дерев’яного храму в змінах природи.

Є роботи, де церква мовби потемніла від похмурого неба, а є картини, де вона ніби хизується своєю архітектонікою на тлі гарної погоди. Оригінально виглядають кілька копій картин, представлених Євгеном і Лесею Безсніско, які об’єктом свого художнього відображення обрали прикарпатські церкви. Тут також помітна неповторність стилю відомого художника в Україні та поза її межами, який, до речі, має немало робіт на біблійну тематику.

7.jpgУ двох решти залах представлено десятки світлин колишнього директора національного музею у Кракові Адама Бохнака (1899-1974). Основою цих фоторобіт стали сакральні пам’ятки із різних куточків Польщі, окремі елементи костелів. Це своєрідна данина пам’яті відомому митцю і в той же час людині, яка немало прислужилася до популяризації славетного скульптора Йоана Георга Пінзеля, якого Б.Возницький називає “слов’янським Мікеланджело”. Складається враження, що ці сакральні споруди та їх багатство, зображене на світлинах А.Бохнака, показують своєрідну паралель, яка існує в культурах обох сусідніх народів.

Ось так виглядає виставка дерев’яних церков у Львівській картинній галереї, яка не повинна залишити байдужими багатьох поціновувачів релігійної спадщини України. Порозмірковувати над актуальністю виставки випала чудова нагода із унікальною людиною, яка випромінює незламний дух у збереженні релігійно-культурних надбань. Адже того дня на робочому місці перебував директор із 46-літнім стажем Борис ВОЗНИЦЬКИЙ, який радо погодився на розмову для читачів РІСУ.

8.jpgДовідка РІСУ: Борис ВОЗНИЦЬКИЙ, Герой України (2005). Народився в 1926 році. Заслужений працівник культури України та Польщі. Лауреат Шевченківської премії та інших чисельних премій і відзнак України та зарубіжжя. В радянські часи і в сучасний період порятував від знищення тисячі творів мистецтва. Заснував нові музейні відділи, до сьогодні різними заходами популяризує творчість таких корифеїв як Й.Пінзель, Й.Конзелевич та ін.

– Борисе Григоровичу, чим зумовлена поява виставки?

– Вдамся трохи до історії. Українська дерев’яна церква не має собі рівних у європейському і світовому мистецтві. Це єдине, що є “українське” в нас. Якщо, наприклад, поглянути на Софію Київську – то це європеїзм з опрацюванням наших архітекторів, де вони бажали внести якісь свої українські традиції. 9.jpgУ радянський час, коли ми відкрили Олеський замок в 1975 році, вдалося приєднати до цього музею кілька дерев’яних церков, зокрема підгорецьку з 1750-ого року (на жаль, вона згоріла – прим. І.С.), щоб зберегти їх. У радянський час під гаслом атеїзму нищилися храми. Тільки на Львівщині було закрито 500 католицьких костелів після виїзду поляків з наших земель (діяло тільки чотири), 800 греко-католицьких культових споруд, священики яких не погоджувалися перейти в Російську Православну Церкву. Ми, музейники, митці, їздили в 60-70 роки XX ст. регіонами, що змогли, то врятували, вдалося зібрати і зберегти немало унікальних пам’яток. Більше того, галицька інтелігенція задалася запитанням: “Як зберегти ту чи іншу церкву?” Відповідь полягала в тому, щоб зробити там музеї. На той час це був єдиний вихід – облаштовувати у церквах музеї народного мистецтва, музеї крашанки (це ж в селі, де діти якісь речі приносили до храму). Доходило до того, що робили у церквах музеї атеїзму, але ми на це дивилися крізь пальці, тому що ми розуміли: в такий спосіб зберігається храм. В радянський час місцеві комуністи спалили лише одну церкву в с. Гусаків Мостиського району Львівської області. Одну церкву розібрали на трасі зі Львова до Києва, нібито вона заважала при дорозі, хоч такий аргумент виглядав тоді безглуздим.

– Відомо, що в період української незалежності збереження церков – пам’яток архітектури не набуло такої вагомості. Як ви оцінюєте теперішній стан дерев’яних храмів?

– На жаль, цей стан невтішний, тому що немало людей виховано радянською системою і досі ще мають її негативні риси. Багато хто собі сьогодні уявляє, що відновлення української церкви – це спорудження нових храмів, в які треба внести нові ікони, свіжі іконостаси, та ще й на сучасний манер. Спостерігаємо таку тенденцію, що з церков почали викидати твори визначних українських митців XX століття Петра Холодного, Олекси Новаківського. Виявляється, така унікальна спадщина стає чужою для наших сучасників. Та треба пригадати, що ці художники їздили в 30-их роках минулого століття на Гуцульщину малювати унікальні церкви, незважаючи на те, що вони перебували там на відпочинку. Сьогодні наші сучасники мають інші мистецькі смаки, і такі осучаснені уявлення про ікони мають місце серед наших священиків, звичайно, маю на увазі не всіх. Отож, для частини православних отців, випускників духовних семінарій у Загорську (біля Москви) і Ленінграді, українська ікона не становить цінності, вона для них ніщо. Поширюється думка, що стару церкву треба знищити, спалити.

Пригадую собі з історії Церкви Тридентський собор (16 ст.). Папа Римський вів розмову, що художники багато собі дозволяють і вже у Сикстинській капеллі митець Мікаленджело намалював роздягнену Богородицю. Іншу річ сказав на той час папа, що католики на Сході моляться перед образами, намальованими схизматами, іновірцями, і тоді львівський архиєпископ Суліковский наказав викинути всі ікони з церков і спалити їх. Чому сьогодні ніхто не скаже, що ікони не можна палити? Згідно зі східною традицією, якщо до ікони вже не можна молитися через її стан (почорніла, побита), то її треба спалити або закопати в землю. Ось такий до цього часу існує підхід. Але чому до сьогодні його ніхто не змінює? Вважаю, що з таким підходом палять і церкви. Це вже не вважається гріхом, посилаються на традицію, що мовляв, вже не треба молитися, то спалімо її. Та такі традиції не сприяють збереженню унікальної сакральної спадщини.

a1.jpgБоляче мені було дивитися на ту кількість церков, яка згоріла за останні роки – а це 158 дерев’яних храмів! Згадаю в цьому контексті центральну і східну Україну в період 30-их років минулого століття: тоді сталіністи спалили 15 тисяч церков! Якщо взяти до уваги, що в церкві знаходився один іконостас і не було більше ікон, тоді самих тільки ікон згоріло близько пів мільйона. Зараз у Центральній і на Східній Україні немає жодної збереженої ікони, яка датується до XVII ст. Наприклад, у Києві на виставках ікон виставляють взірці XV-XVI ст., які написані галицькими митцями. Тоді в епоху атеїзму, в XX ст. всю цю давню спадщину знищили. І коли сьогодні творяться подібні речі, горять унікальні церкви з іконами, то все це викликає велике занепокоєння і турботу в середовищі мистецтвознавців. Та думаю, що не тільки вони повинні цим перейматися, але і Церква також.

– Які шляхи виходу із цієї ситуації, адже, привернувши увагу суспільства до цієї виставки, мабуть, важко зберегти дерев’яні храми від можливих знищень?

– Покладаю деякі надії на саму Церкву. Раніше, коли мені доводилося працювати в комісії сакрального мистецтва при Львівській архиєпархії УГКЦ, то тодішній архиєпископ Львівський УГКЦ, а сьогодні Глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) пропонував читати лекції отцям-деканам, збирати священиків, виїжджати в райони і розповідати їм про цінність сакральної спадщини. Це потрібно, на мою думку, робити й сьогодні.

– А держава вносить свою лепту в охорону храмів – пам’яток архітектури?

– Наприклад, в Україні є Закон “Про охорону пам’яток”, але його статті можна трактувати по-різному: так або інакше. Цікавився, чому, наприклад, не притягають до відповідальності одного священика у підпалі церкви, а мені кажуть, що отець – це людина невідповідальна, він править лише Богослужіння. a2.jpgМовляв, за пам’ятки він ніде не розписується. “Тоді яка відповідальність громади?” – питаю. “А вона обирається, вона теж не відповідає за це”, – кажуть мені. Виявляється, що сьогодні вибрали одну церковну десятку, завтра іншу. Отож, на парафіях немає відповідальної особи. В радянський час, коли ми їздили по селах описувати церкву, реєструвати її і робити пам’ятником архітектури, то голова сільради розписувався, що він є відповідальним за збереження певного храму. А нині ніхто не відповідає. Отож, закони щодо охорони ще не до кінця доопрацьовані, тому маємо таку ситуацію.

– Дякую за цікаву розмову і бажаю довголіття.

... При виході з експозиції втрачених церков висить виконаний у художньому стилі плакат із вичерпною інформацією про причини згоряння дерев’яних храмів, а також із даними про кількість такого типу храмів у всіх областях держави. При цьому наголошується, що у Норвегії збереглося десятки таких церков і вони єдині у своєму довершенні. Ці храми називають „дивом з давнини”. То ж чим ми гірші від північноєвропейського народу? Проблема збереження релігійної культури України залежить, очевидно, від багатьох причин, та не можна не погодитися із заслуженим літнім чоловіком, що у багатьох справах в нашій ментальності присутня “радянщина”. Тож долаймо її спільно і тоді не буде соромно перед нащадками за втрачені шедеври архітектури, які відображають релігійне світосприйняття наших предків із сивої давнини.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти